Василь Куйбіда: «Популістськими тарифами ми заганяємо себе у збитковість»

Протягом останніх кількох тижнів можна було спостерігати за феєрверком локальних кризових новин: в одному місті паралізовано роботу ради через комунальні борги, в іншому страйкують працівники електротранспорту, в третьому погрожує зупинити свою роботу міський «Водоканал». Розповісти про те, що відбувається на рівні місцевого самоврядування, як муніципалітети переживають цю кризу, «ДТ» попросило міністра регіонального розвитку та будівництва України Василя Куйбіду.

— Василю Степановичу, що насправді відбувається з місцевими бюджетами? По суті, опалювальний сезон лише починається, а міські голови вже вивертають кишені.

— Причини цього слід шукати на кількох управлінських рівнях. Одна з них (одразу ж зазначу, що причини цього рівня не основні) — це прорахунки міської влади в оцінках глибини і тривалості кризи. І тут я не брав би на себе функцію шпурляння камінців у їхній город. Адже чимало політиків та економістів прогнозували, що криза завершиться ще навесні 2009-го. Якщо бюджети формували, виходячи з цих прогнозів, то представники місцевого самоврядування заклали собі великі проблеми.

Можна помітити закономірність: найбільші проблеми з бюджетами виникають на промисловому Сході, і з просуванням на Захід поступово ці проблеми зменшуються. Така ситуація, безумовно, пов’язана з кризою виробництва: місцеві бюджети формуються переважно з податку на доходи фізичних осіб. Якщо підприємства почали звільняти людей чи просто припинили виплачувати зарплату, то звідки взятися доходам бюджету? Конкретний приклад: у будівництві цього року звільнено понад 100 тис. працівників.

З іншого боку, Тернопільська область традиційно вважалася економічно найслабшою: наприклад, середня зарплата тут зазвичай удвічі менша, ніж у Києві. Але в Тернополі немає гігантів промисловості, доходи формуються за рахунок відрахувань малого і середнього бізнесу, тому й криза не так відчутно позначилася на міському бюджеті.

— Невже всі проблеми можна списати виключно на кризу?

— Звичайно, ні. Є причини, пов’язані з кризою, а є причини, що існують тривалий час і потребують правового врегулювання. Наприклад, органи самоврядування збільшують свій штатний розклад, але при цьому не знають, де взяти кошти на утримання апарату. В такому разі у виконкомі будуть відключені телефони, стоятимуть на приколі автомашини, з’являться проблеми з виплатою зарплати. Є чимало випадків, коли виручені внаслідок продажу землі кошти муніципалітети поклали на депозитні рахунки в банки, які в результаті виявилися проблемними. Тепер кошти заморожені, і компенсувати ці втрати нізвідки.

Ще торік у жовтні ми запросили до міністерства керівників усіх підпорядкованих нам структур і озвучили поради щодо того, як діяти в умовах кризи. Ми орієнтували управлінців на те, що проблеми в економіці триватимуть увесь 2010 рік, і просили економити на всьому. Якщо міський голова дотримувався саме такої лінії, то бюджет міста сьогодні в кращому стані. Коли ж вважав, що має запас міцності, і прорахувався, то з бюджетом тепер існують проблеми.

Однак прорахунки міської влади — це лише одна з причин, є й інші, системні, зокрема неправильні принципи формування місцевих бюджетів. Спробую унаочнити проблему. В Україні 29,5 тис. населених пунктів, що об’єднані в 11,5 тис громад, з них понад 11 тис. — сільські та селищні. Таким чином, разом з обласними, районними ми маємо 12 тис. бюджетів. Серед сільських рад близько 40% — це ради з кількістю жителів до 500 осіб, 35% — від 500 до 1000 осіб. За такої кількості мешканців неможливо забезпечити достатні надходження, щоб місцева скарбниця була спроможна утримувати всю соціальну інфраструктуру і мати ще й бюджет розвитку. Лише громада кількістю понад 5 тис. осіб спроможна забезпечити наповнення бюджету розвитку. Якщо ж у територіальній громаді менше 2 тис. осіб, то вона не здатна утримувати ні школи, ні ФАПу, ні дитячого садочка.

Вихід один: створення дієздатних територіальних громад.

— Щось на кшталт польських гмін і повітів?

— Так. Ми зараз говоримо про дієздатні територіальні громади — аналог гмін, що матимуть належну територіальну та фінансову основу для розвитку. Під територіальною основою мається на увазі земля. За неї не тільки стягують плату, яка є джерелом наповнення бюджету. Земля є цінним ресурсом для розвитку громади. Наявність цього ресурсу та генеральних планів територіальних громад дає змогу усвідомлено розвивати відповідну громаду, планувати розвиток, розуміючи, де будуватимуться житлові будинки, де будуть сільськогосподарські угіддя, а де — промислова зона. Якщо громада це все спланує, то матиме всі можливості розвивати село. Якщо ж під контролем громади перебуває лише земля у межах житлової забудови (як сьогодні), то можливості наповнення бюджету і можливості розвитку значно звужуються.

