Як послів послали

Не встиг Віктор Ющенко оговтатися від однієї зовнішньополітичної перемоги — Бухарест­ської, як його нездоланно потягнуло на анонси майбутніх.

Минулого понеділка лідер нації урочисто повідомив їй (а заодно й широкій міжнародній громадськості в особі делегатів V Асамблеї всесвітнього руху за демократію), що вже у вересні Україна отримає статус «асоційованого члена Європейського Союзу», зафіксувавши його в політичній частині нової посиленої угоди з ЄС. І байдуже, що Брюссель вустами офіційного представника Єврокомісії Кристіане Гоманн дуже швидко й дуже різко назвав ці твердження «чистої води спекуляцією». Президент переконаний: перемога буде за нами. «Думаю, ми отримаємо чітку перспективу членства в ЄС, як кілька днів тому отримали чітку перспективу членства в НАТО», — заявив Ющенко.

Можна уявити, як здригнулися від цих слів президента українські посли й почали гадати, кого з них у разі, якщо майбутня перемога виявиться такою самою «винятковою», як і попередня, негайно нагородять достроковим звільненням із займаної посади.

Ні, ми, звичайно, згодні з міністром закордонних справ Володимиром Огризком у тому, що «це абсолютно нормальна практика, коли послів міняють». Ненормально те, яким чином це подеколи роблять. І ми готові були б повірити, що поспішне звільнення українських послів у Росії та Німеччині «жодним чином не можна пов’язувати з результатами саміту», якби не подробиці видання указів про їхнє зняття, що обговорюються в дипломатичному середовищі. Кажуть, що розпорядження терміново підготувати тексти документів було віддано з борта президентського літака, який повертався з Бухареста, а підписані вони були прямо в Борисполі, ледь нога окриленого успіхом глави держави торкнулася української землі.

І це виглядало непристойно. І непорядно. Як з боку президента, котрий зірвав роздратування через відсутність бажаного результату на послах, керівництво країн перебування яких зіграло ключову роль у ненаданні Україні ПДЧ, так і тих людей з його команди, котрі спочатку переконували главу держави в неминучості перемоги, а потім перевели стрілки президентського гніву на інших.

Але якби президент дослухався думки не двох-трьох людей, а диверсифікував джерела інформації, спілкувався б, хоч зрідка, з тими ж таки послами, читав повідомлення зовнішньої та військової розвідок та ще й порівнював інформацію, то в нього була б набагато реальніша картина того, що відбувається, і не було б невиправданих очікувань.

Свого часу, коли після помаранчевої революції в багатьох країнах міняли українських послів, один наш досвідчений дипломат мудро відмовився від запропонованого місця в Москві через єдину причину: йому не змогли гарантувати постійний контакт із президентом — будь-якої години дня і ночі, як того часто вимагають відносини з настільки важливим і складним партнером, як Росія. І цей дипломат виявився правий у своїх побоюваннях. За нашою інформацією, за два роки роботи в Москві посол Дьомін жодного разу, попри численні звернення, не був прийнятий президентом України.

До нас і раніше доходила інформація про те, що Олегом Дьоміним і Ігорем Долговим на Банковій і Михайлівській не надто задоволені (цікаво, наскільки в курсі були самі посли?). Кажуть, що дипломатичний стиль Дьоміна надто нагадував манеру його попередника Білоблоцького і не відповідав суворому духу нинішніх україно-російських відносин. Про Долгова ж розповідали, що хороший аналітик виявився слабким організатором, який не виправдав надій на настільки важливому німецькому напрямку. Можливо. Але виникають запитання. По-перше, Долгова не вперше призначали послом, і його здібності й можливості можна було оцінити за роботою в Туреччині. Певне, там було все гаразд, якщо з крісла посла в Анкарі він пересів у крісло заступника міністра закордонних справ. А по-друге, незрозуміло, чому за наявності таких великих надій та розуміння важливості німецького напрямку два з половиною роки тому до Німеччини було відправлено дипломата зі знанням англійської, польської та французької мов, але без знання німецької, що апріорі обмежувало його можливості.

