Vox populi non penis canina est

24 жовтня, 2020, 18:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Ще один президент хоче «почути кожного»

Фокус уваги суспільства зрежисовано змістився з місцевих виборів на президентське опитування. 

Хто його проводить? Про що питатимуть? Які це матиме наслідки? Чи це взагалі законно/конституційно? Це приклад народовладдя чи банальний інструмент передвиборної агітації? Продукт для іноземних лідерів чи тільки «для внутрішнього користування»? Зрештою, цитуючи Івана Васильовича з класичного радянського фільму: «За чей счет этот банкет? Кто оплачивать будет?». 

Кожна спроба представників влади відповісти на ці та інші питання породжує ще більшу кількість запитань і складається враження, що вже мало хто насправді знає, навіщо це було затіяно.

Перший віцеспікер парламенту Руслан Стефанчук обґрунтовує опитування Зеленського тим, що це сутнісно випливає з повноважень президента. Це видається єзуїтством (хай пробачить нас цей католицький орден). Виглядає так, ніби президент видобув собі нове повноваження нізвідки, як вправний фокусник видобуває кролика з капелюха. Сам Стефанчук є чи не найактивнішим драйвером нового закону про всеукраїнський референдум, професором права, і якось так в нього виходить виправдовувати передвиборче опитування від президента та навіть називати його «пробником» всеукраїнського референдуму. Здається, хтось сплутав державне управління з магазином дешевих парфумів. Тільки от у руках Стефанчука та його друзів — реальна влада, яка не передбачає «пісочниць» та «пробників». Все цілком серйозно, хлопці і дівчата, не «по приколу».

У президента за Конституцією справді немає ніяких повноважень по веденню фейсбук-акаунту. Або ще чогось подібного. Звісно це не означає, що президент має закритися в кабінеті та денно і нощно робити виключно те, що написано в статті 106 Основного Закону. Але це і не означає, що президенту можна скопом навісити купу інших повноважень (скажімо, призначати директорів НАБУ та ДБР, частину наглядової ради «Укроборонпрому», та ще мільйон повноважень). Бо суспільний договір цього не передбачає.

Звісно, Конституція не є і не може бути детальною інструкцією. Недарма її люблять називати Основним Законом, хоча вона є не законом, а суспільним договором. Конституція містить низку імпліцитних (не виражених у тексті) складових — права людини не є абсолютними та багато з них можна вивести з норм-принципів (Україна — правова держава; визнається та діє принцип верховенства права тощо). Але не можна імпліцитно витягти з Конституції право президента призначати опитування-як-референдум-але-не-референдум.

Житель Прикарпаття спробував був оскаржити президентський намір провести опитування через добре відомий своєю справедливістю Окружний адміністративний суд міста Києва. Прес-служба «вовчого» правосуддя повідомила, що «оголошення будь-яким суб’єктом владних повноважень про свої наміри на вчинення будь-яких дій на майбутнє не може бути розцінене судом як дія, яка порушує право позивача».

Цікаво, якщо якийсь державний діяч публічно пообіцяє когось вбивати, то суд теж у намірах нічого не помітить? І на це питання є відповідь — кримінальне переслідування нардепки від ЄС Софії Федини та волонтерки Марусі Звіробій, у саркастичному відео яких доблесні правоохоронці та офіцери юстиції змогли розгледіти погрозу вбивством президенту Зеленському. Як бачимо, популярною лишається стара максима: друзям — усе, ворогам — закон. Хай знову нас пробачить орден єзуїтів. Хоча в реаліях українського суспільства добре, коли «закон» (який, хоч і дишло, але все-таки закон), а не кислота.

Чим президент відрізняється від інших громадян і юросіб (не забудьмо про них)? Тим, що він — найвища посадова особа держави. Будь-який чих якої за своєю природою становить суспільний інтерес. Відомий актор та комік Зеленський міг проводити які завгодно (майже, не забуваймо про Конституцію та закони) опитування, коли йому заманеться і де йому заманеться. Але президент України Зеленський не може проводити опитування.

Хоча б тому, що вони аж надто схожі на референдум. Справді, формально це не референдум і жодної юридичної сили результати опитування ні для кого не матимуть. Але право не існує саме по собі у відриві від реальності. Референдум у праві є тим самим опитуванням, яке суворо регламентоване. Коли президент оголошує про опитування, то за своєю природою це цілком схоже на референдум.

Бо що таке референдум? Це ж спосіб легітимації певного рішення. Рішення, яке, по ідеї, важко буде НЕ втілити. Хоча кучмівський референдум 2000 року, з якого тоді не було зроблено геть нічого, добре пригадується.

