Виховання анафемою

Гетьман Мазепа і його анафема — чудовий привід показати, «як в Україні усе непросто» і, певна річ, «не єдино». Усі, хто закінчував радянську ще школу, знають — іуда (звання «каїн», яким також нагороджують Мазепу нинішні апологети анафеми, — судьба найбільш начитаних), і нічого город городити. Про те, скільки цей «іуда» вклав коштів і сил у православну церкву, яка потім із такою готовністю його прокляла, згадували тільки історики з музейниками. Про те, що, віддаючи анафемі гетьмана, православна церква вчинила, як мінімум, невдячно, говорити не заведено. А тепер і взагалі смішно. До чого тут гроші, храми й навіть, перепрошую, шведи? Мазепа — не благодійник, не ктитор, не герой, не Каїн і не Авель. Він просто жупел. Що, в певному сенсі, навіть гірше, ніж анафема. Для нас гірше — не для нього.

Новий сплеск суперечок про анафему можна було б, як і раніше, зарахувати до давно вже «рівноважних» схем «москалі проти свідомих». А не виходить — персонажі підкачали.

Ініціював це інформаційне неподобство не хто інший як голова Синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ архімандрит Кирило (Говорун). Перша думка: ого! Адже у процесі й після виборів патріарха ні в кого не мало залишитися сумнівів: отець Кирило — права рука патріарха Кирила в Україні. Збіг імен — не випадковість. Що теж неодноразово підкреслювалося в пресі. Романтично налаштований спостерігач надихнувся: час змін в українській церкві настав. Ось Голодомор визнали. Тепер із Мазепи анафему знімуть. А там і до автономії доберуться.

Втім, церковна ситуація в Україні залишає мало шансів для романтизму. Тому подальший розвиток подій не тільки навряд чи когось розчарував — навіть не здивував особливо. Дуже скоро слова о. Кирила було піддано нищівній критиці. Не з Москви — як можна? З боку «колег з УПЦ» — з Одеси. А там і росіяни підтягнулися. З’явився розлогий коментар о. Кирила, який зводився до того, що «я цього не казав, а якщо й казав, то зовсім не те».

Наче непорозуміння, наче зам’яли. Але шелест у маси пішов. Тобто мети було досягнуто — всі українські клірики, які брали участь у маскараді, проявили себе дивним чином. Один щось не те бовкнув, інший послався на Бого­словську комісію, яка зразу все спростувала. Загалом, усі ще раз переконалися в тому, що в Україні — навіть у церкві цирк. Єдина коректна стаття, яка претендувала на богословський аналіз, належала, до речі, українському богослову диякону Андрію Глущенку й залишилася поза полем зору «полемістів».

Та й, зрештою, не богословська полеміка була їх метою. Історія з анафемою Мазепи навряд чи найближчим часом стане предметом докладного богословського дослідження, хоч би скільки говорили, «як це потрібно». Адже доведеться визнати, що «російська симфонія» впродовж століть не дуже змінилася — цар Петро зумів примусити православну церкву виконувати політичні замовлення. І, судячи з нинішньої «полеміки», він знав, що робив. Біда Мазепи в тому, що він чинив прямо протилежно. У нас люблять сильних, а не добрих.

Хоч би як вправлялися в дотепах представники Московської патріархії на тему того, що зняття анафеми з Мазепи — «питання з серії «чи є життя на Марсі?», богословські підстави для цього, вочевидь, є (відсилаю зацікавлених до статті Андрія Глущенка на сайті «Православ’я в Україні»). Можливо, тому полеміка так швидко й переводиться з галузі богослов’я у сферу дотепів. Так буде доти, доки анафема Мазепи залишатиметься політично актуальною для РПЦ. Політична актуальність від епохи Петра і досі залишається головним аргументом канонізацій і анафемствувань у РПЦ. Олександр Невський, який топив у крові антиординські повстання, або Микола ІІ, співавтор «кривавої неділі», удостоїлися канонізації з тих-таки «дер­жавних» міркувань, із яких не може бути знята анафема з Мазепи.

