Ярослава. Мати моряка

Неможливо передбачити майбутнє свої дитини, коли вперше кажеш їй: "Привіт, крихітко!" Але саме в цю мить ти точно зустрічаєшся зі своїм майбутнім, в якому знімеш останню сорочку, коли можна допомогти, і залишишся без шкіри, коли допомогти не можеш. Дивишся в дзеркало, яке має відображати і тебе, і час, і змісти, які закладені в цьому неймовірної сили посланні Всесвіту.

Гарна у всіх значеннях жінка чекала мене на Південному вокзалі. Спочатку ми їхали в метро, а потім, перед зйомкою в Kalendar ZN.UA, гуляли ранковим Києвом і розмовляли про її дітей.

"Хлопчик, і ще... хлопчик", сказав би герой відомого фільму. На цей момент один з її хлопчиків сидів у СІЗО "Лефортово" разом із двадцятьма трьома бойовими товаришами.

Без п'яти хвилин лейтенант, випускник Інституту військово-морських сил Національного університету "Одеська морська академія" Богдан Головаш - старший матрос катера "Бердянськ", розстріляного 23 листопада минулого року російськими прикордонниками.

Хлопчик, який майже п'ять років тому наразився на той самий російський коток у стінах Академії військово-морських сил ім. Нахімова в Севастополі. Свій вибір він тоді зробив. Але, мабуть, у Бога на Богдана є якісь особливі плани. Якщо на самому старті цьому 22-річному юнакові випало проходити такі серйозні випробування.

Його мама Ярослава не картається запитанням, чому це відбувається саме з її сином та з їхньою сім'єю. Але вона намагається зрозуміти, навіщо.

Як і ми, втім, маємо задуматися про те, навіщо дано це глобальне випробування нашій країні. Що ми повинні зрозуміти? Які пласти смислів розпакувати, щоб біда матері полоненого моряка чи матері, сина, який зник безвісти на війні (читайте в статті Оксани Онищенко "Я знаю, що мій син живий, і я його витягну"), перестала бути нам чужою?

- Ярославо, коли ви залишаєтеся сама і намагаєтеся якось оцінити те, що відбувається з сином, з усією вашою сім'єю, які думки приходять першими?

- Іноді здається, що це не зі мною... Коли ж приходить усвідомлення, що все правда, реакції бувають різні. Часом плачу. Іноді заспокоюю себе словами, що минеться, треба пережити. Однак, думаючи про те, що відбувається, намагаюся ставити собі запитання: не за що, а для чого наша сім'я це проходить? Мій син для чого це переживає? Відповіді в мене поки що немає. Але хочеться вірити, що колись її знайду.

- Як впливає ця ситуація на вашу сім'ю? Як ви взагалі її будували, і чи все у вас вийшло? Уже можна про це говорити, бо діти виросли і ступили на шлях власних непростих життєвих випробувань.

- Важко про це говорити... Насправді моє ставлення до дітей одного разу змінила моя подруга. Я дуже часто їх критикувала. І вона раптом сказала: "А для мене мої діти - найкращі". І щось зі мною тоді відбулося. Тепер я знаю, що би не сталося, мої діти - найкращі. Я завжди їх буду підтримувати, завжди буду з ними, яке б рішення вони не прийняли. У якийсь момент я це сказала Богдану 2014 року. Він був курсантом першого курсу Академії військово-морських сил ім. Нахімова, коли Крим окупувала Росія. І він мав прийняти рішення - залишатися в Криму чи повернутися на материкову Україну.

- Виходить, що новітня історія України обпекла вашу сім'ю двічі. Син радився з вами тоді, як вчинити?

- 2013 року Богдан закінчував військовий ліцей у Кременчуці. Більшість курсантів збиралися продовжувати навчання в сухопутних академіях Львова, Харкова чи Одеси. Але син вирішив вступати в Севастополі. Вирішив стати моряком. У липні був зарахований курсантом. Ніхто з нас тоді навіть подумати не міг, що через півроку йому доведеться звідти виїхати. У березні 2014-го територію академії було заблоковано. Зазвичай телефонів у курсантів не було, і всю серйозність ситуації ми усвідомили, коли він зателефонував. Пізніше я довідалася, що разом із телефонами їм видали бронежилети та зброю. Богдан розповідав, що з ними постійно розмовляють російські офіцери, пропонують залишитися служити Росії, мотивуючи це тим, що "в Україні ви вже зрадники".

