Їм спокій тільки сниться

«Я только жить начинаю — на пенсию выхожу», — сьогодні ці слова простоквашинського листоноші Пєчкіна повторить далеко не кожен вітчизняний пенсіонер. Проте найвідоміші українські відставники — Леонід Кравчук і Леонід Кучма — останнім часом справді ведуть такий активний спосіб політичного життя, що їм позаздрити можуть і чинні політики. Роздають коментарі, проводять прес-конференції, виступають із телезверненнями до народу, повчають молодих... А минулої середи навіть спільно звернулися до чинного президента. Із закликом узяти на себе відповідальність за ситуацію в країні.

Цього разу, щоправда, обійшлося без закликів до відставки. На відміну від колеги, Кучма цю ідею не підтримує. Та й реакцію Ющенка не важко було передбачити. Минулого тижня, коли дострокові вибори запропонував провести Кравчук, схвильований президент вибухнув багатослівною тирадою про нафталін, «кравчучку» і танки. Хоча міг просто обмежитися нагадуванням, що Леонід Макарович на голосування в 1994 році погодився лише тому, що був упевнений у своїй перемозі, а згодом навіть намагався відіграти справу назад, та пізно було. Дивись — і пафосу в дискусії поменшало б. І про симпатії Кравчука до прем’єра, котра не приховує своєї готовності балотуватися на президентських виборах — хоч дострокових, хоч чергових, краще б згадав хтось інший.

Кучма, до речі, поводиться набагато «тонше», ніж колега. Не квапить із виборами, підкреслюючи, що самі по собі вони нічого не вирішать. І власних уподобань відкрито не демонструє. Видають хіба що обмовки. Запитують його, скажімо, про вибори, а він — «припустімо, обрали президентом Арсенія Яценюка»... Але відразу — жарт про те, що і сам не проти повернутися на посаду президента. Щоб, мовляв, комусь, хто змінив політичну орієнтацію, стало погано із серцем. Щоправда, і тут не обійшлося без обмовки за Фрей­дом. Ні сіло ні впало, взяв і обізвав своїх учорашніх соратників «опричниками». Опричники ж творили сваволю виключно за санкцією царя. Прізвищ новоспечених малют скуратових Кучма, утім, не назвав. Але найбільше чомусь рознервувався... Володи­мир Литвин, котрий цілком серйозно кинувся пояснювати, чому другому президенту не варто балотуватися.

З іншого боку, не Литвину ж пояснювати, що розмірковування Леоніда Даниловича про необхідність «змінити політичну еліту» виглядають (як мінімум) не надто щирими. Оскільки всю цю еліту сам Кучма й виростив. Специфічними методами, про котрі сьогодні (може й на щастя) українці призабули. Карабас напевно теж міг не любити створених ним ляльок, але навряд чи він обурювався б через те, що Арлекін, П’єро і Дівчинка з блакитним волоссям ніяк не можуть порозумітися між собою...

У чому з Кучмою можна погодитися, то це в тому, що самі по собі президентські вибори питання про якість влади вирішити не можуть. Хоч би хто став главою держави, йому доведеться шукати спільну мову з парламентом, без підтримки якого — особливо за чинною Конституцією — будь-які президентські починання не мають шансів бути реалізованими. Якщо йдеться, звичайно, про починання конструктивні, а не про спроби плюнути в борщ прем’єру чи дошкулити депутатам. Тут, безперечно, можна впоратися силами одного секретаріату.

Ні, безперечно, у нинішньому протистоянні між Банковою і Грушевського винен не тільки президент із його секретаріатом, свою лепту вносить і уряд, і парламент. І насправді ще невідомо — якби не зусилля СП, чи могла б Рада бодай час від часу мобілізуватися для результативних голосувань. Але єдність депутатів, іноді навіть конституційної більшості, яка тримається на спільній ненависті до Банкової, є неміцною за визначенням. І мимоволі виходить, що чим менше шансів у Ющенка залишитися на своєму посту, тим менше стимулів у депутатів до конструктивної роботи. Якщо ж на виборах переможе Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко, навіть про ситуативну більшість, цілком можливо, доведеться взагалі забути. Є, звичайно, ще й непозбутня тяга депутатів до комфорту, що потребує добрих стосунків із владою. Але це в далекі дореформені часи можна було легко переходити в більшість і змінювати фракційну прописку. Після 2004 року, а особливо 2007-го, обидві ці можливості істотно обмежено. Залишається варіант переходу лінії фронту цілими фракціями, а фракцій у нинішньому парламенті не так уже й багато. І запити в групи завжди будуть вищі, ніж в окремого депутата.