Також у разі формування українського аналогу гмін громада зможе стягувати, крім земельного податку, ще й орендні платежі: що більше у власності громади землі, то більші площі землі можна здавати в оренду та очікувати надходження до бюджету. Доки цього не буде, територіальні громади змушені очікувати субвенцій з бюджету.

Фактично сьогодні ми маємо декларативне місцеве самоврядування, і 70% місцевих громад на 95% залежать від державного бюджету.

Про необхідність цих змін ми говоримо 15 років поспіль, але й досі серйозних зрушень не було, крім ухвалення у 2001 році Бюджетного кодексу, коли ситуація дещо поліпшилася для обласних центрів, які отримали можливість формувати бюджети розвитку.

Принципових змін можна домогтися, здійснивши реформу місцевого самоврядування. І я радий, що Кабмін затвердив Концепцію реформи місцевого самоврядування, підготовлену Міністерством регіонального розвитку та будівництва. Одночасно ми підготували концепцію реформування адміністративно-територіального устрою та державної регіональної політики, відповідні закони, а також зміни до Бюджетного кодексу, які допоможуть нам системно поміняти ситуацію на рівні місцевого самоврядування, створивши дієздатні територіальні громади.

— Місцева влада — міські голови та працівники виконкомів — нарікають на Кабмін, часто звинувачуючи уряд у своїх бюджетних проблемах. Для прикладу вони говорять про підвищення заднім числом тарифів на енергоносії, а також скаржаться на урядову практику списання муніципальних коштів з рахунків у казначействі.

— Місцеве самоврядування обстоює інтереси громади (які не завжди збігаються з державними) і тому перебуває в «опозиції» до державної влади. Фактично тут присутній конфлікт інтересів.

Держава ж або вибудовує механізм узгодження цих інтересів, або намагається домогтися своїх інтересів через тиск. І тоді виникає конфлікт.

— Однією з ознак цього конфлікту є встановлення з боку уряду додаткового навантаження на місцеві бюджети. Адже різницю в тарифах муніципалітет змушений компенсувати з бюджету міста.

— Такі рішення заднім числом не можуть прийматися. Бо виходить, що коли формувався бюджет конкретного міста, ціни на енергоносії були одні і відповідно до них закладалися витрати на утримання всієї соціальної сфери та виробництво послуг. Та щойно ціни на енергоносії зростають, у місцевих бюджетах утворюється дірка, яка, в цьому випадку, досі не закрита. І її не закрити, доки ВР не внесе змін до державного бюджету.

Тут можливі варіанти: в Івано-Франківську, наприклад, ухвалили алгоритм зміни тарифів, згідно з яким із дня зміни вартості енергоносія автоматично перераховується вартість послуги. В такому разі все фінансове навантаження перекладається на громадянина. Хоча це теж неправильно, бо коли ти користуєшся послугою, то повинен знати, скільки вона коштує.

На мою думку, має бути якісно відпрацьована процедура зміни тарифів. Вони не повинні залежати від доброї волі органів самоврядування чи міського голови, бо в такому разі рівень тарифів часто перебуває в полоні популістської політики міської влади, особливо у передвиборний період.

Як на мене, тарифи краще затверджувати певною комісією, до складу якої входитимуть представники різних інституцій: наприклад, виробника послуги, місцевого самоврядування, місцевого органу виконавчої влади та споживачів. Цей варіант не ідеальний, але він однаково кращий за той, що є нині.

Популістськими тарифами ми самі заганяємо себе у глухий кут. От подивіться, зношеність комунальних мереж становить 80%. У цій ситуації ви ще бавитеся в популізм? Ви боїтеся взяти на себе відповідальність за сьогоднішній день, а тим часом позбавляєте місто дня завтрашнього.

— Однак, виплачуючи субвенції містам з низьким рівнем платежів за комунальні послуги, Кабмін сам стимулює муніципалітети на утримання тарифів нижче від собівартості, а також не заохочує підвищувати рівень платежів з боку користувачів за спожиті послуги.

— Такий підхід є наслідком відсутності необхідних реформ. Минає рік, міська влада, посилаючись на різницю в тарифах, показує великі збитки, наприклад «Водоканалу», і каже державі, що якщо вона не залатає цієї дірки, то завтра буде криза, місто завтра залишиться без води чи, наприклад, тепла. І тоді держава намагається врятувати ситуацію субвенціями. Та насправді це не розв’язує проблеми, а перекладає її вирішення на майбутнє.

Якщо ми змушені сьогодні гасити якусь частину отих збитків, то маємо сказати, що будемо гасити лише для тих підприємств, де тарифи становлять не менш як, наприклад, 85% собівартості, наступного року — не менш як 90% і т.ін. Якщо ж ми не робитимемо цього, а просто гаситимемо борги, то тупцюватимемо на місці.

— Ще питання про партнерство центральної та місцевої влади і стосується воно скасування ринкового збору та заборони грального бізнесу. В одному і в другому випадку ці збори надходили до місцевих бюджетів. Чому знову заради політичної доцільності постраждала доцільність економічна?

— Якщо подивимося, скільки місцеві податки і збори становлять у доходах місцевих бюджетів, то сума виходить невелика, загалом до 6%. Це надзвичайно мало. І розподілено ці доходи вкрай нерівномірно між бюджетами місцевого самоврядування. Тому ми говоримо про децентралізацію податків, переведення значної їх частини на рівень місцевого самоврядування, таких, наприклад, як податок з майна, або ж про розчеплення окремих податків.

Згадані вами два збори погоди не роблять, але це не означає, що їх треба було скасовувати, причому так різко. Я прихильник прогнозованих змін у податковій системі, людей треба попереджати про такі кроки завчасно. Я не вважаю, що власники грального бізнесу є бідними людьми, однак ідеться про відносини бізнесу і влади: якщо хтось вкладав свої кошти в якусь справу, то неправильно в один день позбавити його бізнесу. Це не зовсім по-партнерськи. Влада повинна співпрацювати з бізнесом, сприяти збільшенню інвестицій. Не думаю, що такі кроки збільшують довіру до влади.

Те, що гральний бізнес потрібно було ставити в рамки, — мови немає. Але питання, що і коли треба робити.

— Останні півроку основні оператори ринку нерухомості намагаються розігріти ринок житла, граючи на підвищення ціни. Ми вже пройшли пік падіння цін?

— Ситуація на цьому ринку залежатиме від фінансової ситуації в країні. Можу додати, що в більшості регіонів житло продається практично на рівні собівартості, а це означає, що нижче цінам падати нікуди, хіба що дешевшими стануть будівельні матеріали і з’являться нові будівельні технології.

Загалом треба аналізувати різні сектори ринку окремо. Раніше забудовники активно зводили елітне житло, що дало непогані прибутки. Тоді як зараз чимало будівельних компаній починає орієнтуватися на будівництво доступного житла, оскільки кількість охочих придбати саме такі квартири сьогодні чимала. Тим паче що уряд у бюджеті наступного року не передбачив коштів на будівництво соціального житла.

— Що мається на увазі під соціальним житлом?

— Соціальне житло — це житло всіх форм власності (крім соціальних гуртожитків) із житлового фонду соціального призначення, що безоплатно надається громадянам України, які потребують соціального захисту, на підставі договору найму на певний строк. Це житло не передається у власність, а отже, не може бути продане, подароване, приватизоване, передане в заставу і т.ін. У деяких країнах мешканці таких осель навіть не платять орендної плати, а лише оплачують комунальні послуги.

Статистика свідчить, що на квартирному обліку перебуває 1 млн. 250 тис осіб. Частина з них перебуває на обліку за інерцією і вже забезпечена житлом. Інша частина людей відмовиться селитися в соціальне житло з міркувань престижу. Соціального житла потребують максимум 400 тис. осіб, або 30% черговиків. Правда, протягом останніх років збудовано нуль квадратних метрів соціального житла.

Більше того, я не впевнений, що в часи кризи є правильною думкою будувати житло для соціально незахищених. Цим людям потрібно допомагати, та якщо говорити про житло, то держава має інвестувати кошти у напрямки, де може з’явитися кумулятивний ефект, де інвестована сума притягне значно більші кошти. Якщо ми звернемося до громадян середнього достатку і скажемо: раніше ви збиралися самотужки купувати квартиру, намагалися взяти позику в банку, нині держава готова дати 30 чи 50%, але ви повинні сплатити решту. І тоді в економіку піде чимало додаткових приватних грошей. Фактично це означає значне збільшення фінансування будівництва. Тобто сьогодні потрібно говорити не про соціальне, а про доступне житло, спорудження якого пожвавить житлове будівництво.

Ми розуміємо, що гроші нікуди не зникли. Гроші з банку перейшли до скляної банки. Тому завдання влади — ініціювати проекти, які спровокують рух грошей.

Частково соціальну напругу допоможе зняти програма викупу квартир у забудовників, у рамках якої держава допоможе незахищеним категоріям громадян придбати житло. Адже в межах цієї програми буде профінансовано завершення будівництва 204 об’єктів (58 уже введені в експлуатацію). Зокрема вже укладено договори на купівлю 5207 квартир загальною площею 350,16 тис. кв. метрів.

Отже, найголовніше завдання у сфері будівництва — створити умови, за яких людина зможе забезпечити себе житлом. Потенційних споживачів треба поділити на категорії та проаналізувати, як створити умови, аби українець забезпечив себе житлом. Стосовно заможних споживачів питань не виникає — вони придбають що завгодно без сторонньої допомоги, для людей середнього достатку потрібно відкрити доступ до іпотечних кредитів, а для незаможних — будувати соціальне житло.

Ми розробили концепцію забезпечення житлом громадян України до 2016 року, і вона вже схвалена Кабміном. Більше того, на розгляді уряду вже протягом місяців п’яти лежить сама програма. Я сподіваюся, що дійдуть руки і до неї.