Але облишимо питання богослов’я — богословам, історії — історикам. Їхні висловлювання, дії й бездіяльність — на їхній професійній і християнській совісті. Принада нинішньої церковної полеміки — не в результаті, а в процесі. Результатів немає, і вони не передбачаються, — це стосується не лише анафеми Мазепи, а й більш глобальних «українських питань». Нинішня полеміка хороша своєю риторикою. Те, що за патріарха Алексія видавалося радикальним (а то й узагалі провокаційним), при патріархові Кирилу стає мейнстрімом.

Наприклад, мотив зіставлення Мазепи і Гітлера, що нав’язливо кочує з виступу у виступ. Інколи до них приєднують ще й Філарета (Денисенка). Неначе збіг, неначе жодних прямих паралелей і звинувачень «по суті» — а присмак мерзенненький залишається. «Дуже показово», що «саме така людина» стає героєм у «південних сусідів», — зазначає один із посадовців РПЦ. Утім, спохвачується: український народ — це «теж наш народ». От же ж ледве, було, не обмовився.

Але ціну цій полеміці визначив «місіонер номер один» РПЦ, «диякон (пардон, після виборів патріарха — вже протодиякон) усія Русі» Андрій Кураєв. У своєму, як завжди, риторично блискучому виступі він звернув свій погляд не так на історію й Мазепу, як на нашу з вами сучасність. Паралель очевидна: «вірус тотального багатократного зрадництва пронизав весь політикум сучасної України». Діагноз від диякона невтішний — тому й рецепт суворий: не знімати анафему в жодному разі, щоб не нашкодити «хворому». На думку диякона, важливо не те, справедливо чи несправедливо було накладено анафему, — важливо, «як це сприйме сучасна людина». Отож, українці, на його думку, недостатньо чесні й порядні, щоб давати такі оцінки. Хай «підросте покоління». Слід гадати, наші «північні сусіди» достатньо чесні й порядні, щоб не тільки давати оцінки нам, а й щоб віддати перевагу істині перед тим, «як це буде сприйнято». Власне, чи не пожертвували істиною заради «історичної необхідності» єпископи, котрі анафемствували Мазепу? Треба гадати, вони вже й тоді були досить «дорослі».

Незадовго до зміни патріархів московських Українська православна церква офіційно відмовилася від «політичного право­слав’я». Судячи з дій і висловлювань нового патріарха-менеджера, це рішення було перед­часним. Патріарх Кирило не тільки не хоче відмежовуватися від політики — він щосили прагне зміцнити «симфонію», просуваючи православ’я як ідеологію для нинішньої Росії і «святу Русь», вона ж «російська (православна) цивілізація», як СРСР нового типу. Сподіватися, що він дозволить Києву — своїй «південній столиці» — славити своїх альтернативних героїв, просто смішно.

Архімандрит Кирило — права українська рука патріарха Кирила, — викликавши своїм «необережним» висловлюванням черговий скандальчик, не «зарвався», як передбачалося в одному з церковних видань. Зовсім навпаки — він «виконав» і «виправдав». Тон висловлювань наближених нинішнього патріарха спантеличує: можна подумати, глузування — найкращий спо­сіб зберегти добрі стосунки між дво­ма частинами однієї церкви. Чи не єдність, а щось цілком інше входить у їхні плани? На­приклад, спровокувати всередині УПЦ серйозний конфлікт і провести під благовидним наміром добрячу «чистку». Найбільша небезпека для «української політики» патріарха Кирила — не розкольники з уніатами, а саме УПЦ зі своїм назріваючим прагненням до автономії й авторитетним предстоятелем.

Доки патріарх не придумав — або придумав, але ще не зробив — радикальних кроків на шляху до ліквідації загрози втрати України, він робитиме все, щоб підтримувати всередині УПЦ розбрат. Хай краще гризуться, аніж чинять змову. Патріарх, мабуть, занадто менеджер, аби припустити, що вони замість того й іншого можуть ще й молитися.