ЯКУ УКРАЇНУ МИ ОТРИМАЛИ

Україна відзначає десятиліття незалежності. Знову з великою помпою зберуться поважні особи, які чомусь вважають себе елітою, знову будуть фанфари і заздравиці можновладцям. Правда про нашу реальність або ж потоне у потоках славослів’я, сказаного і друкованого, або буде підмінена лакованими картинками, що їх покаже долганівське телебачення. Все буде щедро оплачено тими, хто всі ці багато в чому втрачені десять років тримає в своїх руках важелі керівництва державою.

Насправді, після 24 серпня 1991 року, ми, демократи, лише проголошували гасла про розбудову держави, а державу (в розумінні системи державних інститутів) будувала бюрократія. І вона в Україні збудувала перевернену з ніг на голову подобу держави. Подобу цю задумано і виплекано одною-єдиною силою, що керує нашою країною вже вісімдесят років, — номенклатурою, спочатку комуністичною, тепер — посткомуністичною. Щоправда, їй довелося змінити антураж: червоні прапори на жовто-блакитні, «Интернационал» — на «Ще не вмерла Україна», гасла про світле комуністичне майбутнє — на гасла про демократію, ринок і європейську орієнтацію, до яких ця номенклатура байдужа так само, як і до попередніх.

За останні 10 років в Україні сформувався правлячий клас, генетично пов’язаний із попередньою комуністичною верхівкою, сформований з неї та нових магнатів — колишніх «червоних» директорів, «бізнесменів» з лона спецслужб. Цей клас густо приправлений дрібним та середнім криміналітетом, що збагатився через посередницьку діяльність, користуючись безвладдям перших років незалежності. Він з готовністю підлаштовується під будь-яку ідеологію, релігію, національні ідеали, зрештою, під що завгодно, аби зберегти себе, і, головне, зберегти порядок речей, за якого чиновник є їхньою головною зброєю, проти якої у нас досі не знайдено адекватної протидії. Адже нас десятиліттями виховували, з дитинства змушуючи людей називати чорне білим, голих — королями, злочинців — політиками, злодіїв — елітою.

Саме для забезпечення панування цієї сили і була задумана та побудована система влади в Україні в останні вісім років. Замість суспільства справедливості і свободи створено рай для чиновника, номенклатурщика в законі, для вузького прошарку тих, чиї ідейні батьки і діди незаконно захопили владу в жовтні 1917-го, поневолили нашу країну, і до сьогодні під різними, часто взаємовиключними, гаслами підпорядковують все своїм корпоративно-клановим інтересам. Вони — це єдиний реальний носій влади в нашому суспільстві — Анонімна Партія Влади, нова пострадянська номенклатура. Всі інші інститути суспільства, включно з політичними партіями, для них є лише засобом досягнення своїх цілей.

Як усе це відбувалося?

Приблизно наприкінці вісімдесятих років минулого століття з’явилася довгоочікувана перспектива нашої незалежності. Верхівка приреченої радянської імперії з метою свого порятунку стала безсистемно і невміло ініціювати процеси випускання пари, назвавши їх демократизацією і гласністю. Як відомо, усе це лише прискорило розвал. Народ України в цей час недвозначно дав усьому світові зрозуміти: ми хочемо і готові сприйняти дві непорушні категорії громадського життя: незалежність і демократію.

Тоді ми, люди, для яких перемога двох цих принципів була метою життя, сподіваючись використати наданий історією шанс, розпочали політичну боротьбу. Одне за одним з’явилися Народний рух України за перебудову, Українська республіканська партія, Демплатформа України в КПРС, Народна Рада у Верховній Раді, організований студентський рух, інші організації. Ми чітко накреслили гасла незалежності і демократії на своїх прапорах і влилися в боротьбу за їхнє торжество в Україні. Для когось тоді важливішою була незалежність, для когось — демократія. За великим рахунком, усе це злилося в один загальний національно-демократичний рух.

Але, як доводить світовий досвід, демократія у колишніх колоніях може відразу не утвердитися як цінність і спосіб життя. Власне, так і сталося в Україні. Однією з причин було те, що демократи після 24 серпня 1991 року говорили про розбудову держави, а це суперечило їхній природі. Вони мали б говорити про побудову громадянського суспільства. Проте по-іншому вони в той час говорити не могли, оскільки в Україні державних інститутів як атрибутів незалежності тоді практично не було. Це протиріччя створило ідеологічну основу для майбутньої влади посткомуністичної бюрократії.

За іронією долі, український народ, що так довго, протягом століть, не припиняв своєї боротьби за незалежність, жертвуючи кращими синами, отримав незалежність якось неприродно легко і просто. Отримав з доважком, що здавався тоді знешкодженим і тому несуттєвим — комуністичною номенклатурою, яка миттєво перефарбувалася в національні кольори. Головною причиною збереження цього доважку при владі стало те, що український опозиційний рух наприкінці вісімдесятих років не став справді загальнонаціональним. Були його складові, сильні в окремих реґіонах: національний рух на заході, робітничий з соціальним обличчям у Донбасі, загальнодемократичні течії на сході і в центрі. Але не було інтегрального масового руху зі сформованою єдиною ідеологією, яка б охопила більшість українського суспільства.

Компромісна угода націонал-демократів з частиною комуністів, що відбулася у серпні 1991 року, стала наслідком цієї базової причини. Саме тоді частина опозиції запропонувала не чіпати номенклатуру, яка на словах відхрестилась від комунізму. Саме тоді частина депутатів з Народної ради почала заперечувати ідею дострокових парламентських виборів вже у 1992 році.

Номенклатура швидко викинула партквитки (звичайно ж, тільки після серпня 1991-го, і ніяк не раніш!), червоні прапори, піднявши замість них синьо-жовті, викинула серп і молот, стала під тризуб і заговорила українською мовою. Тим самим було спритно збито суспільну напруженість, і номенклатура, як хамелеон, підлаштувалася під нову політичну та історичну реальність. Ми ж (принаймні багато хто з нас), дивлячись на це, щиро, по-дитячому зраділи і впали у шалену ейфорію.

Чиновництво, переживши спочатку певну розгубленість і страх, швидко оговталося. Воно виявилося сильнішим та хитрішим, ніж ми могли собі тоді уявити, й елементарно перемогло демократів. Це треба сьогодні чесно і відверто визнати. Поки ми завзято боролися за державу і демократію, вони, вимовляючи практично ті ж гасла, будували стратегію свого власного виживання за нових умов, розробляли плани збереження і значного зміцнення своєї влади.

Найбільшою помилкою національної демократії виявилося те, що одинокі голоси ряду політиків з пропозицією добитися розпуску на початку 1992 року старої Верховної Ради і проведення жорсткої люстрації потонули в шквалі гасел про загальнонаціональне примирення. Більшість опозиційного руху стала вихваляти Кравчука і нову «незалежну національну» номенклатуру. Носіїв же протилежних поглядів затаврували як надмірних радикалів і деструктивний елемент, спроможний зруйнувати ідилічну картину суспільної злагоди на догоду чужим, ворожим Україні силам. Чи не такі ж звинувачення лунають і сьогодні на адресу тих, хто зважився заявити, що не все гаразд у нашому національному домі, й свідомо пішов в опозицію до того, хто за Основним Законом, мав би гарантувати народу реалізацію конституційних прав і свобод.

Тим самим відразу після здобуття незалежності були створені найсприятливіші умови для безконтрольного відродження і зміцнення посткомуністичної номенклатури, яка стала основою майбутньої правлячої владної верхівки. Але одних чиновників у виконавчій владі було недостатньо для формування стійкої правлячої касти. Потрібні були гроші, потрібний був бізнес. Підприємницькі структури, що виникли наприкінці 80-х років (кооперативи, товариства з обмеженою відповідальністю, малі підприємства), а потім трастові та інвестиційні фонди почали на уламках комуністичної системи активно збільшувати свої капітали за рахунок доступу до сфери управління і купівлі за хабарі права на експорт ліцензованої продукції.

Інша частина підприємців, сильно розбавлена кримінальним елементом, обсіла великі державні підприємства. Є підстави вважати, що ці «бізнесмени» вступили у змову з директорами і через мережу посередницьких структур почали активно заробляти гроші, граючи на різниці цін.

Третьою складовою стали червоні директори, що вийшли
з-під опіки компартії і скористалися законом про оренду з викупом, який дав їм змогу практично за мізерні кошти скупити акції у членів своїх трудових колективів і стати реальними власниками очолюваних ними заводів.

