Відступати нікуди — попереду Москва

Виконуючи тендерні умови, всі троє штурхонули нині чинного президента Ющенка. З неприхованим задоволенням. І якщо для Януковича з Симоненком це відчуття вже давно стало звичним, наче подружній секс, то для молодого, але раннього Яценюка, який заявив, що «президент Ющенко дав дуже багато приводів для того, аби вважати його політику антиросійською», відкрилася нова гама почуттів (як під час першої подружньої зради), недоступна йому раніше ні під час роботи в секретаріаті президента, ні на посаді міністра закордонних справ, коли він особисто реалізовував цю ж таки політику.

І нікого не образило, не обурило, що голова держави в абсолютно неприпустимому тоні шпе­тив, як шкодливого школяра, президента ЇХНЬОЇ країни, законно й демократично обраного ЇХНІМ народом, що його той-таки голова стратегічного партнера України називає «братнім і дружнім». Адже в даному разі абсолютно не має значення, хто обіймає посаду ПРЕЗИДЕНТА України. Демонстративно і з викликом продемонстровано неповагу до вищого інституту влади їхньої держави, до їхнього народу, якому вище керівництво сусідньої держави відмовляє у праві самостійно обирати курс країни, забезпечувати її безпеку, розвивати власну культуру та мову, мати свою помісну церкву, вивчати історію у трактуванні, від­мінному від совєтсько-гебістського.

Деякі учасники президентської гонки, які досі дотримувалися зигзагоподібної позиції, вважають, що в них усе буде інакше. Один уже забув, як усього шість років тому його уряд нагинали й заштовхували в ЄЕП, як у пошуках виходу з цієї пастки ночами не спали міністри саме його уряду. Інша — зовсім забула, як лише п’ять років тому новообраному президенту України цілком недвозначно натякали з Москви, що прем’єром може бути хто завгодно, тільки не вона, а потім на весь світ ганьбили відкриттям кримінальних справ. Третьому, через молодість, згадати особливо нічого, але тим гостріші потім виникнуть відчуття...

Інакше не буде. Росія добре знає, чого хоче. І вона не розгублена, як у 2004 році. Повіривши у свої нові геополітичні можливості, вона з новою силою хоче загнати нашу країну в стійло своїх «привілейованих інтересів». Москва вперто почала відпрацьовувати свою нову стратегію нацбезпеки, прийняту у травні. Нинішнього року Рада безпеки Росії вже тричі розглядала проблему України, і не доводиться сумніватися, що цього разу Москва спробує надолужити згаяне за п’ять років.

Невже лідери електоральних симпатій — Янукович, Тимошенко і Яценюк — серйозно вірять, що, тільки-но Банкову залишить Ющен­ко, який безумно дратує Москву, україно-російські відносини стануть, «як раніше», «нормальними, добросусідськими, рівноправними та взаємовигідними»? Хіба вони колись були такими? Хіба в нас колись були нормальні міждержавні відносини? Так, Леонід Кучма міг щось обговорювати в Москві без краватки і не гребував відвідувати з російсь­ким президентом перегони. Але хіба ж це були повноцінні міжнародні відносини з Росією? Так, у Ющенка не було можливості поза офіційними рамками хоч щось обговорити з російським лідером. Особисті стосунки Ющенка і Пу­тіна не склалися з самого початку й дійшли під кінець їх президентства до ірраціонального рівня взаємного неприйняття. (Що, втім, не зашкодило їм обом заочно знаходити консенсус у питанні перетворення України на пасовище РосУкрЕнерго.) Але, з приводу і без приводів дратуючи Москву, Ющенко так і не зрозу­мів, що «відвага подешевшала, а розум подорожчав». Він накоїв забагато помилок на російському напрямі. І не тільки на російському. Своїм президентством він скомпрометував (і насамперед в очах українців) саму ідею, яка могла б стати національною: євроатлантичну та європейську інтеграцію України. Він не тільки бездарно знищив шанс нашої країни приєднатися до Північно­атлантичного альянсу, не інтегрувавши, таким чином, Україну в західний світ із його високими стандартами, а й талановито продемонстрував Євросоюзу всю неспроможність української влади, її недалекоглядність, розсвареність і дріб’язковість. Після захоплення, яким світ захлинався п’ять років тому, сьогодні ім’я України викликає лише роздратування, жаль і втому.

