Вибори-невидимки

Дострокові вибори в Україні все-таки відбулися. Незважаючи на кризу, в розпал якої, за словами багатьох вітчизняних політиків, коней на переправі міняти небезпечно. Всупереч глухому опору народних депутатів, які не хотіли виділяти на свято народного волевиявлення бюджетні кошти. Незважаючи на очевидне небажання «викладатися» лідерів партій — парламентських і непарламентських. Попри апатію виборців, які втомилися ходити на виборчі дільниці й нічого не отримувати натомість. 30 листопада українці все-таки прийшли й проголосували. У 138 населених пунктах, зокрема таких великих як Рівне, Мукачеве, Феодосія і Первомайськ, переобирали керівників місцевої влади.

Безшумна кампанія

Правда, країна такої масштабної виборчої кампанії (мабуть, наймасштабнішої з часу останніх парламентських виборів) практично не помітила. Та що країна — навіть у містах, у яких, власне, проводилися вибори, про наближення дня голосування багато виборців і не здогадувалися. Посилаючись на відсутність коштів, тервиборчкоми навіть запрошення для жителів та обов’яз­кові, згідно з законом, листівки кандидатів друкували в останній момент. У Феодосії, наприклад, плакати з’явилися в комісіях за п’ять днів до 30 листопада. До звичної з радянських часів «соціальної реклами» із закликами прийти на вибори руки взагалі не дійшли.

Не дивно, що українці виявили активність хіба що в селах, де без будь-якої агітації все про всіх знають. Де-не-де зафіксували прямо фантастичні як на нинішні часи результати — 94% тих, хто проголосував. Скажімо, у Буйваловому на Сумщині чи в Попівцях на Хмельнич­чині. А жителям одного з сіл Херсонської області, певно, так сподобалося заповнювати бюлетені, що там відбудеться ще й повторне голосування (кандидати-лідери набра­ли однакову кількість голосів — рівно по 88). Утім, з’ясувалося, що «Схід і Захід разом» не тільки в активному голосуванні селяни, а й у низькій явці жителів міст. У Мука­чевому на дільниці прийшли тільки 27% тих, хто мав право голосу, у Цюрупинську — 26% , у Первомайсь­ку — взагалі трохи більше 19%.

Взагалі-то, виборців можна зрозуміти. Політика в цілому і вибори зокрема багатьох дуже втомили. Особливої довіри до політиків українці не відчувають. До того ж вибирати цього разу довелося «тимчасових» мерів — за дивною примхою вітчизняних законодавців, термін повноважень місцевих голів, обраних на дострокових виборах, укорочений і закінчиться одночасно з повноваженнями тих їхніх колег, котрих було обрано у 2006-му (Леонід Черновецький, правда, ще влітку наполягав, що його вдруге обрали теж на чотири роки, але в ЦВК столичного мера відразу ж виправили). Та й навіщо знадобилося городянам витрачати сили й час, якщо в багатьох містах результат був, по суті, відомий наперед.

Скажімо, у Феодосії мало хто сумнівався в перемозі висуванця регіоналів, директора місцевої наф­тобази Олександра Бартенєва. І річ навіть не в його партійності. А в давніх зв’язках із попереднім градо­начальником Володимиром Шайдеровим, який незмінно керував Феодосією десять років поспіль. Навіть конкуренти Бартенєва зізнавалися, що йому й агітацію проводити не треба. У Мукачевому з не менш істотною перевагою переміг виконувач обов’язків мера і давній соратник Віктора Балоги (теж колишнього мукачівського голови) Золтан Лендєл. Він навіть дорікнув опонентам за погану роботу, яка дозволила йому зібрати не половину, а дві третини голосів тих, хто все-таки відвідав виборчі дільниці. Опонен­ти парирували: охота їм була «паритися» заради марної надії покерувати містом аж два роки. Ось якби місцева кампанія була поєднана з парламентською, то, можливо, і висунули б сильніших кандидатів. Не для того, щоб перемогти. Досить попсувати нерви керівникові президентського секретаріату... Втім, і прибічники Лендєла зізнаються, що на дільницях було надто вже малолюдно і що вони практично не бачили молоді.

