ЗАГРОЗА? НАЦІОНАЛЬНІЙ? БЕЗПЕЦІ?

На тлі бурхливих політичних подій зазвучали незвичні для пересічних громадян словосполучення «національна безпека», «загроза національній безпеці». Минулої неділі секретар РНБО в студіях одразу двох загальнонаціональних телеканалів багато цитував Концепцію національної безпеки України. Метал у голосі і розмальований жирним маркером текст Концепції підкреслювали грунтовність підготовки до телеефіру, а тривалість інтерв’ю — важливість виголошеного для певної категорії телеглядачів.

Після перегляду передач залишилося відчуття недомовленості й деякої тривоги. Можливо через те, що, зачитавши одні положення Концепції, Євген Кирилович упустив (і навіть не позначив маркером) інші, більш важливі для країни за нинішніх умов. Можливо, тому, що він не відокремив різні по суті поняття «національна безпека» і «державна безпека». А ще тому, що саме секретар РНБО до 1 липня ц.р. має подати проект нової Концепції національної безпеки України. Хотілося б сподіватися, що це буде проект Концепції національної, а не державної безпеки, й пріоритетними в ній будуть усе ж інтереси громадянина і суспільства, і лише потім — держави.

Чому заговорили про загрози національній безпеці? Певне, у пошуку правової основи для локалізації акцій протесту державні чиновники звернулися не лише до Земельного кодексу, а й до Конституції. Основний Закон справді припускає можливість обмеження прав і свобод громадян — щодо «використання і поширення інформації», «об’єднання в політичні партії і громадські організації», «проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій», «страйків» — «в інтересах національної безпеки». Відповідні положення закріплені в статтях 34, 36, 39 і 44 Конституції. Якщо класифікувати акції протестуючих як загрозу національній безпеці, то діапазон можливих дій заборонного характеру розширюється. На жаль (або на щастя), законних підстав для цього не існує. У кожній із згаданих статей Конституції міститься умова: обмеження прав і свобод можливо лише на підставі закону. Такого закону в Україні немає. Підготовка його велася в профільному комітеті ВР, але законопроект «Про національну безпеку України», в якому (крім іншого) пропонувалися критерії віднесення тих чи інших дій (подій) до загроз національній безпеці, був виключений із списку актуальних. Єдиний документ, у першому наближенні деталізуючий поняття загроз національній безпеці — це Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, яку цитував Є.Марчук. Однак Концепція — не закон, вона введена в дію постановою Верховної Ради, і про це відомо в апараті РНБО. (Даний аргумент використовувався його співробітниками, коли парламенту пропонувалися закони, що суперечать Концепції.)

Попри деякі недоліки, Концепція зразка 1997 р. є непоганою основою для створення в Україні системи забезпечення національної безпеки. Саме в цьому напрямі потрібно працювати всім державним структурам. Спроби ж оцінювати акції протесту на основі розширеного і вибіркового (за спрямованістю) тлумачення загроз національній безпеці і цитування Концепції небезпечні для суспільства і пов’язані з такими проблемами.

Перше. У списку пріоритетних національних інтересів України в Концепції під першим номером записано «створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади й місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини». Цю частину документа в телестудії не цитували, а дарма. Адже дії опозиціонерів спрямовані на досягнення в т. ч. і цієї мети, отже, є підстава для діалогу з владою з виходом на конструктивні рішення.

Друге. Концепція національної безпеки не виключає, а навпаки — припускає активну участь громадян у локалізації небезпечних для суспільства явищ. У розділі «Повноваження основних суб’єктів системи забезпечення національної безпеки» записано (знов-таки першим рядком): «…громадяни України… на виборах, референдумах, через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади й місцевого самоврядування виражають і реалізують своє бачення національних інтересів України, засобів і способів їх захисту, а також добровільно й у порядку виконання своїх конституційних обов’язків… привертають увагу громадських і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни» (виділено автором). Вибори і референдуми в нас проводяться не щороку і за відомим сценарієм, механізму відкликання депутатів, які не виправдали довіру народних депутатів немає, та й роль представницьких органів влади (включаючи парламент) надто обмежена; тому шлях безпосередньої демократії малопродуктивний. Звертання в «органи державної влади та місцевого самоврядування» у 99,6% випадків — даремна витрата часу (хто не пробував, може переконатися, відправивши листа із «своїм баченням національних інтересів України» у Кабмін або до сільради). Листи спрацьовують переважно тоді, коли влада їх чекає або ініціює, і нам зачитують жорсткі вимоги співгромадян щось імплементувати чи гнівні заяви ветеранів (які в очі не бачили комп’ютера) припинити наклепницькі кампанії проти влади в мережі Інтернет. Механізми впливу на владу через ЗМІ, політичні партії або суди теж малоефективні: ЗМІ, за окремим винятком, підконтрольні владі (прямо чи опосередковано); партій багато, вони слабкі і влада заохочує їхнє подальше клонування; судова система надійно захищає права і свободи далеко не всіх. Висновок очевидний: внутрішні механізми зворотного зв’язку в суспільстві, які повинні забезпечувати його стійкість і випереджати помилкові дії влади, в Україні ще перебувають на етапі становлення. Якщо врахувати, що владні повноваження надмірно сконцентровані в руках Президента, то нинішня криза не є останньою. Кризи виникатимуть постійно й у всіх сферах, причому незалежно від персоналій. Отже, й тут є основа для діалогу з людьми, які пропонують перерозподіл президентських повноважень на користь парламенту й уряду.

Третє. Не можна погодитися з оцінкою репортажів закордонних ЗМІ як «інформаційної експансії проти України». Інформаційні кампанії проти України не новина, вони супроводжують практично кожний збройовий контракт. Але в даному випадку, коли внутрішні механізми суспільства не змогли запобігти політичному протистоянню, а влада продовжує діяти аморально стосовно громадян, зовнішні впливи залишаються, по суті, єдиною можливістю виправити ситуацію — в інтересах держави і суспільства в цілому. І якщо хтось дозволяє собі «витирати об Україну брудне взуття», то в цьому винна наша влада, адже досі закордонні «радіоголоси» й ПАРЄ ставилися до нашої країни та її
керівництва більш аніж прихильно й терпляче. Не треба болісно реагувати на неприємні заяви та публікації, у більшості випадків нам щиро хочуть допомогти, і цим потрібно дорожити. Гірше, якщо про наше існування взагалі забудуть.

Четверте. Концепція визначає основні принципи забезпечення національної безпеки; першими серед них записані: «пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) способів вирішення конфліктів; адекватність заходів щодо захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам». Відповідно до Концепції, «конкретні засоби та шляхи забезпечення національної безпеки України обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасної реалізації заходів, адекватних характеру і масштабам загроз цим інтересам». Очевидно, що й тут у нас проблеми. Зробивши заяви про неприйнятність силових варіантів, на практиці влада реалізує саме силові (принаймні, явно не договірні) підходи.

З адекватністю теж не все гаразд, оскільки ні реальні (ні тим більше — потенційні) загрози жодна державна структура системно не відстежує, включаючи РНБО, яка мусить це робити відповідно до закону. У цих умовах неминуче переважають ситуативне реагування на події, не завжди адекватні оцінки та дії. У позаштатних ситуаціях влада нерідко діє так, як вона діяла після чорнобильської катастрофи: спочатку нас обманюють, усе заперечують, згодом подається дозована інформація, і лише потім іде спізніле визнання, причому ніхто з числа високопоставлених чиновників не несе відповідальності за приховування інформації або за оприлюднення неточної інформації. Саме так торік діяло Міноборони після влучення ракети в житловий будинок у Броварах; так діяли і продовжують діяти правоохоронні органи з тілом журналіста Г.Гонгадзе і з касетами майора М.Мельниченка. Якщо не погодитися з пропозиціями парламенту і протестуючих щодо посилення контролю за діями силових структур, то так триватиме й далі, знов-таки незалежно від персоналій.

П’яте. Відповідно до Концепції, «головними об’єктами національної безпеки є: громадянин — його права та свободи; суспільство — його духовні й матеріальні цінності; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність кордонів». Виходячи із цього, важко погодитися з думкою, що акції протесту й наметове містечко загрожують національній безпеці.

Такий висновок підтверджують і результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 14—16 лютого. На запитання «Кому становить загрозу акція «Україна без Кучми», учасники якої розгорнули наметове містечко на Хрещатику, а також діяльність Форуму національного порятунку, у який
об’єдналися представники опозиції?» із 1036 опитаних киян відповіли: громадянам України — 16,5%, суспільству в цілому — 16%, державним органам — 9,5%, особисто Президенту Л.Кучмі й окремим державним чиновникам, чиї голоси нібито записані на касетах майора М.Мельниченка, — 38,5%, нікому — 23,1% (1,6% дали свій варіант відповіді, 10,3% — вагалися з відповіддю).

