Загадка Барака Обами

Чого не передбачив де Токвіль

Французький аристократ Алексіс де Токвіль, відвідавши Сполучені Штати у період їх становлення, навіщував їм у книжці «Про демократію в Америці» майбутнє великої держави. Але він відкинув будь-яку можливість встановлення в американському суспільстві гармонійних міжрасових відносин. «Ніщо не дозволяє мені очікувати цього, реальна дійсність засвідчує протилежне, — стверджував Токвіль. — Досі скрізь, де сила була на боці білих, вони тримали негрів у приниженні й рабстві. Там, де гору брали негри, вони знищували білих. Ось єдина форма відносин, яка будь-коли існувала між двома расами».

Цей висновок цілком відповідав тогочасним уявленням про міжрасові відносини. «Рівність існування людей» в Америці, яка викликала захоплення у французького мандрівника-інтелектуала, поширювалася тільки на білих. Як і пройняті духом свободи слова з Декларації незалежності — «усі люди створені рівними і наділені їхнім Творцем деякими невід’ємними правами, серед яких права на життя, свободу і прагнення щастя». Навіть слово «man» спочатку означало «біла людина». Для чорношкірих існувало інше — «раб».

Чи міг уявити собі видатний французький мислитель (і хіба тільки він?), що колись господарем Білого дому стане темношкірий? Більшість президентів США — від Джорджа Вашингтона до батька і сина Бушів — належать до елітної верстви суспільства, закодованої в англомовну абревіатуру WASP. У перекладі з англійської — «білі англо-саксонські протестанти», які вели свій родовід з туманного Альбіону і були засновниками нації (згодом ця категорія обраних розширилася за рахунок протестантів голландського, німецького, скандинавського, шотландського, шотландсько-ірландського, уельського походжень та нащадків французьких гугенотів).

Винятком серед господарів Білого дому став представник іншої гілки істеблішменту Нової Англії — 35-й президент США Джон Кеннеді, католик за віросповіданням. Поява ж на політичному Олімпі країни Барака Хусейна Обами означає повний психологічний злам усталених суспільних стереотипів. Це — символ зміни епох у національній історії, завершення певного етапу у розвитку американської нації під впливом нових, шквальних хвиль масової імміграції та вересневих терактів 2001 року, що згуртували її.

Міф про створення «чистої арійської раси» було поховано під руїнами «тисячолітнього» Третього рейху. Спроба «виварити» у горні мартенівських цехів єдину спільноту — радянський народ — випарувалася, як і сама ефемерна ідея побудови комуністичного суспільства. Натомість інший масштабний експеримент — формування в англо-саксонському «плавильному котлі» нації, що безперервно відбувається по той бік Атлантики, попри всі драматичні перипетії, виявився доволі успішним.

Америка, її влада та інтелектуальна еліта визнали, що впродовж тривалого періоду історії США були расистською державою для білих. У школах та університетах вивчають, як палали хрести ку-клукс-клану, чинився суд Лінча і панувала жорстка сегрегація у сфері освіти. Закони, які остаточно поклали край расовій дискримінації у США, було ухвалено лише у другій половині ХХ століття під тиском очолюваного Мартіном Лютером Кінгом руху за громадянські права (Акт про громадянські права — 1964 р. і Акт про право голосу — 1965 р.). Однак для сучасної Америки, в якій темношкірі стали не тільки повноправними громадянами, а й, поряд з іншими расовими та національними меншинами, користуються певними привілеями (під час найму на роботу тощо), расова дискримінація — це перегорнута сторінка історії.

Сьогодні поняття національної ідентичності в Америці переосмислено. Свого часу, пише відомий гарвардський політолог Сем’юел Гантінгтон у книжці «Хто ми?», американці визначали його термінами «раса», «етнос», «ідеологія» і «культура». Перші два критерії, по-суті, вже вийшли з ужитку. Однак чільну роль у формуванні духовних проблем Америки, на його думку, продовжують відігравати протестантська релігія й англійська мова. Внаслідок усунення расових і етнічних основ ідентичності США перетворилися на «мультиетнічне, мультирасове суспільство, в якому людей оцінюють за їхніми заслугами, а не за кольором шкіри». Тож феномен харизматичного популістського Барака Обами, який разом із дружиною Мішель належав до чиказької єпархії протестантської Об’єднаної церкви Христа і, як і близько 80% населення США, сповідує християнство, — радше, не незбагненний сюрприз, а закономірність.

Я бачив зблизька Америку Рейгана й Америку Клінтона. Вони зовсім різні. Якою буде Америка Обами, що приходить до влади у драматичний момент історії, коли фінансово-економічна міць країни похитнулася, міжнародний престиж, передусім через війну в Іраку, знизився, а світ невпинно рухається від монополярності до багатополярності? І, якщо умовно вважати понад 300-мільйонну Америку мікросвітом, — як зміниться у найближчі роки й десятиліття сучасний майже 7-мільярдний макросвіт?

Зірка сходила на Гаваях

«Усупереч чуткам, які ви чули, я насправді народився не в яслах, а на Криптоні (фантастична планета фільмового супермена. — А.С.). Мене послав сюди мій батько Джор-Ел, щоб врятувати планету Земля». Так жартував Барак Обама на доброчинному вечорі під час президентської кампанії.

Новий господар Білого дому, в жилах якого тече африканська, англійська, ірландська та індіанська кров, народився 4 серпня 1961 року в Гонолулу. Батько — Барак Обама-старший — був нащадком вождя племені луо, що, ймовірно, походить із Судану і мешкає переважно на заході Кенії. Він приїхав до США, отримавши американський грант на навчання в Гавайському університеті в Маноа. Тут на заняттях із російської мови познайомився з емансипованою романтичною білою американкою Стенлі Енн Данем родом із Канзасу. Їхнє одруження відбулося всупереч волі її батьків. Синові ще не виповнилося й року, як батько переїхав навчатися до Гарвардського університету, щоб отримати науковий ступінь доктора економіки.

Обставини життя часто визначають долю людини. У Барака Обами-молодшого вона могла б бути зовсім інакшою, якби він виріс і виховувався в патріархальному африканському суспільстві. Коли настав час повертатися до Кенії, батько хотів забрати з собою родину. Але там у нього — дружина від першого шлюбу. Не плекаючи жодних ілюзій, Енн відмовляється їхати до Африки, і подружжя розлучається. Батько одружується з іншою американкою й повертається з нею на батьківщину…

Натомість мати Обами виходить заміж за іншого закордонного студента — Лоло Соетеро. 1967 року шлюбна пара виїжджає до Індонезії. Вона оселяється у передмісті Джакарти, зіштовхнувшись із убогим життям. Замість хмарочосів Гонолулу Барак бачить убогі хижі без водопостачання й електроструму. То був період правління генерала Сухарто. Інфляція сягає катастрофічного рівня, бракує продуктів харчування.

Достатки матері, яка викладає англійську мову в посольстві США, надто скромні; вона не в змозі віддати сина до елітної міжнародної школи. Спочатку він навчається у католицькій, а згодом — у початковій дер­жавній школі, в якій був єдиним іноземцем. Мати навчає його англійської мови, розповідає про рух за громадянські права у Сполучених Штатах. «Вона багато в чому належала до ранньої
доби доктора Кінга, — пригадує Барак Обама. — Вона вірила, що, попри колір шкіри, усі люди в сутності однакові, що будь-який фанатизм хибний і що до кожного слід ставитися як до неповторної особистості».

Коли синові було десять років, Енн відправляє його на Гаваї. Там він живе з її батьками і завдяки їхній фінансовій підтримці отримує змогу навчатися в елітній школі Пунагу. Згодом мати повертається з донькою, без чоловіка, на Гаваї, а за кілька років знову вирушає до Індонезії, щоб проводити дослідження для написання докторської дисертації. Вона помре у 52-річному віці, втішаючись успіхами сина, який разом з єдинокровною сестрою розвіє її прах над Тихим океаном.

Натомість шлях Барака Обами по поверненні до Америки вже визначений. Після закінчення середньої школи юнак їде до Лос-Анджелеса, де навчається у Західному коледжі. Потім — у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, спеціалізуючись як політолог у сфері міжнародних відносин (ступінь бакалавра).