Четверта — фінансові спекулянти, що збагатилися на фіксованому курсі карбованця до долара і на фантастичній інфляції 1993 року — понад десять тисяч відсотків. Така ситуація давала змогу брати кредити, конвертовувати їх і через деякий час повертати банкам у декілька разів дешевші гроші. Чимало «нових українців» збагатилися просто через отримання західних кредитів (які держава брала під свої гарантії) і їх наступним неповерненням. Критерієм вибору конкретних приватних фірм-споживачів таких кредитів, як правило, були звичайнісінькі хабарі урядовцям. І є серйозні підстави стверджувати, що серед останніх були й найвищі посадові особи.

Саме перераховані вище прошарки й стали основою явища, що пізніше оформилося в систему української олігархії. На превеликий жаль, вітчизняний бізнес сформували здебільшого не підприємницькі таланти, розум, конкурентне середовище, а переважно незаконно здобуті гроші, доступ до влади і знищення за її допомогою бізнесів конкурентів.

Потім ці стихійні стосунки оформилися в систему, за якою для успішного ведення бізнесу потрібно було мати «дах» або в структурах управління, або в МВС, або в СБУ, або в ДПА, або в прокуратурі. Пізніше «дах» фактично був упорядкований у вигляді ієрархічної піраміди на чолі з Президентом. Сталося це уже після 1994 року і остаточно оформилось як система відносин до початку 1997 року. Умовою отримання підтримки на найвищих щаблях влади стала політична лояльність до цієї влади, перш за все особисто до Президента.

Правлячий клас, що народжувався, тоді ще рихлий і роз’єднаний, привів Кучму до влади в 1994 році. До кінця 90-х років він вже остаточно сформувався в систему олігархії, головними рисами якої є: безроздільна економічна і політична влада вузьких груп людей, злиття в одне ціле в кожній із цих груп підприємців, політиків, бюрократії і осіб, що, м’яко кажучи, не товаришують із законом. Для нашої олігархії притаманні також необмежені можливості для незаконного присвоєння національних багатств, особистий інтерес та майже повне ігнорування національних інтересів.

Таким чином за десять років в Україні дійсно були проведені великі реформи. Питання лише в тому — для кого. Відповідь очевидна і проста: в інтересах вузького прошарку державних чиновників і псевдобізнесменів. Спочатку останні багатіли за рахунок стихійного перерозподілу державної власності. Подальша привілейована приватизація (і це ні для кого не є таємницею) здійснювалася тільки з дозволу адміністрації Президента. Внаслідок цього у країні виникла тотальна тінізація економіки. А це, у свою чергу, продиктувало пріоритет приватних неформально-кулуарних стосунків бізнесу з владою над силою закону. Тим самим українська незалежність, маючи всі зовнішні атрибути, на десятому році існування в умовах паперової демократії, під пануванням олігархії, опинилася під цілком реальною загрозою.

У результаті владарювання купки кланів, тісно пов’язаних з владою, країна економічно ще більше слабшає, втрачає колосальні потенційні джерела росту і наповнення бюджету. Унаслідок цього вона не може підняти брили накопичених соціальних проблем. Тому значна частина населення, будучи злиденною та втративши віру в майбутнє, втратила водночас повагу до держави, до її основних інститутів і прагне виїхати за кордон. Відповідно, за ланцюговою реакцією, розмивається фундамент поваги до нашої мови, культури, до традицій і т. ін. Народ впадає в стан соціальної апатії, байдужості до своєї країни, перестає в неї вірити. Як він може в такому стані захистити і підняти її?

У суспільстві в результаті цих «реформ» сформувалася модель, у якій стала можливою поява невеликої кількості, 1—2%, багатих і дуже багатих людей, 3—5% тих, кого з натяжкою можна назвати середнім класом, на загальному тлі зубожіння основної частини — 90% населення. І це наші можновладці називають європейським шляхом розвитку України?

Що ми реально маємо на сьогодні в політико-правовій сфері? Президент у нас, на наш погляд, не є президентом у цивілізованому розумінні цього слова. Він не є представником найбільш популярної та авторитетної політичної сили, що підтримується народом. Він є ставлеником учорашньої комуністичної номенклатури, що значною, вирішальною мірою спирається на сили вчорашньої метрополії. Він — слуга цієї номенклатури, захисник її інтересів.