Ми цілком припускаємо, що в керівництва могли бути цілком обґрунтовані причини для невдоволення цими двома послами. Однак існує певна процедура заміни глав диппредставництв. Наскільки нам відомо, певний час тому Київ запровадив практику інформування послів про їх відкликання за два місяці до опублікування відповідного указу. І це цілком виправдано й логічно: надзвичайний і повноважний представник Держави Україна повинен мати можливість гідно завершити свою діяльність і, зокрема, особисто повідомити про закінчення своєї роботи партнерів у країні перебування. А коли звільнення відбувається поспіхом, демонстративно і через пресу, то тим самим виказується неповага не тільки до конкретних людей, а й до рангу, і до посади Надзвичайного і Повноважного Посла України, завдається шкоди іміджу самої України.

Банкова спробувала дати пояснення причин зняття послів. В ефірі телеканалу «Інтер» заступник глави президентського секретаріату Олександр Чалий повідомив, що Олега Дьоміна звільнено у зв’язку з досягненням пенсійного віку. З цього приводу виникає щонайменше два запитання: 1) чому цей факт став причиною для звільнення лише через вісім місяців після того, як Олег Олексійович відсвяткував своє 60-річчя? 2) про що думали на Банковій і Михайлівській два роки тому, призначаючи послом людину, якій до пенсії залишалося менш як півтора року? Що ж до Ігоря Долгова, то, зазначивши, що він є «одним з наших досвідчених дипломатів» і буде переведений «до країни, де ефект від його роботи буде найвищий», О.Чалий повідомив: «Ми хочемо знайти нові форми співробітницт­ва з Німеччиною». Не пояснивши, щоправда, ні якими вони були раніше, ні чим вони не влаштовували Банкову, ні якими бачаться нові, ні хто їх шукатиме. Не виключено, до речі, що сам Олександр Олександрович у цьо­му пошуку участі вже не братиме (або вестиме його в іншому місці та в іншій ролі). За інформацією, отриманою «ДТ» від джерела в секретаріаті президента, там уже практично завершили оформлення документів про прийняття на роботу Костянтина Грищенка (поки ще міністра закордонних справ опозиційного уряду). Кажуть, що новий кабінет — на Банковій — уже чекає на нього. Справа за малим — остаточним рішенням Костянтина Івановича його зайняти...

А от хто обійме посади послів України в Росії та Німеччині, наразі не відомо. Якщо виходити з запевнень, що звільнення колишніх ніяк не пов’язане з бухарестськими результатами і заміна буде плановою, то слід було б очікувати, що Банкова з Михайлівською уже визначилися з гідною заміною. Проте, як офіційно відповіли «ДТ» у МЗС, «питання визначення кандидатур на посади послів України в Російській Федерації та Феде­ративній Республіці Німеччина відпрацьовується у встановленому законом порядку», і на момент підготовки цього номера «запити агреманів щодо кандидатур на заміщення послів України в зазначених країнах не відсилалися». І, якщо чесно, ми зовсім не впевнені в тому, що це станеться найближчими днями. Пам’ятаємо, у 2005 р. Борис Тарасюк лише через півроку після початку роботи помаранчевої команди пробився до президента, аби погодити посольські кандидатури. На той час близько третини закордонних диппредставництв працювало в «обезголовленому» стані. Причому деякі з них, зокрема, й у дуже важливих для України країнах (Італії, Іспанії, США та ін.) не мали керівника по кілька місяців. До речі, у Німеччині українського посла не було близько п’яти (!) місяців, а в Росії — майже чотири.

Відтоді мало що змінилося. Указ про призначення послом України при НАТО Ігоря Сагача було видано в один день з оприлюдненням «листа трьох» — 15 січня поточного року, лише за два з половиною місяці до саміту. Напередодні бухарестського «моменту істини» крісло глави місії України при НАТО було порожнім рівно три місяці...