Якою буде «Країна РУ»?

Багато столичних інтелектуалів, наляканих натиском нової влади, порівнюють донецький стиль управління то з бульдозером, то з котком, то з іншою руйнівною машиною. Це не зовсім так. Бо це ненадовго. Особисто в мене Віктор Янукович ще з часів свого губернаторства викликає стійку асоціацію з надлюдиною, виведеною в автоклаві професором Вибегалло. Попереджали ж ученого мужа: «Ви програмуєте стандартного суперегоцентриста. Він загребе всі матеріальні цінності, до яких зможе дотягнутися, а потім згорне простір, залялькується і зупинить час»...

Команда Януковича заспокоїться, щойно побудує ту Україну, яку собі уявляє. І все. Якою буде ця Україна? Відповідь лежить недалеко, всього за сімсот кілометрів від Києва. Тут, у Донецькій області, теперішні донецькі, єнакіївські, макіївські кадри понад десять років будували власну «регіональну Україну». Або, скорочено, «країну РУ».

«Країна РУ», як зазвичай і буває в нашому житті, — дещо неоднозначне. Є в ній і хороше, й погане, і таке, від чого волосся стає сторч. Інколи й очі на лоба вилазять.

Насамперед — це територія, на якій перемогло двоємисліє. Слова і справи влади настільки різняться, що це просто перестає дивувати. Можна сказати, вже перестало. Ніхто і в усій Україні не гуде з приводу того, що партія великого капіталу використовує у своїй пропаганді псевдосоціалістичну риторику і бореться то за «права робочої людини», то за «владу рад», себто розширення повноважень місцевого самоврядування. На Донбасі це набуло настільки гротескного вигляду, що хочеться одночасно плакати, сміятися, повіситися і влаштувати революцію. Ще можна просто про це не думати. І взагалі не думати. Стає набагато простіше.

Проте не помічати й не думати важко. Досить подивитися на стоянку біля, скажімо, обласної прокуратури, щоб побачити: SCM Ріната Ахметова насправді — убога контора. Серед чиновників так багато людей, чий спосіб життя явно не узгоджується зі ставками окладів, що стає сумно і страшно чути від цих людей промови про соціальну справедливість. Коли Донецька міськрада ухвалила приголомшливе антикризове рішення про те, що депутати з метою економії народних коштів відмовляються від права безплатного проїзду в громадському транспорті, автор цих рядків два тижні назирав у тролейбусах бодай одного мандатоносія. Без успіху.

Сподіватися, що влада, наповнена вихідцями з цього регіону, відмовиться бодай від дещиці привілеїв, марно. «Влада» і «статок» у їхньому розумінні — дві грані одного діаманта. Річ навіть не в грошах або дорогих машинах як таких. Річ у кастовості. Людина, наділена владою, зобов’язана вирізнятися з маси «простолюду». Навіть стилем спілкування. На прохачів годиться або кричати («Ходють тут усякі!»), або звертатися до них із поблажливою батьківською турботливістю («Вас багато, а я один...»).

Коли ж чиновник зробив те що належало, в його очах читається німе запитання: «І що мені тепер за це буде?». Якщо нічого, то найчастіше нічого й не робитиме. Лох він чи що гарувати за копійчану зарплату? Зарплата — це гонорар за те, що він щодня на роботу ходить... В усьому Господарському суді Донецької області, приміром, є лише один суддя, котрий п’ять років ходить в одному піджаку і їздить на роботу трамваєм. Як неважко здогадатися, у своєму відомстві має репутацію юродивого.

Чиновницька маса, звісно, неоднорідна. І не всі з них живуть добре. Добре живуть ті, хто відає виділенням-узгодженням-розподілом. Зазвичай при кожній установі, через яку виділяються гроші на ремонти, будівництво чи щось подібне, давно сформовано кластер «своїх» фірм, зайнятих освоєнням бюджетів. І похитнути цю систему жодному борцю з корупцією наразі не вдалося. Ці спаяні в симбіозі бюрократи та комерсанти плавають як вареники в маслі. Непогано почуваються працівники контрольних та правоохоронних органів, — справжні професіонали завжди можуть вирішити питання так, щоб отримати премію за спостережливість і доповісти про «відсутність складу злочину». У 2005 році сповнені віри у зміни активісти спромоглися передати пакет документів про земельні афери в Донецьку особисто до рук Ющенку. Гадаєте, допомогло?

Зате чиновники дуже полюбляють перерізати стрічки там, де нічого не побудували. І отримувати нагороди за те, чого не робили. «Донбас Арену» побудували на гроші Ріната Ахметова. Зате ордени і почесні звання за це одержали різні архітектурні та будівельні бюрократи, багато яких мали до цього більш ніж опосередкований стосунок. «За моральну підтримку», так би мовити.

«Потьомкінські села» — це взагалі окрема пісня. Донбасу справді є чим похвалитися і що показати людям. І в плані природних багатств, і в плані промислових, технологічних, наукових та культурних досягнень. Тільки хваляться і показують люди, чиїх заслуг у цьому — ні на копійку.

Перед великим бізнесом влада має ходити на напівзігнутих, і цю звичку, що в’їлася роками, не зжити жодними засобами. В Єнакієвому місцеві лікарі виявляли в жителів захворювання, якому навіть придумали окрему назву — «пиловий інсульт». Річ у металургійному заводі, де дуже полюбляли на ніч вимикати фільтри, бо так дешевше. Центр міста до ранку вкривався рівним шаром сажі та іншої гидоти, і люди цим дихали. Міська влада тільки руками розводила, замахнутися на «містоутворююче підприємство» для неї було святотатством.

