Україна серед трьох сосен-2: НАТО—Росія—ЄС

«Для України ЄС повинен зробити більше, а НАТО — менше»

Україна повинна менше думати про НАТО й сконцентрувати свої зусилля на інтеграції в Європейський Союз — ось один із основних меседжів, почутих українськими журналістами в Брюсселі, Парижі і Берліні (читайте про це також у поперед­ньо­му числі «ДТ»). І навіть у Варшаві, що, як і раніше, активно виступає за надання нашій країні ПДЧ у грудні нинішнього року, вже не виключають: можливо, в України свій шлях на Захід — не через НАТО в Євросоюз, а, навпаки, спочатку ЄС, потім — НАТО.

«Для України ЄС повинен зробити більше — дати перспективу членства, а НАТО — менше», — вважає експерт брюссельського Центру європейських політичних досліджень Мікаель Емерсен.

«Немає жодних сумнівів у тому, що Угода про асоціацію може дати вашій країні, і насамперед її населенню, набагато більше, ніж символічний ПДЧ, — переконані у французькому зовнішньополітичному відомстві. — Ви кажете, що ПДЧ наблизить вас до демокра­тії, європейських стандартів. Але рух до ЄС сильніше наблизить вас до демократії. У Євросоюзу для цього більше ресурсів, людей, у нього набагато більше можливостей, ніж у НАТО».

Наполегливе зміщення акценту з євроатлантичної інтеграції на європейську в діалозі деяких столиць із Києвом пояснюється кількома чинниками.

По-перше, російським. «Ми не можемо не брати до уваги Росію, яка так реагує на Україну», — відверто визнав експерт паризького Інституту міжнародних і стратегічних відносин (IRIS) Белі Наблі. Вважається, що можливе членство України в ЄС, на відміну від членства в НАТО, не сприй­мається Росією як загроза її безпеці. У провідних європейських столицях думають, що зациклена на протистоянні зі Сполученими Штатами Москва сприймає НАТО виключно як керований із Вашингтона військовий союз, розширення якого націлене на ослаблення Росії. Тим часом ЄС для Москви — економічний союз малих і середніх країн, які Росії не загрожують. На запитання «ДТ» німецьким дипломатам, чи не пов’язаний такий спокій Росії щодо української європейської інтеграції з тим, що в Москві вважають членство України в Євросоюзі якщо не фантастичним, то дуже далеким, тоді як вступ нашої країни до НАТО бачать у Кремлі реальним і швидким, нам відповіли: у Москві зов­сім незгодні з тим, що членство в НАТО може бути отримане Україною швидше, ніж членство у Європейському Союзі. Конвергенція з ЄС, на думку Москви, може бути забезпечена Україною швидше й легше, повідомили нам у Берліні.

Загострення відносин із Росією (на цьому ми докладно зупинялися в попередньому числі) зовсім не входить у плани провідних європейських гравців. Чим гостріший конфлікт навколо теми НАТО, тим складніше структурам ЄС працювати в цьо­му регіоні у різних сферах, зокрема й економічній. «Або входить НАТО і підвищує температуру, або входить ЄС і понижує її», — описує нинішню ситуацію доктор Олаф Осіца із варшавського Європейського центру «Натолін».

Другий чинник, через який Україні радять зменшити свій євроатлантичний запал, — дуже поширений у «старій» Європі антиамериканізм. Знаючи про досить низьку підтримку населенням України ідеї вступу до НАТО, багато європейців вважають, що нашу країну в альянс щосили намагається заштовхати Вашингтон. І якщо йому це вдасться, Україну в ряді столиць сприйматимуть як «агента США», «американського троянського коня».

І третій основний чинник, чому Україні рекомендують сконцентруватися на Євросоюзі, — це підвищення уваги ЄС до нашого регіону після грузинських подій, і насамперед амбіції Франції — «напівчлена» НАТО, яка завжди віддавала перевагу розвиткові відносин у рамках ЄС. Зі свого нинішнього головування у Євро­союзі французи мають намір узяти за максимумом. А до амбіцій Франції потрібно додати ще й особисті амбіції її президента Ніколя Саркозі, який прагне проявитися на різних напрямах французької зовнішньої політики. Навіть на українському. Що дозволяє нам тепер говорити про «чинник Саркозі» в нашій євро­інтеграції. Адже добре відомо, що донедавна Франція більш ніж скептично ставилася до ідеї дальшого розширення ЄС і традиційно більше цікавилася Середземно­мор’ям, ніж Східною Європою. Проте, як засвідчують французькі дипломати, рік тому, зустрівшись із Віктором Ющенком, Ніколя Саркозі повідомив, що для нього буде дуже дивно, якщо Туреччина ввійде в Євросоюз, а Україна — ні. Ці відчуття французького президента невдовзі від­билися у пропозиціях Єлисейсь­кого палацу з приводу розвитку відносин між ЄС та Україною. Наскільки нам відомо, французьке МЗС спочатку досить сильно опиралося цим пропозиціям, але воля президента виявилася сильнішою. І тепер в історії української євроінтеграції буде зафіксова­но: рішення про укладення Угоди про асоціацію України з ЄС було прийнято під час французького головування в Євросоюзі і великою мірою завдяки французькому президентові.

«На Україну повинні дивитися не так, як на Африку»

Після кавказьких подій і ролі Н.Саркозі у врегулюванні російсько-грузинського конфлікту для Франції стала більш цікавою й важливою Східна Європа в цілому. І хоча однією з «фішок» французького головування мав стати Середземноморський союз, Рада ЄС, яка раніше дала доручення Європейській комісії розробити пропозиції щодо нього до грудня поточного року, а ініціативу «Східне партнерство» опрацювати до березня 2009 р., після подій у Грузії змінила своє рішення й чекає від ЄК документ щодо «Східного партнерства» вже до грудня. Як пояснили нам у німецькому МЗС, Єврокомісія «повинна розробити рекомендації для переконливішого підходу до східних сусідів у питаннях безпеки». Очікується, що «Східне партнерство» «не обмежиться лише пропозиціями його ініціаторів — Польщі і Швеції, буде враховано конфлікт у Грузії, і пропозиції Єврокомісії будуть ширшими».

Нагадаємо, що півроку тому, коли поляки і шведи оприлюднили в рамках ЄС пакет своїх пропозицій, що його назвали «Схід­ним партнерством», ця ініціатива була досить холодно сприйнята Києвом як на диплома­тичному, так і на експертному рів­ні, оскільки не містила нічого принципово нового й корисного для України («ДТ» докладно писало про це в №20 за 31 травня ц.р. у статті «Та як, ви, друзі, нас не назвете…»). У Варшаві, захищаючи своє дітище, польські дип­ломати роз’яснили нам, що з самого початку «Східне партнерст­во» було націлене не так на партнерів ЄС, як на сам Євросоюз, точніше — на ті країни, які мало цікавилися східним виміром: «На наш погляд, існує явна непро­порційність у розподілі європейських коштів — на південний вимір, на Африку витрачається більше. Однак, із погляду безпеки, Україна і Кавказ мають для ЄС більше значення, ніж Марокко чи Туніс. Своєю ініціативою ми хотіли домогтися від членів Євросоюзу, щоб на Україну вони дивилися не так, як на Африку. Ми хочемо переконати наших партнерів із ЄС: чим сильніше ми працюватимемо зі східними сусідами, тим сильнішим буде сам Євросоюз».

Після подій у Грузії «Східне партнерство» виявилося дуже доречним, і, як із задоволенням відзначають поляки, «стало дуже сильним елементом спільної стратегії навіть у тих країнах, які традиційно мало цікавилися східним виміром, — Італії, Іспанії, Франції».

Щоправда, чесно кажучи, в Парижі особливого ентузіазму з приводу «Східного партнерства» ми не помітили. На наше запитання, які будуть французькі пропозиції та додатки до цієї ініціативи, нам дипломатично відповіли, що цілком довіряють Єврокомісії, здатній підготувати «амбіційні й реалістичні пропозиції». Французька дипломатія переконана: для України більш ефективне двостороннє співробітництво з ЄС.

«Європейська держава» або «європейська країна»?

У Парижі страшенно горді результатами, яких Франції вдалося домогтися за останні місяці на цій ниві: «Повірте, нам довелося добряче попрацювати, щоб буквально вирвати і з Єврокомісії, і з деяких наших партнерів згоду на пакет для України — Угоду про асоціацію, визнання її «європейською країною» і початок візового діалогу».

Поїхавши з Києва всього через кілька днів після паризького саміту Україна—ЄС під акомпанемент запевнень з Банкової та Михайлівської у тому, що асоціація з ЄС автоматично означає для нас перспективу членства, оскільки Україна є європейською країною, ми усе ж вирішили уточнити деякі лексичні та дипломатичні нюанси в європейських столицях, які традиційно охолоджують запал українських євроінтеграторів.

У зовнішньополітичному відомстві Німеччини нам відповіли цілком ясно і чітко: «Укладення угоди про асоціацію з ЄС не означає для України перспективи членства. Але й не виключає її. Сьогодні Євросоюз не може піти настільки далеко, щоб дати Ук­раїні цю перспективу». Тим часом у Берліні зовсім не виключають: якщо за кілька років ЄС вирішить свої конституційні проблеми, а Україна матиме успіхи в проведенні реформ, то питання про можливість її членства в Європейському Союзі має шанси потрапити на порядок денний.

У Парижі і в Брюсселі нам підтвердили: «Більшість членів Європейської ради не були готові визнати перспективу членства для України». І не тільки перспективу. Виявляється, ряд дер­жав ЄС — насамперед Німеччина і країни Бенілюксу — досить уперто виступали як проти асоціації з Україною, так і проти визнання її «європейською дер­жавою». Їхня логіка була такою: усі європейські держави, які мали з ЄС асоціацію, рано чи пізно стають його членами. Крім того, стаття 49 Римського договору говорить про те, що будь-яка європейська держава за умови виконання визначених умов може стати членом Європейського Союзу. «Тому юридичний зв’язок між асоціацією і визнанням України європейською державою був для німців надто сильним, щоб вони могли погодитися на такий пакет, — поскаржилися на колег французькі дипломати. — Нам дуже важко було витягнути з них навіть визнання України «європейською країною», хоча це визначення й розривало зв’язок зі статтею 49». Але навіть це компромісне формулювання, скоріш за все, не знайде місця в майбутній Угоді про асоціацію між Україною і ЄС, воно було зафіксоване лише в Спільній декларації президентів за результатами паризького саміту. «Зрозумійте, існує різниця між політичним документом і юридично зобов’язальним. Угоду з Україною повин­ні будуть ратифікувати 27 парла­ментів, що обмежує простір для маневру. У нас є ризик, що один з парламентів може не ратифікувати цей документ. Це було б катастрофою для ЄС», — пояснювали ситуацію французи. І визнавали: Угода про асоціацію Ук­раїни з ЄС, скоріш за все, буде без перспективи членства. Але при цьому рекомендували україн­цям не впадати в розпач: жадана перспектива не обов’язково має бути в юридичному документі (угоді), вона може бути зафіксована й у будь-якому політичному документі (як це було у випадку Балкан), щойно створяться необхідні для цього умови, тобто коли з перспективою для України погодяться всі члени Євросоюзу.

«Не концентруйтеся на абстрактній «перспективі», займіться конкретними справами»

Цілком очевидно, що в найближчі роки ця згода навряд чи з’явиться. І справа не тільки і не стільки в Україні, скільки у внутрішніх проблемах самого Євро­союзу. В Україні про них давно відомо (пам’ятається, ще Олек­сандр Чалий, ідучи з МЗС у 2004 році, намагався втлумачити всім дану тезу, щоправда, безуспішно). У Києві чомусь дотепер цим причинам не надають належного значення. Хоча в Євросоюзі нам дуже чітко й відверто кажуть: «Так, на сьогодні питання європейської конституції усе ще важливіше, ніж Україна», «Ми не можемо ризикувати: наш човен перевантажений і може піти на дно».

Євросоюз не в змозі визначитися, як йому жити далі. Він страшенно втомився від розширення і дуже розчарований ним, особливо останньою хвилею. Румунія і Болгарія не виправдали покладених на них сподівань: вони не борються належним чином з корупцією, їхні реформи є недостатніми, а витрачені з європейських фондів кошти завеликими. Після прийому Румунії і Болгарії ціна членства в ЄС підскочила в кілька разів. І багато наших співрозмовників констатували: сьогодні ці дві країни не мали б жодних шансів потрапити в Євросоюз. «Ми приймали їх із прискаленим оком. Тепер ЄС змушений діяти ще обережніше», — визнали у федеральному міністерстві юстиції Німеччини. Після прийому Хорватії (і то тільки після набрання чинності Лісабон­ським договором), вважають європейські експерти, двері ЄС зачиняться на тривалий час, і не виключено, що для вирішення внутрішніх проблем Євросоюзу буде потрібно щонайменше десять-п’ятнадцять років.

«Тому не вимагайте від ЄС негайної відповіді. Сьогодні ми можемо сказати тільки «ні»; «Перестаньте концентруватися на абстрактній «перспективі» і займіться конкретними справами», — постійно чули ми в усіх чотирьох столицях. Навіть поляк Яцек Саріуш-Вольський, який очолює комітет з міжнародних справ Европарламенту, достатньо емоційно заявив: «Деякі українські політики нам кажуть: «Пообіцяйте нам членство, а потім ми проведемо реформи». Так-от, наша відповідь: «Ні!». Спочатку потрібно підтвердити свій європейський вибір своїми діями. Ви повинні провести реформи для себе самих. Не тому, що вам пообіцяли членство, а тому, що ви — європейці, і хочете досягти певного рівня».

А якою видається нинішня «євроінтеграція» України з Європи? Директор берлінської Європейської академії Еккарт Штратеншульте описав її так: «На 90% українська влада зайнята внутрішньою боротьбою, а на 10% — вимаганням: «Дайте нам перспективу!» У принципі ми майже готові із цим погодитися (щоправда, перший показник, як на нашу думку, є ще більшим, а другий — меншим).

Прислухайтеся до внутрішньої української дискусії на тему євроінтеграції. Адже в нас і справді всі зациклені на «перспективі» — і дипломати, і політики, і експерти, і журналісти: «Дадуть — не дадуть? Покличуть чи відмовлять?» А оскільки «не дають» і «не кличуть», у суспільстві дедалі глибше вкорінюється впевненість: «Нас у Європі не чекають», «Нас у Європі не хочуть». А євроінтеграція для пересічного українця — це цілкови­та абстракція, яка не має до нього особисто жодного стосунку, це всього лише гарне гасло на далеких від нього самітах, про які періодично розповідають по телевізору. «Зрозумійте, адже для громадян України набагато важливіше отримати можливість їздити по Європі без віз, працювати в Європі, а українському бізнесу — мати реальний доступ на величезний європейський ринок, ніж зафіксовані на папері обіцянки абстрактної перспективи далекого членства», — переконували нас навіть польські дипломати. Хоча ми й так цілком згодні із цими твердженнями.

Ми не закликаємо відмовитися від «боротьби за перспективу». Але й справді — час уже залишити її дипломатам, це їхня робота обстоювати ті або інші формулювання в текстах міжнародних документів. Всім іншим уже давно слід зайнятися конкретними перетвореннями в країні. Адже слушне гасло «Євроін­теграція — це справа насамперед внутрішньої політики», так донині і залишається гаслом.

«Допоможіть нам допомогти вам»

Наші численні європейські співрозмовники були переконані: Угода про асоціацію, що готується, може дати Україні багато чого. «Не применшуйте вагу цього документа, — просили українських журналістів французькі дипломати. — Він відкриє європейський ринок для українських товарів, приведе західних інвесторів у вашу країну, нарешті, змінить імідж України. Не пропустіть цієї нагоди! Допоможіть нам допомогти вам»

Тож чим цей настільки чудовий документ відрізнятиметься від аналогічних угод про асоціацію, укладених Євросоюзом, наприклад, із Марокко, Чилі чи Мексикою? По-перше, тим, що Україна визнана (хоча й не в самій угоді, а в політичній декларації) «європейською країною», чого не може бути у спільних документах ЄС, скажімо, із Марокко, пояснили нам німецькі (!) дипломати. По-друге, додають їхні французькі колеги, угода з Україною «може зайти дуже далеко в економічному плані»: «Багато чого залежить від подальших переговорів. Ми абсолютно відкриті для більшого наповнення документа. Та це, зрозуміло, збільшить відповідальність та зобов’язання і самої України».

«Зближення України та ЄС відбувається в логіці вступу», — вважає французький експерт Белі Наблі. «Угода про асоціацію — основа для вступу, це вже процес підготовки, економічна інте­грація, адаптація внутрішнього законодавства до євросоюзівського», — пояснює керівник відділу «Міжнародні зв’язки. Діалог правових держав» німецького федерального міністерства юстиції Йозеф Брінк.

Як ми могли переконатись особисто, у Німеччині досить багато політиків і експертів вважають: не надаючи Україні формальної перспективи, Євросоюз, проте, підписавши з нею Угоду про асоціацію, має використовувати «весь широкий спектр інструментів і засобів для підготовки до членства».

ЄС може і повинен зробити для України більше. Однак він не в змозі зробити неможливе — провести замість України величезну роботу, яку може виконати тільки вона сама. «Не чекайте запрошення в ЄС, розпочинайте модернізацію негайно», — повторювали й повторювали нам.

На зорі 90-х поляки розпочали адмінреформу не для входження в ЄС, а для себе, розповідав нам у Варшаві колишній член польського уряду професор Міхал Кулєша. Передача великих повноважень на місцевий рівень кардинально змінила Польщу, це були цивілізаційні зміни, вважає вчений. Та й у ЄС після цієї реформи входити було легше. «Якщо в країні структура держуправління інша, ніж у тому світі, куди вона прагне, то в цієї країни немає шансів інтегруватися в цей світ», — вважає
М.Кулєша.

Практика розширення Євро­союзу показала, що для всіх його нових членів роль державного апарату в економічній і соціальній трансформації дуже висока — там, де поганий держапарат, буксують і економічні перетворення, ділився з нами в Берліні багаторічними спостереженнями Йозеф Брінк.

Для України найважливіше завдання для забезпечення життєздатності в сучасному світі, рамкова умова для розвитку в західному напрямі — це створення середнього класу та розвиток середнього бізнесу, вважає екс-посол ФРН у СРСР і НАТО, екс-керівник німецької служби зовнішньої розвідки Ганс-Георг Вік. У Німеччині, за його словами, працюють десятки тисяч середніх підприємств, 80% експорту ФРН забезпечується саме середнім бізнесом. Оборот деяких середніх компаній становить до трьох мільярдів євро, а їх НДДКР трудиться над створенням продукції, яка буде затребувана в усьому світі.

«Візьміться, нарешті, серйозно за Євро-2012, адже його проведення може дати Україні набагато більше, ніж символічний ПДЧ і формальна «європейська перспектива», — закликає українців доктор Еккарт Штратеншульте. Цей заклик ми чули з різних європейських вуст не раз. Підготовка до чемпіонату — це розвиток інфраструктури, безліч спільних з Європою проектів, пробудження інтересу до Україні в простих людей в усіх європейських країнах, навіть у тих, хто раніше зовсім мало нею цікавився. Це величезний шанс поліпшити імідж України в Європі. До речі, щодо іміджу, професор Штратеншульте, котрий ремствував на те, що публікації про Україну зазвичай готуються західними журналістами, акредитованими або в Москві, або, у кращому разі, у Варшаві, дав дуже слушну пораду українській владі: «Купіть бодай 50 квартир у Києві та запросіть західних журналістів, створивши їм усі умови для роботи (зрозуміло, нічого не вимагаючи натомість). Тоді західні журналісти будуть в Україні не тільки «наїздами» і писатимуть не тільки про кризи та катастрофи. Репортер, який постійно перебуває в Україні, сьогодні напише про політичну кризу в Києві, а завтра — про гарне весілля у Львові, а післязавтра — про художню виставку в Харкові. Не пошкодуйте грошей. Міжнародний імідж того вартий».

Порад, рекомендацій, пропозицій про співробітництво і допомогу Україні з боку її основних партнерів, причому на всіх рівнях — дипломатичному, парламентському, урядовому, місцевому, експертному й просто людському — безліч. Їхній лейтмотив: «Ви навіть не уявляєте, як ми зацікавлені в Україні!»

Ось тільки, чи чує ці слова Україна?..