Парламент у нас, завдяки зусиллям олігархів та адміністрації Президента, поступово перетворюється з вищого представницького та законотворчого органу на велику лобістську контору. Значну частину рішень, затверджень на посади, як це не прикро, віднедавна можна просто купити. З Верховної Ради зроблено засіб легалізації, відмивання фінансової влади, здобутої номенклатурою.

Головна провина за це, на наш погляд, лягає на олігархічні групи, які проникли у Верховну Раду і там, володіючи значними фінансовими ресурсами, створили собі фракції. Причому ми можемо відверто заявити, що таке переструктурування відбулося з відома і благословення Президента.

Іншим чинником, що призвів до поступового спотворення ідеї парламентаризму, стали комуністи. Вони — невід’ємний елемент діючої системи, дозволена, незагрозлива для влади опозиція. А хіба немає підстав вважати комуністів відвертими прямими ворогами держави, хіба вони відкрито не закликають до втрати суверенітету української держави, до відновлення імперії? Лише незначна частина парламенту — націонал-демократи та лівоцентристи — пробують реалізовувати у парламенті свої програмні та ідейні пріоритети.

Уряд в Україні є інструментом проведення політики тієї сили, що має реальну владу, — посткомуністичної номенклатури. Найменші спроби тандему Ющенко—Тимошенко порушити цей порядок на державному рівні, призвели до негайної реакції номенклатури.

На окрему згадку заслуговують партії олігархів, так звані бізнес-партії — а саме Соціал-демократична (об’єднана), Демократичний Союз, «Трудова Україна», «Яблуко», Народно-демократична, «Реґіони України», Аграрна тощо. Ми твердо переконані, що вони є не стільки партіями, тобто об’єднаннями громадян на певних ідеологічних засадах, скільки інструментом легалізації капіталу, що був накопичений в умовах, далеких від ринкових, і що функціонує під невсипущим контролем правлячої номенклатури.

Проникнення олігархів у політику і захоплення інформаційного простору має на меті змусити країну жити за їхніми правилами і довести, що інакше жити неможливо. Через використання політики і мас-медіа цинічно виправдовується і незаконно здобуте багатство, і незаслужене місце у суспільній ієрархії.

Керівники реґіонів, зазвичай, є ставлениками влади на місцях, які зобов’язані забезпечувати реалізацію номенклатурних інтересів на даній території, у даному реґіоні і збір фінансової данини для верхівки. Це — витягнута рука номенклатури, її намісники.

Міліція в нас — не стільки орган правопорядку, який охороняє безпеку громадян, скільки караюча рука партії влади, учора комуністичної, а сьогодні її деідеологізованої спадкоємиці.

Тих, хто пробирається нагору у цьому королівстві кривих дзеркал, змушують порушувати закон. Такими людьми потім легко керувати. Підчепленими виявляються усі — і міністри, і бізнесмени. В основі сьогоднішньої системи лежить компромат і страх перед компроматом. До тих, хто порушує встановлені правила, влада не знає жалю. Тих, хто з покаянням повертається в лоно системи, вона прощає і дає спокійно жити. Тих, хто через молодість або з інших причин на покаяння не погоджується, влада карає. Тих, хто цілком вийшов з-під контролю влади, система готова знищити.

Найстрашніше те, що такий тип правління з визначальною роллю силовиків, що призначені врівноважити вплив олігархів, сформував психологію більшості населення: «моя хата скраю». Власне, це було не дуже складно, тому що ця психологія має в Україні глибокі історичні корені. Режим просто реанімував тотальну атмосферу страху, що нав’язувалася українцям упродовж віків, а особливо у ХХ столітті. Крім того, що змінюється психологія народу, змінюється і психологія верхівки. Так звана еліта говорить тільки те, що від неї хочуть почути. Лицемірство стало основною моральною ознакою психології тих, хто називає себе елітою.

Треба зазначити, що авторитарні режими багатьох країн Південної півкулі, за всієї недемократичності, мають хоча б якесь раціональне пояснення свого існування. Адже часто вони вдаються до заходів, які забезпечують серйозне економічне зростання країні. Ми не виправдовуємо такі режими, однак, варто для повноти аналізу навести приклади бурхливого розвитку Чилі за часів диктатури генерала Піночета, Південної Кореї за часів напівдиктаторських режимів Президентів Чон Ду Хвана і Ро Де У, Тайваню, Сінгапуру, Індонезії, Малайзії, Туреччини і низки інших країн. У цих випадках народи жертвували свободою заради економічного зростання.