Бізнес у відповідь інколи дозволяє чиновникам імітувати турботу про народ. Тобто перерізати стрічки на об’єктах соціальної інфраструктури, побудованих за кошти великих фінансово-промислових груп. Хоча ніхто й не намагався підрахувати, що було б дешевше — вгатити «благодійні» мільйони в протитуберкульозні й онкологічні клініки чи належним чином профінансувати заходи із захисту довкілля на меткомбінатах і коксохімзаводах. Лікарні, звісно, теж потрібні, але те, що такими подарунками у влади відбивають будь-яке бажання ставити незручні запитання, — негарно. Принаймні з погляду звичайної робітничо-селянської логіки.

У регіоні, звідки походить така кількість законодавчих лобістів «правил гри» в економіці, щонайменше половина підприємств працює «в тіні», якщо судити з «дельти» між офіційно зайнятим і «економічно активним» населенням. Вживати стосовно тіньовиків зворот «ухилення від оподаткування» абсолютно недоречно. У них там, у тіні, і оподаткування власне. Тіньове. Кому, де і за якими схемами працювати, давно розписано Серйозними Людьми. Усі їх знають, але вдають, що не розуміють, про кого йдеться.

«Права трудової людини» забезпечуються своєрідно. Знайти роботу легко. Знайти високооплачувану роботу можна. Знайти низькооплачувану роботу з офіційним працевлаштуванням — до бюджетників іди. Знайти високооплачувану роботу з офіційним працевлаштуванням — а хрін тобі не м’ясо?

Один народний депутат, директор приватної вугільної компанії і просто хороший «барин», вигадав узагалі чудову штуку. На його підприємстві ВСІ, крім керівництва, працюють за тимчасовими трудовими контрактами, які слід переоформлювати кожних два місяці. І трударі у свої вихідні бігають із обхідними листами, трусячись: «Візьмуть? Не візьмуть?». У цьому дружному багатотисячному колективі завжди на висоті трудова дисципліна, корпоративна солідарність і політична благонадійність! А товариш і взагалі нардепом став, ще й грамоту отримав. «За видатний внесок у розвиток парламентаризму». Ось як!

Навіть на великих промпідприємствах «підсніжників» і «мертвих душ» у кадрових відомостях — хоч греблю гати. А те, що весь офісний планктон працює, маючи легально мінімальну зарплату і невеличку добавку до неї «у конверті», — сприймається як належне. Цих розумників зараз розвелося знаєте скільки? На одного занадто принципового менеджера п’ять кандидатів під воротами стоять.

Багато хто дивується, звідки у податковиків-міністрів-чиновників донецького походження, починаючи з Миколи Яновича ще на посаді глави ДПА, така ненависть до малого і середнього підприємництва? Насправді нічого особистого — тільки бізнес. Навіть питання самозбереження. Чим менше людей зможуть працевлаштувати себе у себе ж — тим більше тієї «дешевої кваліфікованої робочої сили», якою наші офіційні особи козиряють як одним із чинників інвестиційної привабливості. Якщо всі самі на себе працюватимуть, звідки ж брати персонал для заводів?

Громадянські права і свободи — що це? Є дві точки зору — керівнича й неправильна. І «зворотний зв’язок» із громадянами полягає лише в тому, щоб переконати їх змінити свою точку зору. Екологи, які пікетами і протестами на певний час зуміли призупинити вирубування парку, де планували побудувати згадану «Донбас Арену» (і таки побудували!), удостоїлися від губернатора Донецької області Анатолія Близнюка таких епітетів, що соромно повторити.

Рівень життя високий рівно настільки, щоб можна було з гордістю говорити про «середньостатистичний» достаток у зведеннях Держкомстату. І рівно настільки, щоб забезпечити класичне існування «від зарплати до зарплати». Всі товари та послуги більш-менш пристойної якості коштують неймовірно дорого, а те, що спускається в масову торгівлю, — відверте лайно. Інакше — ніяк, бо знову ж упирається в питання кастовості. Якісне може собі дозволити тільки «реальний пацан» або інший господар життя, а народець повинен знати своє місце.

Стан інфраструктури «плямистий». Дороги підтримуються у пристойному стані, а ось гаряче водопостачання майже ніде не збереглося. Бо дорогами володарі їздять, а ось у будинках їхніх автономні нагрівачі встановлено.

Демократія і свобода слова — не більш ніж ярлики. «Демократію по-донецькому» наразі відчуває вся країна. Правляча партія під першим номером, опозиція витиснута з виборчого процесу, начальники різних рангів масово вступають до ПР... Інакше не буде. Бо в Донецьку дуже люблять стабільність і передбачуваність. І якщо потрібній людині пообіцяли депутатський мандат, за базар належить відповідати. А отже, результати голосування мають бути такими, щоб вистачило всім потрібним людям мандатів. Це не обговорюється.

Ставлення до свободи слова більш ніж специфічне. Наразі донецькі журналісти можуть гмикати, коли керівники на прес-конференціях повчають, як і про що потрібно писати. Ще й тикають пальцями в тих, хто пише не те й не так. Але чи довго буде дозволено гмикати? Питання...

Тем мови, культури та зовнішньої політики не торкатимемося. Вони не принципові, якщо чесно. Для них — не принципові. Українська державність їм буде потрібна, але тільки тому, що хочеться бути першим хлопцем на селі. «Мовне питання» не вирішиться ніколи, бо зникне класна передвиборна фішка. У мистецтві з них мало хто тямить, тому підтримуватимуть і нагороджуватимуть тих, кого порекомендують відповідальні за це бюрократи.

Звісно, будь-хто може парирувати, що в усій країні коїться приблизно те ж саме. Та про це й мова. Теперішня влада забезпечить порядок і стабільність. Тобто нічого не зміниться.