Вавилон XXI

26 вересня, 2008, 16:18 Роздрукувати Bипуск № 36, 26 вересня-3 жовтня 2008р.
Відправити
Відправити

Пам’ятаємо, якось президент Борис Єльцин у властивому йому пориві закликав російських чиновникі...

Пам’ятаємо, якось президент Борис Єльцин у властивому йому пориві закликав російських чиновників щоранку себе запитувати: «Що я зробив для України?» Зважаючи на все, настали ті часи, коли з цією думкою мають прокидатися українські політики та чиновники. Тільки фраза — хоч раз на тиждень — має бути довшою: «Що я зробив для України, аби не втратити Крим».

Тема Кримської автономії та Севастополя після грузинських подій знову постала на повен зріст. Проте мало хто помітив, що для центру вона виросла на «цілу голову». Кримом лякають, Криму бояться, Кримом застерігають, але при цьому ніхто конкретно не каже — що потрібно робити для того, щоб зняти загрози національній безпеці країни у разі розгортання тут конфліктів, і, голов­не, нічого для цього не роблять.

Набір конфліктогенних складових відомий: висока небезпека міжнаціональних і міжрелігійних сутичок, невирішеність проблем репатріантів; прагнення кримськотатарських еліт до національної автономії, а великої частини населення — у лоно Росії; сильний вплив ззовні, а всередині — при­сутність на території півострова іноземної військової бази, перетинання інтересів кількох дер­жав.

Каталізатори: загрозливо високий рівень корупції, слабкий і непослідовний центр, який не може контролювати багато процесів та цілі сфери, включаючи інформаційну, активна робота іноземних спецслужб, геополітичні процеси і просто — війна поблизу кордонів.

Це, повторюся, загальновідомо, зокрема, й тому, що цьому наборові півтора десятиліття. Проте сьогодні він актуалізований, причому, на відміну від багатьох піків загострень, не внаслідок внутрікримських процесів. Немає сьогодні сепаратистського руху — є реанімовані настрої; немає структурованих політичних сил, які несуть дестабілізацію, — є друге дихання, що відкрилося, і підживлення в осколків організацій і політиків мєшковських часів. Світ навколо став іншим, а політика центру щодо автономії себе вичерпала. Спробуймо сформулювати, якою ж вона має бути, з огляду на реалії сьогоднішнього дня та уроки дня вчорашнього.

Центр і автономія: довге відлуння одне одного

Спочатку кілька думок, що відбивають спектр кримських настроїв, свого роду погляд на Київ із Сімферополя і спроба достукатися до центру, який — загальна думка на півострові — Крим не знає та не любить.

Андрій Клименко, співавтор кількох програм економічного розвитку Криму, так пояснює кримську «інакшість»: «Крим — острів, поєднаний з материковою частиною вузьким перешийком. Будь-яка область України межує і «контачить» із двома-трьома сусідніми областями. Крим у цьо­му сенсі — тупик, така собі «заводь». Почуття спільності з материком не виникає. Сюди їздять відпочивати та витрачати гроші, а в останні роки ще й спекулювати землею. 90 років тому Максиміліан Волошин, кажучи про Крим у контексті російської культури, писав: «Важко вважати долученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали як туристи чи мандрівники кілька великих російських поетів і що сюди приїжджали помирати від туберкульозу чудові письменники... Ставлення російських художників до Криму було ставленням туристів, які переглядають прославлені своєї мальовничістю місця. Цей тон був даний Пушкіним, і після нього протягом цілого століття поети і живописці бачили в Криму тільки: «Волшебный край — очей отрада»… І нічого більше. Такі всі російські вірші та картини, написані за XIX століття. Всі вони славлять красоти південного берега, і знаків оклику у віршах так само багато, як у картинах — чахлих ялтинських кипарисів. Серед цих гостей бували, безсумнівно, і дуже талановиті, але зовсім не зв’язані ні з землею, ні з минулим Кримом, а тому сліпі та глухі до тієї трагічної землі, якою вони ступали...»

Сучасні «політичні туристи» із Києва також бачать у Криму тільки мальовничі пейзажі та цінні землі. А замість історичних фактів і даних об’єктивних досліджень користуються тим, що простіше для їхнього рівня розуміння — живучими міфами, каже Андрій Клименко.

Якщо за президента Кучми автономія була декоративним додатком до унітарної держави, і він намагався дотримуватися ритуалів — був постійний діалог із керівництвом Криму, була створена рада представників кримськотатарського народу, була взаємна робота — то сьогодні такого рівня відносин Києва і Сімферополя немає, вважає політолог і історик Андрій Форманчук, який знає предмет суджень і з боку, і зсередини кримської влади. «Автономія дратує центр, і таке враження, що там просто не знають, що з нею робити. Ідеально, як бачиться, для Києва було б узагалі автономію ліквідувати, але — не можна, оскільки є і міжнародні зобов’язання України, і взагалі небезпечно. А для президента Ющенка, створюється враження, автономія — як валіза без ручки, і кинути шкода, і нести незручно. Така байдужність і недооцінка процесів призвела до того, що Крим перебуває в абсолютно автономному режимі, зокрема — дерибану землі та інших ресурсів, вирішення своїх проблем. Такої безконтрольності не було ніколи. І це дуже влаштовує кримські еліти, їх ніхто не чіпає, до них не доходять руки».

Народний депутат Андрій Сенченко, один з економічних ідеологів автономії, автор так званої одноканальної системи кримського бюджету, в оцінці ще більш жорсткий: «Якщо говорити про вертикаль влади, особливо у сфері земельній та майновій, то вся політика полягає в тому, що чиновники київські та кримські просто домовилися і грабують разом. На цьому й грунтується відносна стабільність у Криму. Однак це стабільність тільки для чиновників».

«Сьогодні в Києві раптом згадали, що є така автономія, територія, яка має диявольське наповнення. Проте згадали лише на словах, — емоційно оцінює відносини центру та автономії один із головних спікерів кримських регіоналів, член президії ВР автономії Григорій Йоффе. — Насправді ж на всі наші звернення з економічних питань, податкових просто плюють, нас постійно тикають носом у мовні проблеми і при цьому хочуть, щоб ми любили неньку! Чому кримський парламент настільки політизований? Та тому, що нас постійно провокують рішеннями, ухваленими без урахування статусу Криму. Ми почуваємося ізгоями, небажаними, чужими. А певні політичні сили цим користуються і в країні, і ззовні».

Рефат Чубаров, заступник голови меджлісу, підкреслює, що без справедливого вирішення кримськотатарської проблеми жодні ні економічні, ні політичні реформи центру, жодні інвестпроекти не матимуть успіху. І не потрібно все зводити тільки до вирішення проблем облаштованості репатріантів, йдучи від потреби вибудовування «чіткої системи правових умов для реального відновлення прав народу». Мабуть, із його вуст це пролунало вперше: «Я маю на увазі питання про право кримськотатарського народу на самовизначення. Форми є різні, і є світовий досвід реалізації цього права одним народом без обмеження прав інших. І коли відкладати це питання навіть в обговоренні — наслідки будуть іншими. Проблему Абхазії відкладали. Що маємо?»

Отже, що робити? На це запитання відповісти набагато важ­че, ніж просто оцінювати ситуацію. Зокрема й для наших співрозмовників. Проте ми зібрали кілька взаємоприйнятних для центру та автономії рецептів.

Крим — невід’ємна частина України

Хоч як це парадоксально звучить, але Київ мусить навчитися ставитися до Криму як до української території. До цієї валізи має бути прироблена ручка, тобто керованість цієї території з центру повинна бути відновлена.

Це, безперечно, викличе перегляд повноважень ВР Криму, передусім щодо узгоджень призначень місцевих керівників силових відомств із парламентом, а також зі спікером та прем’єром АРК. Бо на практиці це не повноваження автономії, а панське право «першої ночі» для голови ВР, з яким треба погоджувати призначення, аж до начальника райвідділу міліції. Та ж таки практика останніх років свідчить: незалежність — як того й вимагає закон — у діях прокуратури чи МВС від інтересів місцевої владної та бізнесової еліти обертається конфліктами, зміщеннями, неузгодженням і позбавленням нагород, яке доходить до абсурду.

Друге. Центр має всі конституційні важелі для того, щоб дійово контролювати парламент і уряд автономії. Президент наділений правом припиняти дію нормативно-правових актів АРК з одночасним зверненням до Конституційного суду. Радмін Криму підконтрольний Кабінетові міністрів. Однак останніми роками цих прав центр не використовує. І виходить, що єдиним важелем для правового регулювання стають позови прокуратури (чи бувало — представництва президента) до суду, якими вони намагаються скасувати незаконні акти АРК.

Та водночас Крим повинен стати частиною загальнодержавних політичних процесів. Знаю, що викличу критику багатьох, але вважаю, що ВР автономії має отримати право законодавчої ініціативи. Абстрагуймося від персоналій та прізвищ, погляньмо на ситуацію без прив’язки до конкретних політичних сил, їхніх заяв тощо. Тут, мабуть, треба вдатися до однієї з поширених у психоаналізі практик. Спробувати в нібито негативному сьогодні побачити позитивний бік. Наприклад: ви застудилися. То це ж чудово — можна не йти на роботу, весь день валятися в ліжку й читати книжку.

Чим сьогодні ВР Криму бере участь у загальнополітичному процесі? Правильно, видає на-гора заяви та звернення, від яких робиться ще страшніше. «Тому що ВР Криму стала майданчиком політичним, а не органом, який бере участь у розбудові дер­жави, — каже Андрій Форманчук. — Кримські депутати повинні брати участь у виробленні рішень, а не спостерігати збоку й робити заяви. Не треба боятися наповнювати Крим справжнім змістом автономізму і надати право законодавчої ініціативи. Треба піднімати її статус і підвищувати її відповідальність. А тримати Крим у такому стані — потім боком вилізе».

Рефат Чубаров погоджується: таке право принесе більше стабільності й користі, ніж його відсутність. Але має бути обмежувач. «Затвердження законопроектів у ВР Криму повинно мати два чітко виписаних механізми. Питання, що стосуються міжнаціональних відносин або торкаються прав того чи іншого етносу, мають прийматися лише консенсусом, а загального значення — простою більшістю».

Григорій Йоффе впевнений, що таким чином політизацію ВР автономії буде знижено, а вирішуваність кримських проблем прискориться. «Сьогодні ми усунені від вироблення рішень щодо Криму. Так, є у ВР України депутати-кримчани, але всі вони представляють різні політичні сили, і так може статися при внесенні змін до Конституції України, що без нас нас і оженять. Тоді як ми могли б робити те, до чого у Києва руки не доходять».

Тут саме доречним виявилося рішення Конституційного суду, який потішив кримську владу: право на ухвалення змін до Конституції АРК належить ВР автономії. Із наступним затвердженням у ВР України, звісно. Чудово, тим більше необхідно залучити кримський політикум у загальний — як уже здається — конституційний процес. Не може ж бути Конституція АРК вічною. Десять років уже недоторканна, при тому що в Конституції країни відбулися і ще відбуватимуться значні зміни. Але процес вирівнювання повноважень автономії має бути для Києва і Криму загальним.

Та повернімося до керованості. Абсолютно неефективним залишається контитуційно закріплений інститут представництва президента. І в різні роки, залежно від того, хто обіймав посаду представника глави держави, його роль та місце у відносинах Крим—Київ бували різними. Залежно від мандата, виданого постпредові президентом. Однак ККД постпредства встановити важко — потік паперів іде в Київ, і наскільки там враховують рекомендації з півострова, зрозуміти нелегко. Але, судячи з недалекоглядності декого, особливо в освітній сфері, слід гадати, і цього Криму в Києві не чують.

І останнє в цьому розділі. Не треба боятися просування кримчан в українську владу. За останнє десятиляття, якщо не помиляюся, київську кар’єру у виконавчій владі зробили всього кілька вихідців із Криму. Крім екс-міністра фінансів Криму Людмили Денисової та умовного кримчанина екс-міністра економіки Арсенія Яценюка — і назвати більше нікого. Не приживаються кримчани ні в секретаріаті президента, ні в ГПУ, ні в Кабміні. І повний переляк на бодай натяк про можливість призначення на більш-менш високу посаду репатріантів, стелею для яких уже друге десятиліття стають виключно кримські «другі» посади — віце-спікера, віце-прем’єра, заступника постпреда президента і вже ритуально — заступників начальників управлінь, включно з правоохоронними (за винятком СБУ), і фактично в усіх районних та міських адміністраціях. Чого боїмося?

Про хліб єдиний...

На запитання, що ж робити із занедбаною економікою Криму, каже Андрій Клименко, з кожним роком відповідати дедалі складніше, через задавненість випадку. Мабуть, за останні років 15 було лише три спроби системного вирішення проблем Криму з боку Києва. Одна вдалася — коли 1998-го під керівництвом Геннадія Москаля відразу покінчили з кримським бандитизмом. Друга вдалася наполовину — коли Київ у 1999—2000 рр., в часи прем’єрства Сергія Куніцина, підтримав створення територій із особливим режимом інвестування відразу в дев’яти містах та районах Криму — від Ялти до Керчі і на всій півночі півострова. Цю програму згорнули через зміну державної політики щодо ТПР і ВЕЗ. Третя спроба не вдалася: у 2005 році Кабмін України під час нетривалого прем’єрства в автономії Анатолія Матвієнка прийняв концепцію загальнодержавної програми «Морський берег Криму». Потім тема плавно зійшла нанівець.

На думку Андрія Сенченка, якщо системно займатися Кримом, то треба вирішувати ті проблеми, котрі найбільше стосуються людей. «Була така програма, яку влада колись виконувала, — безпека життя населення.

Так, дуже важливо, щоб проводилася закупівля обладнання для лікарень, медикаментів. Але не менш важливо, щоб медична допомога була доступною. Погляньмо, у скількох селах доступні швидка допомога чи елементарна допомога у ФАПі. У більшості — немає.

Сфера освіти. У скількох сільрадах треба дітей возити до школи, у скількох возять, і, досить важливо, якщо возять, то якими автобусами? А скільки шкіл мають санвузли, і в скількох дітям у 20-градусний мороз треба за сарай бігати? Якщо ми це побачимо, то зрозуміємо, що насправді повинна робити влада. Далі — якість питної води в Криму, адже від цього безпосередньо залежить здоров’я населення. А в 60 відсотках кримських сіл система водопостачання зруйнована.

Буття визначає свідомість — значною мірою. І якщо людина живе кепсько, якщо не знає, чи доїде її дитина до школи, — тоді вона сприйнятлива до політичних спекуляцій, і добре почуваються екстремісти».

Найсумніше, що доводиться ходити по колу. Є вже не одна державна програма розвитку Криму. Десь пилюжаться проекти програм «Морський берег», «Питна вода». Струсити цей пил чи то нікому, чи то ніколи.

Вже скоро десять років, як Крим намагається довести центру потребу законодавчого регулювання приватного сектора курортної сфери. Адже сьогодні так званих організованих відпочивальників, тобто покупців путівок у традиційні санаторії і пансіонати, усього відсотків десять. Інші — а це близько чотирьох мільйонів людей на рік — зупиняються в приватних пансіонатах і готелях, яких де-юре не існує. Не врегульована законом їхня діяльність. Тому в найкращому разі підприємець сплачує 200 гривень на місяць єдиного податку. Решта — в тіні.

Знову ж таки повертаємося до вже висловленої ідеї про наповнення автономії змістом. Якщо Києву нема коли, може, варто віддати вирішення таких питань Криму. Звичайно, ризик є. Звичайно, не можна не розуміти, що нинішня влада в Криму, кажучи словами Андрія Клименка, керується трофейною психологією, а ввірена територія розглядається як тимчасово захоплена. Але зміст змін політики центру має полягати в ухваленні інноваційних рішень, створенні фондів, адміністрацій окремих проектів. Андрій Форманчук пропонує, замість постпредства президента, сформувати міністерство у справах автономії — за аналогією з міністерствами розвитку територій, як це практикується в деяких країнах, наприклад у Канаді. Рефат Чубаров вважає, що будь-які інвестпроекти, які будуть реалізовуватися в автономії, повинні мати зобов’язання щодо вирішення локальних соціальних проблем — школу побудувати, водопостачання, газифікація тощо.

Від себе додам — замість 40 відсотків відкоту, які сьогодні і є вхідним квитком на кримський ринок. Корупція — головне лихо для Криму будь-якої національності і віросповідання. Земля — головний товар, яким вона підживлюється і яким сьогодні торгують у Криму всі, хто має хоч якусь причетність до влади. Немає земельної проблеми репатріантів — є проблема корупції, оскільки для зняття гостроти конфлікту в цьому плані, потрібно всього дві речі.

Перша — створити кадастр і зробити ринок землі прозорим. Ціна питання — усього 180 мільйонів гривень. І друге — змусити владу Криму всіх рівнів проводити земельні аукціони, як це успішно робить Севастополь, а автономія ще на жоден не спромоглася. Потрібно спонукати кримську владу, у тому числі й уточненням її економічних повноважень, заробляти гроші. А красти мають відучувати правоохоронні органи, укріплені за всіма позиціями і звільнені від залежності від місцевих «князьків».

Окрема тема в цьому плані — судова влада. Саме через судові схеми сьогодні відбувається основний тіньовий переділ землі, зміна цільового призначення сільгоспземель, нещадна забудова узбережжя. Схема проста: орган місцевого самоврядування відмовляє фірмі в наданні землі, тому що не можна за законом, а суд своїм рішенням потурає протилежному. І всі — ні при чому. Скільки коштує таке рішення, загальновідомо. Купити за тіньовою схемою через суд пай (нібито за борги) можна за дві тисячі доларів гонорару судді. За відчуження ділянки під комерційну забудову — залежно від регіону, площі та ціни землі — сума обчислюється вже десятками тисяч. Тепер — увага. За останні роки жодного суддю або працівника судів Криму не було притягнуто не те що до кримінальної відповідальності за хабар, а й навіть до адміністративної — за статтями Закону «Про боротьбу з корупцією».

Повернімося до переліку конфліктогенних чинників. Якщо прибрати корупцію і некерованість території з центру, можливість вмикання будь-якого з чинників автоматично знижується. Я не закликаю до «зачистки», але, безперечно, якби Київ зважився на рішучі і послідовні дії правоохоронних органів, ставлення населення до центру потеплішало б одразу. І як сказав хтось із великих, якщо з ранку страчувати чиновника, який украв, а ввечері влаштовувати феєрверк, уряд буде вічним.

І логічне завершення цієї теми: потреба підвищити роль приватного бізнесу в стабілізації ситуації в Криму. За умови зачистки від корупції, звісно. Держава, яка не має ресурсів — ні фінансових, ні кадрових, — для швидкого вирішення нагноєних кримських проблем повинна створити тут особливі умови для стимулювання місцевого дрібного та середнього бізнесу і приходу в Крим, не побоюся цього слова, патріотично орієнтованого й відповідального бізнесу. Якщо коротко: треба брати приклад з Лужкова, який уже Севастополем і Південним узбережжям не обмежується, а мудро освоює керченський регіон, скуповуючи там прибережні оздоровниці. І прислухатися до слів Анатолія Матвієнка, який радить прискорити процес приватизації оздоровниць, що належать державі, завдяки чому прийдуть інвестори. І починати треба з багатих майнових засіків незабутньої ДУСі.

Не треба сушити голову і, головне, ламати списи щодо того, як змінити ситуацію в інформ­просторі Криму. Треба створити привабливі умови для бізнесу, готового створювати телекомпанії і газети, які не будуть рупором недружніх державі сил. І тут, знову ж таки, російський приклад. Тепер уже губернатора Москов­ської області Громова, який за кілька місяців цілий медіа-холдинг у Криму створив. Тим часом із Києва в Крим прийшла тільки регіональна сторінка УНІАН. Зате дуже дратує непродумана й незграбна політика Нацради у сфері українізації ефіру. Головним результатом якої буде перемикання кнопки на російські канали — у пошуках зрозумілої мови.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК