Виборець зробив свою справу і може відпочивати...

Два найпоширеніші аргументи, які наводять для підтвердження безглуздості заявлених намірів БЮТ оскаржувати результати голосування через численні порушення:

1) міжнародні спостерігачі визнали вибори демократичними, а світові лідери вітають переможця;

2) системних порушень не було, а ті, що були зафіксовані, не можуть уплинути на результат у цілому.

Хто знає, в чому полягає робота міжнародних спостерігачів? Іноземні спостерігачі, як правило, групами, впродовж дня голосування пересуваються однаковим маршрутом: штаб кандидата Х, штаб кандидата У, відвідання кількох дільниць, зустрічі з «місцевими спостерігачами» — журналістами, представниками КВУ, якщо такі є. У Криму, наприклад, самі місцеві журналісти обшукалися — не знайшли. Тому на чому будує свої висновки лідер цієї організації Олександр Черненко, невідомо. Поділюся власними враженнями від зустрічей із міжнародними спостерігачами, а за час президентської кампанії довелося (на їхнє прохання) зустрічатися з не менш ніж двома десятками. Чергове і основне запитання: «Хто, на вашу думку, переможе і як це позначиться на розвитку демократії?». І на додачу — тема ЧФ, дрейф Криму в бік Росії, свобода слова. У більшості спостерігачів відхилення від стереотипних питань і навіть міліметрове заглиблення в пастки виборчого законодавства чи ситуації в головному з питань виборів суді України викликає смуток. (Який можна порівняти з реакцією наших зіркових телеведучих на перехід спікерів у студії до нудних, на їхній погляд, фактів замість таких цікавих для глядачів дошкульних коментарів.) Їм це не потрібно. Переважна кількість спостерігачів, з якими доводилося зустрічатися, не знають нашого законодавства і щиро не розуміють, як лише за рахунок технології голосування на дому можна виграти президентські вибори.

Вони не знають, що в нас досі може працювати сталінське правило: «Не важливо, як голосували, головне — як порахують». В їхніх демократичних головах таке не вкладається, розширювати ж свої горизонти більшість не хоче. Адже для того щоб уранці заявляти про чесність і демократичність виборів, треба було не рейсувати вночі між «Хайятом» та «ІнтерКонтиненталем», а їхати на засідання окружкомів. Бажано в глибинку. У Криму, наприклад, багато цікавого досі відбувається. У ніч із четверга на п’ятницю ще бюлетені перераховували.

А до цього можна було б спостерігати, як члени окружної комісії (від В.Януковича) прямо на засіданні, при місцевих спостерігачах і телекамерах, заламували руки голові (від Ю.Тимошенко) й вихоплювали печатку. Як на іншому окрузі двоє-троє членів комісії приймали протоколи з дільниць без ведення протоколу засідання комісії. Як не розглядалися скарги або ухвалювалися рішення не проводити перерахунку голосів, хоча були акти чи заяви про порушення. Як виявлялися десятки заяв про голосування вдома, написані однією рукою...

Тому слід розуміти, що висновки міжнародних спостерігачів стосуються виключно самого процесу голосування, а те, що відбувалося далі, було поза зоною їхньої видимості. Але світ так поспішав нас привітати з демократичними виборами, так поспішав засипати Віктора Януковича поздоровленнями з успіхом-перемогою ще до офіційного встановлення результатів виборів, що сумнівів у когось уже не має залишитися: світ від України втомився, ми йому з нашими проблемами сьогодні не потрібні. Наші вибори — це наша проблема. Із чим нас і привітали.

Тепер із приводу безперспективності оскарження в судах результатів голосування у зв’язку із зафіксованими порушеннями. Найсумніше для виборців, на мій погляд, буде, якщо Юлія Тимошенко із цим погодиться. Або якщо вся затія з оскарженням результатів — тільки гра на зниження легітимності переможця й затягування часу, такого необхідного для переговорів з поділу поствиборного світу влади.

Тому що свідомий виборець і громадянин цієї країни більше за Юлію Тимошенко зацікавлений у тому, щоб ці вибори стали останніми, в яких країну роздирають навпіл через фальсифікації, тіньові гроші, підкилимові домовленості політиків і відсутність судової системи, яка може бути арбітром. Стійкі аргументи за те, що результати голосування неможливо піддати сумніву з погляду серйозності та кількості порушень, перевіряється простою арифметичною дією. Різниця результатів голосування за двох кандидатів, як відомо, становить 887 914 голосів (за попередніми результатами, оприлюдненими ЦВК). Кількість дільниць в Україні 33 668, не рахуючи 113 закордонних. Ділимо різницю голосів на кількість дільниць і отримуємо 26,4. Рівно стільки потрібно додатково «забезпечити» голосів на кожній дільниці, щоб стати президентом України. Хтось сумнівається, що в нашій країні це можливо? У Криму — «на раз».

Точкові перерахунки голосів по дільницях у Криму підтверджують, що основними технологіями, які забезпечують шуканий результат, є голосування на дому та перекладання зіпсованих чи навіть чужих бюлетенів у потрібну стопку.

За інформацією кримського штабу Юлії Тимошенко, на дільниці №15 у першому окрузі під час перерахунку бюлетенів виявлено 35 заяв для голосування на дому, написаних однією рукою, і підписи тих, хто проголосував, із підписами під заявами не збігаються. Перерахунок бюлетенів (за рішенням суду) на 45-й дільниці округу №1 «виявив 155 недійсних бюлетенів, частину з яких було зараховано на користь кандидата В.Януковича. Крім того, комісія встановила, що підписи під 67 заявами про голосування на дому не збігаються з підписами громадян у списках при отриманні бюлетенів». Це може означати, що за кожного з них проголосували інші люди. А це — сім відсотків тих, хто проголосував на цій дільниці. Дані по Керчі вже були озвучені в заяві Олександра Турчинова: перерахунок на дільниці №20 показав, що «дані, передані в Центральну виборчу комісію з цієї дільниці, дають Януковичу на вісім відсотків більше голосів, ніж він отримав насправді».

Цікаво було б, звичайно, подивитися дані перерахунку та звіряння підписів на заявах по тих кримських дільницях, де кількість тих, хто проголосував на дому, становила від 15 до 33 (!) відсотків від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні. Проте після того як тимошенківцям удалося домогтися перерахунку голосів на кількох дільницях, багато окружкомів перейшли на режим роботи «стінка на стінку». Скарги або не розглядалися, або ухвалювалося негативне рішення. І навіть там, де спочатку було ухвалено рішення про перерахунок голосів на кількох дільницях, воно не виконувалося — в округах №3 і №10.

У результаті в ЦВК пішла лавина скарг. З третього окружкому — 130 по 172 дільницях, з округу №10 — 293 по 165-ти. Більшість скарг — це вимога перерахувати бюлетені на дільницях. Найпоширеніша підстава — акти і заяви про те, що під час підрахунку голосів недійсні бюлетені зараховувалися одному з кандидатів. Перевірити можна тільки одним шляхом — перерахувати.

Тепер запитання: а де позови до суду, які, як переконують регіонали, ними вже всі виграні? Виявляється, кримські бютівці скарг до судів не подавали. Чому?

«Ми ж знаємо наші кримські суди. Якби подали туди скарги, мали б вал відмов у їх задоволенні та заяви від Януковича — от бачите, суди не підтвердили, — пояснили «ДТ» у кримському штабі Ю.Тимошенко. — Тому ми подавали скарги до окружних виборчкомів, а потім до ЦВК, оскільки всі вони окружкомами або не розглядалися взагалі, або була відповідь — «рішення не прийнято». За зрозумілою причиною члени комісії голосували 50 на 50». Тактика зрозуміла: чекати оголошення ЦВК остаточних офіційних результатів голосування та оскаржувати їх у Вищому адміністративному суді України. Можна подумати, що там БЮТ може сподіватися на диво...

Тим часом ризикну припустити, що відсутність скарг до місцевих судів пов’язана аж ніяк не із заздалегідь обраною тактикою. Склалося враження, що на місцях не знали — що із цими порушеннями робити, і за вказівкою згори відправляли матеріали та документовані факти до Києва. Так минали строки оскарження в суді порушень, які фіксувалися в день голосування, і самих результатів голосування на дільницях. І які докази можна буде знайти в комісіях через тиждень після виборів — велике запитання.

Усі розмови політиків про те, що в наших судах шукати правду безперспективно, звісно, співзвучні думкам народу. Але зміцнювати ці думки — означає виправдовувати свою бездіяльність або злочинну діяльність. Починаючи з фінансування судів на 20 відсотків і закінчуючи купівлею суб’єктів системи вроздріб і «за галузями». А тим часом, доки для кожного громадянина в країні сходити в суд для захисту своїх прав не буде такою самою повсякденною справою, як збігати по хліб, про демократичність процесів, які в ній відбуваються, говорити не варто. Особливо слідом за тимчасовими спостерігачами...