Але що натомість можуть запропонувати основні претенденти на посаду президента України? Яке їхнє уявлення про національні інтереси? Ви щось чули про це? Що готовий захищати в діалозі з Москвою Янукович, окрім підприємств, бізнесів і стадіонів донецького клану? Що, окрім труби, викликає щирі патріотичні почуття у Тимошенко? І що на думці у Яценюка, котрий спочатку дев’ять місяців реалізовує євроатлантичний курс країни на посаді міністра закордонних справ, потім, будучи спікером, ставить підпис під листом керівництву НАТО, далі висловлює співчуття з цього приводу, а з наближенням виборів узагалі починає запитувати: то у чому ж, власне, благо для України в НАТО? Що це — відсутність позиції чи готовність змінювати її залежно від умов тендеру?

Чи розуміють усі троє, що проблеми з Росією — не в обридлому всім Ющенку? Що Росія завжди буде невдоволеною, що її тон буде жорстким завжди, коли хтось насмілиться діяти не так, як їй треба. А їй треба багато, аж до позбавлення суверенітету. І що нам запропонують натомість?

Добре, припустімо, завтра ми офіційно відмовимося від намірів вступати в НАТО. Післязавтра нас потягнуть у Ташкентський договір (ОДКБ). Погодимося залишити Чорноморський флот після 2017 року — захочуть забрати Севастополь (он від деяких учасників кастингу навіть звучать пропозиції зробити його містом подвійного підпорядкування — українського і російського). Оголосимо російську мову другою державною — зажадають зробити першою, а потім і єдиною. Чи, думаєте, що, обурюючись навіть з приводу порожнього «Східного партнерства», Росія буде в захопленні від наших устремлінь у ЄС? Е, вже ні, давайте в ЄЕП, а ще краще — в ЄврАзЕС. Добре хоч, що попри всі перешкоди і наполегливі пропозиції «об’єднати зусилля», ми все ж таки вповзли у СОТ. Он цього тижня Білорусь, Казахстан і Росія в рамках Митного союзу сформували спільну переговорну групу щодо вступу до цієї організації «на однакових умовах і одночасно». Знаєте, хто її очолив? Правильно, глава російської делегації на переговорах із СОТ. Вгадайте з трьох разів, чиї інтереси будуть обстоюватися? Думаєте, в ОДКБ чи ЄЕП буде інакше? Он навіть Лукашенко обурюється, що не дозволяють хоч трохи покермувати в ОДКБ і за вірну службу ніяких преференцій не дають — ні в цінах на газ, ні в торгівлі, ні в чому (докладніше читайте матеріал В.Крав­ченка на стор.5).

Гадаєте, згущаємо фарби? Самі раді були б помилитися. Але підстав для оптимізму немає. Україна вкрай слабка — і політично, і економічно. Влади, по суті, немає. Економічна криза з’їдає залишки економіки. Петля газових угод може затягнутися в будь-який потрібний Росії момент під вантажем штрафів за невикуплені обсяги газу. У політикумі перманентна щуряча гризня. В авангарді громадської думки люди не найпринциповіші, котрі мали чималий досвід тіньових економічних і політичних гешефтів із Москвою. В іноземних ЗМІ інакше, як хаосом, усе це не називають. Заходу ми такі не потрібні, а Росія швидко підбирає усе, що погано лежить.