Не дивно, що в таборах потенційних переможців — і в Партії регіонів, і в БЮТі — дедалі більше схиляються до думки, що простіше й дешевше буде піти на нові парламентські вибори і просто переформатувати Раду. Щоправда, для виборів мають бути підстави, а Конституція не залишає ініціаторам надто великого простору для маневру. Скільки мучились із цим торік Ющенко і Балога! Навіть коли коаліція розпалася і здавалося, що з’явився «залізний доказ», бютівці з легкістю заблокували справу в судах. Звичайно, якщо ініціаторами виборів цього разу стануть тимошенківці, а в їхніх руках буде і посада президента, справі знову можна буде дати хід. А те, що коаліція розпалася при одному президентові, а розпускатиме її інший? То для цього у блоку є юристи — вони розтлумачать, що Конституція цього зовсім не заперечує (і навіть вимагає, якщо правознавці дуже постараються). Складніше буде регіоналам. Але в них на цей випадок є давно обіцяний маневр із додаванням 150 мандатів.

Звичайно, є ризик зробити надто високу ставку і програти майже все. Особливо якщо опонент отримає в Раді тверду більшість. Не дивно, скажімо, що Олександр Лавринович від імені регіоналів уже відхрестився від ідеї двотурового голосування, у якому переможець отримує 226 мандатів автоматично. Розуміє, напевно, які це може мати наслідки, якщо переможцем стане не ПР. Правда, якщо ініціатором розпуску парламенту буде сторона, котра вже виграла президентські перегони, у неї в будь-якому разі буде тил на Банковій. Причому на п’ять років. Щоб захистити своїх партнерів від парламентських та урядових наїздів, цього, загалом, цілком достатньо.

До того ж в остаточній перемозі одного політика над усіма іншими не зацікавлений вітчизняний бізнес. Боротьба всіх проти всіх при президентстві Ющенка його, звичайно, дратує. Зате зараз завжди можна використовувати у своїх інтересах боротьбу між політиками, щоб заручатися підтримкою і заступництвом одного з них, а тому навіть той, хто програв, ніколи не програє все. Повертатися до системи Кучми, в якій усе в результаті залежало від президента, олігархам і тим, хто такими себе вважає, не дуже хочеться. Незалежно навіть від того, хто виступить у ролі монопольного центру влади — Янукович чи Тимошенко. Саме тому капітани вітчизняної економіки вже починають вкладати гроші в альтернативні проекти, які здатні не допустити небезпечної концентрації влади в одних руках. Це — як максимум. А як мінімум — не дозволити, щоб у парламенті була більшість в однієї фракції. Коаліція? Інша річ! З окремими суб’єктами домовитися легше.

Політики цей «модний тренд» у своїх планах теж ураховують. Регіонали, наприклад, упевнені, що за посильної — і, безумовно, безкорисливої — допомоги «ліберально налаштованих бізнесменів» до парламенту потрапить Арсеній Яценюк. А з ним знайти спільну мову буде легше, ніж із «пасіонаріями» з «НУ—НС» та БЮТ. Не вийде з Яценюком — знайдуться інші, менш горді, але не менш привабливі політичні сили. Не дивно, що і бютівці думають про контрзаходи. Микола Томенко вже закликав колег швидше домовитися з Литвином і Яценюком. Пообіцявши першому зберегти спікер­ське крісло, а другому — портфель прем’єра. Щоправда, Литвин — людина досвідчена, він розуміє, що обіцянка спікерства в майбутній Раді — це журавель у небі. Адже може статися, як 2006-го. Тому віддає перевагу синиці. Наполягаючи, що парламентські вибори взагалі не потрібні. Мовляв, «не час мінятися каютами, коли ми всі на «Титаніку». Порівняння, звичайно, ефектне, але серед численних версій загибелі «Титаніка» «несвоєчасного обміну каютами» до цього часу, загалом, не було, та й капітана на лайнері не змінювали, він упевнено вів корабель до загибелі.

Втім, у Володимира Михайловича останнім часом узагалі похмурі передчуття. Напередодні він припустив, що одного з кандидатів на президентську посаду обов’язково... посадять. І відразу попросив не стелити йому «червону доріжку до президентства». Не в тому сенсі, що посадять саме його, просто йому і в спікерах добре. Які нехороші люди хочуть його з цієї посади зняти, Литвин не сказав. Але ходять уперті чутки, що регіонали з бютівцями знову пішли на зближення. Попри відчайдушний опір «групи РУЕ» та Банкової. У Ющенка, до речі, приводів хвилюватися через це не менше, ніж у Литвина. Зрештою, посада спікера — не надто серйозна гарантія «вічної дружби» непримиренних опонентів. Інша річ — Конституцію змінити. Або президента на пенсію відправити. Можна, звичайно, потерпіти рік до чергових виборів. Та дуже вже руки сверблять. І в бютівців, і в регіоналів.