Партійним не турбувати?

Що стосується активності самих політиків, то тут справи набагато кращі. Кандидатів вистачало скрізь. У Рівному їх було аж 22. Втім, у впертій боротьбі, нищівну перемогу здобув, перефразувавши радянський слоган, непорушний блок безпартійних. Переможців без партквитка виявилося 91! Для порів­няння: регіоналів у списку всього 16, бютівців — 11. Причому навіть серед партійних половина воліла не дуже хвалитися своєю політич­ної «пропискою». Зі 137 переможців 113 — самовисуванці. Певно, кандидати підозрювали, що українці останнім часом не дуже симпати­зують партіям та блокам. Зокрема й тим, представники кот­рих засідають у парламенті. Може, й перестраховувалися: загальний результат свідчить, що, попри всю нелюбов до політиків, багато виборців усе-таки продовжують керуватися принципом «сучий син, але наш сучий син». Регіонали, які не приховували своєї партійності, як правило, перемагали на Сході й на Півдні, бютівці — на Заході та в Центрі, «народники» — у Центрі й на Півдні. Єдиного представника «Єдиного центру», щоправда, вибрано головою в одному з сіл Херсонської області. Але навряд чи це може свідчити про якусь тенденцію.

До речі, у Рівному за крісло мера боролися представники відразу трьох парламентських сил — Блоку Литвина, ПР і Української народної партії, що входить у «НУ—НС». Проте тільки уенпіст Василь Червоній зважився висунутися на конференції однопартійців. Хоча тим, хто замаскувався під самовисуванців, конспірація не допомогла — переміг усе одно безпартійний Володимир Хомко. Директор облводоканалу, між іншим. Очевид­но, навіть працівники ЖКГ не викликають у виборців такої ідіосинкразії, як партпрацівники.

З іншого боку, визначення «безпартійний» теж не завжди слід розуміти буквально. Скажімо, той-таки Лендєл не тільки не приховував своїх зв’язків із Балогою, а й наступного ж дня після виборів пообіцяв вступити в «Єдиний центр». Правда, мотивував свій намір трохи двозначно — мовляв, не за горами парламентські вибори, а потрапити в Раду без членства в якійсь партії неможливо. Звісно, керівникам «ЄЦ» приємно було почути таку високу оцінку шансів партії подолати тривідсотковий бар’єр, але, взагалі-то, Золтана Золтановича вибирали на посаду мера, а вона з мандатом народного депутата не поєднується.

Втім, як свідчить практика, вміння доладно викладати свої думки для перемоги на виборах зовсім не обов’язкове. Тут працюють інші технології. Більшість кандидатів діяли з допомогою найнятих агітаторів і через «лідерів думок», практично не використовуючи публічних виступів. Це раніше виборці цінували радість спілкування з претендентами, а тепер громадян краще зайвий раз не дратувати. Певна річ, в умовах кризи обмежені можливості впливати на працівників, скажімо, через власників або менеджерів підприємств. Але для місцевих виборів достатньо мобілізувати невелику кількість прибічників — при низькій явці для перемоги вистачає переваги в кілька сотень голосів.

У Криму навіть скаржилися, що з таким підходом вибори перестають бути виборами, а перетворюються на порожню формальність, коли результат можна розписати заздалегідь — як «пулю» між трьома-чотирма «господарями міста». І навіть натякали, що цей досвід може бути використаний на виборах обласних рад, кримського парламенту і навіть Верховної Ради. Втім, на відміну від виборів мера, за визначенням — мажоритарних, при обранні представницьких органів діє пропорційна система із закритими списками. Отже, прямо поширювати досвід 30 листопада на них усе-таки не варто.

