Від мирного вирішення територіального спору виграють і Україна і Румунія

Цього тижня в Міжнародному суді ООН у Гаазі відбулося заключне засідання за позовом, поданим Румунією проти України щодо розмежування морського кордону між двома державами в Чорному морі. Справу розглядає колегія з 15 суддів, а також два незалежні представники від кожної зі сторін. Вони мають ухвалити остаточне рішення, яке оприлюднять не раніше 2009 року.

Це питання широко висвітлюється в засобах масової інформації і Румунії і України. Та чомусь не враховується той факт, що вирішення цього територіального спору зніме напругу у відносинах між двома державами і дасть можливість Києву та Бухаресту налагодити ефективну взаємодію, яка так потрібна сьогодні, особливо з огляду на останні події навколо їх спільної чорноморської сусідки Грузії.

Під час укладання великого політичного договору з Україною (1997 р.) я був міністром закордонних справ Румунії. І ми з моїм українським колегою Геннадієм Удовенком домовилися про включення в текст договору положення про те, що, у разі, коли не вдасться дійти згоди стосовно делімітації морського кордону, кожна з країн залишає за собою право звернутися в Міжнародний суд у Гаазі. За цей час відбулося 34 раунди двосторонніх переговорів, але сторонам так і не вдалося дійти згоди. У 2004 році Румунія подала відповідний позов у Міжнародний суд ООН у Гаазі.

Звичайно, немає сумнівів, що обидві країни хотіли б досягти домовленості без залучення міжнародної громадськості. Та саме Міжнародний суд ООН може забезпечити справедливе і цивілізоване вирішення спору, який іде своїм корінням ще в часи існування Радянського Союзу. Бухарест і Київ зобов’язалися виконати рішення суду, хоч би яким воно було б. У зв’язку з цим хотілося б нагадати про те, що обидві країни завжди підходили дуже виважено та цивілізовано до розв’язання проблем, які існують у їхніх двосторонніх відносинах. Приклад зовсім іншого роду ми всі нещодавно бачили в Грузії, де так званий заморожений конфлікт вилився в повномасштабні бойові дії. З цього я можу дійти висновку про те, що Румунія і Україна сповідують спільну культуру безпеки. Я гадаю, цей спільний інтерес протягом найближчих років матиме величезну вагу, особливо для України, яка має намір і надалі просуватися шляхом інтеграції в євроатлантичні структури.

Тепер давайте подивимося, що нам дає рішення Міжнародного суду ООН. По-перше, це буде справедливе й обгрунтоване рішення, від якого виграють обидві сторони, незалежно від того, на чию користь воно буде ухвалене. Після завершення всіх необхідних судових процедур Румунія та Україна зможуть продовжити розробку належних їм чорноморських шельфів, які були закриті на час розгляду цієї справи у суді. Вважають, що в цьому регіоні є кілька родовищ із дуже великими запасами нафти й газу. Однак проблема в тому, що видобування цих вуглеводнів ще потребує детального опрацювання з погляду економічної доцільності. Не виключено, що румунські та українські підприємства навіть зможуть домовитися про співробітництво з метою спільної розробки цих родовищ.

По-друге, що ще важливіше, остаточне вирішення цього територіального спору дозволить Румунії й Україні сконцентрувати свої зусилля на проблемах безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні у більш широкому аспекті. Румунія не тільки проводить дружню політику стосовно України, а завжди послідовно виступала на підтримку всіх кроків Києва на шляху до євроатлантичної інтеграції, тому що саме від здатності України твердо стояти на ногах і приймати самостійні рішення в остаточному підсумку залежатиме архітектура безпеки в усьому регіоні.

Під час бухарестського саміту НАТО у квітні цього року тодішній президент Росії Володимир Путін заявив: що включення до порядку денного питання про вступ до НАТО може загрожувати Україні втратою її державності. Російські офіційні особи так і не потурбувалися пояснити, що саме хотів сказати Путін цією заявою, хоча Кремль не втомлюється стверджувати, що зробить усе можливе, аби не допустити вступу України в Північноатлантичний альянс. Однак це питання вирішуватиметься не в Кремлі. Це одне з ключових питань суверенітету будь-якої держави. У даному разі останнє слово має сказати український народ. Україна повинна зробити власний вибір, і жодна інша держава, навіть найбільша, не може позбавити її цього права. Точно так само Росія не має жодного права проголошувати Україну чи будь-яку іншу суміжну державу «зоною своїх особливих інтересів». Якщо ж вона хоче будувати з цими державами тісні та конструктивні відносини, то це вже зовсім інше питання.

