Як мед, то й ложкою

Європейський Союз заговорив з Україною категоричною мовою ультиматуму. Причому не про майбутні вибори, як можна було припускати, а про українську візову політику стосовно Румунії і Болгарії. Минулого тижня в інтерв’ю газеті «Дело» єврокомісар із зовнішніх зв’язків і політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер заявила: Євросоюз не ратифікує угоду про спрощений візовий режим для українців, поки Київ не скасує візи для румунських і болгарських громадян. При цьому пані Ферреро-Вальднер апелювала до того, що в Європейському Союзі — «солідарне суспільство, а Румунія і Болгарія — нові члени ЄС. І до нових членів має бути таке саме ставлення, як і до старих». Далі єврокомісар сказала, що відмова встановити безвізовий режим для румун і болгар «впливає на авторитет президента, прем’єра, самої України».

Заява чиновника Єврокомісії викликала в Україні обурення. Хоча прес-служба українського МЗС і вирішила обмежитися беззубою заявою, обурений представник України при Євросоюзі Роман Шпек у своєму коментарі був набагато відвертіший і ближчим до настроїв співгромадян: «Дуже шкода, що така поважна європейська інституція вдається до мови ультиматумів, шантажу під час вирішення таких питань. На мій погляд, це не та мова, якою слід керуватися в діалозі між добрими і надійними партнерами, як Україна і ЄС».

І в цій реакції українців немає нічого надзвичайного. Адже Брюссель не має жодних юридичних підстав (а тим більше моральних прав) для того, щоб пропонувати пакетне розв’язання цієї проблеми. І ще в такій неприйнятній, категоричній формі. І прикро, що одностороннє добровільне рішення української влади ввести безвізовий режим для громадян країн — членів ЄС у Брюсселі розглядають, схоже, як готовність Києва повсюдно йти на поступки на шкоду своїм національним інтересам.

З формального погляду Євро­комісія має право порушувати перед Києвом питання про скасування віз для румунів і болгар. По-перше, указ президента від 25 липня 2005 року передбачає встановлення з першого вересня 2005 року «безвізового режиму для громадян держав — членів Європейського Союзу (виділено. — «ДТ»), Швейцарської Конфедерації і Князівства Ліхтенштейн». По-друге, у січні 2007 року, після вступу Румунії і Болгарії до ЄС, румунський і український президенти заявляли, що Бухарест запровадить для українців безкоштовні візи, а Київ скасує для румунів візовий режим, як і для всіх членів ЄС. Проте ці домовленості не були реалізовані. І сьогодні Україна і далі має візовий режим із цими двома країнами, а українські громадяни усе так само сплачують 40 доларів за візу до Румунії і 20 євро — до Болгарії.

Тому представники Єврокомісії з подачі румунів, котрі вміло лобіюють у Брюсселі свої інтереси, уже понад півроку активно порушують питання про безвізовий режим для румунських і болгарських громадян на зустрічах з українськими дипломатами. Причому нерідко саме в контексті угоди про спрощений візовий режим між Україною і Євросоюзом.

Питання з візами для румунів і болгар не залишили поза увагою і на київському саміті Україна-ЄС. За словами Романа Шпека, українська сторона тоді заявила, що питання вивчається і рішення буде ухвалено після виконання відповідних внутрішніх процедур. А за інформацією «ДТ» (хоча було очевидно, що румуни і болгари не підуть на впровадження для українців безкоштовних віз), МЗС ще до саміту в Києві направив у секретаріат президента листа, у якому йшлося про те, щоб скасувати візовий режим стосовно Румунії і Болгарії.

Тому тональність заяви пані Ферреро-Вальднер здається більш ніж дивною. Невідомо, чи досягне тепер Брюссель своєї мети. Принаймні кожна держава, яка поважає себе, тричі подумає, перед тим, як прийме рішення. Але очевидно, що такі заяви євросоюзівських бюрократів, які принижують Україну, не додають у нашій країні прихильників українського членства в Європейському Союзі. Більш того, такі категоричні вимоги функціонерів Європейської комісії вибивають грунт з-під ніг проєвропейськи налаштованих українських політиків і дипломатів.

У кожному разі представникам Єврокомісії усе ж таки слід пам’ятати, що в жодному українсько-євросоюзівському документі не зафіксоване зобов’язання України зробити для громадян країн–членів ЄС безвізовий режим. І рішення української влади в 2005 році, ухвалене на хвилі євроромантичних настроїв, які з’явилися в істеблішменту після помаранчевої революції, було лише актом доброї волі з боку Києва, а зовсім не перепусткою до укладання угоди про спрощений візовий режим між Україною і Євросоюзом. Точно таким самим виявом доброї волі було б і можливе рішення зняти візовий режим щодо Румунії і Болгарії.

Адже якщо в Євросоюзі поважають принцип єдності дій, то Київ, не будучи учасником цього клубу, відповідно до своїх інтересів, може вибірково застосовувати візовий режим щодо окремих країн–членів ЄС. Тим більше що в Києва є гарний приклад: Сполучені Штати підходять вибірково до встановлення безвізового режиму для країн–членів Європейської Союзу. І для громадян Греції, так само, як і для громадян із більшості країн Східної і Центральної Європи, існує візовий режим. Але у своєму діалозі з Вашингтоном Брюссель чомусь не заперечує проти цього і не апелює до «солідарного суспільства».

З другого боку, і тут ми погодимося з Романом Шпеком, якщо вже в Брюсселі заговорили про «солідарне суспільство», то принципу єдності дій потрібно дотримуватися і в роботі консульських установ країн — членів Євросоюзу в Україні. Адже сьогодні в ряді посольств країн — членів Європейського Союзу (у їхньому числі і ті, хто з 1 січня наступного року ввійде в Шенгенську зону) українським громадянам часто безпідставно і без усяких пояснень відмовляють у видачі віз, а консульські служби удаються до послуг посередницьких фірм, що значно підвищує вартість одержання заповітного штампа. Українських дітей змушують співати і танцювати під вікнами посольств, аби службовці консульських відділів могли переконатися, що вони зов­сім не нелегали.

«Мене не стільки дивує ін­терв’ю Б.Ферреро-Вальднер, скільки мовчання ЄС стосовно практики безпідставних і принизливих відмов у видачі віз українським громадянам із боку консульських установ окремих країн–чле­нів ЄС, а також роботи посередницьких візових центрів. Така практика суперечить положенням підписаної у червні нинішнього року візової угоди. Маю нагадати, що однією з головних правових підстав діяльності ЄС є принцип єдності дій Європейського Союзу і його дер­жав–членів на міжнародній арені. Ми очікуємо, що цей принцип неухильно дотримуватиметься і в практиці відносин України і ЄС. Потреба вирішення проблем із видачею віз громадянам України зафіксована сторонами у спільній заяві Київського саміту», — вважає Роман Шпек.

Політичними силами в Україні українсько-єесівська угода про спрощений візовий режим часто демонструється як ілюстрація досягнень роботи їхніх урядів або міністерств у відносинах Києва і Брюс­селя. Документ використовується навіть у передвиборних роликах однієї з політичних партій. Але чи варто українській владі три­матися за документ, якщо за його підписання і ратифікацію Брюс­сель, незважаючи на національні інтереси і почуття українців, вимагає поступку за поступкою?

Можливо, Києву варто відмовитися від цієї угоди, тим більше що спрощений візовий режим стосується тільки невеликої категорії громадян? І можливо, варто знову повернутися до візового режиму з країнами Європейського Союзу, щоб ті відчули різницю. До речі, підписана, але не ратифікована угода про спрощений візовий режим передбачає, що коли Київ відмовиться від безвізового режиму стосовно громадян країн–членів ЄС, то для них застосовуватимуться такі ж норми документа, як і стосовно українців.

І останнє. Брюсселю слід пам’ятати, що його відмова від ратифікації угоди про спрощений візовий режим надасть Україні повне право не ратифікувати угоду з Євро­союзом щодо реадмісії. Адже ці два документи на настійну вимогу єесівської сторони йшли в пакеті. А для Брюсселя набагато більше значення має розв’язання питання з випроваджуванням нелегальних мігрантів, ніж питання з безкоштовними візами для журналістів або бізнесменів.