ВМСУ ТА ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Українська морська національна ідея має глибоке історичне коріння й зумовлена самоідентифікацією нашої країни як морської держави з VII століття н.е., наявністю найбільшої протяжності морського узбережжя серед усіх країн Приазов’я та Причорномор’я, а також потужного портового господарства (18 портів), розвиненого суднобудування (8 заводів) і судноремонту, виходу у Світовий океан і визнаною у світі школою підготовки національних кадрів.

Після розпаду СРСР Україні дісталося близько чверті морської інфраструктури і цивільного флоту, а також структура економіки, зорієнтована на морські транспортні, рибогосподарські та військово-морські технології. Морська діяльність для України є найважливішим самостійним державним завданням, що вимагає проведення скоординованої державної морської політики.

Обмеженість підходу до проблеми розвитку морської могутності держави, що є сьогодні, не просто шкідлива, вона може викликати втрату статусу й національної ідеї «морської держави». З огляду на те, що через такий підхід нами вже втрачено 83% військового й більша частина цивільного флоту, ця тенденція може мати далекі й надто серйозні наслідки.

Морські складові політики, економіки й обороноздатності взаємозв’язані й взаємозалежні, а тому вимагають єдиного системного підходу. Окремо прийняті в перехідний період відомчі концепції розвитку портів, судноремонтних заводів, суднобудівного комплексу й Військово-Морських Сил України можуть розглядатися лише як крок до вирішення загальнодержавної проблеми. Розробка державної морської політики, стратегії, доктрини й відповідних програм визначить чіткі орієнтири, цілі та завдання як у секторі економіки, так і охороні й захисті об’єктів України у Світовому океані.

Чому провідні морські держави світу не скорочують свої ВМС навіть у мирний час? Суттєво відзначити такий зв’язок: у більшості морських держав із зростанням економічної могутності зростає і могутність військового флоту. Україна ж втратила значну частину свого морського потенціалу, у Криму і Севастополі змушена вирішувати проблеми через іноземний військовий контингент, який перебуває там. Хотілося б вірити, що ця ситуація має тимчасовий характер і до травня 2017 року наша країн відновить свої політичні позиції.

Декларацію «Україна — морська держава» настав час перевести в площину реальної політики та економіки. Використовуючи досвід розвинених морських держав і Росії, стратегію розвитку морської могутності України доцільно відобразити в «Морській доктрині» як сукупність прийнятих у державі офіційних поглядів на цілі, завдання і характер діяльності у Світовому океані, Чорному й Азовському морях, річках і озерах. Тоді з’явиться можливість встановити принципи розвитку всіх компонентів «морської могутності держави», у т.ч. Військово-Морських Сил як запоруки безпеки на морі.

При виробленні державної політики в галузі використання ресурсів Світового океану морський, економічний і військовий потенціали держави слід розглядати як систему з функціональними зв’язками між її завданнями та компонентами в нерозривній єдності із середовищем — океаном. До неї входять національна наука й органи виконавчої влади, у веденні яких знаходиться суднобудування, судноремонт, флоти та їх інфраструктура.

Державні морські проекти могли б бути програмою спільних скоординованих дій суб’єктів морської політики, що організують вивчення, освоєння й ефективне використання ресурсів і просторів морів і океанів, орієнтовану на стійкий економічний розвиток країни і забезпечення її військової безпеки. Морські проекти мають розроблятися на основі «Морської доктрини України» і відповідно до «Концепції національної безпеки» та «Військової доктрини України».

Моря й океани є просторами не лише економічної, а й військової експансії всіх держав світу, що перетворило їх на театри військових дій. Їх роль у збройній боротьбі постійно зростає. Військові флоти стали універсальним видом збройних сил. Це дозволяє їм діяти на суші, на воді, під водою й у повітрі. Морські носії зброї приховано й тривалий час можуть створювати велику загрозу, а з початком бойових дій здатні завдати поразку на всю глибину території супротивника, порушити його господарську діяльність на суші, у морях і океанах.

Світовий океан акумулює як загрози, так і захист від них. Завдання, що стоять перед флотами, діляться на завдання мирного та військового часу, у ближній морській зоні й у віддалених районах Світового океану. Пріоритетність флоту серед інших видів збройних сил визначається його високою мобільністю, автономністю, великою вогневою міццю, здатністю тривалий час діяти поза межами своїх державних кордонів і навіть у мирний час здійснювати силові зовнішньополітичні акції уряду, забезпечувати військову й економічну безпеку.

