УКРАЇНСЬКА ЗБРОЯ ХХІ СТОЛІТТЯ. З КИМ ДРУЖИТИ?

Минулої неділі, перебуваючи з нагоди Дня танкіста в Харкові, новий заступник міністра оборони з озброєння, начальник озброєння ЗСУ Олександр Стеценко заявив, що керівництво військового відомства України звернулося до Президента країни з проханням перенести представлення Програми розвитку озброєнь і військової техніки для розгляду Радою національної безпеки й оборони (РНБО) України на четвертий квартал поточного року. При цьому причини перенесення генерал пояснив необхідністю точних розрахунків і співвіднесення програми з фінансовими можливостями держави для забезпечення її реального виконання.

Нагадаємо, що прийняття програми, над якою військове відомство працює вже протягом кількох років і яка розпухла до кількох десятків томів, планувалося ще в 1997 р. А з листопада минулого року цьому документу, що на півтора десятиліття має визначити напрямки розвитку вітчизняної оборонної промисловості, пильну увагу став приділяти й глава держави. На колегії Міноборони минулої осені він при журналістах визначив термін представлення широкомасштабного проекту розвитку української зброї на розгляд РНБОУ до лютого 2000 р. Потім до вересня... Тепер, схоже, старт для виробників зброї знову переноситься...

АПЕТИТИ Й ПРІОРИТЕТИ

Цікаво, що й міністр оборони Олександр Кузьмук, і заступник голови Держкомітету промислової політики України (ДКПП) Валерій Казаков, який безпосередньо займається питаннями оборонної промисловості, незалежно один від одного зазначили, що програма розвитку озброєнь і військової техніки повністю готова й з промисловістю узгоджена. Водночас, за словами генерала Кузьмука, оскільки в країні з’явилася Держкомісія з питань оборонно-промислового комплексу, всі питання, пов’язані з прийняттям цього документа, мають бути узгоджені з керівництвом цієї структури.

Об’єктивно, військовикам сьогодні вельми нелегко через певну двозначність у зв’язку з відповідальністю за появу в країні документа, який так чи інакше відповідає на кілька запитань глобального масштабу.

По-перше, як будуватиметься військова стратегія гарантування безпеки країни? Це питання прямим чином залежить від того, які технологічні розробки й якими темпами впроваджуватимуться у ЗСУ. Військові мали б забезпечити реалізацію такої стратегії, а не самостійно її розробляти. Сьогодні вже всі визнають, що військова доктрина країни 1993 р. безнадійно застаріла, але прийняття нової, яка повинна визначати напрямок усіх наступних програм, пов’язаних з обороною й безпекою, найближчим часом не відбудеться. Та й чи варто державі з річним бюджетом 7 млрд. дол. мати ілюзії з приводу технологічного забезпечення нової доктрини. Через це військові, котрим свого часу віддали на відкуп розробку всієї програми, є заручниками як її основних параметрів, так і виконання. Не кажучи вже про те, що багато представників ВПК небезпідставно вважають, що, впорядковуючи документ, розробники більше виходили з бажань, ніж з можливостей, і зокрема можливостей національної оборонки. До речі, не випадково згаданий уже В.Казаков зауважив, що військова промисловість, не чекаючи прийняття програми, приступила до реалізації одного проекту, пов’язаного з розвитком спеціальних технологій, — просто розробники зброї усвідомлюють, що тривале очікування рішення на вищому рівні може призвести до такого відставання, коли вже буде легше купити, ніж вкладати гроші в науково-дослідні та експериментально- конструкторські роботи.

По-друге, чи стане Україна виробником нової зброї? А якщо стане, то чи буде країна — виробник зброї — прогресувати на світовому ринку озброєнь. Останнє сьогодні особливо важливо з огляду на те, що на найближче майбутнє майже не передбачено закупівель для вітчизняної армії, і «оборонка», яка набагато перевищує потреби країни, виживає лише завдяки зовнішньоторговельним операціям. Тобто, з одного боку, Програма розвитку озброєнь і військової техніки має диктувати підприємствам ВПК, як жити, а з другого — останні перебуватимуть у повній залежності від ринку. До слова, з ДК «Укрспецекспорт», що від імені держави України працює на світовому ринку зброї, з приводу програми ніхто не радився. І вже, тим більше, не варто й говорити про заводи, які експортують техніку.

Треба віддати належне українському генералітетові, його апетити з приводу появи нової зброї стали помірнішими, а погляд на фінансове забезпечення програми більше наближений до українських реалій. Коли ще в лютому н.р. український Генштаб, називаючи пріоритети в розвитку зброї, зараховував до таких розробки нової військової техніки практично для всіх видів ЗБУ, а на все це хотів одержати 9 млрд. дол. «з урахуванням очікуваного збільшення ВВП до 2015 р.» (останні кілька років на розвиток озброєнь виділялося десь 300—500 млн. грн.), то нині О.Стеценко назвав тільки три основних напрямки: перший і основний — системи управління ЗБУ, другий — галузь розвідки й радіоелектронної боротьби, третій — Військово-повітряні сили та війська Протиповітряної оборони, додавши також розвиток на нових технологічних і фізичних принципах нових видів озброєння ЗБУ. При цьому генерал зазначив, що сподівання військових пов’язані зі збільшенням удвічі держбюджету на національну оборону вже в 2003—2004 роках. Крім того, заступник міністра з озброєнь переконаний, що фінансові витрати на реалізацію програми включатимуть не лише бюджетні гроші, а й кошти від реалізації техніки й озброєнь, а також надходження від валового національного продукту у разі його зростання. При цьому і глава оборонного відомства підкреслив авторові, що реалізація програми виллється «в суму, яка набагато перевищує 9 млрд. дол.».

Справді, таке завдання може виявитися під силу за умови наявності чіткої координації та своєчасного фінансування. Тим більше що системи управління ЗБУ країна може створювати й модернізувати самостійно, засоби технічної розвідки та радіоелектронної боротьби взагалі є одним з передових напрямків, освоєних Україною (й досить непогано експлуатованих на світовому ринку зброї). Складніше з модернізацією техніки Військово-повітряних сил і Військ протиповітряної оборони. Швидше за все, тут українським політикам доведеться відповісти на третє й головне запитання — з ким дружити?

БАЙДУЖЕ СПОГЛЯДАННЯ ЗАХОДУ Й НЕБЕЗПЕЧНІ ОБІЙМИ РОСІЇ

Отут думки поділяються. І хоча новий командуючий ППО України генерал Володимир Ткачов каже, що плани створення нового національного комплексу ППО залишаються в силі, його колега командуючий ВПС генерал Віктор Стрельников уже обережніше говорить про можливість створення українського багатоцільового бойового літака. Тепер розмови йдуть більше про модернізацію.

Військові хочуть глибоко модернізувати хоча б один полк винищувачів — 36 літаків, на що необхідно, за найскромнішими підрахунками, 160 млн. дол. Ще понад сотню винищувачів потрібно модернізувати частково, на що потрібно ще, мінімум, 150 млн. дол. Але також важливо забезпечити бойову підготовку льотчиків — через тотальну залежність від поставок пального лише близько 40% льотчиків мають змогу літати. При цьому, попри наявність законів України «Про господарську діяльність ЗСУ» і «Про правовий режим майна в ЗСУ», відродилася ідея позбавити Міноборони права розпоряджатися позабюджетними коштами, отриманими від реалізації військової техніки та зброї. А гроші, які оборонне відомство має одержати за передані Росії важкі бомбардувальники і які повинні піти на модернізацію бойових літаків ВПС, НАК «Нафтогаз України» вже вісім місяців затримує. Хоча О.Кузьмук і сказав, що ця структура до кінця року повинна перерахувати в Держбюджет на національну оборону близько 380 млн. грн.

Проте і з модернізацією не бракує розбіжностей. Так, генконструктор АНТК ім. Антонова Петро Балабуєв (відповідно до постанови Кабінету міністрів, АНТ ім. Антонова визначено головним підприємством у проведенні програми модернізації бойових літаків) вважає доцільним проводити модернізацію парку бойових літаків ВПС України тільки разом із Росією. На тій підставі, що з РФ у літакобудівників установилися хороші коопераційні зв’язки, проведення модернізації з одним із західних партнерів призведе до значної технічної залежності України та значних валютних видатків у майбутньому. Але, з другого боку, поглиблення зв’язків із Росією збільшує залежність від неї. Навіть азійські країни вважають серйозною загрозою для національної безпеки закуповувати військову техніку в одного експортера, хай навіть стратегічного. А нагадувати, наскільки сьогодні Київ залежить від Москви, навряд чи варто. Крім того, працюючи з Росією, доведеться на десяток років забути про реальне наближення до стандартів НАТО.

У партнери Києву набиваються російська літакобудівна корпорація «МіГ», ізраїльська IAI (Israel Aircraft Industry), французька фірма Thomson-CSF і німецька DASA.

Оглядаючи експозиції другого міжнародного авіакосмічного салону «Авіасвіт-ХХІ», який відкрився в Києві, О.Кузьмук повідомив журналістів про початок переговорів України з Ізраїлем на предмет проведення спільної модернізації бойових літаків Військово-повітряних сил України МіГ-29. За словами міністра, після ухвалення «остаточного рішення на політичному рівні» військове відомство України підготує літак і передасть його на Львівський авіаремонтний завод. Правда, голова оборонного відомства не прояснив ситуацію, наскільки модернізовані літаки відповідатимуть стандартам альянсу, зауваживши лише, що «передбачаються стандарти, необхідні Збройним силам України». А роботи виконуватимуться в тісній співпраці з Росією.

Загалом, нинішній рік відзначився охолодженням у намірах Києва та західних країн у поглибленні ВТС. Практично, успішними можна назвати лише спільні проекти з Францією в галузі бронетанкобудування. Але при цьому багато фахівців упевнені, що Україні варто обмежитися в цій сфері пострадянськими ринками озброєнь.

Скоріш за все, жорстке політичне рішення, із ким розвивати ту частину озброєнь, яку Київ не в змозі освоїти самостійно, неможливе. Багато хто вважає, що цілком прийнятною може стати ситуація, коли частину розробок здійснюватимуть західні партнери, а частину — Росія. З другого боку, Заходові не вельми подобається значне зближення з Москвою, хоча при цьому він більше чекає ініціативи від Києва, ніж щось пропонує сам. А Москва сьогодні «відкрита» для розвитку військово-технічного партнерства з сусідами, і Україна серед них посідає особливе місце. Хоча багато пропозицій російського генералітету, як-от готовності оснастити партнерів з СНД новітніми системами С-400, в українському Генштабі вважають політичними хитрощами.

Москва вже передала досить нові ЗРК Астані. Сьогодні наполегливо екплуатується питання про надання військової допомоги Ташкенту. Про Мінськ можна навіть не згадувати: з допомогою Москви найближчим часом буде модернізовано 70% літаків МіГ-29, які перебувають на озброєнні армії Білорусі.

Саме час пригадати, що нинішнього року Росія також незабаром обзаведеться новою програмою розвитку озброєнь. Хоча на реалізацію нової російської держпрограми протягом найближчих 10 років необхідно витратити 7,5 трлн. руб., Міноборони РФ просить 2,5 трлн. руб., уряд згоден виділити на це 1,5 трлн. руб. у період із 2000 до 2010 р. Попри такий стан справ і ухвалення рішення про досить різке скорочення ЗС на 350 тис., Москва сповнена рішучості не лише відновити боєздатність своєї армії, а й якомога ближче притягнути до себе сусідів. За наявності безлічі проблем у суперечці з Вашингтоном стосовно Договору ПРО, Москва перший етап виграла, чим показала, що може обстоювати свої амбіції. Путінська Москва посилюється й легко знаходить союзників. Поки що на Сході. А холодне споглядання Заходу протверезливо діє на Київ і штовхає в розгорнуті обійми на північному сході.

Багато західних експертів сьогодні побоюються, що розширення сфер залежності України від Росії може призвести до стагнації процесу інтеграції в європейські структури, зокрема в структури безпеки, а місце Києва в новій архітектурі регіональної безпеки може виявитися ще одним міфом.

Стосовно програми розвитку української зброї, останнє слово буде за парламентом, до сьогоднішнього дня майже байдужим до теми ВТС. Протягом нинішнього року лише двічі було зафіксовано увагу Верховної Ради на цій тематиці: з приводу необхідності співробітництва з Китаєм у проекті Ан-70 висловився заступник голови парламенту; про те, що ВТС України з Індією «повинно бути на рівні співробітництва в цій сфері між Індією та Росією», сказав голова Верховної Ради. Перше твердження дуже сумнівне, а друге загалом неможливе.

Згадуючи «історичну» роботу комісії пана Ігнатенка про зворотний бік торгівлі зброєю Українською державою, можна лише гадати, як ухвалюватимуть епохальний для армії та військової промисловості документ. До Швеції, де парламент створює комісію для контролю над виробництвом і торгівлею зброї з фахівців, котрі не є депутатами, швидше за все, далеко. Українські парламентарії- універсали приймуть документ емоційно.