Власні статті п’ятирічної давнини викликають сумну посмішку: які були надії! І не лише ж ми, наївні, але й дуже серйозні і шановані люди, зокрема й на Заході, висловлювали сподівання на демократизацію Росії за допомогою України. Надію на те, що у разі успішних демократичних і економічних реформ після помаранчевої революції, якщо кожен українець відчує помітне поліпшення якості життя, то це неодмінно помітять і росіяни. І при загальному мовному та інформаційному просторі, при відкритих кордонах і тісних дружніх і родинних зв’язках український приклад для росіян стане найбільш красномовним доказом переваги демократії над автократією.

Експеримент провалився. І результат виявився протилежним бажаному — тепер в Україну тицяють з кожного російського блакитного екрана і зловтішно повторюють: «От до якого хаосу призводять «кольорові революції». Як уже писало «ДТ» у минулому номері, кількість росіян, котрі відчувають негативні почуття до Україні, за рік збільшилася з 33% до 56%.

А любов українців до Росії тільки зростає. Можна сказати, зашкалює (вже до 93%). Незважаючи на війну з Грузією, чергові убивства журналістів і правозахисників, попри безкінечний потік обвинувачень на адресу власної країни...

Тому на перший погляд дивно: навіщо президентові Медведєву знадобився цирк із відкритим листом Ющенку, коли в того шансів на перемогу на виборах і так ніяких, а Україна, як в особі переважної частини політикуму, так і в особі більшості населення, фактично й так розкриває обійми зі словами «Я ваша навіки!»?

Безперечно, свою роль відіграв емоційний чинник. Вважається, що останньою краплею, яка дозволила емоціям російського президента виплеснутися, стала зустріч Дмитра Медведєва із митрополитом Кирилом, котрий завершив «пасторський візит» в Україну.

Проте, за даними «Дзеркала тижня», поштовхом до заняття офіційно-різкої позиції став не Кирило і не Медведєв, а Путін і офіційне звернення Києва до Москви з проханням «без шуму і пилу», але оперативно завершити акредитацію в Україні російських дипломатів. За інформацією «ДТ», список представників російського дипкорпусу не обмежувався вже названими в пресі прізвищами старшого радника посольства РФ Лисенка і генконсула в Одесі Грачова. У своїй відповіді Дмитру Медведєву Віктор Ющенко згадав про те, що українська сторона тричі офіційно доводила до відома російських колег інформацію про неправомірні дії високопоставлених російських дипломатів. За нашими даними, перші два рази спілкування відбувалося на рівні спецслужб — у СБУ запрошувався офіційний представник ФСБ в Україні. Після двох зустрічей, які не дали результату — дипломатів Москва не відкликала — СБУ передала матеріали на двох дипломатів із більш широкого списку в українське МЗС, яке й підготувало відповідні ноти російському зовнішньополітичному відомству. Українська сторона, за нашою інформацією, надала свідчення: агентурної діяльності; розгортання і фінансування антиукраїнських проектів; обговорення їхньої реалізації з народними депутатами; трансакції, що підтверджують переказ коштів антиукраїнськи налаштованим організаціям; спроби вирішення питань про закриття ряду кримінальних справ і тиску на правоохоронні органи України. Факти, наведені спецслужбами на доказ порушення цими особами, як мінімум, дипломатичної етики, — стосувалися їхньої діяльності тільки нинішнього, 2009-го, року. Врахувавши помилку Грузії, яка обрала шумовий метод порятунку від надто цікавих і діяльних російських дипломатів, офіційний Київ вважав оптимальним полюбовне вирішення питання, без гучних заяв про висилку, оголошень персон нон грата тощо. Водночас російська сторона була чітко поінформована про бажання Києва якнайшвидше позбутися присутності зазначених дипломатів шляхом припинення їхньої акредитації самою Москвою. Саме цей факт викликав украй роздратовану реакцію прем’єра Росії, котрий продовжує тримати руку на пульсі діяльності близьких йому спецслужб. Заява Медведєва в емоційному плані — лише відлуння путінського роздратування.

Та, певне, окрім непереборного бажання вихлюпнути емоції, у російського керівництва були й інші резони.

