Європа і "заперечення": реалізм проти Бодлера

10 березня, 2017, 23:03 Роздрукувати Bипуск № 9, 11 березня-17 березня 2017р.
Відправити
Відправити

Сьогодні ми справді зіштовхуємося з глобальними процесами міграції. Але не фізичної (як великих мас людей), що сьогодні турбує європейські столиці. Міграції ідеологій, появи нових ідеологічних "розламів" у тих місцях, які, здавалося, були надійно "закриті". Консерватизм у формі махрового популізму виходить на "стежку війни" та, у міру просування, набирає дедалі нових прибічників.

Європа і "заперечення": реалізм проти Бодлера

У кожного сьогодення є своє майбутнє, яке освітлює його та яке зникає разом із ним, стаючи минулим-майбутнім.

Жан-Поль Сартр

У одній зі своїх останніх статей Ф.Фукуяма, кажучи про перемогу Д.Трампа, зауважив: "Мені як політологу буде дуже цікаво стежити за президентством Трампа: воно дозволить перевірити, наскільки сильні органи влади в США… Жоден із лідерів США ніколи не виступав проти всієї системи і не бажав підірвати існуючі норми та правила. Таким чином ми вступили в епоху великого природного експерименту, який покаже, що управляє Сполученими Штатами: закони чи люди".

Це твердження справедливе не тільки для США - весь світ вступає в такі локальні протистояння. Однак у кожному конкретному випадку воно має свій, неповторний акцент.

Проте в термінах політичної культури було б серйозним спрощенням сказати, що це лише питання, хто сильніше: політична система (з сотнею років історії та практиками) чи воля окремої людини? Насправді питання все ж таки варто ставити ширше - це криза найкласичнішої моделі відносин влади та суспільства (або, мабуть, навіть навпаки - суспільства та влади) в сучасному демократичному суспільстві.

Бунт "простих людей" проти "політичної системи"

Знову якась маніфестація, прапори, плакати, музика - і хто в ліс, хто по дрова, в сотні глоток: Вставай, подымайся, рабочий народ! Голоси утробні, первобутні… Римляни ставили на обличчя своїх каторжників клеймо: Cave furem. На ці обличчя нічого не треба ставити, і без будь-якого клейма все видно.

Іван Бунін. "Окаянні дні"

Схоже, ми вступаємо в період, коли т.зв. прості громадяни (тобто зазвичай консервативно налаштовані, переважно без вищої освіти) вирішили, що ліберальна демократична політична система, яка склалася за останні 20-30 років (разом зі сформованим навколо неї політичним класом), явно ігнорує їхні інтереси. Що їхні країни йдуть "не туди". Що керівники займаються "не тими питаннями" і "не так". Що економічні блага, вироблені "простими людьми", перерозподіляються на користь тих, хто цього не заслуговує.

thefederalist.com

Перемогу Трампу забезпечив саме цей клас: який мешкає в маленьких населених пунктах, часто не знаходить себе в динамічних сучасних економічних процесах. І саме подібні "прості американці" (тобто які спрощено сприймають складні реалії й тому заплутались і в політиці, і в суспільстві, і в собі) продемонстрували надзвичайно високу явку на останніх виборах, що й привело до перемоги Трампа. Трампа, який імпонував їм риторикою, замішаною на простоті та прямоті. Риторикою, що знайома та приваблива для чоловіків і жінок "середньої" Америки, яким республіканці традиційно адресували свої кампанії.

Це протиріччя між класичними "синіми комірцями" в посткласичному світі, з одного боку, і креативними "білими комірцями" високотехнологічної епохи - з іншого, схоже, дійшло до певної "точки неповернення". Це, якщо хочете, нова редакція класової боротьби.

