Вікно, яке відчинила Санду

Свій перший офіційний візит на посаді президента Республіки Молдова Мая Санду планує зробити до Києва. Такий вибір не дивний. Україна, як і Румунія, — країна, з котрою Молдова має не тільки спільний кордон, а й багато в чому спільний інтерес.

Та чи зможе Мая Санду забезпечити «розмороження» українсько-молдовських відносин і відчинити нове вікно можливостей?

Почнемо з того, що сам період «замороження» розпочався відносно недавно, після того, як торік восени президент Молдови Ігор Додон здобув контроль над урядом, розірвавши коаліцію Партії соціалістів (ПСРМ) і проєвропейського блоку ACUM. Доти відсутність контактів на президентському рівні (причиною чого була позиція Додона щодо статусу Криму) не заважала успішному розвиткові двосторонніх зв'язків та взаємним візитам прем'єр-міністрів.

Зближенню України і Молдови з 2014 року сприяла як російська агресія, що примусила Київ інакше подивитися на проблему Придністров'я, так і особисті стосунки президента Петра Порошенка та лідера правлячої тоді Демократичної партії Молдови олігарха Влада Плахотнюка. Але 2019 року Порошенко зазнав поразки на виборах, а Плахотнюка було усунуто від влади після створення «дивної коаліції» ПСРМ—ACUM.

Хоча молдовська проєвропейська опозиція критично ставиться до досягнень зовнішньої політики часів правління Плахотнюка, вони все-таки були. Україна стала розглядати Придністров'я і розміщений там російський контингент як загрозу, було посилено контроль на придністровській ділянці кордону і, нарешті, денонсовано українсько-російську угоду про транзит російських військ, що зіграло на користь Молдові.

У жовтні 2017 року було підписано угоду про створення спільних пунктів пропуску на українсько-молдовському кордоні, в тому числі й на придністровській ділянці, де невдовзі відкрили перший такий пункт «Первомайськ—Кучурган». Сама Мая Санду під час торішнього візиту до Києва в іпостасі прем'єр-міністра підтвердила намір продовжувати створення пунктів пропуску на кордоні. Намір боротися з контрабандою вона підтвердила й після обрання президентом Молдови.

Значного прогресу вдалося досягти і в урегулюванні питання використання ресурсів Дністра. У червні 2017 року Верховна Рада ратифікувала українсько-молдовський договір про співробітництво у сфері охорони і сталого розвитку басейну річки Дністер. (Зазначимо, що цей документ був підписаний ще 2012 року.) Тоді ж сторони домовилися створити робочу комісію з питань врегулювання екологічного стану Дністра. У вересні 2018 року відбулося перше засідання комісії, а у квітні 2019 року Україна призупинила будівництво шести каскадних гідроелектростанцій на Дністрі до того часу, доки не будуть готові результати дослідження, яке відповість на питання, як впливають українські ГЕС на екологію річки.

Дністер є основним джерелом водопостачання для Молдови, серед найбільших споживачів — двоє найбільших міст: Кишинів і Бельці. Останнім часом Дністер значно обмілів, і що є причиною цього — зміна клімату, вирубка карпатських лісів чи робота гідроелектростанцій — не зовсім зрозуміло. Екологи, як молдовські, так і українські, звинувачують у всьому роботу Дністровського гідровузла, куди входить ГЕС-1 (Чернівецька область), ГЕС-2 (Вінницька область) та Дністровська гідроакумуляційна станція (ГАЕС). При цьому 17 га ГЕС-2 містяться на території Молдови.

У листопаді минулого року було опубліковано звіт молдовсько-української експертної групи «Аналіз впливу водосховищ Дністровських ГЕС на стан Дністра». Утім, він не дав однозначної відповіді. У звіті лише відзначено необхідність додаткових досліджень.

Загалом, у Маї Санду є база, на якій можна вибудовувати взаємовигідні відносини. До цього переліку слід додати питання розвитку торгівлі та туризму (молдовани — одна з найчисленніших груп іноземців, які відвідують Україну), співпрацю в рамках ГУАМ, підтримки національних меншин.

З'явилася також можливість для формування консолідованої позиції двох держав, які стали жертвами російської агресії і добиваються звільнення окупованих територій, виведення російських військ та реінтеграції країни.