По-перше, Росії потрібна не просто лояльність України. Їй необхідна кардинальна зміна зовнішньополітичного курсу нашої країни. Тому, оголошуючи тендер, за півроку до українських президентських виборів вона чітко озвучила його умови, щоб кожен із кандидатів добре собі уявляв, які його дії будуть оцінюватися Москвою як «добросусідські» та «дружні».

По-друге, за зручної нагоди помітити територію, укотре закалявши і так малопривабливу для Заходу Україну (зайвим ніколи не буває).

По-третє, за всіх часів будь-якому народу хотілося хліба і видовищ. І коли з хлібом напружено, і в боротьбі з економічною кризою перемагає остання, то щоб народ у пошуку відповіді на споконвічне запитання «Хто винен?» не об’єднався проти влади на грунті браку хліба, його увагу починають відвертати видовищами і пропонувати свої варіанти відповіді. Лист Медведєва Ющенку — чергове того підтвердження. Російський президент напхав своє послання суцільними обвинуваченнями і не дав жодної конкретної пропозиції з урегулювання ситуації. Хоча відповідальний лідер зробив би це.

Але що ще може так сильно згуртувати націю, як пошук зовнішнього ворога? На сьогодні в списку дер­жав, які росіяни вважають недружніми, Україна друга після Грузії.

До речі, до річниці війни на Кавказі Дмитро Медведєв подав у Держдуму цікавий законопроект — «Про внесення змін до Федерального закону «Про оборону», спрямований на створення механізму, що забезпечує можливість президентові оперативно використовувати формування Збройних сил Російської Федерації за межами території РФ. Документ планує доповнити існуючий закон пунктом, відповідно до якого це може відбуватися в таких ситуаціях і для вирішення таких зав­дань:

— відбиття нападу на Збройні сили РФ або інші війська, дислоковані за межами Російської Федерації;

— відбиття або запобігання агресії проти іншої держави;

— захист громадян Російської Федерації за кордоном;

— боротьба з піратством і забезпечення безпеки судноплавства.

Рішення про оперативне використання формувань ВР за межами Росії, відповідно до законопроекту, ухвалюватиметься без особливої парламентської тяганини, зокрема участі самої Держдуми, а лише на підставі відповідної постанови Ради Федерації.

Текст медведєвського законопроекту лаконічний і красномовний. Тепер дії Росії, подібні до її операції в Грузії рік тому, будуть зафіксовані законодавчо. Хтозна, де саме наступного разу Росії схочеться захистити своїх громадян за кордоном... «Раніше я був переконаний, що для Москви існує «червона лінія», яку вона не переступить — силове протистояння. Тепер я так не вважаю», — повідомив «ДТ» високопоставлений і поміркований український дипломат. І вже точно після ухвалення цього закону ЧФ РФ буде не «гарантом безпеки України», як заявив недавно в Москві один із наших лідерів, а гарантом небезпеки.

Володимир Путін, відзначаючи річницю кавказьких подій, цього тижня відвідав Абхазію, де заявив, що Росія розміщатиме там свої зброй­ні сили і вибудовуватиме сучасну охорону кордону. А можливість присутності в Абхазії представників ООН і ОБСЄ російський прем’єр обумовив визнанням цими організаціями суверенітету республіки. І начхати російському керівництву на занепокоєння Євросоюзу, негайно висловлене в офіційному документі з приводу цього візиту Путіна, так само як і на єесівську підтримку принципів суверенітету і територіальної цілісності Грузії.

«Звісно, Росія не мала права і не могла залишити в біді ні Південну Осетію, ні Абхазію і прийняла єдино правильне рішення: захистити народи Абхазії та Південної Осетії і визнати їхню незалежність», — заявив Путін, будучи в Сухумі. Хтозна, чию незалежність захоче визнати Росія наступного разу, кого «не зможе залишити в біді» і як швидко заради своїх цілей зможе цю біду організувати...