Необхідне володіння військовим флотом для України визначається сукупністю об’єктивних і суб’єктивних чинників.

До об’єктивних чинників належить геополітичне становище й морська спрямованість економіки.

Суб’єктивними ж чинниками плану є: суть національних інтересів держави; положення концепції зовнішньої політики; положення військової доктрини; оцінка політичним керівництвом ступеня військової небезпеки для країни, а також визначення можливих супротивників і союзників. В Україні є дві полярні точки зору: перша — військової небезпеки для України не існує, ніхто їй не загрожує; друга — військова небезпека для України є і проявить себе в недалекій перспективі.

Повністю заперечити можливість світового конфлікту, в який могла б бути втягнена Україна, ні нині, ні в недалекому майбутньому не можна. Означу напрями силового глобального протистояння, розвиток яких може призвести до розв’язання нової світової бойні.

Перше. Керівники США після розпаду СРСР заявили, що не допустять появи на світовій арені якоїсь іншої наддержави, рівної їм в економічному і військовому відношенні, яка б загрожувала їхнім національним інтересам. Це може стосуватися Росії і Китаю. Проте Росія залишається наддержавою, і після подолання системної кризи, що її уразила, відродить свій статус і відновить свою міць. Не вітатиме заяву американських політиків і Китай, який бурхливо розвивається. Крім того, на думку американських політиків, їхнім національним інтересам найближчими роками загрожуватимуть нові ядерні держави. Дедалі частіше в лексиконі політиків можна почути нові висловлювання: «ядерний шантаж» і «ядерний тероризм».

Ядерний клуб зростає, попри всі, як виявилося, мертвонароджені «угоди з нерозповсюдження». Це докорінно змінює сформовану систему загроз і військової безпеки у світі. Приймаючи рішення про новий технологічний ривок, США переносять наробітки «холодної війни» на нові умови й стають на шлях створення «кругової оборони». Створюваний «щит» ПРО перекриває (і то частково) лише один із великої кількості можливих каналів доставки ядерних зарядів на територію США. Можна припустити негативну реакцію на ці дії країн — «супротивників США». У цьому випадку система міжнародних відносин почне трансформуватися в нову гонку озброєнь за сценарієм «холодної війни», за яким був зруйнований СРСР. Цілком можливо, що внаслідок такої політики після «протиракетної оборони» виникне система терористичних загроз, що вимагатиме ескалації заходів для недопущення ввезення компонентів ядерних зарядів на територію США. Чи можна виключити військове завершення подібного протистояння? Як нові загрози позначаться на безпеці України?

Друге. Виснаження сировинних ресурсів на материках, за оцінками фахівців, дасться взнаки вже на початку XXI століття, і розпочнеться бурхливе освоєння ресурсів Світового океану. Від ввезення сировини перебувають у залежності всі без винятку промислово розвинені країни. Для України ця проблема вже сьогодні є надто гострою і стримує вихід економіки з кризи. Силовий підхід до поділу ресурсів у світі, у тому числі на континентальних шельфах і в морських економічних зонах, передбачається найімовірнішим.

Спробуймо розібратися, чи існує військова небезпека для України в «регіональному вимірі»? Під військовою небезпекою розумітимемо ситуацію, яка складається в регіоні, що характеризується наявністю суттєвих протиріч між Україною і сусідніми державами; існуванням у сусідніх держав достатнього бойового потенціалу й визнання ними допустимості застосування збройної сили для досягнення політичних цілей.

Регіон Чорного моря дедалі більше перетворюється на чутливу політичну зону як у сенсі зосередження тут серйозних економічних інтересів провідних держав світу та країн регіону, так і за близькістю з конфліктогенними регіонами Балкан і Кавказу. Чорне море є перехрестям традиційних шляхів Схід — Захід і Північ — Південь. Спостерігається тенденція збільшення транспортного навантаження на море в зв’язку зі зростанням обсягів транзиту, насамперед, нафтового.

Та є й інші серйозні проблеми. У Росії в Чорноморському регіоні одним з найважливіших геополітичних завдань є збереження своєї військової присутності на Кримському півострові, що дозволяє утримувати і вплив на Україну. Саме під ці цілі сформована політична проблема захисту інтересів російськомовного населення, і не в далекому зарубіжжі, а в тих країнах, куди націлені геополітичні інтереси Росії. Постійно підтримується «у свіжому стані» й теза про загрозу міжетнічного конфлікту, щільно підв’язана до «російськомовної проблеми». Ще в середині 90-х у Росії мусувалася теза про якісь плани НАТО створити в Криму свою військову базу. Спровокувавши нібито на півострові невеликий міжетнічний конфлікт, альянс введе туди свої миротворчі сили, які там залишаться на невизначений час. Ця теза періодично озвучується і донині. Залежно від міжнародної ситуації. Навесні 1999-го, у контексті подій на Балканах, Криму пророкували перспективи Косово, а Україні — Югославії. Восени 1999 р., після початку другої кампанії на Кавказі, російські мас-медіа стали лякати українців загрозою «чеченізації» Криму й тим, що згодом, якщо не вжити заходів, Україна змушена буде діяти в Криму так само, як і Росія на Кавказі. Цього року Україну лякають македонським сценарієм. Роль албанців (чеченців) на півострові повинні, за задумом «сценаристів», виконувати кримські татари, які є мусульманами. Підвищену увагу до кримськотатарської проблеми виявляють і ЗМІ Чорноморського флоту. До чого це все?

Угоди по Чорноморському флоту, як відомо, укладені на двадцять років — до 2017 року. Очевидно, що виникне питання про пролонгацію документів. Якщо на той час дестабілізувати обстановку в Криму й Севастополі, використовуючи кримськотатарську проблему, то це й буде аргументацією для збереження військової присутності. Суть мотивування — захист російськомовного населення Криму, якого більшість, і воно попросить захисту, — потрібно лише скомандувати. Нададуть «братерську допомогу» Україні в боротьбі з «кримськотатарськими ісламістами» за чеченським зразком і «відвернуть» «втручання у внутрішні справи України» із боку Туреччини. Поточні ж завдання полягають у підтриманні в політичного керівництва України почуття недовіри до Туреччини для гальмування поглиблення відносин цих двох країн.

Присутність іноземних військових формувань на чужій території необхідно підкріплювати фокусуванням уваги на реальних чи придуманих загрозах. За кадром, природно, залишається те, що загрози йдуть від самої присутності ЧФ РФ на території України.

У цьому контексті індикатором є висловлення російського посла В.Черномирдіна про нейтральний статус нашої держави, який нібито «може суттєво підірвати стратегічні інтереси України». Тобто робиться посилання на політичне закріплення ніші України в європейському просторі на боці Росії. Залежність від постачань енергоносіїв із РФ, що зберігається, створює передумови для м’якого або жорсткого тиску на керівництво країни. Тому для України дуже важливо отримати доступ до альтернативних джерел енергоресурсів.

Транспортний коридор «Європа — Кавказ — Азія» набуває особливого значення в освоєнні багатих енергоресурсів регіону Каспійського моря і Центральної Азії. Він може стати потужним каталізатором розвитку економік більшості країн цих і прилеглих регіонів. Транспортні магістралі й трубопроводи, призначені для доставки мінерально-сировинних ресурсів із регіону Каспію, є своєрідною перепусткою до реальної незалежності, економічного добробуту й безпеки нових незалежних держав.

У контексті морської тематики й диверсифікації постачань нафти в Україну актуальне значення має проблема створення і розвитку Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК). Перша черга його, як відомо, після добудування термінала в Південному ввійде в дію 2002 року. Важливо, щоб побудований відрізок Одеса — Броди отримав свій подальший розвиток від Бродів у напрямі Гданська. Саме повноцінна магістраль Одеса — Гданськ у реверсивному виконанні матимеме для України стратегічне значення. Якщо теоретично припустити, що чорноморський термінал Південний може бути блокований із моря, то зберігається можливість доставки в Україну нафти з балтійського термінала в Гданськ з території стратегічного партнера Польщі. Та якщо подальшого розвитку для ЄАНТК не буде, то державі доведеться докладати додаткові зусилля й витрати на розвиток ВМС із метою недопущення блокування іноземним флотом північно-західного сектора Чорного моря.

Як бачимо, усі складові «військової небезпеки» існують і на західних (Румунія) і на східних (Росія) кордонах України.

Крім того, суперечка між США та Росією, що розвивається, щодо ПРО безпосередньо впливає на безпеку України, яка добровільно прийняла на себе статус без’ядерної держави й такої, що роззброїлася. Що означатимуть отримані гарантії безпеки після розвалу всієї договірної бази з ядерного стримування? Як зміниться геополітична ситуація в регіоні, якщо Росія піде на повернення тактичної ядерної зброї на кораблі й авіацію ЧФ, що базується на території України?

За умов, коли міжнародна обстановка залишається складною, розвиток ситуації в регіоні йде не на користь Україні. Військова присутність ЧФ РФ у Криму загрожує державному суверенітету і таїть загрозу національній безпеці. Відповідно до норм міжнародного права, держава (Україна), яка надала свою територію будь-якій із конфліктуючих сторін (Росії) проти будь-якої третьої сторони, є учасником чужого конфлікту. Ця проблема існує і розвивається. Успішно вирішуючи питання переозброєння частин ЧФ, Росія не розвиває флотську інфраструктуру на своєму узбережжі, а продовжує нарощувати нові озброєння на нашій території. Отже, у Криму розміщатимуться і відповідні стратегічні запаси зброї. А якщо так, то у випадку збройного конфлікту РФ із третьою країною виведення із території України військового флоту Росії стає неможливим. Судячи з цього, Україна неминуче може стати учасницею чужого конфлікту й об’єктом удару третьої сторони, в якому зброя визначатиметься рівнем конфлікту Росії, а зовсім не нашим без’ядерним статусом. З цього треба виходити, оцінюючи отримані Україною від Росії і США гарантії безпеки, — самі гаранти можуть виявитися в ролі руйнівників усієї системи міжнародної безпеки, у рамках якої ці гарантії були отримані.

Такі сьогоднішні реалії, якщо говорити про військову небезпеку для України в цілому. Проте прямої військової загрози для України сьогодні справді немає, але вважати, що вона не може виникнути в недалекому майбутньому помилково.

Із загальної системи загроз національній безпеці України ті, що є на морському напрямі, можна розділити на три групи.

Перша група пов’язана з незавершеністю міжнародного правового розмежування морських просторів і кризовими явищами, збройними конфліктами в сусідніх морських державах.

Територіальні претензії суміжних держав проектуються і на морські простори України. Це прагнення Румунії та Росії до присвоєння ділянок територіального моря, виняткової економічної зони й континентального шельфу України та вирішенню проблем зростаючого ресурсного дефіциту за рахунок експлуатації морських багатств України, а також прагнення Росії до зміни правового статусу Азовського моря і Керченської протоки.

Злочинне використання підприємствами морських і річкових ресурсів, хижацьке розграбування і руйнація природної екосистеми.

Криміналізація морської індустрії, у результаті чого Україна втратила колишнє найбільше в СРСР Чорноморське морське пароплавство і науковий флот.

Друга група загроз пов’язана з екологічними наслідками виробничого освоєння Чорного й Азовського морів і річок, що впадають у них. Забруднення морського середовища, що руйнує морську біологічну систему, відбувається через збільшення скидання забруднених вод; аварій і катастроф морських суден, стаціонарних установок і штучних споруд як у морі, так і на березі; вилучення відходів і прокладки трубопроводів, кабелів, буріння і т.п.

Третя група загроз викликана недоліками в діяльності органів державної влади з формування морської складової економіки і безпеки України в морських просторах; обмеженими матеріальними і фінансовими можливостями; недосконалістю законодавчої бази, яка регулює відносини в морських просторах.

Дедалі більшу небезпеку складають тероризм і піратство на морі, контрабанда, незаконні операції з обороту наркотиків і торгівлі зброєю.

Системна криза, яка спричинила зниження військового потенціалу України, дозволила не рахуватися з національними інтересами нашої країни в прилеглих морях і Світовому океані. Лише силою зброї вдається припиняти незаконний промисел риби у виключно економічній зоні України.