Тим часом немає повної впевненості в тому, що вікно можливостей, яке відчинилося сьогодні, буде реалізоване. На це є низка причин внутрішнього та зовнішнього порядку.

Як уже неодноразово зазначалося, Молдова — парламентська республіка, де за зовнішню і внутрішню політику відповідає затверджений парламентом уряд. Зараз у Маї Санду в парламенті немає лояльної більшості. Зате соціалісти цілком можуть створити коаліцію, яка працюватиме проти новообраного президента. Точніше, вона вже працює.

Парламент Молдови 3 грудня в першому читанні схвалив проєкт про закріплення за російською мовою статусу мови міжнаціонального спілкування і проголосував за поправки, які створюють можливість для повернення російських інформаційних і аналітичних програм. Крім того, парламент вивів із підпорядкування президента головну спецслужбу країни — Службу інформації і безпеки (СІБ).

Ситуацію можуть вирішити тільки дострокові вибори, щодо яких є певний суспільний і політичний консенсус. Навіть Ігор Додон визнав необхідність їх проведення. Правда, він пропонує провести вибори восени. Розрахунок очевидний: не дати Санду скористатися перемогою і загнати її в пастку завищених очікувань із неминучим розчаруванням.

Однак є й інший, не менш важливий чинник: потенціал недовіри, який нагромадився у відносинах Києва і Кишинева. Коріння його сягає початку 1990-х років, коли Україна зайняла суперечливу позицію в придністровському конфлікті. Через українську територію у Придністров'я потрапляли російські «іхтамнєти», а бійці УНСО під приводом захисту українського населення регіону від «румунської агресії» брали участь у боях на боці придністровських сепаратистів. Та й потім, коли розпочався процес мирного врегулювання конфлікту, позиція Києва інколи була ближчою до позиції Москви, ніж Кишинева. Можна згадати й досить сумнівний «план Ющенка», чимось схожий на «формулу Штайнмаєра» (проведення виборів на неконтрольованій території з участю міжнародних спостерігачів), та багато іншого.

З іншого боку, пам'ятна ситуація і з передачею Україною невеликої ділянки берега Дунаю в районі Джурджулешти, де Молдова зрештою побудувала порт упритул до українського порту Рені. Причому якщо молдовські експерти в розмові зазвичай кажуть, що Молдова мала отримати більше берегової лінії, про що нібито свідчать якісь карти, то з українського боку можна почути розмови про «нерівноправний обмін» придунайської ділянки на кілька кілометрів автотраси Одеса—Рені в районі села Паланка. Сам процес установлення суверенітету України над цією ділянкою затягнувся на довгі роки, оскільки молдовська сторона не поспішала передавати землю під дорогу.

Щось схоже нині відбувається і з Дністровським гідровузлом. Розповідь про всі перипетії й нюанси спорів потягнула б на цілу статтю. Україна, зокрема, має намір отримати в оренду більше 19 га території Молдови, щоб побудувати там дамби і підняти рівень буферного водосховища на ГАЕС. Це тільки підігріває пристрасті. Екологічне питання набуло політичного забарвлення й використовується для нагнітання антиукраїнських настроїв. Формула проста: українські енергетики задля прибутків хочуть залишити молдован без води. В таких умовах, за визнанням молдовських експертів, будь-який політик (не важливо, проросійський чи проєвропейський), котрий пристане на всі пропозиції Києва, приречений бути звинуваченим опонентами у здачі національних інтересів.

Українська сторона готова взяти землю в довгострокову оренду, а молдовська — згодна дати її тільки на дуже короткий термін. Україна має намір розглядати питання в «пакеті», ув’язуючи врегулювання питання про Дністровський гідровузол із демаркацією кордону на спірних ділянках, які ще залишилися (у тому числі в районі Джурджулешти), а в Кишиневі хотіли б вирішувати їх кожне окремо. І такі приховані «дияволи в деталях» прозирають і в таких спірних питаннях, як спільний контроль на придністровській ділянці кордону, допуск в Україну автомобілів із придністровськими номерами тощо. При цьому складається враження, що обидві сторони щиро бояться, аби їх не надурили, але посилено вдаються до хитрощів та вивертів.

Києву і Кишиневу доведеться шукати компроміс, не поступаючись національними інтересами.