УКРАЇНА ЗАМАХНУЛАСЯ НА РИНОК СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ?

Відповідно до експертних оцінок неурядової групи дослідників Small Arms Survey (SAS) при Женевському інституті міжнародних досліджень, світові річні обороти легальної торгівлі легкою та стрілецькою зброєю (ЛСЗ) оцінюються в 4—6 млрд. дол., а з урахуванням операцій на сірому та чорному ринках — у 5—7 млрд. дол. Цифри занадто великі, щоб на них не звертати уваги.

Та до виробництва власної стрілецької зброї (і ЛСЗ в цілому, включаючи боєприпаси, легкі переносні комплекси й озброєння калібрів до 20 мм) українські науково-виробничі структури підштовхують ще кілька суттєвих мотивів. По-перше, власна армія й інші силові структури потребують сучасної особистої зброї, яку закуповувати досить дорого. По-друге, вітчизняні розробники придивлялися до цього сегмента ринку давно, і вже мають напрацювання. Наприклад, після відмови 1997 р. Росії постачати стволи для танкових гармат, вони зуміли в короткі терміни засвоїти власне виробництво. А зусилля вінницького НПО «Форт» призвели до появи вітчизняних серійних пістолетів. По-третє, як учасник світового ринку озброєнь Україна вправі розраховувати на збут частини вироблених ЛСЗ в держави, що стали традиційними покупцями української зброї. Адже не випадково виробництво того ж автомата Калашнікова освоїли близько двадцяти держав. Нарешті, найголовніший аргумент на користь власного виробництва — оголошена євроатлантична інтеграція, що потребує, крім іншого, поступового переходу на стандарти НАТО. І країна, котра 2000 р. представила танк, адаптований до стандартів альянсу, цілком здатна створити до них і ряд ЛСЗ. Це дешевше, аніж складні комплекси озброєнь, і, крім політичного, має ще й практичний сенс — у плані забезпечення своїх антитерористичних спецпідрозділів.

Українські розробки: ставки на власне виробництво

Успадкувавши від СРСР значний сегмент військово-промислового комплексу, Україна, проте, не мала на своїй території оборонних конструкторських бюро і заводів, що спеціалізуються на розробках і виробництві малих озброєнь. Водночас лише стрілецьке озброєння і боєприпаси до нього у нас в ініціативному порядку розробляють і виробляють не менш як двадцять підприємств і конструкторських бюро, причому ряд робіт фінансується з держбюджету.

Якщо говорити про нову стрілецьку зброю, успіхи поки скромні: лише пістолети «Форт», «Хортиця» і револьвери «Варяг» на сьогодні в Україні випускаються серійно. Серед сили-силенної розробників і виробників легких озброєнь можна виділити декілька.

Науково-виробниче об’єднання МВС України «Форт» спеціалізується на розробках і виробництві пістолетів і помпових рушниць. Створене 1991 р. із завданням забезпечити надходження стрілецької зброї в українські силові структури, наприкінці березня 1998 р. воно відкрило перший і поки єдиний у країні цех із серійного виробництва стрілецької зброї. На церемонії відкриття офіційні особи тоді заявили, що Україна прорвала кільце ізоляції з випуску серійної стрілецької зброї, а НВО «Форт», освоївши за два роки більш як 5 млн. грн. (до 1998 р.) інвестицій і капіталовкладень, здатне випускати короткоствольні пістолети «Форт-12». За словами директора заводу Віктора Писаренка, головною подією минулого року стало завершення випробувань і запуск у серію нового пістолета «Форт-14». «2002 р. у нас з’явився власний ствол. Раніше стволи для пістолетів «Форту» поставляла чеська «Збройовка», але зараз, використовуючи технології електрошлакового переплаву, ми торік завершили роботу над створенням власного виробництва стволів. Взагалі робота над модифікаціями пістолета «Форт» дозволила в 10 разів збільшити ресурсні можливості ствола і гарантувати замовнику 50 тис. пострілів, у той час як «Пістолет Макарова» витримував лише близько 5 тис. пострілів», — заявив автору В.Писаренко. Сьогодні обсяги партій українських пістолетів, що продаються, збільшилися до 500 од. Основа ринку — кілька держав СНД, але поставки здійснювалися і ряду країн Південно-Східної Азії. Стабільне держоборонзамовлення становить 3—5% — в основному пістолети йдуть у МВС, СБУ, ДПАУ і Держкомкордону.

Держпідприємство «Науково-технічний комплекс «Завод точної механіки» (м. Кам’янець-Подільський) здатне виробляти аналоги радянських зразків озброєнь: кулемети КТ-12,7 і КТ-7,62, що використовуються як начинка насамперед для бронетехніки, котра нині експортується. Приміром, саме кам’янець-подільські кулемети встановлюються на бойовий модуль «Шквал» для нового бронетранспортера БТР-3У. Останній експортується в ОАЕ для забезпечення морської піхоти цієї країни.

Наприкінці 90-х заявило про себе київське держпідприємство «Конструкторське бюро спеціальної техніки» (КБ-СТ), спеціалісти якого створили кілька експериментальних зразків стрілецької зброї для спеціальних підрозділів МВС і СБУ. Щоправда, фінансові проблеми, складності із залученням інвестицій, а також відсутність бази для проведення випробувань не дозволили довести їх до серійного виробництва. Серед перспективної зброї називалися розробки нового 9 мм пістолета, 9 мм складаних пістолетів-кулеметів «Гоблін» та «Ельф», 24 мм гранатомет із новим, як стверджували розробники, технічним вирішенням боєприпасів. Відомо, що деякі зразки викликали інтерес у партнерів із Туреччини, але далі переговорів тоді справа не пішла.

Спеціалісти цього КБ сьогодні намагаються завершити роботу над перспективним армійським пістолетом під стандарти НАТО. Вже є експериментальний зразок під патрон НАТО 9х19 PARA. Розробники стверджують, що в пістолеті багато новинок. Наприклад, співвідношення довжини ствола до довжини зброї становить у ньому 85%, у той час як в аналогів близько 50%. По-друге, тут використано газомеханічний затвор і подвійну систему демпфування, що дозволило наполовину зменшити віддачу. У пістолета вдалося збільшити скорострільність — за рахунок зменшення віддачі та можливості відділення магазина однією стріляючою рукою без перехоплення рукоятки. Початкова швидкість польоту кулі українського пістолета 410 м/сек., що перевищує характеристики таких відомих зразків, як чеський ЧЗ-85 (370 м/сек.), італійська «Беретта» М92 (385 м/сек.) і навіть австрійський «Штайер» (380 м/сек.). Але об’єктивно говорити про нього як про існуючу зброю можна буде лише після запуску в серію.

Держпідприємство Національного космічного агентства України «Науковий центр точного машинобудування» відноситься до нових гравців українського ОПК. Створений лише в квітні 2000 р. у результаті реорганізації державної акціонерної холдингової компанії «Київський радіозавод», НЦТМ практично не має замовлення по своєму основному профілю діяльності — космічному. Але досить успішно включився в тематику стрілецької зброї. Як зазначає директор НЦТМ Олександр Селюков, сьогодні конструкторське бюро виконує чотири досить ємні контракти в інтересах Міністерства оборони України, і в рамках одного з них модернізовано автомат АК-74. Випробування спецпідрозділами найвідомішого у світі автомата з українською пропискою показали, що так звані енергономічні характеристики дійсно значно поліпшено: вкорочування ствола на 230 мм, збільшення кучності бою, реалізовано індивідуальний підхід до озброєння стрілка стрілецькою зброєю за рахунок вибору розташування запобіжника і рукоятки. Як стверджують випробувачі АК-74, застосування нових коліматорних прицілів дозволяє стрілку мати нижчий рівень вогневої підготовки. Такий автомат, вочевидь, з’явиться в українських спецпідрозділів.

Власний снайперський комплекс: данина моді чи об’єктивній необхідності?

Будь-які розробки чогось варті, тільки коли вони забезпечені ресурсами. Інакше кажучи, якщо вони включені в держоборонзамовлення. Сьогодні, коли Україна звернула пильну увагу на зміцнення власних антитерористичних м’язів, є надія, що роботи зі створення національного снайперського комплексу виявляться в числі пріоритетів і будуть профінансовані державою. Крім іншого, в українській армії розглядається питання створення автономних снайперських підрозділів.

Це викликано не лише зростанням кількості терористичних актів, а й необхідністю послуг снайперів і в мирний час. Наприклад, для забезпечення безпеки візитів VIP-персон. Крім того, збройні конфлікти останніх десятиліть характеризуються збільшенням кількості боїв в умовах населених пунктів, широким застосуванням засідок і диверсій, активізацією розвідувальної діяльності і що вимагає контролю над певною територією. У зв’язку з цим МОУ й інші силові відомства будуть змушені переглянути ставлення до ролі снайперів у сучасних війнах.

Як вважає один із розробників нового снайперського комплексу О.Селюков, для отримання максимального ефекту від використання снайперів необхідним є створення не лише системи снайперського озброєння, а й екіпірування. «Снайпер мусить виконувати свої бойові задачі, нічим не виділяючись. СВД для таких завдань геть непридатна. Чого лише вартий демаскуючий звук (звук від пострілу СВД набагато сильніший, аніж від автомата. — Авт.). Якщо снайпер користується СВД у міських умовах, то він сам швидко стає мішенню. А як йому захистити себе в ближньому бою, якщо згадати довжину ствола СВД?», — зазначає він.

Дійсно, більшість військових спеціалістів погоджуються, що СВД — снайперська гвинтівка Драгунова зразка 1963 р. — не відповідає сучасному снайперському комплексу. У силових структурах розвинених країн давно прийнято на озброєння нові зразки снайперської зброї, а наука в галузі створення стволів, патронів і оптики зробила гігантський стрибок. Значно розширено і коло задач самого снайпера.

Як очікується, у зв’язку з цим українське військове відомство проведе тендер серед вітчизняних розробників на створення нового снайперського комплексу. На сьогодні до тендера приміряються три структури: єдиний у країні серійний завод із виробництва стрілецької зброї НВО «Форт» МВС України, ДП «Науковий центр точного машинобудування» і ДП «Конструкторське бюро спеціальної техніки». Кожна з них має власні проекти і напрацювання, в усіх розробників є і досвід створення зразків стрілецької зброї.

Щоправда, зазначають фахівці, снайперський комплекс — найскладніший зі стрілецької зброї. Через підвищені вимоги до точності значно складніше зробити ствол. Саме тому снайперські системи відносяться до добре захищуваних технологій у державах, де їх виробляють. З іншого боку, багато країн пішли шляхом створення вітчизняних комплексів. Серед них не лише відомі виробники з Австрії, Бельгії, Швейцарії, США, Німеччини, а й розробники з ПАР, Угорщини, Норвегії, Сербії.

Для українських розробників також найскладніше — зробити ствол. Саме через відсутність апробованих технологій у цій справі багато збройових експертів скептично ставляться до витрат на сумнівну справу. Тому не всі впевнені, що закупівлі, скажімо, відомих у світі снайперських гвинтівок від німецького Mauser-Werke, австрійського Steyr-Mannlicher чи швейцарського SIG не виявляться дешевшими й надійнішими, аніж створення власного виробництва. З іншого боку, сьогодні короткий ствол (для серійного пістолета) вже може зробити вінницький «Форт». Перші кроки в цьому напрямі зроблено, адже ще зовсім недавно стволи для «Фортів» увозилися з-за кордону.

Замість висновків

Створювати серійну зброю та зброю конкурентоздатну на світовому ринку — це зовсім не одне й те ж. На думку більшості фахівців в галузі торгівлі зброєю, Україна має надзвичайно обмежені можливості для закріплення себе на ринку в ролі постачальника легких озброєнь. У ДК «Укрспецекспорт» завжди вважали, що цей напрям не є і не може бути пріоритетним для України як експортера зброї. Що стосується обсягів поставок стрілецької зброї, то, відповідно до заяви дворічної давнини заступника гендиректора «Укрспецекспорту» Віктора Коренкова, вони становлять лише один-два відсотки від загальних обсягів експорту українських озброєнь і військової техніки, а про результати представлення на світовому ринку нових розробок годі й згадувати. І навряд чи за цей час щось змінилося. Навіть на внутрішньому ринку кількість розробок нових зразків у кілька разів перевищує потреби силових структур. Має місце і неузгодженість дій між КБ, науковими центрами й іншими ініціативними розробниками.

Проте і досвід сусідньої Росії, і незмінне зростання кількості нових гравців у сегменті ЛСЗ свідчить на користь продовження розпочатої справи. Поглядаючи на ринок стрілецької зброї, слід звернути увагу на досвід російських силових структур. З урахуванням бойових дій у Чечні Міноборони РФ затвердило цільову міжвідомчу програму екіпірування бійця ХХI століття, що покликана забезпечити його виживання в будь-яких бойових умовах. Вона включає створення не лише нових видів стрілецької зброї, а й бронежилетів, захисних шоломів, систем навігації, радіозв’язку, індивідуального живлення, життєзабезпечення, підігріву й ідентифікації. У рамках цієї програми, приміром, ведеться розробка системи спрощеної стрільби з прицілом через нашоломну оптику. Центральний НДІ точного машинобудування РФ 2003 р. планує завершити роботи зі створення нового 12,7-мм снайперського комплексу, для якого створено кілька варіантів гвинтівок: ОСВ-96, ВМ2000 і КВСК. Цей комплекс забезпечує ураження легкоброньованої техніки на дальності до 1500 м і має перевагу в снайперській боротьбі порівняно з гвинтівками калібру 7,62 мм.

Наприкінці березня ц.р. на озброєння російської армії прийнято новий пістолет ГШ-18, розроблений тульським конструкторським бюро приладобудування. Ще раніше, 2002 р., з’явився 7,62 мм кулемет «Печенег», створений згаданим ЦНДІТМ і значно перевершує штатний ПКМ, забезпечуючи поліпшення кучності стрільби в 2—5 разів. Ще 2001 р. російські розробники представили новий автомат — АСМ-ДТ, який, відповідно до їхніх заяв, є «єдиним у світі, здатним одночасно відповідати при стрільбі на суші автомату АК-74, а при стрільбі у воді — автомату АПС».

Можна, звісно, сказати, що Україна не конкурент Росії, яка має вікові традиції в створенні стрілецької зброї. Але можна просто включитися в цей сегмент ринку. Вірніше, розширити свою присутність у ньому. Адже пістолети українського виробництва вже з’явилися в деяких підрозділах іноземних армій.