Наприкінці березня він зателефонував уночі і сказав, що їм поставили жорстку умову - визначитися. Зізнаюся, на той момент мені було однаково, яку клятву і якому народу він дасть. Аби тільки з ним нічого не сталося. Та син сказав, що він уже склав присягу і вдруге цього не робитиме. І поклав слухавку. Довго не було зв'язку. А о шостій ранку він подзвонив, і ми йому сказали, що ми з ним. Яке б рішення він не прийняв. Більше цієї теми не обговорювали. Чекали їхній автобус уже в Одесі, де він і залишився вчитися далі. Це було його і наше перше випробування.

- Богдан змінився після цих подій?

- Він цього не демонстрував зовні. Однак і син, і ми зрозуміли, що присяга - не порожній звук, а конкретні вчинки конкретних людей.

- Як ви жили ці роки? До того моменту, поки в вашу сім'ю не поцілив другий снаряд, уже в буквальному значенні. Як трактували події з країною? Я знаю, що Богданів батько служив в АТО.

- Більшість людей залишилися жити у своєму минулому мирному житті. Війна їх не стосується. А нас стосується. Тому ми не можемо бути байдужими до того, що відбувається в нашій країні. Я розумію, що в нас хлопчики. І що вони обидва військові. Але, знаєте, я така мама, що якщо син скаже, що піде стрибати з парашутом, я не заборонятиму. Я стрибатиму разом із ним.

- Виховання хлопчиків - особлива історія. Тим паче двох одразу. Які висновки зробили за
23 роки?

- Ми з чоловіком були молодими, як і всі, робили помилки... Можливо, якби повернутися назад, я щось би змінила. Виховувала б дітей, виходячи вже з сьогоднішнього досвіду. Однак тоді вони, напевно, не були б такими, якими є зараз.

- У якій точці свого навчання був Богдан на момент листопада минулого року?

- Це була вже переддипломна практика. Він проходив її на катері "Бердянськ", щоб потім стати командиром його екіпажу.

А командир "Бердянська" Роман Мокряк мав прийняти вже більший корабель. Богдан прослужив усього півтора тижня. На практиці вони постійно виходили в море, тому нічого особливого у виході 23 листопада теж не було. Він зателефонував і попередив, що йдуть у море на кілька днів. І вже в понеділок він обіцяв вийти на зв'язок. Моя інтуїція мовчала... Хоча я запитала: "Ви на три дні виходите?" - "Можливо, й надовше..."

- Як ви довідалися про те, що сталося?

- Напевно, як і більшість батьків, - завдяки телебаченню. Випадково зовсім. Нас із чоловіком не було в місті, і ми не стежили за новинами. А 25-го ввечері повернулися. Я увімкнула телевізор. Інформація ішла тлом, ми поралися з якимись домашніми справами. Потім привернула увагу фраза "Керченська протока". Чоловік зайшов в Інтернет - і буквально відразу ми почули назви катерів, серед яких був і "Бердянськ", а отже й... Богдан. Я дуже хвилювалася і весь час повторювала: "Чому ніхто не дає команди повернутися назад?.." Чоловік заспокоював. Потім він сказав, що вже дали команду, і вони повертаються. І буквально відразу ж... їх обстріляли. "Бердянськ" обстріляли.

У паніці подзвонила моя мама. Але я їй сказала, що Богдана там немає. Чомусь була надія, що день-два - і все закінчиться. Дуже страшно було, коли називали кількість поранених. Екіпаж катера - шість осіб. Це ж не великий корабель. І коли казали, що шестеро поранених, то я розуміла, що Богдан серед них. Цілу ніч ми перемикали телевізор з одного каналу на іншій. Коли з'явилися списки, нам уже зателефонував адвокат з Криму. І до обіду 26 листопада ми вже підписали з ним договір. А ввечері він нам подзвонив, сказав, що поруч із Богданом і дав йому телефон.

- Що вам сказав син?

