ВІЙСЬКОВІ ПРОТОРУЮТЬ ШЛЯХ НА ЗАХІД?

Проблеми просування українських інтеграційних ідей на Захід не раз лягали на плечі військових. Чого варта лише батальйонотворчість, завдяки якій українсько-польський миротворчий Укрполбат й інженерний батальйон Тиса, створений Україною, Румунією, Угорщиною та Словаччиною, служать символами євроатлантичної інтеграції кольору хакі. Влітку 2001 р. завдяки військовим Україна ввійшла асоційованим членом у Раду міністрів оборони держав Південно-Східної Європи. Сьогодні, схоже, наказ військовим на Захід ще актуальніший. По-перше, тому, що українській промисловості, зокрема оборонній, точно дано наказ в «другую сторону». А по-друге, на тлі торішніх приморозків на західному напрямі виразно благословилося на відлигу.

Саме політичний момент стимулював рішення української влади послати в зону конфлікту у Перській затоці батальйон радіаційного, хімічного і біологічного (РХБ) захисту. З одного боку, це привід реанімувати колишню дружбу зі Сполученими Штатами, заодно продемонструвавши світові свою причетність до проблем регіональної безпеки, а з другого — рішення Києва досить важливе для Вашингтона, оскільки свідчить про політичну підтримку війни з Іраком. Тобто, виступаючи навіть під егідою ООН, Київ уже беззастережно на боці Вашингтона. І, напевно, розраховує на адекватний хід у відповідь. Приміром, на вилучення з порядку денного «кольчужного» питання...

Та навряд чи для українського суспільства, як і для самих військових, усе так однозначно в проблемі участі України у цьому збройному конфлікті. Для багатьох залишається питанням, що переважує на шальках терезів: можливі політичні дивіденди чи ризики.

Потенціал української військової присутності

Вихідні позиції України дуже вдалі. Почати варто з того, що відповідь на заяву Президента Леоніда Кучми 4 лютого про готовність України взяти участь у місії ООН на території Іраку й надати в розпорядження ООН спецбатальйон хімічного, бактеріологічного і радіаційного захисту не забарилася. Оперативно зваживши плюси від втягування України в орбіту своєї зовнішньої політики, уже 19 лютого США через посла в Україні Карлоса Паскуаля передали Президенту України й міністру закордонних справ ноту з відповідним запитом про можливість направлення в Ірак такого військового формування. А наступного дня на засіданні Ради національної безпеки і оборони України було вирішено послати в район Перської затоки батальйон РХБ-захисту для участі в заходах із гарантування безпеки населення країн Перської затоки та Близького Сходу. Посол США в Україні Карлос Паскуаль пообіцяв у найближчому майбутньому назвати країну, яка офіційно звернеться до України з проханням направити батальйон РХБ-захисту. «Ми переконані, що Україна має технічні можливості й потенціал, який можна використати для врятування десятків тисяч життів у Перській затоці», — такі слова дипломата, безперечно, є не лише стимулом, а й мають чіткий політичний підтекст.

Тим часом в українському підрозділі загальною чисельністю близько 500 чол. буде 35 прапорщиків і 65 офіцерів, не буде жодного військового, призваного на строкову службу. Батальйон РХБ-захисту вже укомплектований і готовий працювати за прямим призначенням, причому є всі підстави сподіватися, що Верховна Рада ухвалить позитивне рішення щодо його відправлення. Схоже, не стане на перепоні й питання фінансування батальйону. Готуючись виділити на війну в Іраку від 60 до 95 млрд. дол., Сполучені Штати, ясна річ, не вважатимуть непосильним тягарем фінансування додаткового союзника.

Звісно, найбільша політична вигода для України могла б визріти в тому разі, якби іракську проблему вдалося розв’язати дипломатичним шляхом або хоча б відкласти військову кампанію в довгу шухляду. Проте розвиток подій переконує спостерігачів у протилежному. Хоча й тут є цікавий нюанс. Він полягає в тому, що Київ може й не дочекатися офіційного запрошення однієї з зацікавлених країн Близькосхідного регіону. А в парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони вже поквапилися нагадати, що українське законодавство вимагає звернення з боку держави—члена ООН або держави, що має мандат ОБСЄ. Без нього, зазначив цього тижня глава профільного комітету Георгій Крючков, Верховна Рада не зможе затвердити рекомендацію Президента й РНБОУ. У кулуарах влади говорять, що такою державою може стати Туреччина. Це цілком реально, оскільки остання може найбільше постраждати від бойових дій. Потенційно з запрошенням можуть виступити Кувейт, Бахрейн або ОАЕ. Тим паче що, на відміну від російського «Рособоронекспорту», держкомпанія «Укрспецекспорт» візьме участь у майже зірваній через загрозу війни міжнародній виставці IDEX-2003 (розміщеній за сотню кілометрів від зони конфлікту), початок якої цілком може збігтися з початком бойових дій проти Іраку. Та якщо цього не станеться і долю української участі буде вирішено таким чином, для України це не найгірший варіант: добру волю буде зафіксовано, а відносини зі США — відновлено.

Проте, швидше за все, формальності хутенько владнають, а протиборство цьому процесові з боку фракції Компартії у Верховній Раді зі скрипом подолають. Тоді слово за людьми в погонах. На думку першого заступника голови профільного комітету парламенту Бориса Андресюка, українська участь у місії ООН є абсолютно позитивним кроком і сама по собі досить тісно пов’язана процесами євро-атлантичної інтеграції України. Вона збігається з реалізацією відповідної державної програми, тож сприятиме розвитку взаємосумісності з підрозділами альянсу, переходу на стандарти НАТО й поліпшенню мовної підготовки українських військових, сказав автору парламентарій.

Питання надання американцям повітряного коридору поки що не порушувалося. Як очікується, якщо його постановка не суперечитиме Договору про звичайні збройні сили в Європі, рішення парламенту з’явиться негайно.

Немає сумнівів, що, приймаючи рішення про відправлення батальйону в зону можливого конфлікту, Київ керувався політичною ситуацією. З’явився вдалий момент не тільки відновити міст довіри зі США, а й продемонструвати послідовність руху в НАТО. Можна сперечатися з парламентаріями щодо переходу на натовські стандарти, особливо на тлі лютневих домовленостей української оборонної промисловості не тільки модернізувати основні види озброєнь і військової техніки за російським типом, а й створювати спільно нові види пострадянських озброєнь, але з погляду досягнення політичних цілей пропозиція Києва виявилася дуже доречною. Справді, чорнобильський досвід українських військових міг би допомогти не тільки зняти напруженість з українсько-американських відносин, а й заробити реальну спеціалізацію України в НАТО. Позаяк участь українського підрозділу в місії ООН не може залишитися непоміченою для європейських партнерів із погляду появи таких підрозділів у майбутніх місіях НАТО і ЄС. Слід відзначити, що сьогодні більшість держав—членів НАТО мають чітку військову спеціалізацію в альянсі. А оскільки військовий вимір євроатлантичного простору дедалі більше розширюється, для України зростає актуальність одержання карт-бланшу на одному чи кількох напрямах. Можна пригадати, що Україна вже пропонувала державам НАТО і ЄС використовувати як спеціалізацію її військово-транспортні можливості. Перекидання літаками підприємства військового відомства «Українська авіаційна транспортна компанія» контингентів і вантажів держав—членів НАТО торік свідчить про те, що цей напрям цілком влаштовує західних партнерів. Про це свідчить і зафіксована увага фахівців НАТО до військово-інженерних можливостей України. Йдеться про недавнє відвідання понтонно-мостового підрозділу ЗСУ, а також про пильну увагу деяких натовських держав до роботи українських саперів у Південному Лівані. Правда, в останньому випадку, не виключено, увагу пов’язано з вивченням конкурента, оскільки з минулого року Україна, підключивши до проблеми просування на ринок спецпослуг із гуманітарного розмінування держпосередника «Укроборонсервіс» (дочірня структура держкомпанії «Укрспецекспорт»), почала переводити цей процес на комерційні рейки.

Природно, Україна — далеко не єдина держава, що розвиває спеціалізовані військові можливості. Навіть така невеличка держава як Латвія пропонує альянсові свої підрозділи відразу в трьох різних спеціалізаціях: саперні, військово-поліцейські й військово-медичні. А підрозділ РХБ-захисту в НАТО — це сфера відповідальності Чехії. Але, як вважають експерти, сьогодні більше шансів в українського батальйону. І зовсім не завдяки чорнобильському досвіду чи якомусь унікальному оснащенню. Захід теж вважає можливість залучити Україну дуже вигідним політичним пасьянсом: втрата України й відверте перетворення її на буферну роздільну зону не влаштовує не тільки США, а й основних політичних гравців Західної Європи. Це, до речі, підтверджує і заява К.Паскуаля про те, що хоча батальйон міг би відіграти дуже позитивну роль у поліпшенні відносин двох держав, питання відправлення підрозділу в зону можливого конфлікту «стоїть окремо».

