За образом і подобою Його

Любомир Гузар залишив нас - і залишив у сум'ятті. На полі кульбаб - то сонячно-жовтих, то у вигляді білих парашутиків - він здавався високим соняшником, який завжди був повернений обличчям до любимого світила й за яким можна було звіряти свій шлях. Дивлячись на нього, ми починали здогадуватися, що все може бути інакше, - можна інакше жити, думати, розставляти акценти і, неодмінно, діяти. Що ми самі могли б стати інакшими. Можливо, так воно й буде - якщо тільки ми дуже постараємося, "виростемо у свободі".

Ключ до авторитету Любомира Гузара - останнього з гігантів - шукали й шукатимуть, поступово перетворюючи його особу на легенду, а легенду - на міф. З одного боку, все ніби просто: ясний розум, добра освіта, вміння розмовляти з людьми, глибока особиста порядність. Але навіть якщо зібрати це все - і багато іншого - разом, не вийде та людина, сама присутність якої примушувала оточення випрямити спину і підвести голову. Побачивши перед собою повною мірою людину, самому згадати про свій людський образ, почати - хоча б невиразно - здогадуватися, що це означає й до чого зобов'язує. Живучи в королівстві кривих дзеркал, де все в людині спотворене, викривлене, знівечене й непропорційне, зустрівшись із Блаженнішим Любомиром, ми раптом опинялися перед одним-єдиним дзеркалом, яке відображає саме те, що створив Бог за образом і подобою Своїми. Те, чим ми, по суті, є, тільки не впевнені - забули чи просто боїмося зізнатися в цьому й прийняти.

Гузар був людиною, котра власним прикладом нагадувала нам про межі норми і гамбурзький рахунок. Або стосовно нього краще було б сказати - про Священну Історію. Якщо більшість нас просто живе своє життя і дає раду труднощам у міру своїх сил, не помічаючи, як кожна дія, кожен крок або навіть слово щось зрушують у самій основі світобудови, виявляється піщиною, кинутою на чашу Світла чи Пітьми, - то Гузар бачив, як крізь кожну долю й поворот долі, наче крізь тонку тканину, просвічує Священна Історія. У кожному біженці - втеча в Єгипет, у кожній родині - Святе Сімейство, у кожній втраченій батьківщині - Земля Обітована, кожен вихід із рабства - тривала, виснажлива мандрівка пустелею. Священна Історія - не легендарне минуле, зафіксоване в книзі під назвою "Біблія". Наше життя - це і є Священна Історія. Інколи Гузар говорив про це цілком відверто, не просто порівнюючи наші реалії з біблійними сюжетами, а прямо вказуючи на нашу особисту участь у біблійних подіях. Давав нам зрозуміти, що ми не просто Вані з Манями, котрі абияк зводять минуле з майбутнім у дні насущному, але кожен із нас - учасник великої містерії.

Уміння бачити власну роль у великій виставі - Священній Історії і кожному її земному втіленні - значною мірою визначає "стиль Гузара". На тлі політичних пігмеїв, які люблять виключно "себе в мистецтві", він завжди підкреслював не власну велич і важливість власної ролі - він підкреслював велич вистави. Була то сама Божественна Комедія чи тільки та її частина, котра стосувалася його власної батьківщини, України, церкви. Вся історія успіху УГКЦ, що пройшла велетенські випробування, що вижила й випросталася, побудована на вмінні кожної - зосібна яскравої й навіть інколи великої - людини, котра очолювала її, посісти скромне місце в загальному ряду. "Усе це придумав не я, - завжди підкреслював Блаженніший Любомир. - Я лише продовжив те, що почав митрополит Андрей. Я втілював у міру сил сформульоване ним бачення церкви. І точно так само чинили до мене патріарх Йосиф і митрополит Іван-Мирослав Любачівський. Наша сила в тому, що ми стоїмо на плечах один одного".

Ця проста, на перший погляд, конструкція насправді - один із найважливіших політичних уроків, які годилося б засвоїти українцям "із Гузара". Бо ми так не робимо і, можливо, й гадки не маємо, що тільки так і можна зробити щось справді вартісне. Кожен із нас стрибає сам і страшно тішиться, коли вдається підстрибнути на три міліметри вище за інших.

Немає ніякої наступності гравців, готових розігрувати одну партію, яка, само собою, виявиться довшою, ніж їхнє життя, і тому "проект Україна" все не рушить далі е2-е4. Це особливо гостро помітно на тлі "історії успіху" греко-католицької церкви, яка зуміла - саме в період правління Блаженнішого Любомира - зробити те, чого не змогла зробити поки що ціла країна: вийти з підпілля, повернутися з вигнання і відбутися.

