УСЕ НАЙКРАЩЕ, ЯК І РАНІШЕ, ПОПЕРЕДУ?

День Незалежності України — справді велике свято. Для 17,1% громадян. Для 35,2% — це звичайне офіційне свято, як і решта офіційних; ще для 35,1% — просто вихідний; для 9,4% — щось таке, що не варте бути навіть вихідним днем. Порівняння з іншими святами — не на користь Дня Незалежності: Першотравень великим святом вважає 31,8% громадян, День Перемоги — 70%, Великдень — 80,7%.

Більшість (56,3%) наших громадян вважають, що за 11 років Україна так і не стала справді незалежною державою; протилежної думки дотримується 32,4% опитаних; 11,3% не змогли визначитися з відповіддю.

Якби референдум проводився сьогодні, то незалежність України підтримало б менше половини (48,8%) її нинішніх громадян, третина (33,9%) голосувала б проти; 17,3% проігнорувало б цю подію. З тих, хто голосував «за» незалежну Україну в грудні 1991 р., лише дві третини (66,6%) підтвердили б свій вибір сьогодні.

Зниження зазначених показників відбувалося поступово, але протягом останнього року ми здали важливий рубіж: якщо в серпні 2001 р. незалежність України ще готові були підтримати хоч і не набагато, але все-таки більше половини громадян — 51,3%, то сьогодні — уже менше половини (48,8%).

Такими є результати опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова напередодні Дня Незалежності — з 7 по 16 серпня 2002 р. Методом особистого інтерв’ю було опитано 2004 особи віком від 18 років у всіх регіонах України.

Чому наше ставлення до головного свята країни настільки скептичне? Чому навіть на Заході України, відомому сильними державницькими настроями, День Незалежності великим святом вважає лише 40,3% жителів? Чому частка тих, хто вважає 24 серпня великим святом, помітно зменшується зі збільшенням віку громадян: із 27,1% серед молоді 18—19 років — до 13,2% серед 40—49-річних?

Відповіді очевидні: причин для радості мало, швидше — сумно. Адже голосуючи за незалежність, ми голосували не за перенесення столиці з Москви в Київ. Ми голосували за право самим будувати своє життя, і будувати його гідним людини.

Не можна погодитися з тими, хто вважає, що нам не вдалося побудувати незалежну державу. Вдалося. Нам удалося зробити те, що в сучасному цивілізованому світі неможливо. У цьому світі будь-яка держава гранично залежна. Передусім від своїх власних громадян. Далі — від принципу верховенства права (у першу чергу верховенства прав людини), від норм і правил міжнародного співтовариства, від узятих на себе зобов’язань... Наша держава від усього цього практично не залежить. Утім, і від неї сьогодні мало що залежить — не те, що в світі, навіть у межах регіону. Так і живемо.Ми побудували державу, не залежну від її власних громадян. 92% громадян України переконані, що вони не впливають на центральну владу, 89,9% — на владу місцеву, й лише 0,7% — вважають, що можуть істотно впливати на ту й ту владу.

86,2% громадян не почуваються господарями своєї держави; почуваються такими — лише 7,4%; не змогли визначитися з відповіддю 6,4%. Навіть на Заході країни, що зберігає романтичне ставлення до держави, її господарем почувається лише один із семи жителів (13,6%); на прагматичному Півдні — лише кожен двадцять п’ятий (4%). Віковий зріз здатний викликати лише сумну посмішку навченого життям: найбільше впевнених у своєму статусі господаря держави в групі 18—19-річних — 13,5%; зате в групі найактивнішого трудового віку — 30—39 років — таких лише 5,4%.Ми побудували державу, що масово порушує права громадян. 91,2% опитаних упевнені в тому, що в Україні не забезпечується конституційне право громадян на достатній життєвий рівень; 82,1% — право на працю й можливість заробляти на життя цією працею; 80,7% — право на охорону здоров’я; 69,7% — право на освіту. 73,7% респондентів не впевнені в тому, що їхні діти, живучи в Україні, почуватимуться захищеними від зазіхань на їхні права та свободи. За цими цифрами — не емоційні оцінки людей, втомлених перехідним періодом, а справді нестерпні умови життя більшості співвітчизників.

54,5% опитаних повідомили, що вони мусили відмовлятися від медичної допомоги через відсутність коштів. Через брак грошей на елементарні антибіотики, на лікування в стаціонарі ми почали помирати від запалення легенів та грипу. У країну повернулися «соціальні» хвороби, про які ми забули 30—40 років тому. З початку 2001 р. Україна ввійшла в стан епідемії туберкульозу; щогодини від цієї хвороби помирає одна людина, понад 80% хворих помирає у працездатному віці. Україна посідає перше місце в Європі за темпами поширення СНІДу, хвороба вийшла за межі груп ризику й вже уражає загальну популяцію (500 випадків інфікування щомісяця). У кількох областях епідемічний поріг СНІДу перевищено втричі-вчетверо.

Щодо права на працю: уряд фіксує безробіття на рівні 4%, Міжнародна організація праці — 11,7%. З урахуванням його прихованих форм, безробіття в Україні сягає 30—35%. Той, хто зміг реалізувати своє право на працю, зовсім не обов’язково зможе забезпечити гідне життя, створити сім’ю: середня зарплата (377 грн.) практично дорівнює прожитковому мінімуму працюючого (365 грн.).

Ми побудували економічно неефективну державу. Переважна більшість (80,5%) опитаних упевнені, що матеріальний стан їхніх сімей, порівняно з 1990 р., погіршився (68,1%) або не змінився — 12,4%; про поліпшення матеріального становища повідомили 13,5%. У пошуках кращого життя Україну готові залишити 30% громадян, якби в них була така можливість. Приблизно 2,5 млн. уже виїхали — вони працюють у всіх країнах світу, зокрема й тих, які ще вчора вважалися менш розвиненими, ніж наша власна країна.

Виправдовуючись, держава розповідає про труднощі перехідного періоду, про важку спадщину попереднього режиму і чим далі, тим більше — про бідність країни. Брехня. Труднощі перехідного періоду і важка спадщина були в усіх постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи. Це не завадило їм за 10 років вийти на рівень необоротних ринкових перетворень. Нас випередили країни, які пережили не тільки «шокову терапію», а й громадянську війну. А про бідність України говорити соромно. На початку 1990-х країна мала передумови для трансформації економіки не просто в ринкову, а в соціальну ринкову. Не будемо вкотре перераховувати, що було в України і що є тепер. Бідна не Україна. Бідні українці. Не всі. Хто їздив за кордон, підтвердить — у жодній європейській столиці немає такої кількості (у відсотковому відношенні) автомобілів вартістю $100 тис. і більше. Таке розшарування на дуже бідних і дуже багатих у світі ще треба пошукати; у цій сфері роль держави як регулятора та стабілізатора соціальних процесів атрофована повністю.

Останніми роками нам говорять про зростання ВВП України, найвище в Європі, про двозначні цифри зростання реальної зарплати. Але чомусь рядові громадяни цього зростання на собі ніяк не відчують. Чи цей «споживчий кошик» незрозуміло як обчислюють, чи вітчизняна статистика всуціль керована, — але ті, хто ходить у магазин і на ринок, бачать, що зарплати вистачає на дедалі меншу кількість товарів, а оплата послуг в ощадкасі з’їдає дедалі більшу частину місячних доходів. Уряд має замислитися, чому на тлі зростання макроекономічних показників населення не відчуває оптимізму з приводу перспектив української економіки: лише 11,8% громадян вважають, що економічне становище країни протягом найближчого року зміниться на краще; протилежної думки — 28,4%; не чекає ніяких змін 44,7%; майже кожен шостий (15,1%) не зміг визначитися в цьому питанні.

Наша держава живе в борг і перекладає цей борг на своїх громадян. Ми не завжди замислюємося над цифрами. $12 млрд. державного боргу — що це таке, і звідки він узявся? Ця сума означає, що кожна сім’я з 4-х чоловік заборгувала $1000, або понад 5000 грн. Якщо оголосити про це в якомусь селі на зборах місцевого КСП, то не те що в районі, в усій області не вистачить ліжко-місць, щоб рятувати переляканих людей від інфарктів. $12 млрд. зовнішнього боргу означає нову пральну машину, телевізор, холодильник і відеомагнітофон зарубіжного виробництва — у кожну сім’ю з 4-х чоловік, за рахунок західних кредиторів. Або новеньку вітчизняну «Таврію» — у кожне друге подвір’я, за той самий рахунок. Нічого схожого наші громадяни від закордонних кредитів не одержали. Можливо, за згадані $12 млрд. в Україні було створено 1—2 млн. робочих місць? Навіть вітчизняна статистика цього не підтверджує. Колись ми дізнаємося, хто брав і кому давав зарубіжні кредити під гарантії уряду, хто і яку частину грошей не повернув державі, хто винен у неефективному використанні кредитів, і чому тепер ми й наші діти повинні за це викладати свої гроші? Наша держава від нас не залежить, а тому з поясненнями не поспішає.

Ми побудували державу, у якій переважає почуття страху. Страшно пересічним громадянам — втратити роботу, подачку у формі компенсації за комунальні послуги, майбутню копійчану пенсію. Саме тому працюючих, особливо бюджетників, легко вивести на демонстрацію на підтримку влади, легко й безкарно позбавити не тільки світла й гарячої води, а й житла; не тільки правдивої інформації, громадянських свобод, а й людської гідності.

Страшно бізнесменам. Їх душить не тільки податковий прес. Їх душить формула «процвітання бізнесу — це лояльність до діючої влади, а ще краще — родинна близькість із нею». Хто не з владою — може втратити не лише бізнес, а й свободу. Безкарне відбирання і того, й того влада демонструвала вже не раз.

Відомо, що риба гниє з голови. Відомо також, що чистять її з хвоста. Переповнені українські в’язниці напхані десятками тисяч дрібних злодюжок, які вкрали хто велосипед біля магазину, хто сусідського барана. А ті, що крадуть по-великому, сотні мільйонів і мільярди, почуваються до часу спокійно. Поки не порушать правил, бо тоді запрацює репресивна машина, і правоохоронна система вибірково ставить збурювача спокою на вказане згори місце.

Можновладцям теж страшно — втратити владу, джерело доходів; крім того, можуть же змусити відповідати за скоєне. Страх втратити посаду змушує міністрів брехати своїм громадянам, дипломатів — громадянам інших країн, зачитуючи наперед заготовлені прес-релізи про демократичні вибори в Україні та про європейські прагнення нашого демократичного керівництва.

Ми побудували державу, яка постійно посилює сама себе і чинить опір оновленню. Оновлення не хоче жодна влада, у жодній країні — така природа політиків і політики. Важливо інше: як далеко готова піти влада в порушенні етичних норм і закону заради збереження себе при владі.

Програма мінімум нашого чиновника — зберегти владу, програма максимум — розширити владні повноваження, особливо так звані «хабароємні» функції. Скільки пам’ятаєтмо, нашій владі завжди бракувало повноважень, а можливо, їй бракує чогось іншого?

За свою державу наша влада боротиметься будь-якими засобами, «порушуючи будь-які статті виборчого закону, які тільки можна порушити». Ми це бачили 31 березня. Наша не залежна ні від кого держава не реагує на те, що більше половини (58,6%) громадян упевнені в недемократичності парламентських виборів, що міжнародні спостерігачі свідчать про те ж саме. Наша влада після цього проводить ще «яскравіші» довибори — спочатку в президентському кабінеті, для формування слухняної парламентської більшості «під Литвина», а потім 14 липня в трьох округах. У липні міжнародні спостерігачі приїжджати в Україну вже не стали, вони вдосталь наїлися нашої демократії в березні, аби псувати собі настрій ще й у період відпусток.

Результат виборів-2002 — не тільки вище зазначене ставлення громадян до Дня Незалежності та самої незалежності, а й невіра в демократичність майбутніх президентських виборів. Тільки 21,2% громадян вважають, що майбутні вибори 2004 р. будуть демократичними; більше половини (51%) упевнені в протилежному; для 27,8% опитаних питання залишається відкритим.

«Надія нації» може й далі тішитися своїм високим президентським рейтингом, розтягуючи задоволення до осені 2004 р. Та, вочевидь, після 31 березня та 14 липня і Віктор Андрійович уже збагнув, що президентських виборів для нього може й не бути. А якщо вони й відбудуться, то рейтинги в цьому забігу важитимуть найменше. На Банковій є досвідчені юристи, вони підкажуть: а) як не зареєструвати потрібного, точніше — непотрібного кандидата; б) як зняти з пробігу вже зареєстрованого кандидата; в) як правильно організувати вибори й підрахунок голосів; г) як оскаржити в суді результати виборів, якщо вони виявилися неправильними. За період із квітня 2000 р. нагромаджено море досвіду, все відшліфовано до деталей.

Що далі?

Чинного Президента не хоче бачити чинним конституційна більшість громадян України всіх вікових категорій і в усіх регіонах: 77,6% громадян не підтримали б зміну законодавства, яка дозволила б обрати Л.Кучму на третій термін; 71,8% негативно поставилися б до висування його кандидатури на наступних виборах; 71,7% підтримали б добровільну відставку Президента.

Заплановані на вересень акції протесту опозиції з вимогою дострокової відставки Л.Кучми підтримує 42,9% громадян, не підтримує — 37,4%. Певна річ, це вербальна, пасивна підтримка. Але треба знати менталітет українців: вони вже не бояться заявляти невідомим інтерв’юерам про свою готовність підтримати дії опозиції — і це вже подвиг, очевидно, багатьох уже «дістали» по-справжньому.

Річ не тільки в Л.Кучмі. Система влади, створена в Україні не без нашої участі, внутрішньо нестабільна. Хоч хто прийде на зміну Л.Кучмі, він у цій системі поводитиметься так само незалежно від нас, як і його попередник. Потрібна зміна системи влади. Але в побудованій нами державі всі питання вирішуються тільки за згодою першої особи. І тим паче це стосується перерозподілу владних повноважень. Ми не забули, як затято Л.Кучма протягом 10 років боровся за їх розширення. Він також не раз озвучував своє відоме ставлення до Верховної Ради, політичних партій, опозиції загалом і окремих її представників. Тож украй потрібна країні конституційна реформа, ініційована опозиційними партіями, у виконанні нинішньої президентської команди сумнівна.

Жити як жили низи в цій державі вже не хочуть. Але й активно боротися за краще майбутнє вони не будуть. Чи можуть верхи продовжувати керувати, як і керували? Можуть, але, очевидно, недовго. З нашим терплячим народом та при нормальній системі влади — чудеса можна вершити. Але з нашим-таки безмовним народом і при нинішній системі влади дуже важко щось змінити у цій владі. Чи вистачить нагорі колективного розуму й мудрості розірвати зачароване коло заради майбутнього країни та її громадян?