Гра в хованки

Запрограмованість результату, можливо, пояснить і відсутність великої кількості порушень. Кандидати, особливо ті, котрі програли, зрозуміло, скаржилися на обмежений доступ до ЗМІ і використання адмінресурсу, але не дуже активно. Проте й сказати, що організованості додалося, теж не можна. Виборці, причому навіть високопоставлені, як і раніше, не знаходили себе у списках, без права голосу залишалися цілі квартали, при цьому регулярно спливали «мертві душі», нездатні голосувати за визначенням. У Рівному кандидата-соціаліста зняли з реєстрації за день до виборів, а на дільницях про це довідалися вже 30 листопада. Бюлетені почали правити на ходу, і кілька тисяч просто зіпсували — штамп «вибув» проставили не на тому місці. Проте оскаржувати результати в суді поки що ніхто не квапиться. Навіть відомий своїми ескападами Василь Червоній поспішив заявити, що «вищий за судові розгляди». Комуніст Анатолій Сітков, який програв вибори у Феодосії, був ще відвертішим. Мовляв, а що змінилося б від скасування результатів? Отож «хай уже хоч хтось працює і щось робить для міста».

Утім, цілком можливо, що й скасовувати буде нічого. Після виборів минув тиждень, але жодних офіційних результатів поки що немає. Цифри, про які йшлося на початку статті, — суто попередні. А з Рівного до Центрвиборчкому — станом на ранок п’ятниці — не надійшли навіть попередні дані. Пригадується, під час парламентських виборів затримка з передачею даних на кілька годин викликала обурення партійних лідерів. Зі спеціальною заявою виступав навіть президент. А тут чомусь — мовчок. Хоча чому «чомусь»? У тому, що відбувається, пряма вина столичних політиків. Верховна Рада сяк-так вибори призначила, але профінансувати їх так і не наважилася — можливо, побоюючись, що місцеві вибори легким помахом руки перетворять на парламентські?

Врешті-решт свято волевиявлення довелося проводити... у борг. Гроші до більшості тервиборчкомів надійшли з величезною затримкою, у кращому разі — в переполовиненому вигляді. Скажімо, на вибори феодосійського мера було потрібно 900 тисяч гривень, а отримали менше 300 тисяч. І тільки 27 листопада. Цього вистачило на друкування бюлетенів, протоколів та запрошень, але не на оплату праці членів виборчкомів. У ЦВК розводять руками — і так шкребли по всіх засіках, від себе відривали. На місцях, у свою чергу, зазначають, що це для «центру» — не виправдання. Члени комісій підозрюють: якщо виборчий процес буде завершено за графіком, решту грошей вони можуть просто не побачити. Ось і граються в хованки: дані в центр не передають, сподіваючись хоча б таким простим шантажем вибити належне. Правда, ЦВК грошей не друкує, а в законодавців із виконавчою владою зов­сім інші турботи, вони із задоволенням вдали б, що жодних виборів 30 листопада взагалі не було.

Втім, як свідчить практика, публічно ігнорувати і уважно спостерігати українські політики можуть одночасно. Надто вже цікавий створюється прецедент. Не виключено, до речі, що саме так, непомітно для більшості українців, відпрацьовується технологія зриву «великих» виборів — парламентських чи навіть президентських. Оскаржувати їх проведення в судах, звісно, теж можна. Але, по-перше, ризиковано: на кожен аргумент для суддів можна знайти контраргумент вагоміший. По-друге, клопітно — потребує мобілізації й особистої присутності на місці подій майже всієї парламентської фракції. А по-третє (і це оцінне судження) — дорого. Зате тут, вибачте за цинізм, навіть економія виходить: членів комісії стимулюють не доплатами, а невиплатами. І, що особливо важливо, одна річ — блокувати вибори у процесі підготовки, коли не відомий результат. Зовсім інша — коли потенційний переможець визначений і рішення можна приймати залежно від того, хочете ви його перемоги чи ні. Виборці, звісно, можуть обуритися. Але хто в наш час на це звертає увагу? Один віце-спікер, який був польовим командиром Майдану, вже попередив: так, мовляв, і так, епоха помаранчевої революції закінчилася, тепер потрібно дивитися в майбутнє!