Система загроз і військової небезпеки для України з морського напряму, крім територіальних претензій і незавершеності взаємовідносин із Росією з проблем Севастополя, Азовського моря і Керченської протоки, може виходити зі спроб відтіснити Україну від участі в обслуговуванні вантажопотоків у напрямках Північ—Південь, Захід—Схід, у тому числі транспортуванні нафти.

Румунія, займаючи стратегічно вигідне становище в Східній Європі в безпосередній близькості від Балкан і друге місце серед східноєвропейських держав за площею, чисельністю населення, за економічним і військовим потенціалом, прагне стати сполучною ланкою між південним флангом НАТО і Центральною Європою. Володіючи на Чорному морі узбережжям протяжністю 240 км і 1000 км дунайського берега, Румунія пропонує себе ЄС як головні морські ворота на півдні-сході континенту. На думку румунських стратегів, географічні переваги дають можливість їхній країні відтіснити Україну й виступити гарантом безпеки транспортування в Європу каспійської нафти південним маршрутом в обхід Росії, України й Білорусі. Важливо пам’ятати, що лише прагнення прорватися в НАТО змусило румунську сторону піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, у тому числі й до України. Тому проблема острова Зміїний і багатого на нафту шельфу в північно-західній частині Чорного моря не закрита.

Військово-морська стратегія України в XXI столітті має розроблятися з урахуванням системи загроз національним інтересам України з морських і океанських напрямів, що складається, досвіду військових конфліктів, що відбуваються у світі (особливо після Другої світової війни), і світового рівня розвитку морських озброєнь. І бойова готовність флоту має створюватися в мирний час, а не з початком війни. Здатність себе захистити є кращою гарантією безпеки.

Нова система міжнародних відносин і система загроз національній безпеці України, що дозволяє розробити принципи й пріоритети державної політики в питаннях розвитку і застосування ВМСУ, визначити їх місце і роль у системі державних інститутів. Для створення флоту потрібно мінімум 20 років. Проте в Україні військовий флот поки що не будується, а існуючий корабельний склад замість ремонту й модернізації скорочується, знижуючи споконвічно недостатній бойовий потенціал ВМСУ.

Флот повинний гідно представляти державу на міжнародній арені, для чого йому необхідно мати у своєму розпорядженні повний набір засобів збройної боротьби на морі й мати систему забезпечення, що дозволяє вести бойові дії в ближній і далекій зоні, проти морського супротивника й проти берега.

На сьогоднішній день чітко видно три варіанти застосування флоту:

— при протидії агресії проти України флот діє за єдиним задумом і планом оборонної операції збройних сил у складі угруповання сил Південного оперативного командування (ПОК), відбиваючи удари супротивника з морського напряму;

— дія в складі міжнародних миротворчих сил під егідою ООН;

— забезпечення безпеки національного судноплавства й морегосподарської діяльності в прилеглих морях і Світовому океані.

У можливому військовому конфлікті ВМСУ зіштовхнуться з необхідністю відбиття масованих ударів по наземних об’єктах із застосуванням супротивником різних родів сил: авіації, ракетних і артилерійських кораблів і катерів. Метою ударів буде нанесення непоправної шкоди економіці й знищення обороноздатності держави.

Завдання оборони морського узбережжя може вирішуватися з залученням частин сухопутних військ і ВВС. Особлива роль при обороні узбережжя зберігається за БРАВ і мінною зброєю. Мінно-ракетно-артилерійські позиції в комплексі з надійною системою надводного, підводного і повітряного спостереження і поразки залишаються високоефективним універсальним засобом оборони від морських десантів. Можливість гнучкого управління оборонними мінними позиціями дозволяє в обороні масовано застосовувати міни, при цьому уникнути помилок, допущених командуванням ЧФ у Другій світовій війні, коли флот поніс величезні втрати від власних мін.

Як і який флот створювати?

Ситуація з крейсером «Україна» — приклад помилкового підходу до визначення складу флоту. Крейсер, створений у період «холодної війни» для дій у складі авіаносної групи в Атлантиці, має озброєння, яке ВМСУ не потрібно в принципі. Він не потрібний і Росії, для якої добудування «Петра Великого», була такою самою проблемою, як для нас «Україна». Проте крейсер добудовується, «з’їдаючи» всі мізерні кошти, які виділяються на розвиток флоту. Визначати типи і класи кораблів потрібно не вольовим рішенням, а розрахунками, маючи завдання, сформульовані політичним керівництвом на далеку перспективу.