"На відміну від убивства, скоєного один раз, ненавидіти - означає вбивати безперервно, стираючи з лиця землі того, кого ми ненавидимо", - застерігав Х.Ортега-і-Гассет. Сучасний західний аналітик Джоан Вільямс у своїй статті на цю по-новому злободенну тему багато говорить про те, як демократи не змогли (або не захотіли) почути голос "простих людей". Однак, що більш важливо, - то це такі слова даної статті, як "злість", "ненависть" та "презирство" - всіх до всіх. Саме ці емоції стали запорукою перемоги Трампа. Не погіршення економічної ситуації, а ненависть і відчуття несправедливості. Саме вони, в остаточному підсумку, призвели до кризи у відносинах між лібералами та консерваторами, причому на суто побутовому рівні. А здавалося ж, що такої проблеми (внутрішнього ідеологічного суперництва) нібито більше немає, та варто було РФ трохи інформаційно "розбурхати" її, і виявилося, що замість вигорілого згарища - гаряче вугілля, лише трохи присипане попелом.

Та все ж таки проблема набагато ширша, ніж результати виборів у США. Це лише один із фронтів проблеми, з якою зіштовхнувся весь західний світ: протиріччя між викликами, з якими зіштовхнувся Захід (масштабні міграційні процеси, падіння зростання економік, посилення зовнішніх суб'єктів міжнародних відносин), і тим, як на ці виклики відреагували політичні еліти - "якість" цієї відповіді створює в "простих людей" стійке відчуття, що біля керма "не ті".

Звідси й стрімке зростання популістів, які грають на цих почуттях і пропонують "прості" рішення: "виселяти" мігрантів, будувати дороги, зайняти активну позицію стосовно країн, що розвиваються. Те, що ці "рішення" будуть неефективними, "простих людей" цікавить мало - насправді їм потрібна надія. Надія, що все повернеться до стану доволі умоглядного "щасливого періоду", яким був для них період 1970-1980 рр.

Марін Ле Пен у Франції, Петрі Фрауке в Німеччині, Герт Вілдерс у Голландії, Беппе Грілло в Італії та багато інших сил по всьому світу - всіх їх поєднує розуміння цього тренду та готовність його використати. Росія, також розуміючи даний тренд і багато в чому надаючи йому значимих тональностей, готова, у свою чергу, розігрувати/використовувати тих, хто його використовує/розігрує.

І єдине, що сьогодні стримує стрімку ходу цих "нових лідерів" (як це правильно зауважив Ф.Фукуяма), - це "закон". Саме закон (у широкому сенсі цього слова) опиняється під найбільшим пресом тиску в цьому протистоянні. Чи витримає він волюнтаризм окремих особистостей? Чи буде поставлений їм на службу? Чи може одна людина повністю змінити курс держави, чи все ж таки "традиція" та "раціоналізм" (разом із неможливістю консолідувати в руках усю владу) стануть надійним заслоном подібним бажанням?

До речі, схожий шлях у політико-правову безвихідь ми пройшли з 2010-го по 2013-й. І ми знаємо, що буває, коли "закон" подавлено силою "окремої людини", яка захоче змінити курс на протилежний. Проблема полягає в іншому: як далеко готові зайти громадяни демократичних держав, відстоюючи свої цінності? Чи підуть вони так само далеко, як пішли українці?

Європейська стратегія Кремля: "попи Гапони" міжнародного масштабу

"Мы не сделали скандала,
нам вождя недоставало!

Настоящих буйных мало,
вот и нету вожаков!"

В.Висоцький.
"Письмо из сумасшедшего дома"

Однак перерахованих європейських політиків-популістів поєднує не тільки бажання скористатися глобальним бунтом. Їх усіх пов'язує ще одна ланка, яку неможливо не помітити, - Кремль. Кремль, який теж зрозумів, "куди дме вітер". Кремль, який зрозумів, що порівняно недорогими поштовхами через медіапростір цей обережний протест можна перетворити на нестримний потік, і розпочав це робити з 2008-2009 рр. І політичні сили, які не роками, а десятиліттями перебували на узбіччі політичних процесів, будучи тим, що прийнято називати "несистемними політичними рухами", чия популярність вимірялася сотнями послідовників, несподівано стали набувати політичної ваги, яка вже нині призводить до поразки еліт, які були при владі по 30-40 років.

ivanovvictor.wordpress.com

І сьогоднішня Росія, як і раніше, дедалі активніше паразитує на подібних ідеях/концептах нерівності - протиставляючи "загниваючий капіталістичний Захід" налаштованому під себе "чудовому новому світу" та розвиваючи для цього новий варіант "Комуністичного інтернаціоналу". Гасла та кліше - такі самі, в стилі вічної "боротьби за мир", "захисту пригноблених" (у Сирії) "співвітчизників" (в Україні) та "інтернаціональної допомоги" їм же (там же). "Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем".

Ця робота з "простими людьми", ці нав'язувані їм "прості" інтерпретації, ці "альтернативні факти" в "альтернативному інформаційному середовищі" працюють ефективно з західним обивателем. У цьому сенсі показовою є Голландія, де, здавалося б, далеко не ключове для голландської громадськості питання було розіграно пов'язаними з російськими структурами "активістами" як по нотах. Голландцям, які досить далекі від українських реалій та українських проблем, досить швидко зуміли навіяти кілька простих думок. Що в Україні забагато корупції, що підписання Угоди про асоціацію стане етапом для вступу України в ЄС, що Угода зашкодить відносинам Голландії та Росії тощо. Цілий набір російських кліше про Україну було ефективно та в стислі строки впроваджено в інформаційний простір Голландії. І результат нам відомий. Популістські, конспірологічні, дезінформаційні заклики проросійських активістів і медіа несподівано знайшли найширшу підтримку в "простого голландця". Адже ці заклики не треба було ретельно аналізувати, не треба було про них багато думати - вони "грали" на настроях, які визрівають у Європі, визрівають у країнах Заходу.

І Голландія тут - лише один приклад. Та їх стає дедалі більше. І кожне наступне "інформаційне вкидання", кожна нова підтримка Кремлем різноманітних антиєвропейських, "альтернативних", "євроскептичних" політичних партій, рухів, груп - усе це коригує (швидше, уточнює) європейський політичний ландшафт, змінює бажання та сподівання електорату.

Отже, так, Москва справді втручається в політику західних держав. Втручається активно. З розмахом. І активно використовує ці тренди у своїх операціях впливу. У своїй спробі нав'язати Заходу гібридну війну за своїми правилами. Можна навіть сказати, що роль Москви в цьому випадку зосереджена у двох моментах: підживлювати згадану вище ненависть "простих людей" і дати цій ненависті можливість "виливатися" через точку фокуса - лідерів цих рухів. Цим Москва й зайнята - вона дає внутрішньому протесту західного світу точку фокуса, лідерів, спроможних стати більшими популістами, ніж найрадикальніші популісти.

Чому ж ці втручання успішні? Насамперед тому, що Захід усе ще не може повірити, що світ, який понад 20 років тому, здавалося, рішуче пішов від жахів холодної війни, несподівано зробив коло та повернувся у світ "постправди, постзаходу, постпорядку" (як досить точно охарактеризував його Вольфганг Ішінгер на щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки). Утім, навіть тут ми бачимо спробу "закамуфлювати" неприємну для наших західних партнерів реальність. Розмови про "постправду" або "альтернативні факти" можливі лише в одному випадку - якщо ви боїтеся вимовити вголос більш зрозумілі та звичні слова: брехня, пропаганда, дезінформація. Так само й "світ постзаходу" це те, що можна описати як "світ, у якому Заходу та всій його демократичній практиці кидають виклик - зовнішній і внутрішній". Світ "постпорядку" - це не якась незрозуміла сутність; це світ, у якому держави знову порушують міжнародні норми права та збираються робити це надалі.

Ситуація з реакцією Європи на новий-старий виклик сильно нагадує першу стадію класичного переживання змін (найчастіше - стресових). Отже, Європа, схоже, так і застрягла на першому етапі - шоку, який супроводжується запереченням. Запереченням того, що це взагалі можливо. Запереченням того, що ситуація драматично змінилась і більше не стане такою, як була. Проходження цього етапу вимагає чесності перед самим собою, з чим у політкоректної Європи явно виникають проблеми. Але без цього Європі не перейти до інших етапів, включно з реальною зміною поведінки. А поки що це "заперечення" грає лише на руку Росії, яка ще й додатково підживлює його, доносячи всіма можливими шляхами ідею, що жодного втручання немає, нічого не змінилося, а якщо й змінилося, то все швидко можна повернути на колишні рейки. Класик французької та світової літератури Шарль Бодлер ("король поетів", як казав про нього інший французький класик Артюр Рембо), точно зауважив, що "найвитонченіша хитрість диявола полягає в тому, щоб запевнити вас, що його не існує". Тут ми маємо дуже схожу ситуацію. Але тут ціна впевненості у "відсутності диявола" - саме виживання Заходу, оскільки йому явно кинуто виклик.

Загроза ІДІЛ, загроза міграційних потоків і десятки інших "загроз" - це лише похідні або супутні процеси такого виклику. ІДІЛ хоч і ставить собі за мету "світовий халіфат", побудований на жорстокості та насильстві, але навіть у мусульманському світі кількість прибічників такої ідеї не надто велика. Мігранти, хоч якими масштабними були б їхні пересування, не ставлять собі за мету (мету усвідомлену, яку чітко розумієш) знищити Захід як такий. Натомість Москва спроможна і поставити таку мету, і навіть спробувати домогтися її виконання. У т.ч. - руками ІДІЛ, руками мігрантів. Щоправда, домогтися цього можна лише необліцкригом і тільки у випадку, якщо Захід (як Україна до 2014-го) старанно робитиме вигляд, що такої проблеми просто не існує.

І хоча світ постійно декларує свою "стурбованість" тим, як Москва втручається в політичні та виборчі процеси по всьому світу (в т.ч. за допомогою операцій у кіберпросторі), однак так само слід визнати: ці побоювання все ще не виходять за рамки просто розмов. Нібито створюються різноманітні дослідницькі центри, присвячені цій проблемі, пишуться тексти, ухвалюються резолюції... Але немає відчуття, що Захід справді готовий визнати простий, та від цього не менш тривожним є факт (який, до речі, був зрозумілим у схожій ситуації середини 80-х): Москва ніколи не відмовиться від програм дестабілізації, оскільки основою цієї діяльності є два ресурси - гроші та командна система, в якій основну роль відіграють представники спецслужб (більш того, кількість цих представників постійно збільшується). Можна скільки завгодно говорити про те, що до влади в європейських країнах рвуться "агенти впливу" Москви, що знову задіюються різноманітні "товариства дружби" та "рухи за мир", що пропаганда і дезінформація (так само як і підробка документів) повернулися на порядок денний (і повернулися з новою силою, озброївшись сучасними технологіями та методиками), - все це зрозуміло. Проблема в іншому - в неготовності Заходу визнати, що відповідь на таку агресію лежить у двох площинах, які певною мірою конкурують між собою.

Перший шлях - самим перетворитися на "драконів" і боротися з агресором не просто на рівних, а використовуючи свій, набагато більший економічний потенціал. Саме цього демократичні країни найбільше й бояться (хоч і розпочали рух у цьому напрямі), оскільки стати безліччю маленьких подоб Росії не хоче ніхто. А без цього боротися з конкретними методами гібридної агресії майже неможливо - адже це процес постійних обмежень при не менш постійній діяльності Кремля з вигадування дедалі нових "відносно чесних" способів використати перевагу демократичної моделі у своїх інтересах.

Другий шлях - це економічне знищення агресора. І це саме те, що багато в чому вдалося зробити свого часу з СРСР. Захід якось швидко забув, що розпад Союзу був обумовлений, звісно, безліччю різноманітних складних процесів, але ключовим виявилася саме економіка. СРСР просто не витримав перегонів із західним світом, явно "надірвавшись". Так, для громадян СРСР фактор "величі" був значимішим, ніж відсутність товарів на полицях, але теж - до певної межі. Думати про те, що порожній холодильник - це плата за регулярно трансльовану по телевізору велич, набагато важче, коли ти бачиш, що інші країни чомусь мають і те, й інше. Сьогодні Москва стоїть перед схожою проблемою: їм удалося повернутися до дискурсу про велич, однак це розповідається людям, які по-справжньому ще не зіштовхнулися з неодефіцитом (хоча рух до цього й спостерігається).

