Уся президентська Радь

Давні казали, що найкращий спосіб здобути перемогу над противником — домогтися, щоб командувач ворожої армії знищив її власноруч. Схоже, Віктор Ющенко вирішив довести справедливість стародавньої мудрості на практиці. Щонайменше, удар, якого він завдав у понеділок по свідомості своїх соратників у Верховній Раді, як зізнавалися самі депутати, скидався на операцію «Шок і трепет». Якби американці, скажімо, били не по армії Саддама Хусейна, а по своїх власних позиціях.

Шок, трепет і Кіт Матроскін

Розпочиналося все досить мир­но. 7 липня президент вирішив зустрітися з фракцією «НУ—НС». Зустріч була несподіваною. Принаймні деякі депутати вважали, що йшлося про засідання фракції, і не знали про особисту присутність Ющенка на ньому. Втім, рандеву з почесним головою для нунсівців — і так велика рідкість, тому можливість поспілкуватися налаштовувала їх, швидше, на позитивний лад. Спочатку ніщо й не віщувало бурі. Президент почав із докладної розповіді про свої зауваження до проекту бюджету, підготовленого урядом. Претензій до Кабміну не бракує і в самих нашоукраїнців, отож лекцію глави держави вони слухали цілком доброзичливо.

Доти, доки Ющенко не заявив, що за бюджет не потрібно голосувати зразу. А тільки після того, як буде прийнято «президентський пакет законів», насамперед — закон про судоустрій. За­цікавленість Банкової в цьому документі зрозуміла, оскільки він обмежує вплив на судову систему Верховного суду (на чолі з бютівцем Василем Онопенком) і роз­ширює можливості президента. Але в тому-то й річ, що навіть через профільний комітет цей законопроект змогли провести з боєм. І тільки завдяки регіоналам плюс нунсівцям Буту і Кармазіну, які приєдналися до них. А вже наступного дня — щоб не допустити голосування в залі — бютівці заблокували парламентську трибуну. Наполягати на скандальному законопроекті — це означає знову бити горшки з колегами по коаліції і вкотре дестабілізувати роботу Верховної Ради.

Однак це був тільки початок. Наступна вимога президента... — заслухати звіт слідчої комісії «у справі Юрія Луценка». Незважаючи на те, що сама «справа», по суті, розвалилася в судах, а сама комісія на той час ще навіть не збиралася, не кажучи вже про прийняття якогось рішення. Обурені самооборонці спробували було захистити свого лідера (і не тільки свого — все-таки Луценко стояв «номером один» у загальному списку «НУ—НС»). І нагадати Ющенку про відсутність вер­дикту у справі. «Буде» — негайно парирував президент. Гарант Конституції, схоже, знав, що казав, — не минуло й чотирьох днів, як у парламентському секретаріаті було зареєстровано проект постанови про звільнення міністра внутрішніх справ. За результатами діяльності слідчої комісії. Автор проекту — регіонал Микола Джига. Пояснювальної записки... немає.

Самооборонець Олесь Доній укотре спробував президентові заперечити. Але це остаточно вивело Ющенка з себе. Глава дер­жави, схоже, і припустити не міг, що хтось із пропрезидентської фракції може з ним не погодитися. Вийшло, як у відомому мультфільмі, — «я их на помойке нашел, отмыл, почистил, а они теперь «фигвамы» рисуют!» Взагалі-то, за словами очевидців, Ющенко й справді почав цитувати Кота Матроскіна. З традиційни­ми для Віктора Андрійовича есхатологічними нотками. Можливо, президентові здавалося, що так виходить величніше, а може, він просто не замислювався над тим, який вигляд усе це має збоку. А збоку мало вигляд, чесно кажучи, огидний.

Фразу: «Ви всі були ніхто! Я вас усіх привів у політику, ледь не на смітниках підібрав!» — за іронією долі, було адресовано Олесю Донію, який так і не сів на своє місце. Олесь, як і В’ячеслав Кириленко, в українській політиці з 1989 року. Якщо не зраджує пам’ять, комуніст Ющенко в ті далекі часи тихо працював банківським клерком і навіть не думав про «боротьбу з режимом».

На наступну президентську фразу: «Я за вас усіх постраждав. Що ж ви мене тепер не підтримуєте? Як ви можете критикувати президента, якщо стояли зі мною на Майдані?!» – спробував відреагувати Роман Зварич (екс-міністр юстиції недавно як міг захищав Ющенка в телеефірі від обвинувачень у фальсифікації отруєння) — і відразу ж отримав за повною програмою. «Мені твоя допомога не потрібна, я сам на сам розбиратимуся з тим, хто мене обвинуватив», — гордо заявив Ющенко. І пообіцяв... посадити кривдника до в’язниці! Прізвище потенційного в’язня назване не було, але ошелешені самооборонці сприйняли це як прямий натяк на Жванію.

Анатолій Гриценко, який наступним потрапив під гарячу руку почесного голови, просто вийшов із залу — ну, а як інакше колишній міністр оборони мав відреагувати на обвинувачення Ющенка, що він «доброго слова не сказав про армію... і президента. І це велика ганьба!»? Утім, і сам гарант Конституції на засіданні не затримався. Оскільки, за графіком, у нього саме була запланована зустріч з іноземними гостями, президент не став більше слухати депутатів і залишив зал. Встигнувши на ходу ще й Тарасу Стецьківу побажати «вийти з блуду».

Те, що вчорашні соратники з «НУ—НС» викликають у Віктора Андрійовича, у кращому разі, роздратування, було відомо й до 7 липня. Не справдили вони його сподівань, не домоглися зміцнення президентських позицій у країні й парламенті, не стали стримуючим чинником для Тимошенко, не зрозуміли стратегічного замислу досягти компромісу з регіоналами. Однак уперше глава держави висловив свою зневагу так відверто. В обличчя. Депута­ти, звичайно, — народ здебільшого не гордий. І цілком можуть вдати, що нічого не сталося. Проте чекати після цього беззавітної відданості від усіх не варто. А питання, на кого в такому разі спиратися президентові, по суті, зависає в повітрі. Не на БЮТ же з Партією регіонів?

Це дзвінке слово «ЄЦ»!

Утім, як кажуть, на ловця і звір біжить. Опору, точніше, «народну опору», обіцяє президенту Віктор Балога з товаришами. Саме такий підзаголовок фігурує у рекламі «Єдиного центру», якою останнім часом зустрічають користувачів найпопулярніші інтернет-сайти. Зрозуміло, думкою народу при цьому цікавитися не обов’язково — зрештою, не цікавилися нею і творці інших організацій, які претендували на звання «народних», таких як НСНУ, Народна партія, УНП, НДП і навіть, поклавши руку на серце, Народний рух. Від гасел «державі потрібен порядок» і «єднання в ім’я стабільності» віє духом партгоспактиву, знайомим ще з радянських часів і пронесеним через роки незалежності завдяки численним «злагодам» та блокам «За єдину Україну». Втім, і антураж майбутнього з’їзду «Єдиного центру» — із рекламними банерами, «правильними» статтями в доступних ЗМІ і великим залом Палацу «Україна» — звідти ж.

Правда, самі організатори «ЄЦ» усі натяки на номенклатурну суть нової партії рішуче відкидають. Василь Петьовка навіть устиг заявити, що в БЮТу адмінресурсу набагато більше. А в рядах «Єдиного центру» — тільки три губернатори (у СДПУ(о), до речі, теж ніколи не було більше трьох). За місяць після того, правда, до тих трьох додалося ще двоє. Плюс глава Севастопольської міськадміністрації. Однак партійці продовжують наполягати на народному характері своєї організації та формуванні її виключно «знизу». А «брудні натяки» і жарти з приводу абревіатури Ігор Кріль пояснює виключно «переляком Юлії Тимошенко». Понад те, якщо «ЄЦ» так лякає прем’єра, нинішній лідер партії обіцяє нести це ім’я з гордістю, майже як прапор. Ну що ж, у блоці «За єдину Україну» жартівливим скороченням «За єду!» теж намагалися пишатися, навіть наліпки випустили із зображенням хліба й сала. Електорат, правда, гумору так і не зрозумів....

Ось і в світлі перспективи «ЄЦ» експерти, щонайменше ті, хто в проекті участі не бере, вірити відмовляються категорично. Що вже казати про політиків — бютівців, регіоналів та колег-нашоукраїнців. Мовляв, максимум, на що можуть розраховувати єдиноцентристи на майбутніх виборах, — це на подолання тривідсоткового бар’єра. І то якщо грамотно побудують кампанію. Хоча дехто обережно припускає, що на більше куратори проекту й не розраховують. Навіть маленька фракція при приблизному паритеті між БЮТ і ПР здатна зіграти роль «золотої акції» і цілком може ввійти до широкої коаліції.

З другого боку, ЄЦ може й не піти на вибори самостійно. А стати основою нового блоку. З назвою, приміром, «Блок Ющенка». Куди всіх інших прийматимуть виключно за згодою президента та глави його секретаріату. І на їхніх умовах. А в тому, що нашоукраїнці нікуди не дінуться і «самі додому прибіжать», на Банковій переконані. Зрештою, ніяких серйозних зусиль для самостійної участі у виборчій гонці партії — засновниці блоку поки що не роблять. А часу залишається обмаль. Та що там «Наша Україна», навіть «Народна самооборона», яка встигла оголосити про «окреме плавання», до будівництва власної інфраструктури так і не приступила. Адже «НС» у «блок Ющенка» можуть узагалі не взяти. Після «витівок» Жванії та Луценка.

Деякі самооборонці роблять вигляд, що, мовляв, не дуже й хотіли. І ще, мовляв, невідомо, якими будуть результати блоку, організованого Віктором Балогою. Вік­тор Ющенко, звичайно, в організаторських спроможностях свого мажордома переконаний на всі сто. Чому, здогадатися неважко: після Зінченка та Рибачука Балога хоч налагодив роботу секретаріату. Проте діяльність президентської канцелярії — це не організація виборчої кампанії. На ниві збирання голосів виборців позитивного досвіду у Віктора Івановича не над­то багато — кампанію-2007 успішною не назвеш. Закарпаття — надто мало, щоб бути базовим регіоном — адже не Донбас! А провал «НУ—НС» на виборах у Києві — заслуга не одного Балоги. За великим рахунком, найкращими організаторами кампаній Ющенка були вже майже забуті «любі друзі». Проте саме їх Ющенко прибрав зі свого оточення руками того самого Балоги, і тепер вони намагаються триматися на відстані. Вже від ЄЦ — точно.

Можна, звичайно, спробувати змінити правила гри. І повернутися якщо не до мажоритарної, то принаймні до змішаної системи виборів (за такий сценарій усіма доступними засобами агітує Олександр Волков, котрий залишився не при справах). Та зміни до виборчого законодавства потрібно проводити через парламент. При гостро негативному ставленні до таких новацій у БЮТ і ваганнях Партії регіонів. У кожнім разі робити ставку на такий сценарій щонайменше ризиковано. А коли так — і спільний результат гри в дострокові вибори має вигляд більш ніж похмурий.

Їм не жити одне без одного?

Не можна, звичайно, виключати, що всі ці розмови про дострокові вибори і натяки, що когось не візьмуть у списки, — не більш ніж засіб впливу на незміцнілі уми. І мета їх — не далека й туманна перспектива створення більшості в майбутньому пар­ламен­ті, а переформатування коа­ліції вже в нинішній Верховній Раді. Для цього потрібно знайти всього лиш 37 добровольців-нашоукраїнців, готових проголосувати за відставку прем’єра, вихід із нинішньої більшості та створення нової. Не обов’язково, до речі, відразу ж у складі НСНУ і Партії регіонів. Може бути і проміжний варіант — скажімо, «На­ша Україна», БЮТ і Блок Литвина. У цьому разі однаково потрібно знову вирішувати питання про прем’єра. Бютівці, звичайно, можуть наполягати на Тимошенко, але якщо інші не погодяться і вони підуть, грюкнувши дверима, — це буде їхній вибір. Вільний і демократичний. А в нашоукраїнців просто не буде іншого виходу, крім як шукати спільну мову з регіоналами. Або... йти на нові вибори. З усіма переліченими вище ризиками.

Звичайно, така комбінація, як і раніше, видається малореальною. Однак шанси на її здійснення були. Скажімо, показовою була заява Віктора Тополова, котрий оголосив публічно, що готовий голосувати за відставку Тимошенко. Він, звичайно, уточнив, що колеги з «ЄЦ» можуть думати по-іншому. Та якихось ознак, що вони не згодні з Тополо­вим, так і не з’явилося. Водночас у нестримному бажанні приєднатися до «ЄЦ» почали зізнаватися нашоукраїнці, які представляють у парламенті старі націонал-демократичні партії. Ні, вони не казали, що за «широку коаліцію», і в душі, може, навіть проти, але ж процес тільки починається. Деякі самооборонці зізнавалися, що навіть у їхній групі дехто починає замислюватися: чи не краще синиця в руках у вигляді «широкої коаліції»... Про знервованість обстановки можна судити бодай за тим, що, прийшовши на зустріч із президентом і полічивши, що в залі рівно 37 чоловік, депутати від «НУ—НС» відразу ж побачили в цьому якийсь знак.

І все-таки за минулий тиждень маятник хитнувся в інший бік. І річ навіть не в тому, що його з усією силою штовхнув сам президент своєю понеділковою «лекцією». Активну контргру нібито розпочала і Юлія Тимошенко. Че­рез Давида Жванію. Які аргументи при цьому використовувалися, чи обіцяли тих, хто вагається, взяти до майбутнього списку, чи пропонували перспективні посади, чи йшли в хід інші методи переконання — депутати казати відмовляються. Проте настрій помінявся дуже різко. А риторика тих, хто тепер за єдність коаліції та неприпустимість угоди з регіоналами, стала рішучою і навіть дещо пафосною. Немов депутати намагаються пояснити свою позицію не тільки тобі, а й ще комусь, кого при розмові начебто нема. Начебто. Втім, скептики іронічно помічають, що переговори через посередників мають одну особливість — посередник може додати щось «від себе». Та якщо людині хочеться вірити, він на такі дрібниці не зважає.

Зрозуміло, чутки про бютівський «прозелітизм» могли дійти і до вух на Банковій. Можливо, це стало додатковим стимулом як для організації зустрічі президента з фракцією «НУ—НС», так і для роздратованої реакції Ющен­ка. На жаль, «підступи БЮТ» у президентській канцелярії останнім часом бачать навіть там, де їх не може бути за визначенням. А зближення Жванії та Луценка з Ти­мошенко — більш ніж очевидне. Зрештою, доля громадянства Да­вида Важаєвича залежить не в останню чергу від Верховного суду, а міністерська доля Юрія Віталійовича — від наявності/відсутності прем’єрського подання на його звільнення. Інша річ, що далеко не всі самооборонці готові відповідати за зобов’язання, взяті на себе лідером і спонсором групи. Яскравий приклад — голосування з імперативного мандата. І вже зовсім не схоже, щоб «танцювали під дудку БЮТ» інші нашоукраїнці на чолі з В’ячеславом Кириленком.

Зрештою, навіть після «холодного душу», улаштованого Ющенком у понеділок, глава фракції «НУ—НС» усе-таки засудив поведінку Жванії. І в яких вис­ловлюваннях! І знову-таки Кири­лен­ко старанно відтворив усі претензії, висловлені президентом до уряду, і теж від імені фракції. Схоже, що вони все-таки не можуть одне без одного. «Наша Ук­раїна» — без президента. Президент — без «Нашої України». Зреш­тою, перефразуючи одного політичного діяча, іншої президентської раті в Раді в нього однаково немає.