Будівництво військового флоту за значимістю, масштабністю і складностями економічних, технологічних і соціальних завдань є проблемою не відомчою, а загальнодержавною. При розробці програми кораблебудування потрібні серйозні наукові дослідження в галузі національної політики й оборони, а не «авторитетні думки військових». Завдання флоту повинні формулюватися, керуючись політичними цілями держави, з урахуванням сучасних тенденцій розвитку збройної боротьби на морі. Інакше флоту неминуче будуть сформульовані завдання, вирішити які зможе лише військовий блок на кшталт НАТО чи наддержава.

Створюючи цілісні бойові системи, які включають усі види бойового, технічного і тилового забезпечення, необхідно вже в мирний час формувати різнорідні й різновидові угруповання сил з окремих завдань оборони території України з морського напряму, а також для вирішення завдань мирного часу: участі в миротворчих операціях; забезпечення національних інтересів у віддалених районах Світового океану. Програма розробляється на тривалу перспективу з обов’язковим коригуванням (через змінені політичні та технічні обставини) кожні 3—5 років, оскільки кораблі й озброєння флоту створюються десятиліттями та зусиллями різноманітних галузей промисловості.

Основою програми мають бути: військово-морська стратегія України, що постійно розвивається, як самостійний розділ нової військової доктрини держави; потреба в захисті зовнішньополітичних, військово-стратегічних і економічних інтересів України у Світовому океані (у надводному, підводному, повітряному середовищах і на континентальному шельфі); розробка нормативно-правової бази для будівництва, розвитку й застосування ВМСУ; координація зусиль держави на забезпечення збалансованого розвитку всіх основних компонентів його морської могутності; забезпечення економічності й екологічної безпеки функціонування об’єктів ВМСУ.

Геополітичний і військово-політичний прогноз дозволяє розробити пріоритети і цілі морегосподарської діяльності та безпеки, напрями розвитку компонентів морської могутності України на найближчу перспективу й основ довгострокової політики в цій галузі. Для ВМСУ — це необхідність зупинити скорочення чисельності корабельного складу, визначитися з конкретними потребами держави у військово-морській силі, сформулювати цілі й завдання на близьку й віддалену перспективу. Довгострокова перспектива розвитку ВМСУ визначається стратегією розвитку морської діяльності України та військово-технічною політикою держави.

Таким чином, державна політика в справі розвитку ВМСУ повинна мати такі основні цілі:

— стабілізація ситуації та забезпечення переходу до стійкого зростання реальної військово-морської могутності України, при якій бойовий потенціал ВМСУ забезпечить разом з іншими видами Збройних Сил гарантоване відбиття і зрив агресії з морських напрямів, запобігання і згортання збройних конфліктів у прилеглих акваторіях на якомога ранніх стадіях, а також зупинення будь-яких протиправних дій стосовно громадян і об’єктів України у Світовому океані;

— створення в морських і океанських районах сприятливих умов для судноплавства і виробничої діяльності українських економічних структур, підвищення міжнародного авторитету нашої держави та демонстрація її готовності до активних дій зі зміцнення стратегічної стабільності, у тому числі й участю формувань ВМСУ в операціях з підтримки миру під егідою ООН та інших міжнародних організацій.

Досягнення цих цілей вимагає координації діяльності багатьох відомств у формі «морської промислової кооперації», що складатиметься з необхідної кількості підприємств, які забезпечують створення морських систем озброєння та військової техніки.

Для збереження військово-морської могутності держави потрібне цільове фінансування програми будівництва флоту, що як частина державної програми створення ВВТ має бути закріплена на рівні закону. Підготовку рішень зі створення всіх систем озброєння, доцільно покласти на спеціальний державний орган, керований Президентом. Прийняті рішення та постанови про початок реалізації оборонних програм обов’язково мають підкріплюватися окремим рядком у видатковій частині бюджету — «спеціальні програми національної безпеки».

Для відновлення військового кораблебудування в Україні потрібна розробка військово-технічної політики в області морських озброєнь. Збалансованість флоту припускає оптимальне, що відповідає військовим небезпекам, співвідношення усіх видів сил, зброї і технічних засобів, їх сучасність і достатність, а також повнота забезпечення флоту в мирний і військовий час. Нині ж, коли сучасні озброєння і військова техніка не замовляються і не закуповуються, відбувається деградація всього науково-технічного комплексу ВПК. Подальше збереження негативних тенденцій у системі НДДКР і виробництві озброєнь веде до втрати Україною не лише військового флоту, а й перспектив його відродження в майбутньому.

Ситуація дозволяє нам врахувати помилки, допущені при будівництві радянського флоту. ВМФ СРСР створювався не як «єдина, бойова система», не був збалансований з іншими видами ВС СРСР і з власними підсистемами. На діях у складі з’єднань і груп негативно позначалася різнотипність систем управління, зброї, енергетики й т.п. Не розвивалася судноремонтна база, через що збільшувалась черга кораблів, яким потрібний був ремонт. Побутові проблеми підривали моральний стан моряків, відривали плавсклад і льотний склад від фахової підготовки. Силами плавскладу вирішувалися господарські та гарнізонні питання, усі категорії особового складу флоту займалися не своєю справою. Звідси катастрофічно низький професіоналізм і обвальна аварійність.

Висновки

Майже весь радянський період ВМФ перебував у підпорядкуванні військового, а не політичного відомства. Армійське керівництво з традиційно континентальним мисленням, управляючи флотом, не розуміло його проблем і відмахувалось від них. Всі питання доводилося «пробивати». У Збройних Силах України ситуація дещо відрізняється, та ставлення збереглося. Оскільки Збройні Сили України є єдиним оперативно-стратегічним об’єднанням, то й ТВД, і система управління угрупованнями на театрі мають бути єдиними, тому Чорне й Азовське моря мають стати ТВД ПОК, а ВМСУ повинні входити до його складу. Іншого театру у флоту просто немає, тому операції в прилеглих морях повинні проводитися за планами і під керівництвом командуючого ПОК. Отже, проблеми будівництва й бойового застосування морського угруповання є проблемами не лише командуючого ВМСУ, а й командуючого ПОК, зобов’язаного збалансувати все стратегічне угруповання. Виключно тільки в далекій морській (океанській) зоні самостійні дії флоту має планувати, організовувати й управляти ними командуючий ВМСУ. Досвід взаємодії армії та флоту у війнах XIX і XX століття показав, що відступи від принципу єдності управління силами призводили до поразок.

Флот, цей складний і дорогий комплекс, не припускає перерв у своєму вдосконаленні. Потрібний постійний прогноз розвитку міжнародної безпеки на перспективу, вивчення тенденцій у розвитку ВВТ флотів світу, урахування розвитку довгострокових інтересів держави й підтримка його здатності забезпечити безпеку країни з морських напрямів та інтересів у Світовому океані. В основу військово-технічної політики держави в цілому доцільно покласти модульність і уніфікацію ВВТ, що дозволить значно здешевити як їх створення, так і віртуальну модернізацію. Це дозволить у геополітичній обстановці, що швидко змінюється, досягати й гнучко підтримувати збалансованість системи морських озброєнь, забезпечувати завдану бойову ефективність ВМСУ в рамках ресурсів, які виділяються на їхній розвиток; швидко й відносно дешево модернізувати кораблі, оснащувати ВМСУ новими високоефективними зразками озброєння, військової та спеціальної техніки; широко використовувати новітні науково-технічні досягнення та передові технології при створенні нових поколінь озброєння і військової техніки для флоту; зберегти і розвивати науково-технічні, виробничі та мобілізаційні потужності оборонних галузей промисловості України.

Десять років існування України як незалежної держави показали складність і багатогранність проблем міжнародної безпеки, які є в неї. Для остаточного закріплення суверенітету Україні доведеться знайти нові риси, енергетичну й сировинну стабільність, створити надійну конструкцію своєї національної безпеки. Запропоноване автором «розширення просторів безпеки України» на Світовий океан розраховано на довгострокову перспективу розвитку національної економіки й політики.

Досвід будівництва радянського ВМФ і спроби підтримки його на рівні сучасності показує, що помилки, допущені в цій справі, дуже важко виправити, а за умов економічної кризи чи війни неможливо.