- Голос, який я почула... Це був інший голос. "Мама, говорим только по-русски, иначе не разрешат. У меня все хорошо. Небольшая контузия и вывих плеча, но все уже нормально". І відключився. 30 секунд... З того моменту жодного спілкування з сином у нас не було. Інформацію ми отримували від волонтерів, від небайдужих людей. Хлопців дуже підтримували татари. І вже вночі літаками їх відправили до Москви.

- У цей момент ваше життя кардинально змінилося. Як ви давали собі із цим раду, Ярославо?

- Перший тиждень я все внутрішньо заперечувала. Мені так було легше. Хоча розуміла, що це реальність, що з нею треба щось робити... Спочатку це були тільки новини, потім нам почали телефонувати керівники інституту, штабу ВМС...Тобто нас щодня інформували, що робиться для того, щоб повернути наших дітей додому. Я не можу сказати, що нас залишили наодинці з бідою.

- Як ви спілкувалися з адвокатами? Наскільки тісно підтримуєте зв'язок з батьками інших моряків?

- Після того як хлопців перевели до Москви, десь два тижні формувалася нова адвокатська група. Ми всі сподівалися, що все закінчиться до католицького Різдва, потім - до Нового року, нашого Різдва... до його дня народження 18 січня. Але дива не сталося. Ми почали об'єднуватися з батьками. Я подзвонила мамі ще одного курсанта, Влада Костишина, який проходив практику на катері "Нікополь". Інші хлопці всі вже служили і були згуртованими екіпажами, знали сім'ї одне одного. Ми почали налагоджувати контакти з сім'ями моряків, з волонтерами, з усіма, хто володів якоюсь інформацією і міг чимось допомогти. Хоча б передати листа... Я знаю, що коли хлопців повезли до Москви, татари поїхали за ними машинами, щоб передати їм одяг.

- Ви тоді щось нове зрозуміли про людей?

- Про те, що багато хороших людей, я і так знала. Але в нашій ситуації я зрозуміла ще й те, що чужого горя не буває. І дуже вразила підтримка саме кримських татар... Хоча я не можу сказати, що українці байдужі. Ні... Підтримували всі. І якби цієї підтримки не було, то витримати було б дуже важко. Я не тільки про матеріальну підтримку кажу. 10 січня нас усіх зібрали. Була наша омбудсмен Людмила Денісова, Мустафа Джемілєв, представники штабу... Це важливо, що з нами говорили. Нам пояснювали, що ми повинні робити, щоб поводитися в цій ситуації правильно. Що не можна погоджуватися на жодні умови, бо наші діти, чоловіки, брати ні в чому не винні. Тут-таки нам повідомили, що 15 січня в Москві будуть суди, і ми з батьками і родичами відразу вирішили, що поїдемо до Москви. Було страшно, але я знала, що все одно поїду.

- Чого ви боялися?

- Ми всі розуміємо, яка ситуація склалася між Росією та Україною. Ми не знали, яке до нас там буде ставлення. Ми боялися провокацій. Не хотіли зробити гірше для хлопців. Тому домовилися їхати всі разом. Консульство України в Москві відразу пообіцяло нам усіляку підтримку. У підсумку так усе й було. Нас зустріли, ми проживали в посольстві. Нашу групу постійно супроводжувала служба безпеки посольства. У нас були зустрічі з представниками різних країн. Ми розповідали дипломатам нашу ситуацію. Бо хоч і минуло від моменту арешту майже два місяці, але, як з'ясувалося, у світі бракувало інформації про те, що відбувається з моряками. Ми просили підтримки. І таку підтримку було надано.

Куратор адвокатської групи Микола Полозов нас відразу попередив, що, можливо, нас навіть не пустять до зали суду. І ми зможемо побачити своїх дітей тільки тоді, коли їх вестимуть коридором до зали засідань. Але ми й на це були згодні. Хлопці не знали, що ми приїдемо. Того дня було дуже багато преси. Ми стояли в кутку біля зали суду. Сказали, що ведуть хлопців. Четвірка, в якій був Богдан, ішла першою. Я дуже боялася побачити його в наручниках... Він ішов опустивши голову. Коли порівнявся зі мною, я його покликала... Він не очікував. Потім, коли ми зайшли до зали суду, хлопці вже сміялися. Вони не показували, як насправді почуваються. Запитували через адвокатів, навіщо ми приїхали. Але потім консули нам сказали, що це для них було дуже важливо. Бо на них морально тиснули, пояснюючи, що Україна їх вважає зрадниками.

- Дежавю якесь...

- Так. Тому що перше запитання, яке пролунало в залі, коли ми зайшли, було: "А це правда, що нас уже звільнили?" І ми всі кричали, що це неправда, що вас пам'ятають... Тоді не до всіх хлопців приїхали батьки. Але ми розділилися так, щоб підтримати всіх. Хлопці нас не знали, тому ми називали їхнє ім'я і хто ми. Тоді вже вони усміхалися, розуміючи, що ми - свої. Отак ми їх підтримували. Але того самого дня після обіду в Інтернеті з'явилася інформація, що ми дивні родичі. Що ми не плакали в залі суду. "Ніхто не плаче. Плакати будемо вдома", - сказала нам перед судом сестра Андрія Шевченка. І ми трималися.

- Якою була атмосфера в суді?

- Хлопців прийшли підтримати російські волонтери. Вони були у вишиванках і навіть вигукували "Слава Україні!". А ми їм мовчки аплодували. І вже ввечері один з охоронців запитав: "Що це означає, що ви кричите й аплодуєте? У нас такого немає. Ми вас ніколи не зрозуміємо".

- Ви розділяєте для себе російську державу і народ?

- В одному з листів, тих нечисленних, які ми одержали від Богдана, він написав, що одержав багато листів підтримки з різних країн. І його здивувало, що в Росії багато людей, які їх підтримують. Тому ворожості до російського народу в мене немає. Ми познайомилися з чудовими людьми, корінними росіянами, москвичами. Після першої нашої поїздки ми тепер постійно спілкуємося. Вони пишуть нашим хлопцям листи і передають ласощі. Щоб якось підняти настрій. Вікторія Ієвлева, Віра Федорова, Людмила Мельник... Жінки прийшли в суд і принесли гроші, зібрані для хлопців. Під час останньої поїздки ми познайомилися ще з Костею Котовим. Минулого разу він стояв в одиночних пікетах. А цього разу ми заїхали в Лефортовське СІЗО, коли він передавав хлопцям передачі. Потім усі два дні Костя був з нами. Я в нього запитала: "Ви працюєте десь?" - "Так, працюю. Але я взяв відпустку за свій рахунок. Комусь же потрібно це робити", - відповіла мені ця справжня людина. Тому хлопців наших там прості люди не залишають. За що їм моя велика подяка. Та й не тільки моя.

- Ярославо, ви зараз кажете важливі слова. Які дають надію на людину як таку. Яка б система не намагалася її зламати. Можливо, це одна з відповідей на те найважче запитання, навіщо ви проходите це випробування.

- Я кажу те, що відчуваю, Інно. Бо попереду ще довга дорога. І нею треба якось іти. Суд 17 квітня знову на два місяці подовжив хлопцям строк тримання під вартою. Цього разу нас поїхало вдвічі більше, ніж у січні. Поїздку нашу підтримали Міністерство оборони і Міністерство закордонних справ. Про нас піклувалися. Дуже.

- У чому конкретно виявляється державна турбота? Крім організації та оплати поїздок на суди.

- Богдан і Влад - іще курсанти, і не отримували зарплат. Але всі інші сім'ї, які втратили годувальників, отримують призначене законом грошове утримання у повному обсязі. Держава допомагає батькам моряків, які живуть у селах або самотні і потребують матеріальної підтримки. Деякі сім'ї одержали ордери на службове житло. По всій Україні з'являються білборди з фотографіями наших хлопців і словами підтримки. Це велика робота місцевих та обласних адміністрацій. Держава також допомагає з поїздками родичів за кордон на різні заходи, де вони розповідають про ситуацію.