Однак влада з цього питання має особливу думку. Стосовно безпеки громадян, вона стурбована можливим переохолодженням організму легко одягнених людей, косоокістю студентів, які приходять на демонстрації в масках, збільшенням популяції гризунів, епідеміями й обмеженням доступу громадян до газетних кіосків. Що стосується загрози суспільним цінностям, то найбільше чиновникам не подобаються «малі архітектурні форми» (намети) мітингуючих, які не вписуються в мальовничу гармонію «культурно-історичних і заповідних зон». Розташовані поруч торгові намети (з овочами і ширвжитком) — вписуються, величезна арка тисячоліття й естрадні підмостки — вписуються, десятки міні-барів і міні-пивних, розгорнутих на Хрещатику в дні Різдва, — теж, а от намети, критикуючі владу, — ну ніяк. Нелогічно якось виходить, і запитання нехороші виникають. Приміром, чи слід рішення Старокиївського суду розуміти таким чином, що кияни більше не побачать на «заповідному» Хрещатику багатотисячних демонстрацій трудящих (перед лідерами держави, котрі стоять на трибунах), колон ревучої й димлячої військової техніки (вагою в десятки тонн), тисяч маршируючих військових, у т.ч. льотчиків із ЗШ на голові (адже теж на маску схоже)? Певне, нам усім, і в першу чергу — владі, пора зупинитися, щоб не перейти червону межу, за якою шлях у безодню. Адже більшість загроз національній безпеці (у політичній, економічній, соціальній, інформаційній сферах) сьогодні або йде від самої влади, або спровоковані її помилковими діями (бездіяльністю). Аморальність влади — у цьому причини реальних загроз національній безпеці країни.

Шосте. Оприлюднене 13 лютого «Звернення» до українського народу теж містить нагадування про «реальну загрозу національній безпеці держави» (термін «національна безпека» не повинен сполучатися зі словом «держава», але це, певне, помилка помічників). Окремі положення «Звернення» мають відношення до теми даної публікації.

У «Зверненні» містяться оцінки, із якими важко не погодитися, наприклад, таке: «…виділяється своїм цинізмом, нехтуваннями нормами права й моралі те, що відбувається зараз в Україні, — дискредитація державних діячів, політиків і політичних сил, шантаж органів влади, маніпулювання громадською думкою». Досить подивитися одну недільну передачу «7 днів» на Першому національному, щоб переконатися в слушності цих слів. Там є все: і «цинізм», і «нехтування нормами права й моралі», і «дискредитація» народних депутатів, членів уряду (іноді — парламенту або уряду повністю), представлених у Верховній Раді й в уряді політичних сил.

Якщо говорити про «маніпулювання громадською думкою», то й тут Перший національний — лідер у номінації. Особливо сильний і винахідливий УТ-1 у періоди виборів, референдумів, загострення відносин між гілками влади. І це дійсно реальна загроза національній безпеці країни, котра вимагає реагування з боку РНБО України, оскільки інформаційно-аналітичні передачі УТ-1 містять «ознаки інформаційної війни», які непокоять авторів «Звернення». Не зайве нагадати, що державний телеканал використовує бюджетні, тобто наші з вами гроші. Не слід також забувати, що телевізор в Україні дивляться не лише громадяни країни, а й закордонні дипломати. Їм важко зрозуміти, яким чином поєднується проголошений Президентом європейський вибір України з явно ворожими стосовно Заходу пасажами УТ-1 і ноу-хау типу «Чи Європа нам указ?» у виконанні В.Долганова.

Керівники держави стурбовані тим, що дії опозиціонерів загрожують «…самому існуванню України, її територіальної цілісності…»... Занепокоєння явно перебільшене. Україна не припинить своє існування, її територія залишиться цілісною, а кордони — недоторканними. Навіть якщо «малі архітектурні форми» заповнять усі культурно-історичні зони і заповідники країни, а радіо «Континент» отримає ліцензію на три канали мережного радіомовлення.

Непокоїти має інше. Ще кілька подібних телеінтерв’ю, «Звернень» і, крий Боже, дій у руслі запропонованого нам розуміння «загроз національній безпеці», і кордони навколо України стануть настільки недоторканними, що країна опиниться в ізоляції. Наші лідери зможуть відвідувати лише окремі країни СНД, Ірак, Іран, Лівію, Китай і ще дві-три держави. А усіх нас разом будуть обминати десятою дорогою — і серйозні партнери, й інвестори, і просто туристи.

У заключній частині «Звернення» міститься, по суті, прохання керівництва країни: «…ми розраховуємо, шановні співгромадяни, на ваше розуміння, сприяння та підтримку». Співгромадяни «розуміють», у яку халепу вскочила їхня влада і вони разом із нею. Але мислячі співгромадяни не дуже розуміють тон і, узагалі кажучи, зміст подібних «Звернень». Хто старший, пам’ятає, як у такий спосіб у них намагалися викликати гнів на адресу окремих «ворогів народу» — О.Солженіцина, А.Сахарова, Й.Бродського й ін. Але тоді влада діяла більш послідовно, від співгромадян дійсно був потрібний організований гнів і масове обурення. У даному ж випадку «збуджений натовп» і «театральні політичні шоу» нібито не заохочуються, більш того — влада погрожує їм «рішучим опором». Якось не складається... Співгромадяни готові відгукнутися й надати владі «сприяння». Якщо влада не буде сприймати співгромадян винятково в ролі «введених в оману статистів». Цілком можливо, що багато жалісливих співгромадян нададуть окремим представникам нинішньої влади і «підтримку» (у черговий раз). Але для цього владі потрібно як мінімум навчитися говорити людям правду, і говорити її вчасно.