Ризики

Безперечно, вони є. Приміром, набагато складніше доведеться українській владі, якщо ситуація несподівано почне розвиватися за іншим, пікантнішим сценарієм. А саме, якщо консенсусу в Раді Безпеки ООН так і не дійдуть, а війська, скажімо, американські та британські, таки рушать на Ірак. Підготовленого рішення на цей випадок у комітеті ВР з питань нацбезпеки та оборони немає. Навряд чи воно є і в структурах виконавчої влади. А від держави, яка сказали «А», чекатимуть і «Б». Хоча той-таки Б.Андресюк упевнений: Україні навіть у такій ситуації треба брати участь у кампанії, а стурбованість із приводу ризиків втягування у війну занадто перебільшена. Хоча б тому, що український батальйон не братиме участі у воєнних діях, а займатиметься лише ліквідацією їх можливих наслідків.

Армія Іраку оснащена старим екс-радянським озброєнням. Основою «проржавілого меча» цієї держави є заледве понад два десятки літаків МіГ-25, МіГ-29, МіГ-23 і Су-22. Трохи більше в Іраку можливостей для ведення наземної операції: маючи у своїх ЗС 375000 чоловік у 23 дивізіях з озброєнням до 2200 старих танків Т-55, Т-59, Т-62 і Т-72, а також близько 500 ракетних систем залпового вогню (РСЗВ), Ірак постарається втягнути США у затяжну війну минулого століття. За наявними оцінками, системи ППО в центральній частині Іраку залишилися в такому самому стані, як під час бойових дій у Перській затоці в
1990—91 рр., а організація оборони іракського повітряного простору з допомогою літаків рівносильна самогубству. Тим часом є й деякі причини для побоювань. Приміром, за даними Forecast International, Ірак розробляє безпілотний літальний апарат на базі старого радянського винищувача МіГ-21 із дальністю дії до 1,8 тис. км. Його, як передбачається, можна використовувати для доставки біологічної чи хімічної зброї.

Інше джерело — Journal of Electronic Defense — торік у вересні повідомляло, що Ірак володіє мобільною системою ППО С-125М «Печора» (SA-3 за класифікацією НАТО), а ретельне вивчення фотознімків дає підстави для висновку, що ця система аналогічна модернізованій «Печорі-2М». При цьому джерело зазначає, що серйозну модернізацію «Печори» виконує створена 2000 р. російсько-білоруська міждержавна фінансово-промислова група «Оборонні системи».

Російські аналітики стверджують, що навколо Багдада й Тікріта збереглися класичні комплексні системи ППО з зонами ураження цілей зенітними керованими ракетами, які перекривають одна одну. І, звісно, в Іраку збереглося кілька десятків ракет «Скад» («поверхня-поверхня») місцевого складання або модифікованих, а також певна кількість пускових установок цих ракет. Американські фахівці впевнені, що складено й кілька нових ракет із дальністю дії 150 км. І не виключено, що ці ракети модифікуються з метою збільшення дальності. А публікації про ракети Al Samud-2, швидше за все, свідчать, що в Іраку не тупцювали на місці.

Виходячи з оцінок військового потенціалу, прямих загроз Україні немає. Але немає й гарантій, що Ірак не підтримуватимуть терористичні організації. Крім того, російські військові серйозно ставляться до небезпеки застосування американської ядерної зброї малої потужності для ураження підземних цілей. Зокрема про це недавно заявив один із провідних фахівців Росії з управління ядерними силами генерал-полковник Варфоломій Коробушин. Російський військовий, очевидно, натякає і на небезпеку акцій у відповідь, можливо, асиметричних.

Крім того, війна в Іраку неминуче принесе Україні й економічні втрати. Посол Республіки Ірак в Україні пан Музхер Н. В. Аль-Дурі вважає, що йдеться про щорічні $300 млн. Є й інші оцінки. За даними Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції України, через можливу війну США та їхніх союзників в Іраку загальні втрати експорту України становитимуть близько $700—800 млн. за рік. «Ми вже втратили торік $170 млн. експорту в Ірак. Якщо почнуться воєнні дії в Іраку, то ми втратимо ще $130 млн. Ми взагалі втратимо іракський ринок і, можливо, ринок країн навколо Іраку. А це ще близько $600 млн.», — заявив нещодавно заступник начальника Управління макроекономічного прогнозування Мінекономіки Вадим Пищейко.

На думку економістів, якщо війна затягнеться, світові ціни на нафту можуть підскочити до $80, а американський фондовий ринок при цьому може зазнати 30%-відсоткового спаду. Відповідно, ВВП США 2003 р. скоротиться на 2%. Тим часом найімовірнішим сценарієм розвитку подій в Іраку фахівці вважають швидку капітуляцію Багдада. Це, на їхню думку, викличе швидке падіння цін на нафту до $20 за барель і зростання економіки США на 2,9%.

І все-таки, говорячи про участь України в цій воєнній кампанії, більшість спостерігачів наголошують на політичній площині справи. На адресу України було занадто багато звинувачень у різноманітних порушеннях, пов’язаних із поставками в Ірак, тож залишатися осторонь у такій ситуації не лише складно, а й навряд чи можливо.