Ну й найосновніше - держава повністю оплачує роботу адвокатів. У будь-який час ми можемо звернутися із запитаннями й отримати необхідні відповіді. У мене була екстраординарна ситуація, коли я не могла зв'язатися зі своїм адвокатом, і мені довелося опівночі телефонувати координатору всієї групи Миколі Полозову. Через годину мене набрала адвокат. Тобто я хочу сказати, що юристи, які ввійшли в групу, віддаються своїй роботі повністю. І це виключно російські та кримські фахівці. Микола Полозов каже, що це перший випадок у юридичній практиці Росії, коли створено цілу групу з 30 юристів, яка дотримується єдиної лінії захисту. Коли ніхто не виїжджає за рахунок іншого. Синхронна заява всіх без винятку моряків про визнання себе військовополоненими - це був перший і показовий результат роботи цієї групи.

- Як ви самі пояснюєте те, що сталося 25 листопада в Керченській протоці? Наскільки вагомою, на ваш погляд, є позиція України, яка заперечує будь-які провокації зі свого боку (на чому наполягає Росія) і спирається на порушення Росією договору про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки, що був укладений двома сторонами 2003 року?

- Адвокати не обговорюють з нами справи по суті. А ми не юристи. Але, безумовно, дивимося програми, читаємо статті, намагаючись розібратися в ситуації. Адже річ навіть не в тому, наш Крим чи ні. Конфлікт стався в міжнародних нейтральних водах. Був наказ українського командування пройти з точки А в точку Б. Капітан нашого катера Роман Мокряк чітко заявив на суді: "Я - капітан корабля, і я ні з ким не обговорюю, як мені командувати своїм екіпажем. Вони просто виконують мої накази". І коли наші катери не отримали дозволу росіян іти далі, вони зробили розворот. Однак їх розстріляли в спину. Прицільно, у рубку, де був екіпаж.

- Проте Микола Полозов у своїх заявах робить ставку на політичний акцент справи і допомогу Заходу.

- Безумовно, ми розуміємо, що, скільки б не працювали, скільки б не старалися адвокати, вирішити долю наших хлопців може тільки політична воля російської влади.

- У вас немає образи на Україну? Чи можна було уникнути цієї ситуації?

- Можливо, ми багато чого не знаємо. Але це в кожному разі запитання не до нас, не до моряків, а до командування ВМС. І, можливо, я зараз скажу для когось жахливі речі, але жодної образи в мене все одно немає. Коли мій син у 15 років став курсантом військового ліцею, я розуміла, що це ризики. Коли він вирішив стати морським офіцером, я зрозуміла, що це ще більші ризики. Я - мати військового.

- Як минула остання поїздка?

- Ми знову зустрічалися з послами, з пресою. Власне на суд було відведено один день. Суди цього разу пройшли набагато швидше. Уже були перекладачі. І ще мені здалося, що цього разу і самі судові пристави, і працівники ФСБ, які супроводжували хлопців, краще ставилися до нас. Бо минулого разу, не встигнеш простягнути руку, її відразу відбивали... А цього разу... ми перегладили всіх хлопців. Кожного, хто проходив коридором. Більшості батьків вдалося пригорнути й поцілувати своїх дітей. Я прямо в залі суду підійшла до клітки, за якою був Богдан. Ніхто мені не зробив зауваження, я його обняла і поцілувала. Тобто до нас і до наших почуттів поставилися з повагою. Суддя усміхалася, хлопці - теж... Це було дуже схоже на якусь дружню обстановку, якби не причина, через яку ми всі там зібралися.

- А зворотний зв'язок як?

- До них погано доходять листи від сімей, але легше пропускають листи від дітей і з-за кордону. Консули й адвокати, які приходять до них, на сьогодні - єдині канали зв'язку. Ми пишемо листи, фотографуємо їх і відправляємо консулам. А вони вже дають прочитати їх хлопцям. Листи проходять цензуру. І якщо ми відправляємо їх поштою, то в основному говоримо про щось відсторонене. Нещодавно я отримала поштою два листи від Богдана, які він написав іще в лютому. Але це можна вважати, що швидко. Один лист адресований нам із батьком, а другий - брату. Він якраз і писав про підтримку росіян. І я здивована, що лист пройшов цензуру. Я не знаю, від чого це залежить. Можливо, від настрою людини, яка його перевіряла. Від того, яка в нього душа.

- За вашими відчуттями, на якій стадії зараз ситуація? Чого й наскільки швидко ви очікуєте?