Майбутня діяльність Барака Обами пов’язана з Чикаго. За власним визнанням, він відмовляється від «пропозицій, які обіцяли гроші, й допомагає поліпшувати життя у районах, що потерпали від безробіття». Працює директором церковного проекту розвитку громади, реалізуючи програми курсів підвищення кваліфікації та освітні підготовчі курси. Як консультант Gamaliel Foundation займається організацією громади. Згодом він працюватиме адвокатом у правничій фірмі Davis, Barnhill&Gallard, беручи участь у судових процесах, пов’язаних із порушенням прав людини.

«Моє життя — розгорнута книжка»

1988 року Обама вступає у Школу права Гарвардського університету, де його на конкурсній основі обирають першим темношкірим редактором юридичного часопису Harvard Law Review. Тоді ж отримує контракт на написання книжки про расові відносини. Поштовхом до розкриття теми стає його поїздка до Кенії, на батьківщину Барака Обами-старшого, якого він майже не знав. Батько працював урядовим економістом і загинув в автокатастрофі.

Книжку не вдається написати впродовж року. Тож, закінчивши з відзнакою Гарвард й отримавши ступінь доктора юриспруденції, він повертається до Чикаго. Щоб заохотити перспективного фахівця до роботи у Школі права університету, йому надають грант і офіс для завершення роботи над книжкою (до речі, у Чиказькому університеті він упродовж 20 років викладатиме конституційне право).

Книжку «Мрії від мого батька: історія раси й спадщини» вперше опубліковано 1995 року. Вона виходить друком скромним накладом 20 тисяч примірників і не користується особливим попитом. Коли ж Барак Обама стане ймовірним кандидатом від Демократичної партії на президентських виборах, книжку видадуть вдруге 2007 року накладом 800 тисяч примірників; вона потрапить до списку бестселерів. Time назве її «найкращими мемуарами, написаними будь-коли американським політиком». Автора відзначать премією Еммі за декламацію.

Властиво, це — не так книжка про батька, як власний життєпис автора. Барак Обама у подробицях розповідає про пошуки власного «я» і боротьбу за самоутвердження залишеного напризволяще батьками темношкірого юнака, чий світогляд формувався під впливом люблячої білої родини — бабусі й дідуся, та тих, хто шукав у ньому негативні стереотипи, що їх деякі білі приписують темношкірим. Психологічна фабула книжки розгортається на широкому тлі — від школи у Гаваях до вулиць Чикаго. Інколи автор згущує барви. «Ми завжди грали на майданчику білої людини, за правилами білої людини, — пише він. — Якщо директору школи, тренеру, вчителеві хотілося плюнути вам в обличчя, він міг це зробити, бо за ним сила, а ви — не могли. Єдине, що вам залишалося, — затамувати гнів». Хоч расовій дискримінації у США на законодавчому рівні вже було покладено край, расові упередження зберігалися на побутовому рівні.

Обама не намагається зліпити з себе образ ідеальної людини, в який мало хто повірив би. Він визнає, що в школі вживав кокаїн. Отож книжка, що вирізняється щирістю, допоможе йому під час виборчих кампаній. Обама заявляє: важливо, аби молодь, яка потрапляє в гірші обставини, ніж мої, знала, що можна накоїти помилок, однак надолужити втрачене. «Я думаю, — проголошує він, — що на цьому етапі моє життя — розгорнута книжка, висловлюючись буквально і образно. Виборці можуть визначити, чи ті дурниці, які я робив у житті, мають стосунок до того, що я робив відтоді».

Барака Обаму три терміни поспіль обирають сенатором штату Іллінойс. Після цього його погляд звернений у бік Капітолія. Домігшись у листопаді 2004 року перемоги на виборах до Конгресу з рекордним результатом — 70% голосів виборців, він стає п’ятим темношкірим сенатором в історії США.

Його діяльність, як і діяльність кожного законодавця на Капітолійському пагорбі, на виду. Він — член сенатського комітету з міжнародних відносин і очолює в ньому підкомітет у європейських справах. Однак діапазон діяльності Обами набагато ширший — від законодавства щодо ядерного тероризму і зміни клімату до законодавства щодо лобіювання та шахрайства на виборах.

Обама бере участь у підготовці понад 600 законодавчих ініціатив. Разом із Річардом Лугаром він — співавтор законопроекту про зменшення загрози звичайних видів зброї (2006 р.). Спільно з сенатором Томасом Коберном він висуває ухвалений того ж року законопроект про публічну звітність і прозорість у використанні федеральних фондів. 2007 року Обама пропонує законопроект про «згортання» війни в Іраку, але його відхиляють.

Він захищає інтереси середнього класу, прагнучи полегшити для нього податковий тягар. Водночас голосує проти запропонованого Джорджем Бушем зниження податку на прибуток, вигідного великим монополіям. Темношкірий сенатор підтримує ряд законопроектів, спрямованих на поліпшення становища іммігрантів. Лівий демократ, він, однак, проти того, щоб представники расових і національних меншин користувалися соціальними пільгами, вважаючи це порушенням прав людини.

Обамоманія, або Новий бренд Америки

Обама — один із тих президентів, стартовим майданчиком для яких був Капітолійський пагорб. Однак жоден із них не здійснював такого карколомного злету. І жоден із президентів США (принаймні від часів Дуайта Айзенгауера, якого співвітчизники сприймали як переможця у Другій світовій війни) не викликав такого ентузіазму під час виборчих кампаній, як Барак Обама. У США і за океаном його часто називають «молодим Мартіном Лютером Кінгом» і «темношкірим Кеннеді». Сам він із вдячністю прийняв варте мільйонів голосів «благословення» сенатора Едварда Кеннеді та доньки загиблого президента — Кароліни, які підтримали його ще під час жорсткої боротьби проти Гілларі Клінтон за висунення кандидатом у президенти від демократів. Темношкірий сенатор з Іллінойса свідомо не виставляє себе представником другої за чисельністю, понад 40-мільйонної расової групи. Він позиціює себе як представника єдиної нації. І саме це швидко виводить його на орбіту національної політики.

«Немає ліберальної Америки й консервативної Америки. Є Сполучені Штати Америки, — проголошує він 2004 року на з’їзді Демократичної партії у Бостоні (штат Массачусетс). — Немає чорної Америки та білої Америки, латиноамериканської та азійської Америк. Є Сполучені Штати Америки». Через чотири роки він майже дослівно повторить ці слова під час президентської кампанії, виступаючи перед стотисячним натовпом у Сент-Луїсі (штат Міссурі): «Неправильно ділити Америку на ліберальну і консервативну, чорну і білу. Існує тільки одна країна — Сполучені Штати Америки».

Едвард Кеннеді не помилився, коли стверджував: Барак Обама привабить молодь, він подав надію і виявив здатність долати вікові бар’єри між молодими і старими, між Заходом і Сходом, між Північчю і Півднем, між темношкірими і білими.

Обираючи президентів, американці зазвичай не зважають на думку решти світу. На виборах 2000-го і 2004-го європейці симпатизували демократам Альберту Гору та Джону Керрі. Але в обох випадках американці віддали перевагу республіканцеві Джорджу Бушу-молодшому. Цього разу настрої по обидва боки Атлантики збіглися.

Натомість погляд на Америку збоку не відрізняється від погляду зсередини. Кріштоф фон Маршалл — завідувач вашингтонського офісу німецької газети Tageszeitung, автор популярної книжки «Барак Обама — темношкірий Кеннеді» — робить висновок: «У роки правління Клінтона і Буша Америка була поділена на два табори. Барак Обама — політик, який каже: я стою над цим, я спроможний примирити розколоту націю».

Що ж пропонує він американцям?

Економіка та фінанси. Америка переживає «найгіршу фінансову кризу з часів Великої депресії», — вважає новообраний президент. Під час виборчої кампанії він оприлюднив програму оздоровлення економіки з чотирьох пунктів, яка передбачає:

— на 90 днів відкласти передачу деяким банкам майна, що служило заставою з неповернених позик;

— надати компаніям податковий кредит на суму 3 тис. доларів за кожне нове робоче місце;

— дозволити пенсіонерам, не обкладаючи податками, вилучити до 15% (або до 10 тис. дол.) зі своїх пенсійних фондів;

— створити федеральний фонд, який виділятиме позики владі штатів та окремих міст.

Система оподаткування. Обама пропонував збільшити на 5% податки на платників зі щорічним доходом понад 250 тис. дол. і знизити податки на тих, хто заробляє менше.

Енергетика. Новообраний президент висловлював намір інвестувати впродовж десятиліття 150 мільярдів дол. у розвиток альтернативних джерел енергії. Завдяки цьому має бути створено 5 млн. нових «зелених» робочих місць. Стратегічна мета — домогтися енергетичної незалежності Сполучених Штатів.

Імміграція. Обама хоче запровадити законодавчу систему, спрямовану на створення нових робочих місць, надавши роботодавцям право перевіряти, чи їхні працівники є легальними іммігрантами. Обама вважає, що нелегальним іммігрантам, які не скоїли злочинів, має бути надана законна можливість залишитися у США, сплативши штраф та опанувавши англійську мову.

Війна в Іраку. Новообраний президент із самого початку був її жорстким критиком. Він вважає, що ця війна відвертає увагу від боротьби проти «Аль-Каїди» і Талібану в Афганістані. Виступає за негайне виведення американських військ, із тим, щоб завершити його через 16 місяців після інавгурації 20 січня 2009 року. Обама має намір використати частину ресурсів, що вивільняться, для боротьби проти тероризму в Афганістані, збільшивши там військову присутність і обсяг ресурсів для розвитку цього регіону. Водночас планує асигнувати принаймні
2 млрд. дол. на розширення гуманітарної допомоги іракським біженцям.

Україна, НАТО, сибірка й енергетика

Яку ж зовнішню політику загалом проводитиме новий господар Білого дому? Барак Обама буде «значно більш проєвропейським», ніж Джорж Буш, ім’я якого пов’язане з війною в Іраку, прогнозує один з його радників із зовнішньополітичних питань Грегорі Крейг. Натомість у сфері європейської політики може виявитися деяка спадкоємність між попередньою республіканською та новою, демократичною адміністрацією. Як вважає Крейг, попри шалену критику з боку Росії, Обама дотримуватиметься планів створення елементів глобального ракетного щита у Польщі та Чехії. «Час, темп і масштаби здійснення угоди визначатиме на власний розсуд президент Сполучених Штатів», — додає радник. Існування американських військових баз у Румунії та Болгарії також «поза дискусіями».

Водночас США доведеться співпрацювати з Росією у тих сферах, в яких у них «спільні інтереси та спільний ґрунт», особливо це стосується нерозповсюдження ядерної зброї, зменшення ядерних арсеналів у світі, безпечного зберігання ядерних матеріалів і викликів з боку Ірану та Північної Кореї. Втім, радник Обами категорично відкидає можливість співпраці з Росією в питаннях іранської проблеми за рахунок Центральної та Східної Європи. На його думку, агресивне ставлення Москви до сусідів, які хочуть приєднатися до НАТО, — історичний анахронізм, «релікт радянського минулого».

Під час перших президентських теледебатів Барак Обама стверджував: «Тепер (після подій у Південній Осетії. — А.С.), якщо Грузія і Україна відповідатимуть усім вимогам, ми повинні наполягати на тому, аби вони могли приєднатися до НАТО. Їм слід також негайно надати можливість скористатися з Плану дій щодо членства в альянсі». А у привітанні учасникам ХХ з’їзду Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), що відбувся в жовтні у Клівленді, Обама наголосив: «Україна готова до Плану дій щодо членства в НАТО» і США сприятимуть досягненню згоди між союзниками, щоб допомогти їй «посісти місце в євроатлантичній спільноті, яке їй по праву належить».

Раніше один із провідних політичних консультантів демократів Роберт Шрам, виступаючи на цьогорічному саміті Ялтинської європейської стратегії, заявив, що Обама «не хоче примушувати Україну вибирати між Росією та Сполученими Штатами». Однак вона «посідає своє місце в його політиці», — додав він.

Для Барака Обами Україна — не terra incognita. Він побував тут 2005 року із представниками української діаспори у США як сенатор від штату Іллінойс, супроводжуючи тодішнього голову сенатського комітету із закордонних відносин Річарда Лугара. У Києві американські законодавці відвідали Центральну санітарно-епідеміологічну станцію, на якій зберігаються смертоносні патогенні речовини. «Екскурсія» так запала в пам’ять темношкірому сенатору, що згодом він напише про неї у книжці «Зухвалість надії: думки про те, як відродити американську мрію».

«У спокійному житловому районі Києва, — згадує Барак Обама, — ми оглянули український прототип (американського. — А.С.) Центру контролю над захворюваннями — скромний триповерховий об’єкт, схожий на лабораторію середньої школи. Після того як ми побачили вікна, відчинені через брак кондиціонерів, і металеві стрічки, грубо прибиті до луток дверей, щоб туди не заповзали миші, нас повели до опечатаної шворкою невеликої морозильної камери... Жінка середнього віку, в халаті, з медичною маскою, вийняла звідти декілька пробірок, помахала ними за фут (близько 30,5 см. — А.С.) від мого обличчя і щось сказала українською мовою.

«Це — сибірка», — пояснив перекладач, вказуючи на пробірку, яку вона тримала у лівій руці. «Це — бубонна чума», — сказала вона. Я озирнувся і помітив сенатора Лугара, який стояв у кінці кімнати.

«Може, підійдеш ближче, Діку?», — запитав я його, відступивши на декілька кроків. — «Я вже там був і бачив», — відповів він усміхаючись.

Мабуть, усе це справило на заокеанського гостя враження фільму жахів. Однак у почутті гумору йому не відмовиш.

У Центральній санітарно-епідеміологічній станції представники Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства оборони США підписали у
серпні 2005 року договір про протидію загрозі біотероризму та запобігання розповсюдженню бактеріологічної зброї, технології, матеріалів і знань. На його основі Вашингтон допомагає Україні поліпшити безпеку зберігання патогенних речовин, скоротити час, необхідний для точної діагностики спалаху епідеміологічних хвороб і визначення того, чи вони виникли природним чином, чи стали наслідком терористичного акту.

Натомість майбутній президент США був свідком того, як укладення угоди, що передбачала асигнування з американського бюджету, затяглося майже на рік, наштовхнувшись на «бюрократичні перепони». З приводу цього її головний ініціатор, сенатор Річард Лугар змушений був скаржитися в листі на ім’я президента Ющенка). Затор у бюрократії, за визнанням американської сторони, зламало особисте втручання прем’єр-міністра Юлії Тимошенко» (фраза з офіційного сайта посольства США у Києві).

Обамі добре відомо, в якому уразливому становищі постійно перебуває Україна. «Я збагнув, до чого може призвести залежність від іноземних джерел енергії, 2005 року, коли ми з сенатором Лугаром побували в Україні, де зустрічалися з новим президентом Віктором Ющенком», — пише він у згаданій книжці. Висновок: «Країна, яка не може контролювати свою енергетику, не владна над своїм майбутнім».

Що далі? Запитання — не до американського президента. Натомість Барак Обама пообіцяв, що Сполучені Штати сприятимуть Україні у ключовій сфері — «зменшенні енергетичної залежності».

P.S. Спільна поїздка в Україну Барака Обами та Річарда Лугара, який відігравав тоді роль першої скрипки, привернула увагу до динамічного дуету — лева Республіканської партії і молодого законодавця-демократа. «Я значною мірою почуваюся новачком і учнем», — зізнавався Обама, коли йшлося про поважного колегу на Капітолійському пагорбі. А політичний гуру відповідав: у його молодого колеги «сильний голос і творчий потенціал». Реаліст старої школи і реаліст нової знайшли спільну мову, ставши понад міжпартійними суперечностями у Вашингтоні. Ще тоді, як Обама став сенатором, Лугар запропонував йому місце в очолюваному ним комітеті із закордонних відносин, і той не вагаючись погодився. Поїздка у серпні 2005 року в нові незалежні країни колишнього СРСР ще більше їх зблизила. Повернувшись до Вашингтона, сенатори запропонували згадуваний законопроект щодо оновлення відомої програми Нанна—Лугара, поширивши його на звичайні озброєння (його було ухвалено як акт Лугара—Обами.

...Ветерана-республіканця, який 1996 року безуспішно домагався висунення кандидатом у президенти, запитали, чи не планує він, бува, зробити ще одну спробу. Той розсудливо похитав головою і сказав: «Тепер — його (Обами) черга».

Лев-республіканець як у воду дивився. Це — ще один штрих до розуміння фантастичного злету Барака Обами на небосхилі американської політики.

Америка стає світом. Світ стає Америкою. Америка залишається Америкою.

Сем’юел Гантінгтон. «Хто ми?»

Я не буду ідеальним президентом. Однак обіцяю вам зав­жди говорити те, що думаю, і те, що відстоюю.

Барак Обама, з телезвернення до виборців