Як? Послухайте Гузара: тому що кожен, хто брав участь у цьому проекті, просував його, будував - різні люди в різних, інколи досить тепличних, а інколи - й нелюдських умовах, - поєднував у собі скромність і велич гравців, здатних підхопити й продовжити партію, не ними почату, і передати дошку наступному гравцеві, коли настане час піти зі сцени. Кожен брав участь в одній великій Виставі, яка була більшою, ніж його власне життя.

Любомира Гузара можна вважати щасливчиком. Бог вивів його родину з України і зберіг на шляхах вигнання. Бог дозволив йому повернутися назад, втіливши мрії багатьох - від рідного батька-усусуса, що пристрасно прагнув побачити Київ, до мрії митрополита Андрея Шептицького, який хотів бачити свою церкву Київською.

Але при цьому Бог постійно влаштовував своєму слузі випробування часом. Життя Блаженнішого - вервечка відтермінувань, очікувань, випробувань на міцність і смирення. Зробивши перші кроки до церковного служіння десятирічним хлопчиком, він більше десяти років чекав, поки зміг, нарешті, вступити до семінарії - у вже досить "солідному" для семінариста віці. Вирішивши стати на шлях чернецтва, він знову мусив чекати, - у США не виявилося громад, готових його прийняти, і обітницю він зміг скласти вже переїхавши до Італії. Висвячений патріархом Йосифом у єпископи, він 19 років чекав визнання свого єпископського достоїнства з боку Святого престолу й жодного разу за весь цей час не виявив не те що архієрейських претензій, а навіть просто нетерпіння. Його вважали наступником патріарха Йосифа, - адже сам патріарх казав, що хотів би бачити наступним Верховним архієпископом саме Гузара, - проте йому знову довелося чекати, старанно виконуючи своє служіння при кардиналі Любачівському.

Це очікування ніколи не було пасивним. Якби люди, як припускав поет, були частинами мови, Любомир Гузар, безперечно, виявився б дієсловом. Він просто вперто йшов своїм шляхом, не прискорюючи кроку, не нарікаючи на те, що дорога виявилася довшою, ніж він, можливо, припускав. В образі Любомира Гузара - вже літньої людини, ув'язненої в старіюче тіло, - завжди безпомилково вгадувалася лицарська постава. Ідеал служіння, готовність прийняти волю Бога й сюзерена, робити що повинно, і будь що буде, - все це змушувало бачити в Гузарі, швидше, лицаря церкви, ніж ченця. Може, річ у специфіці історичної оптики: він вступав у своє священницьке, а потім і єпископське служіння на тлі війни (тепер ми б назвали її "гібридною"), яку вела за своє існування УГКЦ, затиснута між політичними інтересами Ватикану та Москви. А на війні - як на війні.

До вміння терпляче чекати, вперто рухаючись уперед, він закликав нас. Він бачив і розумів наше нетерпіння, бажання, щоб усе змінилося зразу й негайно, щоб у нас і у вас все стало "гаразд" в одну-єдину ніч із четверга на п'ятницю. Але він бачив ще дещо, і говорив про це постійно: ніщо не зміниться, доки не зміняться люди. Дайте людині вирости у свободі. Наповнюйте серце дитини добром. Годуйте молодь ідеалами. Одне слово, не стійте й не кричіть посеред пустелі, а йдіть, ідіть, не стійте. Інакше ніколи не побачите Землі Обітованої - тієї України, про яку ми всі мріємо.

Біблійний сюжет про поневіряння в пустелі посідав особливе місце в розмовах із Блаженнішим. Народжені в рабстві не розуміють, що вони раби, а тому не може бути в них Землі Обітованої, - тільки пустеля. Спочатку треба вирости у свободі, стати людиною, - і тоді подорож буде завершена. Це стосується не тільки цілого народу, як ми звикли думати. Це стосується кожного людського життя, кожного індивідуального шляху, який так чи інакше закінчується біля порогу рідного Небесного Дому. "Хочу бути людиною" - рефрен останніх років Блаженнішого - дійсно справжня молитва.

Так, він був мудрим, розумним, твердим і м'яким, він умів розмовляти з людьми і приймати рішення, він умів чекати й діяти, він умів зібрати навколо себе людей задля спільного звершення і в Ім'я Його. Але ще - він був безстрашним. Саме це вабило, притягувало до нього дуже різних людей, чиї душі з дитинства, немов іржею, були покриті нальотом страху. І він щедро, наче лицарський плащ, накидав на плечі всіх і кожного - однієї людини чи всього майдану - свою безстрашність. Безстрашність людини, котра твердо знає, що Бог - добрий, а життя - вічне. Що наприкінці шляху кожного з нас чекає не чорна діра небуття, а Небесна Батьківщина. Яку кожен здобуде, коли буде готовий вийти з пустелі. Тільки б ішов. Тільки б не зупинявся в дорозі, не зневірювався, не збивався на манівці.

Він залишив нам цей лицарський плащ - як орієнтир, який не дозволить збитися зі шляху в суцільному полі кульбаб. Як обіцянку майбутньої зустрічі.