- Звичайно, ми сподіваємося, що все це скоро закінчиться, адже дуже багато вже зроблено. Тема полонених моряків постійно перебуває в інформаційному просторі. Хоча адвокати кажуть, що така справа може тривати рік-півтора...

- Ярославо, в вас відчувається велика сила. На що ви спираєтеся, коли біль стає нестерпно гострим? Ви працюєте з психологом?

- Я просто намагаюся тримати себе в руках. Коли я минулого разу була на суді, адвокат мені передала слова Богдана, що не треба було мені дозволяти їхати. Він не хотів, щоб я там плакала і засмучувалася. Тоді я написала невеличку записку і попросила її передати сину: "У сильного чоловіка не може бути слабка мама. Я впораюся".

- Але все одно - є місце, де ви слабка?

- Є місце, де я можу нічого не пояснювати, тому що мене розуміють з однієї фрази. Ми створили групу родичів у Вайбері. Знаєте, ми ніколи не думали, що в добу Інтернету так радітимем простим паперовим листам. І не тільки від своєї дитини. Хто б із родичів хлопців не отримав листа звідти, для нас усіх це велика радість. Усі пишуть, вітають. Ну, і коли зовсім накриває, то я можу вилити туди всі свої емоції. А потім... попросити пробачення за свою хвилинну слабкість. Але всі розуміють... і пишуть своє. Так і тримаємося. Одне за одного. Це як візит до психолога.

- А чоловік?

- Чоловік з головою поринув у роботу. Щоб якось із цим впоратися. Він завжди дуже не любить, коли я дивлюся серіали. А нещодавно сказав: "Я тебе прошу, подивися якийсь дурнуватий серіал, тільки не дивися новин". Звичайно, ми увесь час повертаємося до цієї теми, намагаємося знайти відповіді на якісь запитання. Але, напевно, ці відповіді є тільки в хлопців. Вони повернуться і все розкажуть. Богдан сказав, що капітан порадив йому писати щоденник. Щоб він фіксував усе, що з ним відбувається. І він пише. Брат йому сказав: "Ти пиши, а ми потім видамо книжку твоїх спогадів".

- А в нього є здібність писати?

- Наші діти завжди багато читали. І завжди потім дискутували про прочитане. Тобто вони не просто читали, а аналізували. Я думаю, він зможе викласти свої думки. Учорашнього листа, написаного Руслану, я теж прочитала. І, можливо, для когось це буде дико, але Богдан пише брату про чудову бібліотеку і про великий вибір книжок. "Ти не повіриш, я перечитав уже всіх російських класиків. У мене стільки думок із цього приводу, і я так хочу швидше повернутися додому, щоб з тобою все це обговорити".

- Так, у вас справді найкращі сини, Ярославо. Ви вірите в Бога?

- До всіх цих подій я ходила до церкви тільки на Великдень. Освятити пасочку. А зараз ходжу часто. Я точно ще мало розумію, як на цьому рівні все працює. Але я там знайшла підтримку. Так вийшло, що на території ліцею, де вчився Богдан, є храм. І його настоятель завжди благословляв хлопців. Тому я пішла саме туди. Отець Костянтин пам'ятає Богдана. І мені там добре й спокійно на душі.

У своєму першому листі, а він був найбільшим, Богдан написав: "Мамо, треба прийняти все, що сталося, як невід'ємну частину біографії. Але головне, що я залишився живий. Отже, усе ще можна в цьому житті змінити". Тобто я зараз як ніколи розумію, що поки людина жива, усе в її руках.

- Про що ви зараз шкодуєте найбільше?

- Шкодую про те, що мало уваги приділяла дітям. Могла більше. Шкодую, що деякі традиції нашої сім'ї з'явилися тільки зараз. Якби я знала, що так буде, я почала б їх раніше. Шкодую про те, що не можу, як раніше в дитинстві, допомогти вирішити його проблеми. Іще шкодую час сина, який зараз забирають з його життя.

- Чого боїтеся?

- Боюся, щоб мої діти не розчарувалися в шляху, який вони обрали. Я - учитель, і дуже часто деякі вже дорослі учні кажуть мені: "Ви нас навчали в школі одного, а в житті все зовсім по-іншому". А це ж і про країну також.

Дивіться повну відео-версію інтерв'ю.