Пізніше, багато з цих країн, скинувши і засудивши диктаторів, переходили до демократичних сучасних норм громадського життя, зберігши здорову й конкурентоспроможну економіку.

У нас картина інша. Нинішня влада не співвідноситься з наведеними вище прикладами патріотичного відповідального авторитаризму, тому що, за суттю, вона є антипатріотичною і безвідповідальною. Це приклад номенклатурно-кланового авторитаризму, орієнтованого на процвітання дуже вузького прошарку суспільства, що стоїть близько до влади і є основним охоронцем її інтересів.

Ми хочемо іншої долі для нашої країни. І готові вести реальну боротьбу за цю долю.

Де вихід?

Система, описана нами у попередньому розділі, є хибною в усіх своїх проявах. Ми переконані, що вона не має історичного права на існування, не має права на своє майбутнє. З цією системою треба боротися. Але боротися не з окремими її представниками, конкретними людьми, а через розробку і боротьбу за впровадження в життя принципово нової комплексної програми політико-правових і соціально-економічних реформ у країні. Справжніх реформ, а не їхньої імітації, що, за небагатьма винятками, робилося в Україні десять років.

Ми пропонуємо провести справжні реформи, не в інтересах державного чиновника, а в інтересах всього народу. Внаслідок таких реформ багатими будуть не 15—20 сімей, що нажили свої капітали виключно за рахунок наближеності до гаранта. Має з’явитись нормальний, природний для всіх цивілізованих країн середній клас, що складатиме приблизно 70% населення і буде становим хребтом держави.

У політичній сфері слід у першу чергу домогтися радикальної зміни управлінських еліт. Замість тих, що правлять нині, до влади мають прийти люди, що як особистості і фахівці відбулися в умовах незалежності, мають відповідні моральні якості, інтелект і незаплямовану репутацію. Паралельно слід скорегувати Конституцію в частині збільшення повноважень парламенту щодо формування уряду та його контролю за силовими відомствами. Відповідно у бік зменшення мають бути скоректовані повноваження Президента. Третім ключовим кроком мала б стати демонополізація мас-медіа і вивільнення інформаційної сфери з-під тотального контролю олігархів, а також створення громадського телебачення в Україні.

В економічній сфері: ліквідація позаекономічних методів впливу на підприємницьку діяльність і позаконкурентних методів економічної діяльності. Поряд з цим має бути здійснений комплекс заходів по усуненню домінування впливу політико-економічних холдінгів на соціально-економічну діяльність. Усі суб’єкти бізнесу мають здобувати свій статус і доводити свою спроможність лише завдяки власному розуму, працездатності і в конкурентній боротьбі. Потрібна податкова реформа і різка лібералізація умов економічної діяльності. Важливе значення мають також прозорі правила приватизації і жорстка економія державних фінансів.

Ми також вважаємо, що потрібний поетапний вихід України з СНД, як з вкрай неефективної структури, яка не дає нам нічого ні з точки зору здобуття передових технологій ні з точки зору здобуття нових ринків.

У країні існує величезний масив суб’єктів економіки і підприємництва, щиро зацікавлених в таких реформах. Це, насамперед, малий і середній бізнес, а також бізнес, заснований на виробництві. Ми маємо провести рішучі і справжні реформи заради створення режиму найбільшого сприяння саме для нього, а не для вузького прошарку корумпованих чиновників та оточення з середовища тіньового бізнесу. Вкрай необхідно позбавити номенклатуру домінуючої функції у суспільстві. У розвинених демократичних суспільствах бюрократія теж існує, але вона не є самодостатньою, а виконує політичну волю і допомагає у забезпеченні діяльності тих сил, які перемогли на виборах, тобто тих, кого підтримали громадяни.

Саме політика для всіх, для переважної більшості народу, повинна стати гаслом нового національно-демократичного руху в Україні. У результаті здійснення нового курсу соціально-економічна палітра населення має стати принципово іншою, співвідношення трьох його нинішніх частин повинно кардинально змінитися. Усі існуючі прошарки, а саме — багаті, бідні і середній клас, мабуть, залишаться, але в принципово інших пропорціях.

Перша категорія багатих і дуже багатих людей утвориться із тих, хто, переважно за рахунок вдало впроваджених перспективних ідей, нових технологій, нових принципів організації праці, нових робочих місць тощо створять і реалізують себе, і, через створення таким шляхом свого добробуту, створять ще і масу робочих місць і масове вливання податків у бюджет країни. Це будуть наші Форди і Гейтси, 3—5% наших людей, що чесно стали багатими, деякі навіть мільйонерами. Це люди, якими нація буде пишатись.

Друга категорія: у країні неминуче будуть і бідні люди, частина населення, приблизно в 20—25%, що через різні причини опиниться в аутсайдерах. Їм має допомагати держава, і ця допомога з ростом можливостей, соціально-економічного прогресу держави, буде неухильно зростати, а сам цей прошарок неминуче скорочуватися.

Нарешті, третя, найбільша і основна категорія населення країни, так званий середній клас, становий хребет її стійкого існування. Цих людей, що житимуть пристойно, буде переважна більшість — близько 70%.

Середній клас у нашому українському розумінні, українська мрія — це: своя хата, стабільний прибуток або зарплата, що дозволяє добре жити, харчуватися і вдягатися, лікуватися, відпочивати, займатися спортом, давати пристойну освіту дітям, мати упевненість у забезпеченій старості, і, врешті-решт, перспективу і можливість переходу до більш забезпеченої категорії людей. За великим рахунком, українська мрія складається з нехай і не дуже багатого, але спокійного життя, причому обов’язково у своїй власній державі. Два цих фактори зовсім не суперечать один одному, навпаки, вони прекрасно доповнюють один одного, будучи основою нашої національної палітри, відповідно, східної і західної української ментальності. А в найближчій перспективі, якщо дещо спростити сказане, то практично єдиною на сьогодні гарантією існування і прогресу України, достатньою умовою її незалежності, є просто вищий середній життєвий рівень її населення в порівнянні із російським сусідом.

Украй важливо, виходячи з нинішньої ситуації, розрізняти дві принципово різні реалії економічного життя. Бізнесмени стають олігархами не тоді, коли заробляють грошей більше якоїсь суми. Українські олігархи — це не просто дуже багаті бізнесмени. Різниця між ними не кількісна, а саме якісна. Наш олігарх — це бізнесмен, що робить свої великі гроші в основному завдяки купленій ним корумпованій владній верхівці. Крім того він забезпечує собі за допомогою влади бізнес у позаконкурентному середовищі, що призводить до виродження еліти і влади. Якщо справжній бізнесмен, великий чи малий, — це основа країни, головний архітектор її економічного зростання і, відповідно, створення робочих місць та досягнення соціального добробуту, то олігарх — це ділок, який вступивши в змову з владою, обкрадає країну. Він перекриває потоки чистих грошей до держбюджету і натомість створює величезні, порівняно з бюджетом, потоки схованих, тіньових фінансових коштів, що виходять за рамки оподатковування й потрапляють до нього самого і його політичних спільників.

Чесні, патріотичні і законослухняні бізнесмени — наші головні союзники. Їх олігархічні антиподи — наші головні противники.

Парламентські вибори 2002 року — це шанс нанести спільними зусиллями перший відчутний удар по номенклатурі, отримавши значну кількість місць у Верховній Раді. Головний і вирішальний удар, однак, має бути нанесений на президентських виборах, підготовка до яких має розпочатися відразу після парламентських.

Владу, що панує в Україні, можна змінити тільки максимальною концентрацією всіх патріотичних, демократичних сил країни на основі принципового неприйняття правлячої посткомуністичної номенклатури. Ми впевнені в тому, що зміцнення нинішньої влади, що сьогодні спостерігається, має тимчасовий характер. Його тривалість залежить насамперед від здатності опозиції правильно оцінити все, що відбулося, реально розставити акценти у своїй наступній, особливо виборчій, діяльності, від здатності опозиції підняти народ, і, врешті, від громадянської позиції самих людей.

Під зазначену нову політичну силу потрібна нова чітка структура, чіткі, зрозумілі ідеї, і, що украй важливо, потрібен яскравий лідер. У створений для його підтримки координаційний комітет можуть входити представники блоків як лівих, так і правих політичних сил. Шанси стати таким лідером має Віктор Ющенко. Ми переконані в цьому, зокрема, з огляду на отримані нами дані про широкий спектр партійних пристрастей його прихильників.

Щоправда, необхідною умовою такого лідерства має бути принципова та смілива позиція самого Ющенка. Її відсутність вже зашкодила опозиції і всім патріотичним силам.

Дозволимо собі дати Вікторові Андрійовичу коротку пораду: боротися із системою зсередини безперспективно. Прикладом може бути сумний досвід Горбачова. Треба вийти за рамки системи і дистанціюватися від неї. Аби перемогти систему, треба бути чесним і послідовним у стосунках з цією системою, перш за все з тими, хто є найбільшими захисниками цієї системи, її найяскравішим втіленням. Тому той, хто збирається очолити наш вихід із болота, має перебороти в собі страх і непевність, піднятися над своїми сумнівами і комплексами. Навіть якщо ці страхи небезпідставні. Ющенко має пройнятися почуттям персональної відповідальності за долю мільйонів людей, які йому сьогодні повірили, і не тільки їх.

Варто тепер поговорити про тих суб’єктів політичного процесу, що, на нашу думку, могли б стати його основою. Почнемо з Форуму національного порятунку (ФНП) — ще зовсім недавно, здавалося, найперспективнішого речника ідеї національного протесту. ФНП у якийсь момент став важливою частиною процесу пробудження суспільства і обіцяв вирости в символ загальної боротьби всіх демократичних патріотичних сил країни, незалежно від задекларованого місця у політичному спектрі. Однак цього не трапилося. У чому причина? На наш погляд їх декілька.

По-перше: Президент України, проти якого в кінцевому рахунку звелася вся діяльність ФНП, встояв, а персональне протистояння з однією людиною не розширило соціальну базу опозиції, а, навпаки, звузило її.

Проте не можна не визнати, що ФНП, як основний виразник настроїв непокори та протесту в суспільстві, зіграв позитивну роль, і, не досягши своєї основної мети, все-таки, не програв. Він допоміг суспільству трохи струснутися, розгойдав його і вселив, нехай на короткий час, надію на можливість досягнення реальних змін власними зусиллями. Перетворення в передвиборний період ФНП у виборчий блок остаточно закріпить за ним статус однієї з ланок опозиції, і це поставить хрест на планах подальшого розвитку Форуму як координаційного центру всієї опозиції та перетворення його в інтегральний загальнонаціональний рух.

Іншою прикрою причиною тимчасового відступу опозиції стало зняття і наступна невизначена поведінка Віктора Ющенка, який, на наш погляд, втратив історичний шанс стати загальнонаціональним лідером, очоливши об’єднану опозицію. Нарешті, не менш важливою частиною загального процесу нейтралізації ФНП стали дії самої влади як відкриті, так і більш притаманні їй, підкилимні, що поєднують весь комплекс кримінально-бюрократичних засобів. У результаті бліцкриг зразка 2000—2001 років з негайного усунення номенклатурно-чиновницької влади.

За цих умов ми бачимо лише один шлях. Це — подальший розвиток національно-демократичних традицій українського народу, започаткованих ще в 20-х роках ХХ століття національно-визвольною боротьбою на Західній Україні, а також збройними формуваннями Української Народної Республіки та подальшою партизанською боротьбою на Східній Україні, і продовжених наприкінці вісімдесятих Народним рухом України за перебудову.

Але сьогодні вже XXI століття, і це не просто формальна констатація. Завдання, поставлені часом перед українським народом і українською державою, сьогодні вже абсолютно не ті, що стояли тринадцять років тому перед НРУ за перебудову, не кажучи про ті, що вирішував національно-визвольний рух п’ятдесят-шістдесят років тому. І ми не можемо не визнати, що імперативи дня і веління часу вимагають принципово нових теоретичних ідей і практичних кроків.

Зберігаючи головну спадщину своїх попередниць — нескорений український націоналізм у кращому, європейському значенні цього слова, щирий український патріотизм, нова політична сила заради збереження й зміцнення основ державництва, мусить дати народові значно повнішу всеохоплюючу політичну програму, запропонувати йому придатну саме сьогодні послідовність дій із зміцнення демократії і незалежності країни, накреслити реальну перспективу його розвитку на найближчі роки.