До речі, щоб використати референдум як спосіб легітимації, все має виглядати «солідно». Тобто високочолі мужі та жони підписують державної ваги папери, владні інститути наводять шороху серйозними процедурами. І — бац! У всіх відчуття важливості моменту. Влада ж базується на своїй легітимності. А всі ці символічні елементи влади, включаючи бюрократію, вкрай важливі, хай би як ми їх не любили.

Що ж ми маємо натомість? Хто попало проводить де попало як попало здизайноване опитування на папірцях без жодного захисту. Рівень державного управління — «мальчікі в подвальчікє».

Принципово невірно проводити референдум за питаннями, які оголошені за тиждень-два до його проведення. Адже референдум, по-хорошому, має відбуватися після ґрунтовного обговорення питання в суспільстві, перш за все на майданчиках ЗМІ та в інтелектуальних колах. Зрештою, питання мають бути зрозумілими для громадян. Від питання дуже часто залежить відповідь — використання канабісу задля зменшення страждань важкохворих з великою ймовірністю отримає більше схвалення, ніж використання конопель, медичної марихуани, ганджубасу абощо. Не кажучи вже про НЕзнання більшістю населення змісту Будапештського меморандуму 1994 року. Говорячи зрозумілою для ОПУ мовою, питання для референдуму мають бути як гарний жарт — тобто не потребувати пояснення.

Питання про Будапештський меморандум особливо навіює тугу. Мало того, що для його пояснення офіс президента викатив пару сторінок кучерявого тексту, так ще й сам президент у подальшому прямо сказав, що не буде пояснювати, для чого йому потрібна відповідь на це питання, пославшись на якусь власну стратегію на міжнародній арені. Як мудрий пастух Зеленський підморгнув нам, дурним вівцям, мовляв: «Не хвилюйся, отаро, це все не просто так, а стратегічно! Відповідай як мені треба, а я вже далі розберусь».

Одним з поглядів на референдум є думка про те, що референдуми безнадійно застаріли як інструмент, оскільки методи соціології дозволяють доволі часто і якісно дізнаватися думку суспільства.

А от швейцарці ледь не національною традицією бачать проведення референдумів (переважно місцевих) з будь-якого приводу. Можна сказати, що скоро вони й картоплю не зможуть почистити без референдуму (жартуємо). І за це їх можна поважати, адже це їхня політична культура, а результати референдумів демонструють вдумливий підхід, коли навіть популістські питання вирішують цілком раціонально (як приклад — референдум про запровадження базового доходу тощо; уявіть результати такого референдуму в Україні).

У Німеччині, наприклад, федеральний референдум може бути проведений лише для ухвалення нової редакції конституції або з питань зміни території чи складу федеральних земель. Досі в пам’яті гітлерівські референдуми — про введення військ в Рейнську область, аншлюс Австрії тощо. Після Другої світової війни в Німеччині відбулося лише два федеральних референдуми — щодо об’єднання земель Бадена і Вюртемберга в 1956 році (схвалено) та щодо об’єднання Берліна і Бранденбурга в 1996 році (відхилено). При цьому німці активно користуються інструментом місцевих референдумів — за 20 років (з 1990-го по 2010-й) було проведено 269 місцевих референдумів.

В Україні справді вдалим був тільки один референдум — про Незалежність, проведений 1 грудня 1991 року. Далі були самі провали — від популістського референдуму Кучми до злочинних і неконституційних референдумів у Криму, Севастополі та на Донбасі, через які, на нашу думку, ми ще довго житимемо без місцевих референдумів в будь-якій їхній формі.

Передвиборча обіцянка Віктора Януковича «почути кожного» закінчилася цілковитою неспроможністю не тільки почути, а й побачити народ, підсумком чого стала загибель Небесної Сотні та початок російсько-української війни. Зараз же ми бачимо спробу «почути кожного» з тих питань, які сам президент придумав, і відповіді на які сам же інтерпретуватиме.

Сприймати право буквально не варто. Так само не варто уявляти право, як будинок із цеглинок, між якими можна знайти зручну шпарину. Право — це рухома конструкція, яка дозволяє суспільству триматися купи, а не система з лайна та палок із милицями. Можна скільки завгодно шукати більш-менш елегантних пояснень, чому президент вирішив обійти норму Конституції про референдум.

З іншого боку — а хто ж президенту заборонить? А ніхто. Бо законність дій президента загалом презюмується, тому він і наділений повною недоторканністю, переважити яку може лише геть нереалістична процедура імпічменту.

Тобто виконання президентом Конституції як суспільного договору, є суто його громадянською (і трішки політичною) відповідальністю. Адже саме президент і є гарантом Конституції.

Вже завтра перед нами постане вибір, що відповісти людям з листками опитування, якщо воно таки відбудеться, — чи ми готові брати участь у «святі народовладдя» чи цей трагікомічний фарс не для нас.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК