Україна в трьох соснах: НАТО—Росія—ЄС

«Демократія — це не тільки вибори»

«Вам час припиняти безглуздя у внутрішній політиці. Імідж України на Заході катастрофічний», — під цими словами професора Філіпа Моро Дефаржа з Французького інституту міжнародних відносин (IFRI), здається, готові були б підписатися більшість із кількох десятків європейських дипломатів, політиків і експертів, із якими група українських журналістів зустрілася в Брюсселі і трьох столицях Веймарського трикутника.

Убивча для іміджу країни, а головне, її перспектив, боротьба українських політичних кланів викликає глибоке розчарування і скептицизм навіть у нашого найвідданішого лобіста — Польщі. «Ми, поляки, дуже симпатизували помаранчевій революції, але більшість потенціалів і морального авторитету, який мали її автори на Заході, було, на жаль, розтрачено даремно», — із гіркотою констатував міністр закордонних справ Польщі Радо­слав Сікорський після початку чергового витка української внутрішньополітичної кризи.

«Так, на папері помаранчева коаліція — наші друзі. Але кредит довіри Ющенка майже нульо­вий. Ющенко закінчився. Залиши­лася Юля. Проте її позиції дуже часто змінюються, її словам бракує ясності, логіки і стратегічного бачення. З фахового погляду її підходи спрощені, єретичні та спірні. Я не бачу в ній лідера нації», — така думка експерта брюссельського Центру європейських політичних досліджень (CEPS) Мікаеля Емерсона (до слова, хорошого знайомого віце-прем’єра Григорія Немирі).

«Одна з основних проблем України — в ухваленні і виконанні політичних рішень. Ваша політич­на еліта заклопотана сама собою, Верховна Рада нічого не ухвалює, президент називає прем’єра зрадником батьківщини, а БЮТ блокує парламентську трибуну — для порядного німця це дуже важко піддається розумінню. Особли­во з огляду на те, що Україна наполегливо вимагає ПДЧ і європейської перспективи. Виходить, це всього лише гасла», — констатує директор Берлінської європейської академії професор Еккарт Штратеншульте.

«Ваша країна втратила чотири роки після Майдану. Сьогод­ніш­нє поводження України робить місію її друзів у Європейському Союзі майже неможливою», — шкодує керівник комітету із закордонних справ Європарламенту Яцек Саріуш-Вольський.

Ми свідомо навели стільки цитат (а в запасі у нас їх значно більше), аби показати ступінь розчарованості Європи тим, що відбувається в Україні, і розвіяти ілюзії вітчизняних топ-політиків щодо європейської реакції на їхні безкінечні чвари. У Європі згасли останні відблиски помаранчевої революції.

Українські політики обманюють своїх співгромадян, коли переконують їх нібито Європа сприймає те що в нас відбувається як нормальні демократичні процеси. Вона сприймає це як хаос. І вважає Україну цілком непередбачуваною. У європейських столицях нам багато разів повторювали: демократія — це не тільки демократично проведені вибори. Демократія повинна бути реалізована в усіх сферах. Чесно кажучи, Європі вже до біса набридли наші перманентні електоральні потрясіння. Тому що там хочуть працювати з Україною, а працювати немає з ким — усі пішли на вибори. Нескінченно змінюються склади урядів, парламентських і урядових комітетів, чиновники в міністерствах і відомствах. В Україні не існує такого важливого для наших партнерів поняття як інституціональна спадкоємність.

Для Європи демократія — це ефективно діюча в інтересах країни, а не купки політиків, державна машина, це чіткий поділ повноважень між гілками влади, це стабільно працюючий уряд, підтримуваний стабільною більшістю в парламенті, це розвинене громадянське суспільство, це чесна і незалежна судова система, дійова боротьба з корупцією, дотримання прав людини, це консенсус політичних еліт і суспільства щодо стратегічно важливих для країни питань.

І для Європи сьогодні голов­не питання полягає зовсім не в тому, який буде склад коаліції, чи об’єднається Тимошенко з Януковичем або возз’єднається з Ющенком, і навіть не в тому, як зватимуть наступного президента України. Головне питання — чи збережеться західний вибір України? (Саме західний вибір, а не проголошення гасел про бажання вступити до ЄС і НАТО.) Сумніви щодо цього в Європі стають дедалі сильнішими. А українські перспективи щодо членства в НАТО і Європейському Союзі — усе туманнішими.

«Поганий час для розмов про НАТО»

Ніякого ПДЧ у грудні для України (і тим більше для Грузії) не буде. Так, офіційно таке рішення альянсом ще не ухвалене, і спільного обговорення позицій його члени ще не проводили. Проте настрої, які панують сьогодні в Берліні і Парижі такі, що План дій щодо членства Україна не дістане не тільки в грудні, але у найближчому майбутньому (коли, звичайно, не станеться диво). Причин для цього достатньо, але основних, як і раніше, дві — ситуація в Україні і Росії. І за час, який минув після Буха­рестського саміту, вони стали тільки ще більш вагомими.

Про внутрішньоукраїнскі перешкоди говорилося вже багато. Низька підтримка населенням країни і брак консенсусу серед основних політичних сил — серйозний аргумент для Берліна і Пари­жа, щоб відмовити Києву. Свою позицію там пояснюють так: НАТО дуже серйозна організація, і для неї було б самогубним приймати у свої ряди «хаотичну країну» із «навіженими керівниками», де наступний уряд може запросто заявити, що в НАТО вже не хоче. НАТО повинно бути твердо упевнене в позиції не тільки сьогоднішніх лідерів України, але і тих, хто прийде їм на зміну завтра. Нині ж із Берліна і Парижа ситуація бачиться так, що в Україні в НАТО хоче тільки президент Ющенко (правда, мало що для цього робить), невеличка групка політиків і зовсім незначна частина населення.

Грузинські події і дії Саакашвілі лише збільшили побоювання німців і французів щодо безвідповідальності і необміркованості поводження «нестабільних демократій» та їхніх лідерів. Хо­ча й у Берліні, і в Парижі нам офіційно підтвердили: «Рішення Бухарестського саміту залишаються в силі, вони є зобов’язувальними для альянсу», проте значна частина німецьких і французьких політиків, експертів і дипломатів вважає їх великою помилкою НАТО. Оскільки ці рішення, на їхню думку, і спровокували Росію на військові дії проти Грузії. Більше того, дуже поширена переконаність у тому, що навіть якби у Грузії було ПДЧ, і навіть у тому разі, якби вона була чле­ном НАТО, це не зупинило б Ро­сію. І це стало би справжньою катастрофою для НАТО. Адже альянс не готовий і не збирається сьогодні захищати від ядерної Росії суверенітет і територіальну цілісність Грузії. Точно так само, як і України. («Зверніть увагу, — акцентували і в Берліні, і в Парижі, — що навіть американці не стали використовувати військову силу для захисту Грузії».) Тому годі й говорити про те, щоб найближчим часом значно наблизити ці пострадянські країни до альянсу. Надання ПДЧ Україні і Грузії може дестабілізувати НАТО і спровокувати Росію на подальші деструктивні дії. «Наявність п’ятої статті Вашинг­тонського договору не дозволяє нам так ризикувати заради країн, одна з яких ще і сама не вирішила, чи хоче вона в НАТО, а керівництво другої поводиться цілком безвідповідально і піддає ризику своїх партнерів» — так можна узагальнити думку тих представників Німеччини і Франції, які після російсько-грузинського конфлікту утвердилися в думці про згубність для альянсу надання Україні і Грузії найближчим часом не тільки членства, але і символічного ПДЧ.

Крім того, багато наших спів­роз­мовників висловлювали серйозні побоювання, що запрошення нашої країни до виконання Плану дій щодо членства може дестабілізувати і саму Україну. По-перше, тому, що це питання болісно сприймається українським суспільством і служить для країни яблуком розбрату. А по-друге, вважають у Парижі і Берліні, Росія має величезний дестабілізуючий потенціал на території України. І її можлива реакція на наближення нашої країни до НАТО може створити серйозну загрозу для української дер­жавності. Про це говорилося доволі прямо і відверто. Як нам здалося, побоювання щодо повторення грузинського сценарію в Україні у двох впливових європейських столицях набагато сильніше, ніж про це заявляється офіційно і привселюдно.

Навіть обережні дипломати визнавали, що Париж турбує один із п’ятьох обнародуваних російським президентом Медведєвим принципів зовнішньої політики — про захист російських громадян на території інших держав. «Цей принцип потребує роз’яснень з російської сторони, ми повинні дістати чіткі запевнення в тому, що Росія не збирається порушувати Гельсінкський заключний акт і застосовувати військову силу на території сусідніх держав без згоди ООН, — вважають у Парижі. — Ми не говоримо, що напад Росії на Україну неможливий. Ми хочемо зробити, щоб це стало неможливим. Після 7 серпня в нас з’явилося більше бажання допомогти Україні дістати запевнення з боку Росії про незастосування сили». Яким чином та у якій формі Франція має намір реалізувати це бажання, сьогодні не дуже зрозуміло. Поки не йдеться про підписання якогось документа, не ведуться окремі переговори. Тема незастосування військової сили проти України, за свідченням французьких дипломатів, поки просто згадується в двосторонньому діалозі між Парижем і Москвою.

Що стосується Берліна, то, як повідомили нам німецькі дипломати, після грузинських подій, які Німеччині «дуже не сподобалися», їхній міністр закордонних справ Штайнмайєр дав доручення своїм підлеглим подумати про «потребу посилення процесів стабілізації Чорномор­ського регіону». Але не в рамках співробітництва країн цього регіону з НАТО, а в рамках... єесів­ської Європейської політики сусідства, ініціативи Східного партнерства, можливо, шляхом укладення Пакту стабільності (аналогічного існуючому документу для Балкан).

Підкреслимо, що, визнаючи наявність загрози для безпеки України з боку Росії, ні Берлін, ні Париж не збираються ліквідувати її шляхом прискореного прийому України в НАТО. Навпаки, повторюємо, вони вважають, що такий шлях у нинішніх умовах лише ускладнить ситуацію: «Не в інтересах самої України нині говорити про членство в НАТО. Сьогодні дуже поганий час для розмов про НАТО».

«Не переоцінюйте вагу членства в альянсі», «Жодна політична проблема не була вирішена за рахунок входження в альянс» — постійно чули ми від наших німецьких і французьких співрозмовників. Як же Україні в такому разі забезпечувати власну безпеку? «Єдиний засіб — вирішити проблеми з державами, які генерують проблеми», — була порада.

«У питаннях Чорноморського флоту Київ поводиться нерозумно»

У цьому плані Берлін і Париж дуже нервують заяви і дії офіційного Києва (і особливо президента Ющенка) щодо Чорноморського флоту. Щоправда, як з’ясувалося, не всі наші співрозмовники, особливо серед політиків (навіть добре знайомих з Україною), були достатньо поінформовані про суть цих заяв і спрямованість дій. Як ми могли переконатися, за межами України досить поширена думка, що її керівництво хоче дострокового виведення ЧФ РФ з української території, вимагає якихось нових переговорів, поводиться надто емоційно, нервово і провокує Росію. Тому доводиться констатувати, що в стратегічно важливих для нашої країни державах Західної Європи Росія на інформаційному фронті обігрує Україну «всуху». Одного інтерв’ю Ющенка кільком зарубіжним газетам недостатньо, щоб змінити ситуацію на користь України. Потрібна щоденна, дуже активна і наполеглива робота наших посольств як із колегами-дипломатами, так і політиками, експертами та журналістами європейських країн. І на допомогу їм повинні прийти українські політики, експерти та журналісти.

А поки що Берлін і Париж єдині в думці (зокрема й на дипломатичному рівні): у питаннях Чорноморського флоту Київ останнім часом поводиться нерозумно. Так, визнають наші партнери, ми розуміємо бажання Києва, щоб присутність ЧФ РФ не була вічною, ми визнаємо, що Росія часто чинить протиправно, але ми також добре усвідомлюємо, що Чорноморський флот — це збройні сили, котрі становлять особливу небезпеку, тому ми надзвичайно зацікавлені в тому, щоб навколо них не спалахнула криза, контролювати яку сьогодні не в змозі ніхто. Можна жорстко обстоювати свої інтереси, але робити це потрібно за столом переговорів, а не влаштовувати гучну публічну дискусію, вважають у Берліні. Крім того, казали нам, у політиці дуже важливо не лише те, що робиться, а й коли це робиться. Деякі наші співрозмовники були переконані, що нерозумно намагатися вирішити застарілі проблеми, коли Росія стала настільки агресивною, коли вона «поводиться іраціонально, керуючись глибинними емоціями». В цих умовах, на їхню думку, неможливо отримати бажаний результат, а Україна, не розуміючи цього, тільки роздмухує полум’я в той час, коли Європа намагається його погасити.

Французи були ще обережніші: ми розуміємо бажання України утвердити свій суверенітет, але ми також знаємо про недобрі наміри Росії. Тому для досягнення бажаного результату Україна має поводитися дуже мудро. І в даній ситуації аргумент «ви повинні піти з Криму, оскільки право на нашому боці» — не є найефективнішим, вважають у Парижі. Більш ефективно, вважають там, вести переговори, йти на компроміси, щоб у результаті були задоволені інтереси і України, і Росії. А ще нам порекомендували поміркувати про «фінляндизацію» і нагадали, що за часів холодної війни Фінляндія і Австрія, не будучи членами НАТО, проте, не були захоплені Росією, оскільки поводилися тихо і мудро. «Іноді потрібно вдавати, що ви підкоряєтеся, і вміти чекати», — казали нам.

«Не опиніться у фарватері глобальної політики світового гегемона»

Визнаючи існування загроз для України з боку Росії і досить чітко говорячи про це, французи водночас, схоже, не бачать подібних загроз для Франції і Західної Європи в цілому. Багато з них узагалі ставлять запитання: а чи так уже необхідне сьогодні НАТО? Кому воно потрібне й навіщо? Які сьогодні, коли холодна війна давно закінчилася, цілі існування альянсу?

І якщо в Берліні все-таки схильні досі розглядати НАТО як основу європейської безпеки, то в Парижі, якому давно не дає спокою роль і вплив американців на континенті, популярною є ідея про створення європейської системи безпеки (щоправда, ця ідея вже багато років ніяк не матеріалізується в щось більш-менше конкретне). Розширення НАТО у Франції розглядається в основному як суто американський проект, котрий багато в чому суперечить інтересам Європи. І хоча нам нагадували, що де Голль завжди був на боці США під час криз у відносинах з СРСР, Міттеран підтримав розміщення американських ракет у Німеччині, а Саркозі, котрий іще під час своєї виборчої кампанії ризикнув з’їздити до Америки, заявивши, що воліє потиснути руку Бушу, а не Путіну, узагалі є «найбільш проамериканським президентом Франції», антиамериканізму французів неможливо не помітити, він просто ріже вухо. Відомий французький філософ Андре Глюксман, який присвятив частину зустрічі з українськими журналістами цьому явищу, сказав нам: «У повсякденному житті французи найамериканізованіші в Європі. Але американці вкрали наше місце на Заході, вони замінили нас. Тому антиамериканізм у Франції є ідеологічним». І розповів один епізод, що мав місце наприкінці президентства Ширака. У французькому МЗС зібрали журналістів, які пишуть про Росію, з найбільш впливових видань і повідомили: «Ви знаєте, ми дуже розчаровані. Путін виявився зовсім не таким демократом, як нам здавалося». Коли ж журналісти, які регулярно описували «демократію» в Росії, поцікавилися, чи можуть вони повідомити через свої видання цю «новину», дипломати відповіли: «Ні-ні-ні». «Чому?» — поцікавилися журналісти. «Тому що сьогодні ми перебуваємо в 1944 році, — була відповідь. — Тоді де Голль утворив альянс із Росією на противагу англосаксам»...

Берлін хоча й менше ставить під сумнів необхідність існування НАТО, однак наполягає, щоб блок був організацією, в якій ураховують інтереси всіх її членів і чують голос кожного з її учасників, а не інструментом для досягнення геополітичних цілей та реалізації інтересів США в багатьох точках світу. «Будьте обережні, — попереджали нас, — щоб не опинитися у фарватері глобальної політики світового гегемона».

Росія ж, переконані і в Пари­жі, і в Берліні, необхідна сьогодні Заходу. Оскільки у вирішенні проблем Ірану, Афганістану, зростаючої ісламської загрози, швидкого розвитку незахідних центрів сили (Китай, Індія), Росія, на думку європейських аналітиків, перебуває все ще в західному таборі. Тому Європа не може дозволити собі сваритися з Росією. І вона не робитиме цього. Сьогодні Німеччина і Франція знову обрали тактику «умиротворення» Росії, запобігання її ізоляції і максимального наближення до Європи. Там усе ще вірять, що це може спрацювати.

Що ж до України, то їй рекомендують якомога менше думати й говорити про НАТО і наголошувати на своїй європейській ідентичності. Оскільки вважають: сьогодні для України значно актуальніше, корисніше й ефективніше спрямувати всі зусилля на інтеграцію в ЄС. Про це ми й продовжимо розмову в наступному номері.