Основою такої сили могла б стати партія (чи блок партій), яка вже носить у свідомості таку програму, що об’єднала б у собі спадщину згаданих історичних сил і потенціал нового прогресивного прориву країни, а також здатність виробити стратегію цього прориву.

Замість епілогу

Пострадянські країни, маючи майже однакові стартові умови, ішли минулі десять років дуже різними шляхами. Маємо і чудові зразки прогресу в країнах Балтії, особливо Естонії, і повернення до ханського середньовіччя із кріпосницько-рабським суспільним життям у Центральній Азії. Бачимо країни, що пірнули у вир воєн та переворотів, що закінчилися усуненням з політичного життя національних (подекуди псевдо-) сил та поверненням до влади членів Політбюро, як це сталося в Закавказзі. Решта ж досі остаточно не визначила своє майбутнє.

Варіантів у нас може бути багато: від майже тоталітарної Білорусі та Росії, що послідовно нищить здобутки перших років демократії, до неоднозначної Молдови і такої ж України. Порівняльний аналіз нашого становища свідчить, що ми можемо піти різними шляхами.

Найкращий з них — усунути головне гальмо прогресу — пострадянську номенклатуру та зрощену з нею систему олігархії і крокувати шляхом Балтії. Реальною альтернативою такому розвиткові подій є небезпека перемоги на виборах олігархічних бізнес-партій і довгі роки ганебного існування в ранзі третьорядної країни. Від нашого вибору 2002 року залежить доля України, а також доля тієї частини пострадянського простору, що носить лукаву назву СНД і тримається купи спільними зусиллями пострадянської номенклатури. Насамперед це стосується Росії. Якщо ми швидко і впевнено підемо вперед, вона неминуче позбавиться атавістичних імперських комплексів та патетики. Це буде корисно і Росії, і нам. Якщо ж будемо потурати рецидивам російського «месіанства» та підігравати йому, загинемо разом.

Жодна, навіть найкраща програма, не має шансів бути втіленою в життя та допомогти народові, якщо народ сам не захоче собі допомогти. Нам всім, українському народу, нічого не досягти доти, доки ми не переборемо в собі три страхи. Перший страх, що ми ніколи не проживемо без Росії, Америки, Європи або будь-кого іншого. Другий — що ми ніколи не зможемо перемогти номенклатуру та мафію на виборах. Нарешті, третій страх, яким нас постійно лякають останнім часом: неминуче використання найбрудніших технологій протягом виборів та надзвичайно жорстокий характер виборів 2002 року.

Багато з цих страхів виникли під впливом подій протягом всього чотирирічного існування нинішнього парламенту. Там дійсно була і брудна практика купівлі депутатів, і боротьба поза будь-якими правилами, і різноманітні компромати. Це як віддзеркалення суспільства на момент його обрання у 1998 році, а, головне, саме такого становища еліт в суспільстві. Але ж це зовсім не означає, що те ж саме може проявити себе у відносинах еліт та електорату. Це вже від лукавого. Не треба цього боятись, бо одне діло — використовувати брудну політику в недозрілому парламенті, а зовсім інша — в стосунках з виборцями.

Ми маємо сказати собі — досить!!! Настав час і нам, народу України, встати з колін та визначити самим свою долю.

Ми, автори цієї статті, хочемо запевнити людей — мусимо й зможемо перемогти. Так, ця влада та кримінал, що її підтримує і не дає нам жити, могутня, хитра та досвідчена у своїх темних справах. Але ж ми з вами теж вже не такі слабкі. Ми вже накопичили досвід, маємо сили та впевненість.

А головне — ми маємо те, чого немає і ніколи не було у них — любов до нашої України, до вільного, цивілізованого та чесного життя. І саме тому перемога, поза сумнівом, буде за нами. Не забуваймо, що перші слова, сказані Святійшим Отцем Іваном Павлом ІІ після його обрання Папою Римським, були: «Не бійтесь».

Наш погляд має бути спрямований на Захід з його рівнем життя, рівнем розвитку економічної і політичної системи, з його етичними і моральними стандартами, з соціальними гарантіями для громадян. Наша дорога — це дорога в Європу.