Віктор Янукович: «зупинити безумство»

Що слід було б сказати своїм співвітчизникам у переддень Нового року і Різдва Христового? Звісно, тільки те, що вселяє оптимізм, надію, радість від усвідомлення того, що життя, попри труднощі, все-таки гарна річ. Але чи можна звернутися з такими словами до співгромадян сьогодні, коли країна переживає воістину драматичні часи?

Думаю, що так. Думаю, що, збираючись за святковими столами в колі рідних і близьких, мільйони українців мають право сказати: рік минулий був нелегким, але ми раді, що він був у нашому житті. Ми прожили його гідно, не спасувавши перед труднощами. Ми зуміли вистояти, незважаючи на те, що держава фактично залишила нас напризволяще. Коли нікого з можновладців не цікавило, як ми примудряємося розраховуватися з банками за кредитами з урахуванням катастрофічних обвалів гривні. Як виживаємо в умовах постійного зростання цін і комунальних тарифів при злиденних зарплатах і пенсіях. Як відбиваємося від рекету податківців, від здирництва чиновників. Як домагаємося справедливості в судах, де найчастіше править бал хабар, а не закон. Як примудряємося зберігати спокій, коли уряд залякує різними епідеміями, а в аптеках немає навіть марлевої маски...

Хто ще, який інший народ зміг би впоратися з такими нездоланними труднощами? Адже розраховувати доводилося тільки на власні сили. Адже влада думала не про те, як допомогти громадянам у важку хвилину, а про те, як зберегти себе в цій самій владі!

Одним словом, змогли, не опустили рук, зберегли громадянський спокій, гідність, солідарність і поблажливість до влади, яка виявилася брехливою і непередбачуваною. Отже — молодці. Отже — все в нас вийде, і ми ще «запануєм у своїй сторонці». Отже, Новий рік буде для нас щасливим.

Зрештою все погане колись закінчується. Такі закони світу, в якому ми живемо, інакше він давно припинив би своє існування. Я думаю, невдовзі ми перегорнемо цю сумну сторінку нашої історії і спільними зусиллями почнемо писати нову.

Я знаю, що так і буде. П’ять років тому я навряд чи міг з упевненістю стверджувати це. Але сьогодні можу. Наприкінці 2004 року ми були іншими, і я в тому числі. Україна була іншою. Хтось думав, ніби права і свободи людини можна реалізувати в якомусь «українському» прочитанні. Чесно кажучи, я над цим узагалі не замислювався. Мені здавалося: навіть якщо така проблема існує, то все якось само собою налагодиться. Головне, щоб працювала економіка. Коли було прийнято рішення про висування мене кандидатом у президенти України на виборах 2004 року, всі мої думки були сконцентровані на планах перетворення країни на східноєвропейського тигра, готового зробити стрибок у стан економічно розвинених країн. На той час мій уряд домігся досить серйозних успіхів, щоб такі плани могли розглядатися як цілком досяжні. Це не було прожектерством, підсовуванням народу байок про якийсь «український прорив». П’ять років тому поняття «популізм» в українській політичній лексиці у принципі не було.

А хтось думав, ніби грузинська революція троянд — це підтвердження того, що в добу інформаційних технологій історію можна уподібнити комп’ютерній програмі, а отже — задати розвитку подій той алгоритм, який відповідав би інтересам певних сил. Саме «сил» і саме «певних», але аж ніяк не народу, тому що в 2004 році в Україні не було реальної революційної ситуації. Було цілком пояснюване невдоволення закритістю влади, залежністю суспільства від рішень, змінити які було неможливо. Мені важко сказати, наскільки погані були справи зі свободою слова і правами людини, тому що, повторюю, я мало цікавився цією сферою. Мене більше захоплювала економіка і рівень життя людей. Можливо, певною мірою я був технократом. Але сьогодні я розумію, що в Україні не можна вибудовувати і впроваджувати в життя серйозні соціально-економічні плани без активної участі в них усього суспільства, яке при цьому має почуватися співтовариством вільних людей. Десь в іншому місці це можливо, і є непоодинокі приклади цього. Проте в Україні — не можна.

Чи випливає з цього, що події, які розвинулися після другого туру президентських виборів 2004-го, були результатом природного розвитку революційної ситуації? Ні, і ще раз ні. Думаю, що, в разі обрання мене главою держави (що фактично відбулося), вже в 2005 році економіка України продемонструвала б досить високі темпи економічного зростання, а отже, добробут народу помітно поліпшився б. Ми точно знали, що слід робити і яким чином діяти для того, щоб вийти на показники зростання ВВП не нижче 12—15%.

Повторюся, у 2004-му я був далекий від чистої ідеології, а в моїй команді не було людей, які тяжіють до неї. З цього випливає, що в разі істотного поліпшення соціально-економічної ситуації суспільство однозначно б нас підтримало. І якби воно вимагало великих громадянських свобод, то, безумовно, отримало б їх. Хіба лідер, котрий має на меті здивувати світ темпами економічного розвитку своєї країни, піде на конфлікт із суспільством, готовим підтримати його в цьому прагненні? І хіба така проблема виникла б у принципі? Маючи повноваження Ющенка в 2005 році, я точно нікому не дозволив би стати на шляху реалізації нашої ідеї створення країни з успішною економікою.