Тому питання "зняти" чи "не зняти" санкції - це, насправді, не питання їх ефективності, не питання необхідності "відновити відносини" з Росією, не питання України, якщо хочете. Фактично це дуже просте та зрозуміле питання, відповідь на яке може дати собі лише Захід: хоче він сам стати авторитарним учасником міжнародних процесів (як варіант - тихо та без галасу здатися набагато слабкішій, але політично активній Росії) чи перемогти агресора. Питання дуже просте. Однак відповідь на нього матиме величезне геополітичне значення.

Звісно, вибір другого шляху (економічного) не означає, що слід забути про посилення систем національної безпеки, знову розгорнути на повну потужність системи розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.

У цьому контексті дискусія, яка розгорнулася на щорічній конференції у Мюнхені з питань безпеки щодо того, 2 чи 3 відсотка ВВП треба виділяти на національну безпеку членам НАТО, - це не питання цифр. Це питання відсутності справжнього (я хотів би підкреслити це - саме справжнього, а не декларованого) розуміння загрози, перед якою стоїть демократичний світ сьогодні. Якщо нині насамперед європейські країни не почнуть збільшувати свої витрати на сектор безпеки та оборони, якщо не вкладатимуть ресурсів у контррозвідувальну діяльність, якщо не вкладатимуться кошти у власні інструменти стратегічних комунікацій - завтра військова складова гібридної війни прийде і в Європейський дім, так само як вона прийшла в Україну. Можна сміятися (чи дивуватися) ідеям на кшталт спорудження в парку "Патріот" у підмосковній Кубинці макета Рейхстагу, однак це набагато більш чіткий сигнал Заходу, що саме йому готує Кремль у випадку подальшої політики "пошуку розуміння". Уже навіть незрозуміло: як ще Кремль має донести до європейців свою ключову ідею - світ, який йому бачиться ідеальним, це і є світ холодної війни (а в новій термінології - світової гібридної війни)?

Україна: політичні спогади про демократичне майбутнє

Неправда пригнічує та протидіє, але тим більше бажання боротися з нею.

Григорій Сковорода

Україна в цьому широкому контексті опиняється в дивній ситуації. Те, що ми робимо зараз, - це не просто боротьба за наше виживання, за нашу незалежність. Це і є той самий захист сучасних цінностей, яким мав би займатися й Захід. Але не займається через описані вище причини.

Утім, робити з цього "культ" та основу розповіді про нашу "особливу місію у світі" все ж таки не варто. Фактично, ми можемо й маємо говорити про необхідність формування (на підставі реальності, що склалася) досить простої, але зрозумілої і раціональної стратегії зовнішньої та внутрішньої політики держави: наше основне завдання залишається простим і конкретним - вижити в цій війні; друге - вийти з неї сильнішими, ніж ми були на початку; третє - навчити боротися тих наших партнерів, хто хоче вчитися; і четверте завдання - об'єднуватися з тими, хто готовий, як і ми, чинити спротив.

Останнє справді важливе, оскільки з тими, хто не хоче (саме "не хоче", а не "не може" - різниця дуже істотна) протистояти геополітичному хулігану заради примарної надії, що якщо йому "поступитися", дати те, що він хоче, то все заспокоїться, - нам не по дорозі. Просто тому, що ми розуміємо небезпеку цього фіктивного "рішення" - ми за ним вже йшли останні 20 років. І ми знаємо, що це, власне, і не рішення зовсім.

Слід чітко розуміти (хоча це вже й неодноразово говорилося) - ворог не змириться з цим. Ніколи. Швидше, навіть навпаки - активізується. Яскравим прикладом є навала різноманітних дилетантів від міжнародних відносин, які вирішили терміново ощасливити Україну цілою серією мирних планів. Усі ці "агенти впливу" різного рівня залученості та різного рівня підготовленості, як табуни троянських коней почали гарцювати на нашому політичному майданчику, сподіваючись, що хоча б один із них зуміє "в'їхати у ворота" української "фортеці". Нам пропонують то "забути про Крим", то "провести вибори під наглядом російських військ", то "примиритись і не розбурхувати громадськість", - цих планів ставатиме дедалі більше. І мета цих "планов громадья" - переконати західних партнерів у тому, що рішення існують - просто "незговірлива" Україна не хоче їх шукати.

Трохи сумно, щоправда, від рівня агентів, яких пускає в хід Кремль. Один - колишній фінансовий махінатор з такою строкатою політичною кар'єрою, якій міг би позаздрити Остап Бендер. Інший - по суті екс-олігарх, який хоче повернутись у "велику гру". Американські "миротворці" теж анітрохи не кращі. Засвітившись у шляхетній справі "принести Україні мир" ціною українського ж Криму американські юристи, якщо роздивитися ближче, мають такі "плями на сонці", що, швидше, нагадують іншого відомого "юриста" та "друга України" - Володимира Жириновського.

Однак реальним результатом реалізації кожного з цих "планів" стане втрата нами не частини України, не "окремих районів", а всієї країни. Повністю. Тому що будь-яка спроба "домовитися" з агресором (навіть опосередкована) призведе до масштабної політичної кризи. Крім того, процеси, про які ми говорили на початку статті (рух "простих людей"), для України були актуальними завжди - не випадково ж переважна більшість українських партій (навіть такі партії великого капіталу, якою була Партія регіонів) завжди були, швидше, лівацькими партіями, ніж правими. Запит на прості та наочні рішення ми бачимо й сьогодні. "Блокади" колій, "Майдан-3", вимоги "назвати війну війною", "ввести воєнний стан" - усі ці приклади "магічного мислення" не йдуть із порядку денного. І використовуються агресором. Використовуються масштабно, з видимим задоволенням, зі знанням справи. Підриваючи нашу єдність, нашу готовність чинити спротив у "довгій війні" без чітко визначених рамок і правил.

І Москва активно діє на цьому напрямі. Після провалу спроби силового встановлення "Новоросії" Кремль зайшов з іншого боку - "самоліквідація України як держави", першим етапом якої стає тотальна хаотизація українського життя. За всіма основними напрямами. Один із них - вищеописаний міжнародний (через безліч "планів припинення війни"), інший - економічний (в т.ч. через ускладнення економічних відносин усередині країни), третій - політичний (агітація за перевибори всіх і вся). І таких напрямів дуже багато. З багатьма з цих викликів нам вдається впоратися. Але не з усіма. І це саме той проблемний момент, який все ще не вирішено в рамках реформування сектора безпеки та оборони. І хоча наші західні партнери всі ці роки нам активно допомагали в цій сфері, але сказати, що проблемних місць не залишилося, було б великим перебільшенням.

Утім, попри це ми маємо чітко усвідомити: ми давно не контрибутори, а донори безпеки. Причому як регіональної, так і міжнародної. Інше питання, що стали ми ними не зі своєї волі, а лише як продукт нашого основного завдання - перемогти у війні заради виживання самої України. Однак це не означає, що ми не повинні цим користуватись у своїх зовнішньополітичних діях. Так, Мюнхенська конференція показала, що Україна вже не у фокусі міжнародної уваги, що є інші проблеми та інтереси, які швидко витісняють ситуацію на другий і третій план проблем. І мають рацію ті, хто каже, що якщо ми хочемо й надалі привертати увагу Заходу до наших питань, то нам слід шукати нові форми. Нам треба показувати, що ми - вирішення проблеми, а не сама проблема.

Проте так само справедливо (і я про це кажу майже щоразу) - ми не можемо (і не повинні) займатися тільки тим, щоб шукати шляхи, як би нам "сподобатися Заходу". Нам потрібна власна проактивна позиція, виходячи з нової реальності. І для цього ми маємо необхідні передумови.

Сьогодні ми вже пройшли значно далі за наших західних партнерів шляхом вирішення вищевикладених проблем. Так, наш контекст трохи відрізняється від середньозахідного (в т.ч. за рівнем розвитку економік, за рівнем самосвідомості, за викликами для ринку праці), і так, ми цей шлях пройшли не повністю. Однак наш приклад наочно показує, що буває, якщо Росії не чинити вчасно опору. Що відбувається, якщо дати їй можливість "обжитись" у вас - спонсирувати політиків, формувати на свій розсуд ваш інформаційний простір, проштовхувати на державні посади своїх агентів впливу (які починають розвалювати систему держуправління зсередини). Ми все це пройшли та заплатили надто високу ціну за свою довірливість і небажання дивитися на світ без "рожевих окулярів". Ми готові робити все, щоб таку саму ціну не довелося заплатити спочатку Європі, а потім - і всьому світу.

Запорука цього - наш унікальний досвід протистояння гібридній агресії. Можна нескінченно говорити про те, що "все це вже колись проти когось застосовували", але майже ніколи - саме як сукупність. І навіть якщо подивитися на історичні прецеденти, то там не знайти всього того, з чим ми зіштовхнулися - кібератаки на критичну інфраструктуру, використання енергетичної зброї та багато чого іншого. Тим паче, що "гібридну війну" від простого "використання сукупності методів" відрізняє один невеликий, але важливий момент - наявність чіткого військово-політичного рішення агресора, отже, і методи, які застосовуються ним, не мають хаотичного характеру, а вбудовані в єдиний і логічний ланцюг. І протистояти цій цілісності ми навчилися. І нам є чим ділитись у цій сфері з нашими партнерами. Тому саме навколо спільноти охочих навчитися протистояти агресору можливо й потрібно вибудовувати наші нові альянси (або зміцнювати старі).

Крім того, за умов, коли гра йде не на регіональному, а на глобальному рівні ми більше не можемо залишати, наприклад, азійський напрям як другорядний. Китай, Індія, Південна Корея та інші країни мають повернутись у фокус нашої справжньої уваги. Не декларативної, а реальної. Нехай спочатку по лінії економізації відносин, але нам потрібні спільні проекти. Неможливо боротися з ворогом тільки на своєму полі - необхідно розширювати простір, потрібно "розтягувати" його сили, хоча наша основна надія - це, звісно, наша армія та наш сектор безпеки, але другий ешелон - створення передумов для того, щоб ворог "надірвався".

Сьогодні ми справді зіштовхуємося з глобальними процесами міграції. Але не фізичної (як великих мас людей), що сьогодні турбує європейські столиці. Міграції ідеологій, появи нових ідеологічних "розламів" у тих місцях, які, здавалося, були надійно "закриті". Консерватизм у формі махрового популізму виходить на "стежку війни" та, у міру просування, набирає дедалі нових прибічників. Під цим котком опиняються всі звичні нам демократичні процедури та форми організації держави. Виявилося, що їх можна використовувати з не меншою ефективністю проти самих держав та їх стабільності. Хоч Х.Ортега-і-Гассет і казав, що "доля демократії за будь-якої її форми та розвиненості залежить від дрібної технічної деталі - процедури виборів, решта другорядне", однак тепер ми бачимо: іноді й вибори стають чинником, що приводить до влади людей, які прагнуть цю саму демократію знищити. Повністю. І вже кому як не Європі це знати...

Утім, я не став би передчасно скидати з рахунків "закон". Приклад досить серйозної трансформації риторики Д.Трампа після виборів і під тиском спочатку громадськості, а потім і власних соратників, необхідність зважати на певні процедурні моменти, а також можливість спецслужб здійснювати свою діяльність, максимально дистанціюючись від політичних уподобань чинного керівництва країни, - все це свідчить про те, що "закон" може сказати своє слово. Що не скасовує найголовнішого: "пильність" (суспільства, вчених, експертів, сектора безпеки та оборони), схоже, з категорії фонових понять стає актуальним елементом повсякденного життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК