Укрспецдесант

Нова українська влада добралася до збройового бізнесу. Її ставлення до цієї сфери виявилося ще більш трепетним, аніж у попередньої. Якщо колишнього генерального директора «Укрспецекспорту» Валерія Шмарова без зайвого пафосу представляв секретар Радбезу, то нинішнього — Сергія Бондарчука — особисто Президент України у присутності і секретаря РНБОУ Петра Порошенка, і першого віце-прем’єр-міністра Анатолія Кінаха. Для вітчизняної «зброярки» визначили нові орієнтири — стати агресивною, чесною та прозорою. Щоправда, з такими закликами є ризик перемогти тільки себе, якщо гра на збройовому полі не буде командною. Командною на рівні держави, а не окремих груп впливу.

Формула впливу

У середовищі збройового бізнесу новий керівник «Укрспецекспорту», котрий працював в одному парламентському комітеті з нинішнім секретарем Радбезу, практично невідомий. А військово-оборонний базис С.Бондарчука в тому, що він випускник Київського загальновійськового училища ім. Фрунзе, а до роботи в парламенті був заступником глави концерну «Енергообладнання» ДП «Завод ім. Малишева». На перший погляд призначення пролобійовано секретарем Радбезу. Насправді ж у цьому президентському призначенні закладено глибшу ідею — створити баланс між амбіціями секретаря Радбезу і потужним потенціалом прем’єр-міністра у впливі на збройову сферу.

Де-юре схема військово-технічного співробітництва у нас завжди була президентсько-урядовою. Все регулювали укази Президента і постанови уряду, хоча далеко не кожен контракт вимагав персональної уваги глави держави та прем’єра. Але утрясання принципових нюансів відбувалося на рівні створеного в лютому 1999 р. при Президенті України (а реально — у складі РНБОУ) Комітеті з питань військово-технічного співробітництва й експортного контролю. Саме там де-факто і формувалася ідеологія ВТС і основні рішення за конкретними угодами. Під Радбез значною мірою сформовано й дозвільну систему. Тепер же, коли статус секретаря РНБОУ різко зріс, здавалося б, і збройова торгівля має опинитися винятково в руках цієї структури та її секретаря. А Петро Порошенко близький до того, щоб мати такий же вплив на військово-технічне співробітництво України з іноземними державами, як Володимир Горбулін у 1997—99 рр. Може, навіть трохи більший. Оскільки генеральний директор «Укрспецекспорту» Валерій Малєв деякі питання (наприклад, участь МДК «Зубр» у тендері в Греції та його відправлення в цю країну) вирішував безпосередньо з Леонідом Кучмою, а Сергій Бондарчук буде явно позбавлений такої можливості.

До того ж рівно рік тому основний спецекспортер помітно втратив свою політичну вагу: генеральний директор держкомпанії був позбавлений права голосу при прийнятті рішень у Комітеті з питань військово-технічного співробітництва й експортного контролю. Тепер від генерального директора вимагатимуть беззаперечної й оперативної реалізації розроблених на вулиці Каменєва (апарат РНБОУ) рішень, хоч би якими жорсткими вони були. Ця роль скидається на ту, що її виконував у 1996—98 рр. перший керівник держкомпанії Андрій Кукін.

Однак якщо ідеологічні й дозвільні нитки «зброярки» дедалі більше замикатимуться на Радбезі, то всі важелі впливу на оборонну промисловість зосереджені саме в уряді. «Укрспецекспорт» є структурою Кабміну, а призначення глави компанії неможливе без схвалення прем’єра. Чи не тому на цю посаду не було призначено голову правління «Ленінської кузні» Валерія Шандру, значно ближчого до Порошенка, ніж Бондарчук? А на заслухуванні представників збройового бізнесу Юлія Тимошенко проявила, за свідченням самих «зброярів», завидну компетентність. Тож другий — прем’єрський — центр впливу на збройовий бізнес збережеться і, очікується, навіть посилиться. А Петру Олексійовичу на прикладі колишніх відносин «Ленінської кузні» з «Укрспецекспортом» добре відомо, що виходить, коли погляди на певні речі в промисловців і торговців зброєю не збігаються.

На певному етапі Юлія Володимирівна може спиратися на першого віце-прем’єра, котрий вже вивів на лаву запасних одного з дуже впливових довгожителів у чиновницькій обоймі оборонно-промислових менеджерів — першого заступника міністра промислової політики Валерія Казакова. У найближчих планах уряду — створення потужних вертикально й горизонтально інтегрованих оборонно-промислових структур.

У результаті нинішній глава держави зберіг систему противаг у впливі на збройовий бізнес. Такі ж принципи сповідував його попередник. Для майбутнього ВТС важливими є завершальні штрихи кадрової політики. Йдеться насамперед про Комітет із військово-технічного співробітництва та політики експортного контролю і про Держслужбу експортного контролю. На чолі першого сьогодні залишається Юрій Прокоф’єв, котрий, у разі якщо Порошенко має плани його залишити на посаді, об’єктивно може виявитися з’єднувальною ланкою між нинішніми кураторами ВТС і професійною командою збройової торгівлі, яка помітно потіснилася.

Що стосується другого відомства, то не відомо, надійний виконавець якої команди опиниться в цьому кріслі — тимошенківської чи порошенківської... Не ясно й те, за якими критеріями новий глава «Укрспецекспорту» будуватиме нову вертикаль усередині самої компанії. Якщо він візьметься за кадрове питання занадто ревно, близько 30% контрактів можуть виявитися втраченими або надовго замороженими. З огляду на особистісний чинник у збройовій справі. Якщо він зволікатиме із вирішенням кадрових питань, у тому числі й у дочірніх фірмах, йому не вдасться встановити контроль над «Укрспецекспортом» і зупинити шахрайства, що мали місце за старого керівництва.

Поки ж визначається новий кадровий розклад, і це дуже показово. Буквально за кілька днів до призначення С.Бондарчука відновили свою діяльність ліквідовані рішенням екс-директора «Укрспецекспорту» Валерія Шмарова дві дочірні компанії держпосередника — «Спецтехноекспорт» і «Промоборонекспорт». «Реінкарнація» є не ознакою лібералізації ВТС, а, радше, свідченням умілого використання моменту. Адже за певних обставин В.Шмаров, можливо, скасував би й інші фірми, перетворивши їх на регіональні управління держкомпанії. Але несподіваним козирем останніх виявився державний масштаб робіт. Приміром, найпотужніша з «дочок» — «Укроборонсервіс» — сьогодні бере участь ледь не в десятку програм державного і міждержавного рівня. Серед них чималий проект поставок озброєнь у Туркменістан в обмін на газ, організація ремонту ключових зенітно-ракетних систем української армії С-300П, організація утилізації боєприпасів і залучення під цей проект іноземних інвестицій, і навіть власне виробництво автомобільної техніки.

У пошуках нової ідеології

Навіть на тлі чергового збройово-ракетного скандалу Президент не розчарував торговців чутливою продукцією, висловивши тверде переконання, що «Україну (як постачальника озброєнь) повинні знати на всіх материках і континентах». «Ми відсутні на деяких ринках не через дефіцит пропозицій, а через дефіцит політичної волі й останні скандали», — зауважив В.Ющенко, додавши, що головне завдання компанії — перехід до технологічного виробництва озброєнь разом зі своїми дочірніми структурами. Він не приховував, що нова стратегія «вочевидь, зачепить сторону політики озброєння, і, швидше за все, у ній буде структуровано складову, яка вимагає проведення відповідних змін у виробництвах, що займаються виготовленням зброї як для національного Міністерства оборони, так і для зовнішнього ринку».

Ризикнемо припустити, що заява В.Ющенка — не політична декларація. Глава держави не може не знати, що «Укрспецекспорт» як експортер-посередник «живе» на комісійні (нехай іноді й солідні). А кошти за вироблену техніку йдуть виробнику. Держкомпанія має досвід самостійного інвестування розробок; має досвід участі в схемах інвестування, чи, радше, кредитування через Українську державну інноваційну компанію, під гарантії «Укрспецекспорту». Але це одиничні випадки типу «Кольчуги-М», масовий характер тут не передбачається. Насамперед тому, що «Укрспецекспорт» у його нинішньому вигляді не має ресурсів. Якщо ж слова Президента розуміти буквально, то систему ВТС очікує суттєва для всіх гравців і центрів впливу трансформація.

Так, перехід до технологічного виробництва озброєнь, як вимагає Президент, потребуватиме управління інвестиційними ресурсами — із центром прийняття рішень у рамках «Укрспецекспорту». Для цього «Укрспецекспорт» потрібно перетворити на державний концерн чи холдинг, у складі якого має бути кілька десятків найбільш успішних оборонних заводів і конструкторських бюро, на додачу, можливо, банк, а також страхова компанія. Таку ідею хотів реалізувати Валерій Малєв. І, до речі, багато в чому домігся успіхів без її легалізації. При цьому слід пам’ятати, що в країні досить обмежена кількість напрямів, інвестування в які може дати комерційну віддачу, та й ще забезпечити необхідною зброєю українську армію. По-перше, це високоточні засоби поразки: ракети «повітря—повітря» з активною голівкою самонаведення та протитанкові керовані ракети. По-друге, військово-транспортна та спеціальна авіація. По-третє, засоби виявлення і радіолокації. Втім, поки відсутній внутрішній ринок для вітчизняної військової техніки як такий, експортні шанси також будуть переполовинені...

За чисті руки

Це головна з амбіцій Президента України на збройовому полі. За всю історію «Укрспецекспорту» (і взагалі українського збройового бізнесу) головного продавця вперше закликали працювати чисто й публічно. «Поряд із колосальними можливостями з виробництва та реалізації нової техніки ми говоримо про те, що державна компанія має забезпечити такий тип політики, який не мав би жодних інтересів, окрім державних», — заявив В.Ющенко. Заклик до публічності значною мірою є відгомоном на скандал з приводу поставки ракетних озброєнь до Іраку та Китаю. Але в цій справі стільки «стирчить вух» — своїх і сусідських, що, за великим рахунком, необхідно відокремити цю ракетну катавасію від визначення орієнтирів для «Укрспецекспорту». А для виконання норм прозорості цілком досить обмежитися щорічним президентським (прем’єрським чи радбезівським — залежно від того, чиїм у результаті виявиться збройовий «дах») звітом про діяльність держави в цій сфері; парламентськими слуханнями з питань експорту зброї в профільних комітетах; публікацією узагальнених даних про регіональні та світові ринки озброєнь. Така практика широко розповсюджена в країнах Європейського Союзу та США. Навіть у Білорусі, де на сайті МЗС щороку вивішують звіти на тему національної збройової активності. Хоча за цими звітами важко зрозуміти, куди саме було продано білоруську зброю.

Яка ступінь прозорості необхідна в збройовому бізнесі і чим це може загрожувати? За самою своєю суттю збройовий бізнес ніколи не був і не буде цнотливо-хрестоматійним. Ні в кого. Ні в американців, ні в європейців, ні у китайців, ні в ізраїльтян, ні у росіян. І наявні в усіх збройових лідерів приклади закулісних інтриг свідчать про те, що подібні ситуації — не виняток із правил, а радше саме правило. Наприклад, ту ж корпорацію «БАе системз», найбільшого європейського експортера зброї, обвинувачували у виплаті багатомільйонних хабарів вищим чиновникам ряду країн, зокрема на Близькому Сході. Натомість компанія отримувала від чиновників вигідні контракти на поставку озброєння. Тільки в Саудівській Аравії «БАе» витратила на підкуп чиновників 30 млн. дол. Її топ-менеджери укладали з представниками країни-покупця два договори. В одному прописували виплату комісійних від «БАе системз» вищим чиновникам за посередницькі послуги в незначному розмірі. А відповідно до іншого, секретного, вони отримували фактичну винагороду, значнішу. Тепер запитайте у людей знаючих, отримала б Україна контракт на поставку танків у Пакистан ціною в 640 млн. дол. у «безвідкатному» варіанті?

Однак зрозумілим є одне: перш ніж рухатися вперед, потрібно провести глибоку ревізію попередньої діяльності та нинішнього стану «Укрспецекспорту» і всіх його дочірніх структур. Необхідний незалежний аудит цінової політики, аналіз схем розподілу отриманих коштів — забагато цілком обгрунтованих запитань до спецекспортерів звучить із боку Міноборони, МНС, Мінпромполітики... Тому дуже своєчасним було рішення уряду провести таку поглиблену перевірку силами КРУ із залученням представників зацікавлених міністерств. В інтересах держави — створити максимально сприятливі умови для контролерів, щоб економічна частина збройового бізнесу була максимально прозорою та прибутковою для держави, а не його окремих учасників.

За будь-якого розкладу просування української зброї на зовнішні ринки має стати усвідомленою державною політикою. Тут потенціалу «Укрспецекспорту» явно недостатньо. Повчитися конкурентного протистояння є у кого. Хрестоматійний приклад — боротьба Франції та США за поставки техніки в Південну Корею (французи мали намір продати свої літаки «Атлантик»). Діючи через своїх «агентів впливу» у цій країні, США домоглися, щоб питання про купівлю цих літаків п’ять разів ставили на обговорення в міжміністерському комітеті Південної Кореї із закупівлі озброєнь — і всі п’ять разів голосування було на користь Франції. Тоді США «допомогли» корейському міністру оборони піти у відставку, а нового запросили на десять днів у Вашингтон. У результаті Південна Корея закупила американські літаки. Чи можемо ми похвалитися тим, що, наприклад, просування українського літака Ан-140 на зовнішні ринки обставлено такою ж державною турботою? Коли прем’єр-міністр півтора року тому їздив з офіційним візитом до Малайзії, питання поставки туди танків стояло десь 14-м пунктом на переговорах. Через рік у Малайзію пішли не українські, а польські танки Т-72.

Однак річ не тільки у відсутності політичної підтримки при просуванні зброї на експорт. Є інші форми співробітництва, які українська сторона практично не використовує. Сьогодні зброю та боєприпаси без особливих умов купують лише ті, хто вже воює чи готується до війни. Всі інші до цього задоволення мають особливий підхід. Нинішній ледь не стандарт продажів — створення на території країни-імпортера потужностей із виробництва закуповуваного озброєння, передача технологій. При цьому сучасний контракт на поставку озброєнь практично ніколи не передбачає негайної повної оплати. Так, при продажі французької зброї передоплата становить 10—15% від вартості контракту з наступною розстрочкою на кілька років. Дуже часто використовують різні компенсації, покликані зацікавити покупця у виборі саме запропонованої продукції, включаючи й практику безоплатної передачі озброєнь і техніки. За всіма цими напрямами Україну обходять не тільки США, Франція. Німеччина, Ізраїль, а й та ж Росія, і навіть ПАР із Польщею.

Контроль в ім’я контролю?

Тепер про контроль за збройовим експортом. Як заявив секретар Ради національної безпеки й оборони Петро Порошенко, його структура готує пропозиції щодо поліпшення експортного контролю, який має обмежувати незаконний продаж зброї і товарів подвійного призначення на експорт. У теорії все правильно. Але й без того всі попередні українські революції в збройовому бізнесі передусім були спрямовані на посилення контролю. При цьому на рівні Держслужби експортного контролю заявки на експорт, за словами заводчан і самих продавців зброї, розглядають довго.

Коли виникають сумніви, ухвалення рішення про укладання того чи іншого збройового контракту виносять на розгляд Комітету з питань політики військово-технічного співробітництва й експортного контролю, очолюваного першим заступником секретаря Радбезу. Що буває в тих випадках, коли голоси розходяться (байдуже, який це рівень дебатів — Держслужби експортного контролю чи Комітету)? Одні контракти, здатні принести користь державі, стають жертвою відомчого чванства чи особистих інтересів. Інші не реалізують через зведений в абсолют принцип «хоч би чого не сталося». Як наслідок, в основі самої ідеології прийняття рішень в галузі ВТС, ідеології експортного контролю держави став переважати обмежувальний принцип. При збереженні цієї стратегії політика України в цій сфері ніколи не стане агресивною. Хоч як би до цього закликав Президент. Фахівці кажуть, що кожен п’ятий втрачений контракт був результатом вичікувального озирання на незліченну кількість стратегічних партнерів, а кожен четвертий — наслідком відсутності лобістської підтримки на вищому державному рівні.

Щоб перейти до агресивної політики в цій сфері, потрібно, наприклад, відмовитися від дозвільної системи експортного контролю на користь повідомлювальної. Варто скоротити для суб’єктів ВТС тривалу процедуру узгоджень щодо кожної конкретної угоди, спростити процедури митних оформлень і проходжень. Якщо це вдасться зробити — зрушення будуть. За всіх ризиків таких нововведень. І готовності працювати на ринках, які, з погляду Сполучених Штатів, завжди вважатимуть проблемними.