Румунія не тільки підтримує політику євроатлантичної інтеграції України, а й послідовно виступає за підтримку її зусиль зі вступу в Європейський Союз. Як і багато інших румунських громадян, я з прикрістю довідався про те, що під час останнього саміту Україна—ЄС Київ так і не дістав чіткого сигналу про перспективи свого вступу в європейське співтовариство саме тоді, коли такий сигнал був особливо потрібний. Це ще одна втрачена можливість, яка може ще більше підсилити сумніви всередині українського суспільства щодо того, а чи чекають взагалі Україну в Європі. Україна має бачити перед собою відчинені, а не закриті двері, нехай навіть і не замкнені на замок. Проте водночас на шляху до своєї мети країна має демонструвати більше рішучості та більше єдності, а українське керівництво повинно нарешті зрозуміти: коли справа доходить до політичних чвар, українці можуть витерпіти багато чого, однак і терпінню народу є межа. Сьогодні політичні розбіжності в країні уже вийшли за всі розумні рамки, що, звичайно, зовсім не сприяє зусиллям Києва зі зближення з інститутами влади на Заході.

З цього погляду вирішення питання про поділ морських кордонів між Румунією та Україною набуває особливої важливості й має стати предметом внутрішньої політики обох держав. Їхнє керівництво зобов’язане надати суспільству узгоджену позицію і підходи до вирішення цього питання на підставі наявних фактів. Це дозволить обом сторонам прийняти рішення Міжнародного суду ООН, хоч би яким воно було б. Крім того, це зміцнить фундамент двосторонніх відносин і відкриє нові перспективи для їхнього подальшого розвитку.

Румунія нещодавно вступила й у НАТО, і в Європейський Союз, і це дає їй змогу всебічно підтримувати Україну на довгому шляху реформ, які покликані наблизити її до стандартів цих двох співтовариств. Із власного досвіду ми добре розуміємо, які зобов’язання та обсяг роботи потрібно для цього виконати. Однак у нас є досить досвіду, який легко застосувати й до України. Статус члена НАТО і Європейського Союзу дозволяє нам підтримувати Україну на її шляху до своєї мети, а, будучи близьким сусідом України як на землі, так і на морі, ми добре відчуваємо той тиск, якому піддається країна після недавніх подій у Грузії. Україні найменше потрібно те, що сьогодні відбувається в Росії, а саме: зростання антизахідних настроїв і подальше погіршення відносин із Заходом. При цьому не слід забувати про те, що в України є розбіжності з приводу своїх чорноморських кордонів не тільки з Румунією, а й з Росією. Однак, на відміну від Румунії, можливість того, що ці розбіжності вирішуватимуться в Гаазі, практично дорівнює нулю. Понад те, у Росії вже лунають голоси про потребу перегляду у разі приєднання України до НАТО основних положень договору про дружбу та співробітництво (підписаного в тому самому 1997 році, що й аналогічний договір України з Румунією), який гарантує зокрема й територіальну цілісність України.

На тлі цієї похмурої перспективи спір щодо розмежування морських кордонів із Румунією видається просто легким непорозумінням. Він вирішується в Гаазі справедливо та цивілізовано на основі взаємної поваги і з урахуванням практики міжнародних відносин. Саме так чинять союзники і добрі сусіди, коли не можуть самостійно вирішити складні питання двосторонніх відносин, і саме на цій основі надалі будуватиметься довгострокове співробітництво між Бухарестом і Києвом. У контексті даної статті це означає, що від дружби та підтримки Румунії Україна виграє набагато більше, ніж від кількох зайвих квадратних кілометрів континентального шельфу.

Від редакції

Представлена увазі читачів «ДТ» стаття належить Адріану Северіну, колишньому міністру закордонних справ Румунії. Саме він разом із своїм українським колегою Геннадієм Удовенком у 1997 році парафував базовий політичний договір між нашими країнами.

Сьогодні пан Северін очолює в Європарламенті комітет зі співробітництва ЄС—Україна. Він досить доброзичливо налаштований до нашої країни і до її перспектив вступу до Європейського Союзу. Багато положень його статті ми поділяємо. Однак деякі двозначні тези в останньому абзаці викликали в редакції подив. Дивною видається постановка питання, коли підтримка Румунією нашої європейської та євроатлантичної інтеграції ставиться в залежність від того, виграє чи ні Бухарест справу з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі. Те, як пройде майбутня лінія розмежування морських просторів, уже не залежить ні від Румунії, ні від України. Це залежить тільки від суду. І ми сподіваємося, що, незалежно від того, на чию користь буде рішення, воно негативно не відіб’ється на двосторонніх українсько-румунських відносинах і не стане дестабілізуючим чинником у внутрішній політиці. І якщо після рішення Міжнародного суду ООН Румунія і далі підтримуватиме вступ України в ЄС і НАТО, оце й буде дружбою.