У розвиток теми громадянських свобод, і свободи слова насамперед, мушу сказати: якщо це вважати ледь не єдиним завоюванням помаранчевої влади, то чи не надто дорогу ціну було заплачено за право людей дивитися і слухати шоу, яке влада розглядає лише в контексті своїх рейтингів? Якщо прем’єр-міністр відкрито ігнорує закони, прийняті парламентом, бере неймовірні зовнішні позики, анітрохи не переймаючись тим, як їх віддавати, замовляє потрібні їй рішення через «кишенькові» суди, то кому потрібна така «свобода слова»? Якщо президент ставить політичну доцільність вище за Конституцію (дострокові вибори парламенту 2007 року), то що для нього критика на свою адресу, висловлена в популярній телевізійній програмі?

Беру на себе сміливість стверджувати, що метою так званої помаранчевої революції в Україні було ослаблення Росії, а зовсім не посилення нашої держави. Безумовно, ніхто не став би заперечувати, якби раптом виявилося, що групка політиканів, які оголосили себе демократами, що борються проти «злочинного режиму», всупереч усім сподіванням продемонструвала б спроможність ефективно управляти економікою. Але спочатку про це ніхто не думав, а коли звернули увагу на те, що амбіції помаранчевих лідерів явно не відповідають рівню їхньої відповідальності за долю багатомільйонного народу, було надто пізно.

Росію, звісно ж, ніхто не ослабив. Вона продовжує свій історичний шлях великої держави, і ніхто не зможе перешкодити їй у прагненні змусити сильних світу цього рахуватися з її геополітичними інтересами. Яскраве підтвердження того — недавній візит генерального секретаря НАТО до Москви. Домовилися багато про що, насамперед — про допомогу Росії в питанні стабілізації ситуації в Афганістані. Зважаючи на надзвичайну складність проблем, пов’язаних із цією країною, як і з Іраном, американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного альянсу співробітництво з Росією вкрай необхідне, і так триватиме ще довго.

А що ж Україна? Може, вона стала регіональним лідером і наблизилася до вступу в Європейський Союз? Може, помаранчева влада посилила її міжнародний авторитет? Відповіді на ці і багато інших запитань відомі. Як відомо і те, що в результаті приходу до влади Тимошенко і Ющенка, їхньої відкритої антиросійської політики, відносини з колись найближчою для мільйонів українців сусідньою державою різко погіршилися з усіма наслідками, які звідси випливають. Сьогодні, під час небагатьох зустрічей із російським керівництвом, Юлія Володимирівна демонструє відверте підлабузництво. Але зовсім недавно вона закликала Захід «зупинити Росію» у властивій їй манері думати не про країну, а про те, як із допомогою того ж таки Заходу покривати величезні чорні діри в державному бюджеті. Виявилося, проте, що ні США, ні тим більше ЄС, не збираються брати Україну на утримання. Загальний результат цієї політики — нескінченні газові війни з Москвою, ціна на газ, що перевищує середньоєвропейську, втрата вигідних умов для просування на ринок Росії товарів вітчизняного виробництва і багато іншого, що загнало Україну в глухий кут.

Влада перетворила Україну на державу-жебрака, яка повинна покірно вислуховувати повчальні висловлювання (дуже часто справедливі) як від західних, так і від східних партнерів.

Протягом п’яти минулих років я робив усе, щоб зупинити це безумство — іншого відповідного слова для визначення політики помаранчевих просто не знаходжу. Але, мабуть, доля так розпорядилася, щоб ми опинилися на самому дні, щоб сповна відчути трагічні наслідки перебування при владі людей відверто авантюрного складу. Можливо, це ціна, яку ми повинні заплатити за Незалежність, здобуту порівняно легко?

Я не маю відповіді на це запитання. Проте я твердо знаю інше: далі падати нікуди, настав час відштовхнутися від дна і почати підйом на поверхню. Шанс є. Він — у виборі, який слід зробити 17 січня 2010 року. Цей вибір повинен чітко вказати політикам, чого вимагає народ, і тим самим угамувати їхню гординю. Хай яким буде вибір народу, його треба сприйняти як даність і об’єднатися навколо побудови сильної держави. Це дасть змогу створити нову стійку більшість у нині чинній Верховній Раді, а якщо ні — швидко провести дострокові парламентські вибори. Це — шлях до порятунку. Він простий і зрозумілий кожному. Він чесний, він демократичний. Але головне — він близький. Уже в січні, максимум — у першій половині лютого, Україна зможе відкрити нову сторінку своєї історії. Навчена гірким досвідом п’яти минулих років, країна не повторить колишніх помилок. Я в цьому твердо впевнений. Ось та добра новина, якою я хочу поділитися з вами, дорогі співвітчизники, напередодні Нового року. Вірте, все гірше позаду. Нехай ця віра зміцнить ваші сили, адже попереду в нас із вами багато роботи — важкої, але цікавої, творчої. На благо нас і наших дітей. На благо України.