УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА VI СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ОБ’ЄДНАНА)

15 березня, 2002, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 10, 15 березня-22 березня 2002р.
Відправити
Відправити

Об’єднані есдеки. Досвід партійного бізнес-будівництва Новітня історія вітчизняної соціал-демократії видається довгою та заплутаною...

 

Об’єднані есдеки. Досвід партійного бізнес-будівництва

Новітня історія вітчизняної соціал-демократії видається довгою та заплутаною. Перший розкол у стані прибічників цієї ідеології відбувся вже на... установчому з’їзді. У травні 1990 року делегати «дебютного» форуму, після дводенних суперечок, поділилися на дві команди. Результатом «дискусії» стали два автономних з’їзди, на яких було створено дві альтернативні організації — ОСДПУ й СДПУ.

У жовтні 1991 року на II (позачерговому) з’їзді СДПУ ухвалила рішення про підтримку кандидата в президенти В’ячеслава Чорновола й закликала своїх прибічників підтримати на всеукраїнському референдумі Акт про проголошення незалежності України. Новим «рульовим» партії став народний депутат Олександр Сугоняко, змінивши на посту голови правління організації Андрія Носенка. У травні 1992 року, на III з’їзді, СДПУ знову переобрала лідера: ним став ще один парламентарій, Юрій Збітнєв. Сугоняко заявив про формування в партії «соціально-ліберальної платформи», проте, не підтриманий більшістю делегатів, разом із групою прибічників залишив форум. Восени 1992-го СДПУ підтримала призначення Леоніда Кучми на посаду прем’єр-міністра. Що видавалося за цілком логічне: партія (на правах колективного члена) входила у створене того ж року об’єднання «Нова Україна», одним із керівників якого був Леонід Данилович.

Наприкінці того самого року відбулося злиття двох соціал-демократичних організацій. Об’єднана партія одержала назву СДПУ й була перереєстрована навесні 1993 року. Відповідно до попередньої домовленості, у керівництво ввійшли представники обох структур. Але, попри ухвалу про об’єднання, процес перетворення двох партій на одну проходив не дуже гладко, а зведені докупи перші особи двох соціал-демократичних структур так і не стали гравцями однієї команди.

Парламентські вибори-94 СДПУ навряд чи могла записати до свого активу: жоден із трьох депутатів-есдеків не зміг повторити свій успіх чотирирічної давності, причому Володимир Московка посів у своєму окрузі 21-ше місце серед 23 претендентів. Проте двом соціал-демократам (Юрію Буздугану та Григорію Ричагову) вдалося стати членами парламенту, причому першому дісталася в новій Верховній Раді посада глави комітету з питань соціальної політики та праці.

У травні того ж року в стані есдеків відбувся черговий розкол. На VI з’їзді група делегатів на чолі з Юрієм Буздуганом залишила зал. Згодом Буздуган і його соратники (які представляли переважно екс-ОСДПУ) поставили під сумнів легітимність форуму й ухвалених на ньому рішень — зокрема затвердження Юрія Збітнєва главою ради партії. Частина регіональних організацій підтримала Буздугана, частина — Збітнєва, і відтак в Україні знову з’явилися дві соціал-демократичні партії, тільки цього разу — з абсолютно ідентичними назвами.

У грудні 94-го приймається рішення про злиття соціал-демократів Збітнєва з Партією прав людини (лідер — Василь Онопенко) та Українською партією справедливості (на чолі з Михайлом Гречкою). У січні 1995 року об’єднання відбулося. У документах з’їзду йшлося, що партія є «юридичною правонаступницею СДПУ, ППЛ і УПС, які втрачають статус юридичної особи та припиняють свою діяльність після реєстрації об’єднаної партії Міністерством юстиції України». Проте (як пише у своїй книжці «Сучасні політичні партії України» історик Василь Яблонський) «значна частина СДПУ й більшість членів УПС не погодилися з таким рішенням. Названі партії не тільки не припинили свого існування, а й активно протидіяли становленню новоствореної СДПУ». Соціал-демократи Буздугана, по суті, звинуватили лідерів нової структури в політичному шахрайстві. А представники Української партії справедливості заявили, що Михайло Гречка перевищив свої повноваження. На II з’їзді УПС (квітень 1995 року) його виключили з партії.

Правда, на той час Михайло Якович (як і Юрій Збітнєв) уже був заступником голови «укрупненої» СДПУ. З’їзд об’єднаної партії в січні 1995-го обрав вождем організації екс-лідера Партії прав людини, міністра юстиції Василя Онопенка. До правління центральної ради партії ввійшов ще один відомий юрист, Віктор Медведчук.

Відповідно до офіційної біографії, Медведчук одержав партквиток есдеків 1994-го. Проте, згідно з тією ж таки біографією, 1994-го Віктор Володимирович був делегатом двох з’їздів Партії прав людини, керованої Василем Онопенком (до речі, за деякими даними, саме Медведчуку належала ідея злити ППЛ із СДПУ Збітнєва). Можна припустити, що делегат з’їзду Партії прав людини мав бути членом цієї партії. Проте достеменно відомо, що вже навесні 1994 року Віктор Володимирович був безпартійним. Принаймні це випливає з офіційних документів ЦВК. Річ у тому, що того року пан Медведчук балотувався в 1-му (Артемівському) окрузі столиці. У першому турі він набрав 25,68%, показавши найкращий результат серед 17 суперників. У другому — був першим із показником 45,95%, але народним обранцем так і не став.

У біографії Віктора Медведчука є також інші неясні моменти. За заявою самого Віктора Володимировича, його батька 1944 року було засуджено за участь в ОУН до восьми років позбавлення волі, після чого його вислали до Красноярського краю. Проте ця «пляма» (із погляду відповідних радянських органів) в анкеті не перешкодила нинішньому лідеру СДПУ(о) 1972 року вступити на юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. А вже через рік студент Віктор Медведчук виявився фігурантом кримінальної справи. Його та двох його партнерів по добровільній народній дружині було обвинувачено в заподіянні тілесних ушкоджень неповнолітньому, й вироком нарсуду Ленінського району в квітні 1974 року їх було засуджено до позбавлення волі терміном до двох років. Проте вже в червні того ж року судова колегія з кримінальних справ столичного міськсуду вирок райсуду скасувала й відіслала справу на дослідування. У листопаді 74-го кримінальну справу проти Медведчука та його «спільників» було припинено. Його було не тільки виправдано, а й відновлено у вузі, звідки його виключили за поданням в.о. декана юрфаку.

1978 року Медведчук одержує диплом юриста. Як згодом зізнавався Віктор Володимирович в інтерв’ю інтернет-газеті «Українська правда», він «дуже хотів стати слідчим. Але не міг із відомих причин». Випускник КДУ стає адвокатом, і вже 1979-го його клієнтом виявляється відомий дисидент Юрій Литвин. Ще через рік підопічним адвоката-початківця стає інший, ще знаменитіший інакодумець — Василь Стус. Обох буде засуджено, й вони помруть у таборах. Згодом опоненти Медведчука не раз обвинувачували лідера об’єднаних есдеків у потуранні судовій сваволі і (як наслідок) у непрямій причетності до загибелі двох борців проти радянського режиму.

Заради справедливості слід зазначити, що можливості захисника в радянському суді були більш ніж обмеженими. Мимовільним «адвокатом» Медведчука виступив один із його підзахисних, Юрій Литвин, констатувавши у своєму останньому слові: «Пасивність мого адвоката зумовлена не його професійним невіглаством, а вказівками, одержаними ним згори... Роль адвоката в таких справах зведена до нуля...».

Сам Медведчук до звинувачень у тому, що він був учасником розправи над дисидентами, ставиться вкрай емоційно: «Якщо хтось думає, що я міг врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі. Рішення в таких справах приймалися не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ». Віктор Володимирович стверджував також, що свого часу він написав для Комітету державної безпеки близько двох десятків пояснювальних записок, у яких був змушений мотивувати свою згоду захищати «ворога народу» Литвина.

Попри все, Медведчук робить кар’єру багатьом на заздрість. У січні 1989-го Віктор Володимирович очолює юридичну консультацію Шевченківського району Києва, як він сам стверджував згодом, — найбільшу в столиці. У його підпорядкуванні опинилося понад сорок адвокатів. Дарма що керівнику районних юристів не було 35-ти років і він (за його власними словами) не перебував у лавах КПРС. Випадок майже небувалий. Зліт Медведчука триває — 1990-го він стає головою Спілки адвокатів України і входить у правління Спілки адвокатів СРСР від УРСР. 1991 року популярний законник стає президентом міжнародної адвокатської компанії «Бі.Ай.еМ». Своє бажання піти в юридичне підприємництво Віктор Володимирович пояснював просто: «Я зрозумів, що треба займатися адвокатським бізнесом. Одержувати ті гонорари, які ти призначаєш, але одержувати їх на рахунок. Жити за ці гроші... Я був здібним і заробляв гроші».

Наскільки відомо, «Бі.Ай.еМ» була одним зі спільних бізнес-проектів так званої «київської сімки». Її батьком-фундатором по праву можна вважати Григорія Суркіса. Уродженець Одеси, випускник Київського технологічного інституту харчової промисловості встиг попрацювати майстром, виконробом, головним інженером. Поки 1988 року не очолив управління комплектації в житлово-ремонтному об’єднанні при столичному виконкомі. Подейкують, що покровителем Суркіса вважався всемогутній Валерій Згурський — київський міський голова, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР, голова асоціації мерів столиць союзних республік, Москви й Ленінграда. Можна припустити, що саме Валерій Арсентійович допоміг Григорію Михайловичу реалізувати перші бізнес-проекти. Своєю чергою, коли Згурський втратив крісло мера, для нього було заброньоване місце в підприємницьких структурах Суркіса, яких у майбутнього президента київського «Динамо» на початок 90-х було вже чимало.

Про початок ділового співробітництва Суркіса й Медведчука відомо мало. Сам Віктор Володимирович про це розповідає скупо: «Я був знайомий із Григорієм Суркісом, якось він попросив мене захищати одного з начальників будівельних управлінь. Я з 1989 року почав займатися футбольним клубом, а Суркіс був затятим болільником. Ми з ним об’єдналися й почали працювати на клуб». Почасти цю інформацію підтвердив і ще один значний діяч СДПУ(о), Леонід Кравчук, який стверджував, що два майбутніх лідери об’єднаних есдеків справді зійшлися на футбольно-юридичному грунті.

Одним із найяскравіших прикладів їхньої співпраці, судячи з усього, стала «динамівська революція» 1993 року. Тоді Григорію Суркісу вдалося усунути від керівництва провідним клубом країни президента «Динамо» Віктора Безверхого. Ще 1991 року Григорій Михайлович створив СП «Динамо-Атлантик», своєрідний комерційний відділ при головній футбольній команді України. А вже через два роки він перебрав на себе всю повноту влади у ФК. Як згадував той-таки Кравчук (у ті часи — президент України), на його ім’я тоді почали надходити листи з вимогою перешкодити «незаконній приватизації гордості національного футболу». Глава держави визнав за розумне не втручатися у конфлікт, вирішивши (за його словами), що інцидент за потреби можна буде залагодити в судовому порядку. Проте позову від представників поваленого керівництва клубу не було. Поінформовані джерела стверджують, що така сумирність пояснювалася не лише небажанням зв’язуватися з відомим крутою вдачею Григорієм Михайловичем. Іншою, не менш вагомою обставиною вважався юридичний авторитет Віктора Володимировича. І якщо до методологічного й морального аспектів проведення операції зі зміни влади в «Динамо» у декого й могли з’явитися запитання, то правовий бік, здається, було надійно «закрито» Медведчуком та його «лойєрською» командою. 1993 року Григорій Суркіс став першою особою АТ «ФК «Динамо» (Київ)».

Суркіс і Медведчук були опорою так званої «київської сімки». Свого часу Григорій Михайлович так сказав про своїх партнерів з бізнесу: «Ми — всі друзі, партнери по життю: Валентин Згурський, Віктор Медведчук, мій молодший брат Ігор, Богдан Губський, Юра Карпенко, Юра Лях, я... Чудова сімка... У кожного — своя ділянка роботи в єдиному холдингу...» Справді, кожен із членів «сімки» заслуговує окремих слів.

Богдан Губський — випускник факультету кібернетики КДУ, 1987 року визнаний достойним премії за найкращу роботу в галузі математичної кібернетики, через два роки (26-літнім) захистив кандидатську дисертацію. Проте Богдан Володимирович знайшов своїм математичним здібностям інше застосування: із кінця 80-х молодий перспективний учений небезуспішно зайнявся підприємництвом. Саме Губському деякі джерела приписують авторство одного з головних проектів «сімки» — Українського кредитного банку, створеного 1992-го.

Першим номером «УКБ» став ще один згаданий Григорієм Суркісом персонаж — Юрій Лях. Випускник Київського торговельно-економічного факультету почав трудову діяльність із посади заступника завсекцією ЦУМу, згодом працював у столичному міськкомі ЛКСМУ. Пізніше (як, до речі, багато його колег по комсомолу) Юрій Іванович захопився банківською діяльністю. У віці 24 роки Лях стає заступником керівника Київської філії Московського інноваційного комерційного банку. Згодом майбутній заслужений економіст України та майбутній позаштатний радник прем’єра Пустовойтенка продовжив свою кар’єру в ІКБ «Інокобанк», АБ «Інко», АБ «Ділова Росія» й АКБ «Україна». У грудні 92-го Лях із крісла начальника відділу валютних ресурсів «України» перемістився в крісло голови правління Українського кредитного банку. Як зізнавався зо два роки тому в інтерв’ю газеті «Факти» Віктор Медведчук, вони з Ляхом — давні друзі, живуть в одному будинку й завжди разом відзначають новорічні свята.

Про Юрія Карпенка відомо небагато. Медведчук (згадуючи в інтерв’ю інтернет-газеті «Українська правда» про створення «сімки») розповідає, що коли зароджувалася майбутня імперія, Карпенко, як і Губський, був молодим науковцем, який вирішив спробувати свої сили в підприємництві: «Хлопці відривалися — була можливість заробити, чому б і ні...» Люди, близько ознайомлені з бізнесом «київської групи», стверджують, що Карпенко — найталановитіший менеджер у команді, очолюваній Григорієм Михайловичем. Найтісніше Карпенко співпрацює із Губським, для якого пріоритетною є цукропереробна промисловість.

Одним із наймасштабніших проектів Суркіса і К° слід вважати створення 1992 року холдингу «Омета-XXI століття», що об’єднав низку фірм, які належали членам «сімки». Політичні та бізнесові суперники об’єднаних есдеків стверджують, що «Омета» нічим не відрізнялася від інших фінансових пірамід, які до 1995 року (за офіційними даними) заборгували населенню 28 трильйонів 200 мільярдів карбованців. За інформацією, розміщеною на сайті агентства «Еліт-профі», історія «Омети» така. У грудні 1992-го керівництво «Омети-XXI століття» ухвалило рішення про емісію цінних паперів компанії на суму 400 тисяч карбованців. Вже в лютому 93-го почалася підписка акцій за номіналом у 1000 карбованців, у березні акції коштували вже 1275 крб., у квітні — 1350 крб. До червня 93-го кількість акціонерів «Омети» сягнула 12 тисяч чоловік, і вклали вони в компанію 440 мільйонів карбованців. 1994-го фонд «Омета» виплатив дивіденди в розмірі 600%. Однак уже в січні 1995-го було оголошено, що дивідендів більше не буде. Спроби малих акціонерів збути акції успіхом не увінчалися — їх купівля відновилася лише наприкінці 96-го, по 2,4 копійки за акцію. Досі в офіс на вул. Червоноармійській приходять слізні листи від вкладників із проханням повернути гроші.

Іншим, ще грандіознішим «дітищем» групи Суркіса був ЗАТ «Промислово-фінансовий концерн «Славутич» (президентом якого став Григорій Суркіс, а головою ради директорів — Богдан Губський). Як випливало з інтерв’ю засновників концерну (у тому числі Губського та Медведчука), одним зі стратегічних напрямів діяльності «Славутича» була робота на ринку енергоносіїв. За розповідями Віктора Володимировича, «наші структури, починаючи з 1991—92 років, брали кредити в іноземних банках під закупівлю нафти, яку переробляли протягом 4—5 років в Україні. Заробляли на цінах на нафтопродукти і тим самим одержували шалені прибутки... Ми покривали 10—12% ринку нафтопродуктів». За наявними джерелами інформації, нафту «Славутич» закуповував в основному в Росії та Казахстані (як пояснював голова ради директорів концерну Губський, «ми купуємо нафту в того, з ким відпрацьовано тривалі зв’язки»), перероблялася вона на Одеському, Лисичанському, Кременчуцькому й Дрогобицькому НПЗ. 1998 року, за деякими даними, споживачами нафтопродуктів цієї бізнес-групи було понад 2 тис. великих клієнтів. У середині 90-х в офісі «Славутича» сталася пожежа і вся бухгалтерія згоріла.

На початку 90-х група Суркіса зуміла налагодити досить тісні контакти з президентом Кравчуком. Як розповідав сам Леонід Макарович, у січні 1994-го президент «Славутича» запропонував його увазі антикризову економічну програму. Проект, за дорученням Суркіса, готувала група спеціалістів, серед яких нібито був і колишній міністр фінансів Ізраїлю Іцхак Мадаї. Леоніда Макаровича ідея зацікавила, і він доручив працювати над цією проблемою своєму раднику Валентину Симоненку. За твердженням першого глави держави, вже в лютому програма мала цілісний вигляд і заслужила схвальної оцінки в.о. прем’єра Юхима Звягільського. А невдовзі, як стверджував Кравчук, «план Суркіса» було взято в розробку урядом.

За визнанням того ж таки Кравчука, Суркіс і Медведчук напередодні президентських виборів 1994 року висловили бажання стати довіреними особами Леоніда Макаровича, однак він їм відмовив, пославшись на відсутність відповідних вакансій. Участь Григорія Михайловича та Віктора Володимировича у фінансуванні своєї кампанії Кравчук заперечував. Однак можна припустити, що вони надали Леоніду Макаровичу посильну підтримку в боротьбі з Леонідом Даниловичем. Що після перемоги останнього їм одразу пригадали.

У листопаді 1994 року новий Президент принизливо відгукнувся про підприємницькі структури «київської групи» як про «монопольки, які, при мізерних статутних фондах, примудрилися оперувати мільярдами доларів». За непідтвердженими даними, деякі наближені до Банкової особи недвозначно пропонували Григорію Михайловичу залишити країну, «від гріха чимдалі». Слід гадати, не без участі глави держави було створено спеціальну держкомісію з перевірки діяльності «Славутича». Судячи з усього, нічого істотного перевіряльникам «накопати» не вдалося. Можливо, позначилася кваліфікація юридичної команди Медведчука. У кожному разі, сам Віктор Володимирович ті події коментував так: ««Славутич» перевіряли-перевіряли, а потім вийшло: там державних грошей немає. Все це — приватна комерційна діяльність, яка регулюється нормами цивільного права. На цьому все й закінчилося. І закінчиться будь-що інше, що буде проти моїх партнерів. Я за «сімку» відповідаю...» І ще одна характерна цитата: «Зверніть увагу, коли хочуть знайти щось проти СДПУ(о), нічого знайти не можуть...»

Попри складності, що виникли, група Суркіса—Медведчука досить швидко знайшла підходи до другого Президента. Деякі джерела стверджують, що «посередником» у процесі «мирних переговорів» виступив глава президентської адміністрації Дмитро Табачник, хоча офіційного підтвердження ця інформація не здобула. Хай там як, вже у грудні 94-го Віктор Медведчук входить до Координаційного комітету боротьби з організованою злочинністю та корупцією при Президенті. Надалі Віктор Володимирович стане членом ще кількох структур, створених при главі держави, — зокрема Ради роботодавців і товаровиробників, Координаційної ради з питань судово-правової реформи et cetera.

1995-го Суркіс і Медведчук поступово відвойовують місце біля трону. Через рік вони вже вважаються особами, наближеними до Леоніда Кучми. Ніхто вже не згадує, що не так давно Віктор Володимирович критикував економічну політику Леоніда Даниловича: «Минув час декретів, валяться напрацьовані схеми. З ніг на голову ставиться законодавство... Починається пошук ворогів серед господарників, розвалюється виробництво...» 1996 року Суркіс і Медведчук отримують від Президента по ордену «За заслуги» III ступеня. Їхній бізнес розширюється. Їхній вплив зростає. Віктор Володимирович стає позаштатним радником Президента. Григорій Михайлович — президентом Професійної футбольної ліги та віце-президентом Федерації футболу.

А ось у партії (в якій вони поступово здобувають дедалі більший вплив) того ж таки 1996-го виникають проблеми. У січні Мін’юст (на той час ним уже керував не Василь Онопенко, а Сергій Головатий) анулював реєстраційне свідоцтво партії, керованої Василем Васильовичем, а в березні легалізував СДПУ під керівництвом Буздугана. У квітні «репресована» організація в нагальному порядку проводить з’їзд, на якому ухвалюється заява про «неприкритий тиск із боку влади» і рішення про перейменування партії. До її назви додається слово «об’єднана». Експерти центру «Еліт-профі» припускають, що план порятунку структури від неминучого розпуску було розроблено Медведчуком і що саме він виступив ініціатором «зміни вивіски». Хай там як, на установчому форумі СДПУ(о) Віктор Володимирович стає заступником глави партії.

Того ж таки 1996-го, через три місяці після одержання партквитка, такої ж честі удостоюється ще один щасливий бізнесмен — Ігор Плужников (керівник фонду ділового співробітництва «Україна», а потім — асоціації економічного співробітництва та розвитку «Діловий світ»). Знову ж таки 1996-го до складу правління СДПУ(о) входять Григорій Суркіс та Олександр Зінченко (гендиректор незалежної ТБ-корпорації, що отримала право мовити на третьому каналі українського телебачення). За деякими даними, Олександр Олексійович (колись відомий комсомольський функціонер) свого часу успішно попрацював на ринку телекомунікацій, а екс-кооператор Ігор Олександрович — на ринку цінних паперів.

Можна припустити, що саме з 1996 року вплив Онопенка та його оточення на організацію слабшає, а от вплив груп Суркіса—Медведчука і Плужникова—Зінченка стає домінуючим. Досить поширена думка, що Суркіс, Медведчук, Плужников і Зінченко — гравці однієї бізнес-команди, нам здається помилковою. Резонно буде припустити інше: у Григорія Михайловича та Віктора Володимировича є спільні бізнес-інтереси, які не перетинаються з бізнесовими інтересами Ігоря Олександровича та Олександра Олексійовича. І є спільний політичний інтерес: зростання партійного авторитету, поза сумнівом, ішло на користь і одній групі, і другій. А тому тягар партійних витрат (наскільки відомо) мало не з моменту створення СДПУ(о) на паритетних засадах ділять саме ці дві групи. Сам Віктор Володимирович заяви про те, що він фінансує партію, сьогодні називає «навіть не міфом — дурницею. У мріях, звісно, я можу уявити, що утримую партію, лідером якої є...» При цьому заслужений юрист України не приховує, що є ще й заслуженим комерсантом: «Бідним я не буду. І не хочу бути...» У матеріалах агентства «Еліт-профі» містяться дані податкових декларацій Медведчука. Так, 1997 року сума його прибутків становила 1 млн. 880 тис. гривень, 1999-го — вже 5 млн. 893 тис. За даними журналу «ПіК», за 2000 рік Віктор Володимирович отримав дохід приблизно в 6,5 млн. гривень.

Окрім того, Віктор Володимирович заявляє, що вийшов із керівництва всіх бізнесових структур ще 1997-го, коли вперше переміг у парламентських перегонах. Тоді Медведчук виграв довибори у Верховну Раду в 171-му окрузі (Закарпатська область). «Місце» звільнилося після того, як Сергія Устича, який представляв цей регіон, було призначено главою Закарпатської обласної держадміністрації. У нас немає офіційних підстав стверджувати, що Сергій Іванович «підсобив» Віктору Володимировичу. А те, що через рік пан Устич став заступником глави СДПУ(о), вважаємо чистої води збігом. Успіх Медведчука у квітні 1997-го був більш ніж переконливим. За нього віддали свої голоси 94,16% виборців, що було рекордом виборчих перегонів.

Для чого Медведчуку знадобилося ставати депутатом менш ніж за рік до наступних виборів? Можливо, амбітному Віктору Володимировичу, який поступово входить у смак публічної політики, дуже кортіло отримати сатисфакцію за невдачу трирічної давності. А може, один із лідерів СДПУ(о) «обкатував» технології напередодні майбутніх стартів...

У жовтні 1997 року було затверджено першу п’ятірку майбутнього передвиборного списку партії. Те, що формальний лідер СДПУ(о) Онопенко опинився лише на третьому рядку реєстру, лише тільки підтверджувало його реальну вагу в організації. Справжні лідери — Віктор Медведчук і Григорій Суркіс — посіли, відповідно, 4-те і 5-те місця, однак перші дві позиції, саме з їхньої подачі, посіли два відомих політики — екс-президент Леонід Кравчук та екс-прем’єр Євген Марчук. Дружба провідних есдеків із Леонідом Макаровичем (напередодні виборів він прийняв соціал-демократичний «сан») на тоді була безкорисливою. А ось партнерство Суркіса й Медведчука з Марчуком було цілком діловим. Як стверджують самі есдеки, Онопенко наполягав на тому, що він як глава партії має бути першим, однак залишився зі своєю думкою. Першим хотів бути і Марчук, але…

У прохідній частині партійного списку числилося чимало людей, безпосередньо пов’язаних із бізнесом. Крім Ігоря Плужникова (№6), Олександра Зінченка (№7) і Богдана Губськогоа (№9), нині мажоритарники, там значилися ще й глава АТ «Видавництво «Бліц-інформ» Сергій Мельничук (№10), «шоколадний король» Петро Порошенко (№11), президент торгово-енергетичної компанії «Ітера-Україна» Анатолій Волковський (№13). «Канонічні» соціал-демократи Олексій Мустафін, Микола Зарицький та Андрій Носенко опинилися у третьому десятку, а екс-лідер СДПУ Юрій Збітнєв — і геть на 49-му місці.

За інформацією, розміщеною на офіційній сторінці ЦВК, Центральна виборча комісія 1998 року зареєструвала 178 «списковиків» від СДПУ(о). Удача всміхнулася лише 14-ти. Саме на таку кількість депутатських місць могла розраховувати партія, що завоювала лише 4,01% голосів виборців. Із 128 кандидатів, висунутих партією, виграти вибори змогли лише четверо. Попри експлуатацію «футбольної» тематики, багатий відеоролик і наявність «розкрученої п’ятірки», організація заледве подолала необхідний бар’єр. Згодом опоненти неодноразово закидали есдекам, що в парламент вони потрапили не без допомоги адмінресурсу, однак самі об’єднані соціал-демократи ці закиди відкидали. У мажоритарних округах в СДПУ(о) справи були не кращими. Попри це, у травні 98-го до фракції соціал-демократів виявили бажання записатися 25 депутатів. Дехто не відмовився опинитися в компанії Віктора Володимировича та Григорія Михайловича, які дедалі більше набирали політичної ваги. Відносна масовість фракції дозволила есдекам на рівних брати участь у грі під назвою «спікеріада». Як свідчить ряд депутатів, соціал-демократи пішли на розрив раніше досягнутих домовленостей із правими фракціями і доклали зусиль до обрання спікером лівого Олександра Ткаченка (попри те, що одним із претендентів на цю посаду був перший номер партсписку СДПУ(о) Леонід Кравчук). Як своєрідну компенсацію есдеки отримали посаду віце-спікера, що її й обійняв Віктор Медведчук. У жовтні 98-го «колекція» титулів Віктора Володимировича поповнилася — він став лідером партії.

Ще у квітні, відразу після виборів, Василь Онопенко заявив у пресі, що включення до партсписку Кравчука й Марчука, а також опора на рейтинг «Динамо» були помилкою. Правління СДПУ(о) моментально засудило вчинок вождя й оголосило про скликання з’їзду, де мала вирішитися доля лідера. На жовтневому форумі Онопенка звинуватили в тому, що «його фінансують певні сили», і швидко підшукали йому заміну. Проти кандидатури нового глави організації не проголосував жоден кандидат. Повалений Онопенко заснував чергову (і, як виявилося, не останню) соціал-демократичну структуру — УСДП.

На початку 99-го СДПУ(о) позбувається наступного «зайвого» — Євгена Марчука. Прагнення Євгена Кириловича стати президентом не підтримували лідери партії, а бажання екс-прем’єра використовувати для реалізації своїх амбіцій структури есдеків змусило їх піти на остаточний розрив із ним. У лютому Марчук розпочинає створення власної організації — Соціал-демократичного союзу (формальним лідером якого стає ще один «списочник» СДПУ(о) — Сергій Пересунько).

Ім’я кандидата в президенти, якого планували підтримувати есдеки, неважко було вгадати. З ініціативи Віктора Медведчука, СДПУ(о) (першою з партій) висунула Леоніда Кучму «на другий термін». Про роль вождів об’єднаних соціал-демократів у тріумфальній для гаранта кампанії-99 «ДТ» писало неодноразово й докладно. Згадували ми й про те, що Суркіс, Медведчук і партнери так і не удостоїлися належної подяки від «двічі всенародно обраного». У кожному разі, особливо розвинути економічний успіх, базу якого було закладено у попередні роки, їм не вдалося. (Йдеться про бізнес системний, а не лобістський.)

Об’єктом найпильнішої уваги групи Суркіса став енергоринок. 1998-го, за повідомленнями «Галицьких контрактів», Кабінет передав в управління уже відомому нам Українському кредитному банку пакети акцій Запорізького заводу феросплавів, а також «Кіровоградобленерго», «Тернопільобленерго» і «Херсонобленерго». Відповідно до повідомлень у пресі, Григорій Михайлович і його команда тією або тією мірою контролювали (намагалися контролювати) ще й «Сумиобленерго», «Прикарпаттяобленерго», «Чернігівобленерго», «Полтаваобленерго», «Львівобленерго». Лідери есдеків свою причетність до енергобізнесу заперечували. Віктор Медведчук на запитання про причетність «київської групи» до згаданих вище структур відреагував категорично: «Ну, я вас благаю! Це ж дитячий лепет! Ніколи не було й немає».

Формально Віктор Володимирович має рацію: безпосередніми власниками обленерго ніхто з представників цієї політико-фінансової групи не є. Виразником енергетичних інтересів есдеків, за заявами преси (зокрема газети «Негоціант»), донедавна був якийсь Костянтин Григоришин. Костянтин Іванович — громадянин Росії, який входить до складу спостережних рад цілого ряду українських компаній (у послужному списку, відповідно до даних ЗМІ, значаться пости голів СР «Львівобленерго», «Сумиобленерго», Запорізького феросплавного заводу, члена СР комбінату «Дніпроспецсталь», заступника голови Оптового ринку електроенергії). Григоришин має репутацію блискучого менеджера, за словами поінформованих джерел, він є автором цілого ряду бізнес-схем, якими успішно користувалися і користуються українські олігархи, у тому числі й ті, що перебувають далеко за межами Батьківщини. Відповідно до даних, отриманих з цілого ряду відкритих джерел, зокрема інформаційного сайту «Прометал», цей топ-менеджер є (спільно зі своїми партнерами Левоном і Олександром Вартанянами) одним із керівників інвестиційного пулу «Court Holding», який володіє контрольними пакетами кількох обленерго. Відповідно до тих самих даних, Григоришин представляє в Україні інтереси СП «Созидание». Відповідно до даних мас-медіа, «Созидание» володіє значним пакетом акцій Солікамського магнієвого заводу. У травні 2000 року газета «Галицькі контракти» оприлюднила заяву керівництва цього СП, відповідно до якої, «Созиданию» належать контрольні пакети акцій найбільших українських підприємств — Сумського НВО імені Фрунзе, «Дніпроспецсталі» і Запорізького заводу феросплавів.

Нагадаємо, що 25% ЗЗФ (за інформацією «Прометалу») належать відомому нам Українському кредитному банку, серед засновників якого — члени «київської сімки» і концерн «Славутич». Відповідно до наявної інформації, 80% продукції цього заводу експортується за кордон. 1998 року ЗЗФ посилено перевірявся КРУ і був фігурантом численних арбітражних спорів. 25% акцій підприємства намагалася викупити американська компанія «Washington Foundation», проте (як повідомляє «Прометал») цей пакет у фірми зі США відсудив Український кредитний банк, очолюваний членом «сімки» Юрієм Ляхом…

За відомостями як он-лайнових, так і оф-лайнових ЗМІ, інтереси перетиналися ще в кількох «бізнес-точках» — зокрема в банку «Зевс» і в консорціумі «Металургія». Голова правління «Зевса» (фінансової структури, яка обслуговує і кредитує атомну енергетику» Євген Ананко 1998 року був обраний народним депутатом, після чого ввійшов до фракції СДПУ(о), в якій перебував до кінця 2000 року. Консорціум «Металургія» (активи якого, за деякими даними, становлять близько 3 млрд. гривень) 2000 року виграв тендер з продажу 51% акцій НДІ силової електроніки «Перетворювач». Того самого року «Металургія» прилучилася до конкурсної суперечки за великий пакет акцій іншого запорізького об’єкта — алюмінієвого комбінату, але поступилася компанії «АвтоВАЗ-інвест». За інформацією преси, консорціум позаторік мав певні проблеми з Антимонопольним комітетом, але благополучно з ними впорався.

Ряд інформаційних джерел називає Костянтина Григоришина одним із керівників активно працюючого на запорізькому ринку консорціуму «Металургія». До речі, саме в цьому місті, за повідомленнями преси, у листопаді був застрелений водій-охоронець матері Костянтина Івановича. Даних про те, чи було пов’язане це лихо з підприємницькою діяльністю Григоришина, преса не згадувала.

Втомливий перелік вищезгаданих підприємств ми навели для того, щоб читач зміг бодай приблизно уявити масштаби бізнес-інтересів «київської групи» і ділових партнерів цієї групи, до яких мас-медіа зараховують і Костянтина Григоришина.

Мають успіхи есдеки й у лобістській діяльності. Керівники партії вважаються людьми впливовими, з широким колом корисних знайомств. А не найменша парламентська фракція, в яку на сьогодні входять (відповідно до даних секретаріату Верховної Ради) 32 народних обранці, відкрила для есдеків додаткові можливості. Зв’язки, що їх мають провідні соціал-демократи у деяких силових структурах (зокрема, як гадають, в Антимонопольному комітеті, органах прокуратури та системі судової влади) викликають заздрість багатьох, навіть у найвисокопоставленіших політиків. Есдеки користуються репутацією людей, котрі легко вирішують проблеми друзів. І так само легко створюють проблеми конкурентам. Здається, не особливо добираючи засобів. Із усталеною думкою «СДПУ(о) не любить ніхто» лідери партії не особливо сперечаються.

Трохи гірше було в представників СДПУ(о) із контактами в МВС. Екс-глава цього відомства Юрій Кравченко вважався одним з основних неофіційних опонентів. Конкуренцію йому в цьому питанні міг скласти хіба що глава президентської адміністрації Володимир Литвин. Володимир Михайлович публічно заперечив наявність «особливих почуттів» до керівництва «київської групи», проте відомості, отримані з конфіденційних джерел, дозволяють у цьому засумніватися.

Можна припустити, що призначення пана Литвина главою АП стало одним з суттєвих чинників ослаблення впливу есдеків на політичні та економічні процеси. Після повторної перемоги Леоніда Кучми становище представників СДПУ(о), всупереч очікуванням, не поліпшилося, а погіршилося. Хоча розпочиналося все непогано. Серед головних творців так званої «оксамитної революції» у парламенті (яка зміцнила позиції Леоніда Кучми у ВР) були есдеки Леонід Кравчук та Віктор Медведчук. Відтак вони стали координатором пропрезидентської більшості й першим віце-спікером, відповідно.

Проте потім у есдеків, здається, настала «чорна смуга». Причин для початку тяжких часів було кілька. По-перше — позиція ряду осіб із найближчого оточення Президента, зокрема Литвина й Кравченка. По-друге — прихід в уряд Віктора Ющенка і (особливо) Юлії Тимошенко. Політика нового Кабінету, зокрема реалізація нових правил гри на енергоринку, істотно знизила бізнес-можливості «київської групи». Віктор Медведчук на запитання «Чи постраждали фінансові інтереси партії за час прем’єрства Ющенка?» відповів категоричним «Ні!» Проте старання, докладені есдеками до видалення з Кабміну спочатку Юлії Володимирівни, а потім і Віктора Андрійовича, дають деякі підстави засумніватися у щирості такої відповіді.

Та головним чинником обмеження впливу есдеків, і насамперед їхніх лідерів, ми схильні вважати позицію Президента. Є підстави вважати, що Леонід Данилович мав право гніватися на Віктора Володимировича та Григорія Михайловича й за не надто високу активність у процесі імплементації результатів «конституційного референдуму», і за схильність до пропорційної виборчої системи, і (найголовніше) за вичікувальну позицію в дебютній стадії «касетного скандалу». Версії про причетність провідних есдеків до організації найбільшої в новітній історії України політичної кризи, які з’явилися у пресі, Кучма спростував. Проте саме після цього в провідних соціал-демократів розпочалися нові проблеми. 13 грудня 2001 року, у переддень початку виборчої кампанії, був знятий із посади, яку він обіймав, перший віце-спікер Віктор Медведчук. Немає підстав стверджувати, що «невчасну» відставку «замовив» Президент. Проте є підстави вважати, що гарант міг втрутитися в процес, однак не зробив цього.

Ризикнемо припустити, що в Президента міг бути й додатковий мотив не відчувати підвищених симпатій до есдеків. Він не може не здогадуватися про амбіції лідера партії і при цьому, здається, не схильний довіряти Віктору Володимировичу, якого свого часу поспішили записати в президентські «наступники».

23 грудня 2001 року Медведчук заявив: «У мене навіть і гадки не було стати наступником Президента». Проте в серпні того самого року інший високопоставлений есдек, лідер фракції Олександр Зінченко у газеті «День» зазначив: «Партія не приховує: ми йдемо на президентські вибори 2004 року зі своїм кандидатом, і це лідер партії Віктор Медведчук»...

Додатковим приводом засмутитися представники СДПУ(о) можуть вважати заяву голови фінансово-адміністративного комітету Соціалістичного інтернаціоналу Гуннара Стенарва, зроблену в лютому нинішнього року. За інформацією, яку має редакція, представник структури, в яку так прагне СДПУ(о), заявив таке: «Соціал-демократична партія (об’єднана) з України була викреслена зі списку кандидатів у Соцінтерн».

Проте в есдеків, як і раніше, чимало ресурсів для відновлення втрачених позицій. Партія численна й непогано організована структурно. За твердженнями самих есдеків, кількість членів СДПУ(о) протягом останнього року зросла більш як удвічі і в ній налічується 345 153 партійця. За тими самими даними, есдеки мають 780 районних і міських організацій, а також 17 423 місцевих осередки.

Адмінресурс СДПУ(о) помітно вичерпався. І все-таки, відповідно до відомостей, отриманих з офіційного сайту партії, її членами є один міністр, один глава держкомітету, один заступник голови Радміну Криму, чотири заступники міністрів і глав держкомітетів, один голова і 13 заступників голів облдержадміністрацій, три керівники обласних рад, 29 голів райрад плюс найпотужніший в країні медіаресурс.

Втім, керівництво СДПУ(о) заявляє, що на адмінресурс їй розраховувати не доводиться. Лідери партії стверджують, що вона не є ні провладною, ні опозиційною…

Лідер партії

Віктор Медведчук любить: себе, дочку, футбол, лестощі,владарювати, працювати вдома ночами, тягати залізо в спортзалі, відпочивати на Кіпрі та в Монте-Карло, танцювати в парі, робити дорогі подарунки, Кравчука, пунктуальність, ананаси, суворо дотримуватися плану, багаті і стильні інтер’єри, костюми Бріоні, світлі тони в одязі, правильно вибудовані фрази, солоне слівце, троянди.

Віктор Медведчук не любить: програвати, критику, Ющенка, поради сторонніх, потрапляти в незручні ситуації, імпровізувати, забувати образи, необов’язковість, слабаків.

Віктор Володимирович — абсолютно системна людина. Він викладає своє життя і кар’єру з кубиків настільки ж методично і цілеспрямовано, як Кай у палаці Снігової Королеви підбирав геометрично правильні крижинки для своїх візерунків.

Гострий аналітичний розум, чудова пам’ять, здатність швидко оцінювати ситуацію, професійне знання законів, схильності психолога, легкість і впевненість у реалізації обдуманих рішень. До всіх цих достоїнств Віктор Медведчук має найбезпосередніший стосунок. Ставлення до нього в українській еліті досить складне, однак навіть найщиріші вороги визнають його інтелект.

У переважній більшості випадків Віктора Медведчука не сприймають окремо від Григорія Суркіса. На перший погляд, Віктор Володимирович від цього виграє: спокійний, врівноважений, людина, що підвищує голос у крайніх випадках, вигідно виглядає на тлі емоційного, різкого й імпульсивного партнера. Але ті, кому доводилося стикатися не раз із цими політиками і бізнесменами, мали шанс переконатися як мінімум у неповній відповідності істині першого враження. Суркіс — поривчастий, Медведчук — методичний. Суркіс іноді має схильність до сантиментів, Медведчук переконує: а ля гер ком а ля гер. Суркісу не чужа шляхетність героїв Бабеля, Медведчук і великодушність — несумісні. Суркіс — амбітний, Медведчук — марнославний. Суркіс — розгорнута книга, Медведчук — річ у собі. У Суркіса немає політичного майбутнього, більш вагомого, аніж нинішнє його становище в державнім табелі про ранги, Медведчук має великі плани і готовий підпорядкувати їм усі наявні в арсеналі засоби.

Закінчення на 4-й стор.

Закінчення. Початок на 3-й стор.

Віктор Володимирович — перфекціоніст. Він любить, щоб усе задумане реалізовувалося відповідно до його плану, непередбачені обставини або необов’язковість підрядчиків, які взялися за впровадження, його дратують. Це стосується і політики, і бізнесу, і навіть такої дрібниці, як ремонт офісу. У цьому немає нічого поганого, так само як і у високій самооцінці нашого героя, котрий не терпить поразки. Після відставки з поста першого віце-спікера Медведчук так і не з’явився в сесійному залі, щоправда, став демократичнішим, і тепер, зустрівши співробітників офісу біля ліфта, не проходить, не помічаючи їх, як раніше, а потискує руки.

Медведчук — вольова людина, котра у більшості ситуацій вміє тримати емоції під контролем. Він має рідкісний дар хронічної переконаності у своїй правоті. Це дуже добре помітно, коли він виступає як юрист. Відомо, що закони, тим більше українські, — далеко не досконалі, і багато їхніх положень можуть мати кілька трактувань. Своє прочитання Віктор Володимирович вважає єдино вірним, не залишаючи шансу альтернативним трактуванням. Така переконаність у своїй правоті, безумовно, надає сили в боротьбі з опонентами.

Медведчук узагалі з повагою і трепетом ставиться до поняття «сила» у будь-якому його прояві: фізичному, економічному, владному. У свої 47 лідер СДПУ(о) надзвичайно багато часу приділяє спорту, і небезуспішно. Очевидці розповідають, що він може кілька сотень разів віджатися від підлоги.

Його вагу в бізнесі без глузувань оцінюють ті, хто з посмішкою дивиться на його декларацію про доходи.

Як ворог Медведчук небезпечний. Але поняттям «дружби» Віктор Володимирович не розкидається, по-перше, бо є досить стриманою людиною, а по-друге, він чітко знає різницю між дружбою, партнерством і залежністю. Люди, подібні йому, переконані в тому, що всі продаються: хто за сто доларів, а хто за мільйон. На жаль, в українській дійсності ця теза безліч разів отримувала підтвердження. Якщо економічні важелі не спрацьовують, то для вирішення питання виявляється задіяною система вірних людей, котрі знаходяться в багатьох структурах, у тому числі й силових. Є й інші методи, але до них Віктор Володимирович воліє не мати особистого стосунку.

У Медведчука, котрий стільки часу провів із Григорієм Суркісом, у честі культ усього чоловічого. Чоловік повинен вміти захистити себе. Віктор Володимирович із тих чоловіків, які здатні розпочати бійку першими, і хоч раз, а дадуть відповідь, якщо сили супротивника відчутно переважають його власні. Але шляхетність у бійці — це не про Віктора Володимировича. Якщо у вас випаде з рук меч, він не дасть вам часу його підняти. Чоловіча суть Медведчука постійно протиставляється в ефірі м’якості Ющенка. І зверніть увагу, робиться це за повної впевненості, що в супротивника немає і найменшого шансу відповісти тим же. «Мочити» екс-прем’єра протягом двох років власними колосальними медіа-ресурсами — це велика сміливість. Адже у Ющенка, так само як і в Юлії Тимошенко, немає можливості для адекватної відповіді ні на каналах, що належать СДПУ(о), ні на каналах, контрольованих зятем Президента. Для того, щоб лупцювати людину зі зв'язаними руками, потрібна неабияка відвага. До речі, методи, використані лідером СДПУ(о) у боротьбі з Тимошенко, мабуть, можна зарахувати до достоїнств «мужика», але навряд чи — до арсеналу джентльмена. У виправдання Віктора Володимировича може слугувати те, що політика, а тим більше політична боротьба, не допускає статевого поділу. Але в цьому випадку в ній не місце сексистським рекламним роликам зі слоганами «мужик».

Втім, жорсткість і цинізм дій Медведчука не означають, що Віктор Володимирович нездатний на глибоке, справжнє, красиве почуття до жінки. Його особисте життя — не предмет наших досліджень, тож обмежимося лише зауваженням: на таке почуття Медведчук здатний і воно займає багато місця в його житті.

Віктор Медведчук не провінційний. Він жорсткий і нерідко жорстокий. Він намагається йти в ногу з часом, переступаючи через усіх і вся. І робить це він не один, а з командою, ролі в якій давно розподілено і відточено. Він бачить мету і має кошти й засоби. Медведчук навчився досить тверезо, як для марнославної людини, оцінювати ситуацію. У цьому його сила, оскільки вона дає йому можливість для маневру. А, погодьтеся, далеко не кожен має потенцію оперативно й чітко скласти в нову конфігурацію кубики своєї долі. Але слабкість Медведчука в тому, що він помічає навколо себе лише хижаків, із якими в будь-яку хвилину готовий вступити в бій (ділитися він здатний як Павло Лазаренко), десятки мільйонів травоїдних його не цікавлять. У зухвалої та розумної людини в Україні є політичні перспективи. У випадку реалізації планів Віктора Володимировича до влади в країні може прийти людина, що нагадує іншого політика. Який прийшов до влади у першій третині ХХ століття у одній із європейських країн. І так само публічно сповідував один із різновидів соціалізму. Та все може бути й інакше. Коли щось зможе розтопити осколок від «дзеркала тролів», яке потрапило давним-давно в серце маленького хлопчика.

Ресурс списку

Випадкових людей у списку СДПУ(о) вкрай мало, як і нечленів партії. Проте членство в СДПУ(о) не для всіх є ідеологічною необхідністю. Для когось це можливість сховатися від політичних шквалів під надійним дахом, для когось перепустка в світ великої політики чи великий бізнес. Керівники партії вміють бути корисними, так само як і вимогливими до тих, кому було надано послуги. Правда, здатні вони й на вдячність, оскільки можуть гідно оцінити вірну й ефективну роботу. Саме тому в десятку списку ввійшли регіональні партійні керівники, такі як соціал-демократ номер один у Закарпатті Іван Рєзак, секретар обласного комітету СДПУ(о) в Чернівцях Михайло Папієв, заступник харківського губернатора Володимир Шепетин. Саме Рєзак тримає оборону в Закарпатті, де соціал-демократи втратили губернатора і знайшли двох непримиренних ворогів Віктора Балогу й Сергія Ратушняка. Відданий соціал-демократичній анафемі губернатор Чернівців Теофіл Бауер робить дуже нелегким існування есдеків у цій області. Проте серйозні позиції Зінченка та Плужника в регіоні дозволяють міцно стояти на ногах місцевій організації.

У Харкові в есдеків непогані позиції, проте розгорнутися їм там не дасть ні губернатор, ні впливовий у регіоні бізнесмен Олександр Ярославський. На Харківщині СДПУ(о) одержить максимальний мінімум, попри досить злагоджену організаційну роботу. Віддавши належне найкращим регіональним місіонерам СДПУ(о), повернімося до початку списку. Слідом за Віктором Медведчуком першу п’ятірку прикрашає пані. Тамара Прошкуратова — вчителька початкових класів із Черкаської області — гідна знятого капелюха. Вона герой України, і одержала цю високу нагороду заслужено. Ось тільки в списку СДПУ(о) опинилася випадково, зайнявши місце Валентини Гошовської, котра відмовилася напередодні з’їзду. У соціал-демократичному списку бракувало жінок, на що нарікав Віктор Медведчук на прес-конференції. Не виключено, що заповнити цю прогалину допоміг губернатор Черкаської області Володимир Лук’янець, за сумісництвом член СДПУ(о). Не звикла до камер Тамара Сергіївна щиро признавалася, що не розраховувала побачити своє ім’я в першій п’ятірці. Третій номер — Олександр Зінченко. Олександр Олексійович — один із стовпів партії, що віддає її будівництву й розвитку левову частку часу. На четвертому місці безпартійний Володимир Рябика. Він очолює горезвісний Український національний комітет молодіжних організацій. Той самий УНКМО, на який витрачалася левова частка бюджетного фінансування, відведеного для молодіжних організацій. За даними Рахункової палати, у держбюджет лише 2001 року для УНКМО було закладено 13 млн. гривень. Це при тому, що, за даними тієї самої Рахункової палати, 57 організацій, що входять у комітет, покривають лише 3% молоді. Коли розкрився механізм розподілу цих коштів, вибухнув досить резонансний скандал. Рішенням суду УНКМО позбавлено права отримувати кошти з бюджету і розподіляти їх. З Медведчуком Рябика співпрацює вже кілька років. Цілий ряд структур, що входять в УНКМО, організовували мітинги проти прем’єра Ющенка. Діставалось і главі Держкомстату з питань молоді, спорту й туризму Валерію Цибуху, заступником якого працював Володимир Рябика. Колективні листи й пікети УНКМО свого часу вимагали відставки Цибуха, мотивуючи це його роботою на НДП. Перед виборами з ініціативи комітету було створено Блок української молоді, що вступив в альянс із СДПУ(о) просто під прожекторами з’їзду. У регіонах БУМ відкрито виступає з критикою блоку «За Єдину Україну!», заявляючи, що партії, які ввійшли в нього, угробили молодіжну політику в країні. БУМ — один із небагатьох засобів відкритого протистояння прибічників СДПУ(о) блоку влади.

І нарешті на п’ятій позиції — Леонід Кравчук. Перший Президент України, котрий, на жаль, втратив можливість залишитися над баталією та стати верховним арбітром нації. Василь Кремень, що займає шосту позицію — діючий ресурс партії. Його відносини з керівництвом СДПУ(о) то затьмарюються, то приходять у відповідність зі статутом. Такі самі відносини в міністра освіти й науки з Володимиром Литвином. Проте Василь Григорович намагається бути корисним партії. Але розгорнутися на повну силу апологета дванадцятибальної системи та дванадцятирічного навчання не дає чітка вказівка Банкової щодо орієнтування студентства на блок «За Єдину Україну!».

Борис Андресюк родом із київських районних начальників, а точніше, старокиївських. Нині він очолює парламентську комісію, що займається питаннями оборони й національної безпеки. Дуже швидко Борис Павлович знайшов спільну мову з колишнім міністром оборони Кузьмуком, котрий досі зберігає свій вплив у міністерстві. Його авторитет, як цивільного у військах, не дуже високий, але рівень зв’язків у відповідному міністерстві оцінюється як високий і ефективний. Про Григорія Суркіса, якому відвели 11-те місце, вже сказано цілком досить, щоб оцінити його роль у партії та кампанії. Так само як і про Ігоря Плужникова.

На 13-му місці вічно молодий і енергійний Валерій Череп. Свою нинішню посаду глави Держкомітету України з питань будівництва, архітектури й житлової політики колишній голова Держбуду одержав за підтримкою фракції СДПУ(о). Валерій Іванович житейськи мудра людина, це й забезпечило як його капітал, так і спроможність примножувати його за будь-якої влади. Дочка Валерія Черепа є дружиною Ігоря Воронова — дуже близького до соціал-демократів члена списку Партії зелених. Не виключено, що родинні й комерційні зв’язки допоможуть у парламенті знайти спільну мову двом фракціям, майбутні члени яких нині запекло борються одне з одним за електоральні голоси.

Євген Сігал — 14-те місце — колишній член Народного руху України. Вже тоді його вважали людиною Суркіса. Євген Якович разом із керівником профільного комітету Олександром Гудимою періодично підтримував енергетичні інтереси представників СДПУ(о). Сергій Подобєдов, котрий перебуває майже поруч із ним у списку, у минулому парламенті встиг побувати в трьох фракціях. Спочатку глава концерну «Нафтаенерго» входив в НДП, після ослаблення Пустовойтенка перейшов у фракцію «директора парламенту» Олександра Волкова. Але після того, як Волкова викреслили з переліку президентських фаворитів у листопаді 2001 року, Сергій Подобєдов переходить у фракцію СДПУ(о). Його вибір визначили тісні зв’язки з Черкаським губернатором Володимиром Лук’янцем — відомим своєю близькістю до соціал-демократів.

Не дуже вписується в середовище перевірених соціал-демократів 17-й, 20-й і 21-й номери списку. Олександр Грановський — генеральний директор виробничо-комерційного підприємства «Монтажагробуд» багатьом заможним киянам відомий як людина зі смаком. Близька до нього мережа меблевих магазинів «Каштан» завозила свою продукцію «у найкращі будинки Лондона й Парижа».

Президент і віце-президент товариства з обмеженою відповідальністю «Інфокс» відомі шанувальниками програм «Проснись и пой», а також відвідувачам «Таврійських ігор». Лисин і Злочевський займаються нафтопереробним бізнесом і нині ведуть боротьбу разом з Олегом Яценком, котрий знов-таки входить у список «зелених», за контроль над Кременчуцьким нафтопереробним заводом. У політичній тусовці Коля Великий і Коля Маленький відомі тим, що можуть витримувати конкуренцію в питаннях релаксації з визнаним лідером Ігорем Бакаєм. Людина-свято — так можна сказати про кожного з них, і додати, що на це свято вони заробляють самі.

На 15-му місці в списку — Володимир Заплатинський, кавалер двох орденів, колишній «списковик» «Громади» і член однойменної партії. У березні 99-го увійшов до фракції СДПУ(о). Григорія Суркіс, кажуть, знає давно і зійшовся з ним на «футбольному грунті». ЗАТ «Евіс» (колишнє Миколаївське швейне об’єднання імені Кірова), яким керував Заплатинський із 1992-го, патронувало миколаївську футбольну команду майстрів, яку із цього приводу було перейменовано із «Суднобудівника» на «Евіс». Володимир Михайлович — відома людина в області, і з його допомогою есдеки сподіваються трохи поправити свої справи в регіоні, у якому вони не користуються особливою популярністю.

На 34-му місці — Олексій Мустафін, шеф-редактор інформаційно-аналітичної редакції «соціал-демократичного» каналу «Інтер». Олексій — один із засновників соціал-демократії. У травні 1990 року на установчому з’їзді ввійшов у раду СДПУ. Шість років очолював спілку «Українська соціал-демократична молодь». Мустафін — талановитий журналіст і переконаний соціал-демократ, однак його можливості багато в чому не затребувані бізнес-партією. Порівняно зі списком чотирирічної давнини, його засунули ще глибше, а тому його шанси стати народним обранцем мінімальні.

Регіони

Найбільші шанси на перемогу об’єднані есдеки (за їхніми власними заявами) мають у Закарпатті. Саме тут у них найчисельніша регіональна організація, що налічує 32 956 членів. Така цифра фігурує в офіційних матеріалах СДПУ(о). За даними з того ж самого джерела, осередки соціал-демократів Віктора Медведчука є в усіх населених пунктах області. Однак, за інформацією, наявною у «ДТ», як мінімум у чотирьох із шести округів Закарпаття висуванцям есдеків буде нелегко, позаяк їм протистоять дуже серйозні опоненти. По-перше, колишній мер Ужгорода Сергій Ратушняк. По-друге, екс-губернатор області (до речі, екс-член СДПУ(о) Віктор Балога. По-третє, чинний парламентарій, етнічний угорець (що має суттєве значення для Закарпаття) Микола Ковач. І, нарешті, міністр МНС, організатор численних рятувальних робіт у регіоні, уродженець Закарпаття Василь Дурдинець. Не варто забувати й того, що адмінможливості в області в есдеків останнім часом істотно ослабли.

Друга за чисельністю харківська обласна організація. Об’єднані соціал-демократи «декларують» у цьому регіоні 30 155 членів, об’єднаних у 2200 первинних «осередках». Причому останнім часом прибічників СДПУ(о) в області істотно додалося. За даними «ДТ», 1997 року крайова організація тут налічувала менше шести десятків партійців. 58 чоловік. На сьогодні ж лише в міській «філії» партії — близько 13 тисяч. За даними на 1 жовтня 2001 року, інтереси партії відстоюють у Харківській обласній раді — 4 депутати, у районних — 79, у міських — 36, селищних — 50, сільських — 131. В активі обласної організації СДПУ(о) понад 700 керівників установ та організацій. Мітинги харківські об’єднані соціал-демократи, як правило, проводять разом із представниками НДП. Примітно, що глави обласних організацій цих партій — народний демократ Володимир Шумілкін й есдек Володимир Шепетін — заступники глави обладміністрації. Однак останнім часом у Харкові говорять про суперечку між двома віце-губернаторами.

Серед висуванців соціал-демократів — чимало відомих осіб. Потенційно найбільш «прохідними» вважаються Юрій Кроль (голова найбільшої, Московської райради Харкова), Сергій Стороженко (віце-президент Федерації футболу України, у минулому прокурор Харкова, заступник харківського губернатора).

Обласна організація СДПУ(о) має непоганий медіа-ресурс. Член партії, кандидат-«мажоритарник» В’ячеслав Чорних очолює ТРК «Молодь-медіа». За деякими даними, СДПУ(о) має вихід і на медіа-холдинг «Об’єктивно». Сергія Стороженка та керівника медіа-холдингу Олександра Давтяна пов’язують давні дружні стосунки. Перший прямий ефір у телекомпанії «Симон» пройшов із лідером об’єднаних соціал-демократів Віктором Медведчуком. Досить часто друкуються матеріали про СДПУ(о) в газеті «Время».

За оцінками експертів, СДПУ(о) і «За єдину Україну!» в області розраховують приблизно на один і той самий електорат — місцеві виборці і тих, і тих асоціюють із владою. Судячи з усього, багато що залежатиме від адмінресурсу...

Досить чисельна обласна організація в СДПУ(о) й на Одещині — понад 14 тис. членів. Однак у грудні минулого року у крайовій філії вибухнув скандал, що призвів до зміни лідера. Усунутий від влади колишній лідер обласної організації В.Коєв і частина членів партії приєдналися до АПУ. Місцева газета, яку видавали есдеки, тепер славить аграріїв, ставши після перереєстрації органом місцевої АПУ. Обласний комітет СДПУ(о) очолив директор Інституту проблем ринку й економіко-екологічних досліджень НАНУ Б.Буркінський (№ 41 партійного списку). Всього в передвиборному реєстрі вісім висуванців регіону. Однак прохідне місце (№ 17) лише у президента торгового дому «Каштан», першого заступника секретаря одеського обкому СДПУ(о) А.Грановського. У 11 мажоритарних округах есдеки висунули всього дві кандидатури. Причому шанси на перемогу є лише в одного — нардепа Олександра Жовтиса. Хоча й суперники в нього серйозні — начальник Іллічівського порту С.Стребко (блок «За єдину Україну!») і самовисуванець, генеральний директор АРК «Антарктика» В.Кравченко. Однак, судячи з недавнього візиту одного з лідерів СДПУ(о) Л.Кравчука, виявилося, що кандидат від есдеків — це саме Кравченко. Леонід Макарович взяв участь у піар-акції директора «Антарктики», влаштованої на теплоході «Тарас Шевченко». Виступаючи по місцевому телебаченню, екс-президент заявив, що партія не висуває свою людину на пост мера Одеси, оскільки не бачить кандидата, здатного скласти серйозну конкуренцію нинішньому міському голові Р.Боделану. Місцеві есдеки також мають намір підтримати на виборах у Верховну Раду кандидатуру народного депутата С.Кивалова, що балотується від Української морської партії (яку він очолює), і заступника директора ринку «7-й кілометр» А.Берладіна. За даними штабу, у районах есдеки відчувають тиск із боку місцевої влади. Місцеві соціал-демократи називають адмінресурс своїм головним суперником.

У сусідньому Криму організація есдеків за неповні чотири роки практично з нуля виросла до 18 тисяч чоловік. За заявою керівника інформаційно-аналітичного центру рескому Бориса Васильєва, процес подальшого укрупнення партфілії гальмується лише «нестачею бланків партійних квитків...» На чолі організації з моменту її народження стоять полковники запасу Юхим Фікс та Олександр Сибілєв. Цікаво, що на ключових партійних посадах чимало колишніх офіцерів.

КРО СДПУ(о) висунула 4 кандидатів в український парламент і 70 здобувачів звання депутатів Верховної Ради автономії. Претенденти від партії балотуються на пости мерів Сімферополя, Ялти, Армянська, Алушти, Євпаторії, Феодосії, Керчі, Красноперекопська і Сак. У місцеві ради різних рівнів регіональна організація виставила більше однієї тисячі чоловік. Найреальнішим претендентом на депутатство в українському парламенті вважається член президії ВР Криму Володимир Воюш. КРО СДПУ(о) видає в Криму свою газету «Альтернатива». Практично всю другу половину 2001 року тривали переговори між місцевою СДПУ(о) та представниками НДП, Партії регіонів, Аграрної партії, Партії промисловців і підприємців про створення на виборах-2002 єдиного кримського блоку, але київське керівництво есдеків, схоже, вважало ці переговори безперспективними.

Останнім часом кримських есдеків обвинувачували у змові з комуністами, вони практично підтримали Леоніда Грача в його боротьбі за відновлення в списку кандидатів, попри те, що свого часу саме Леонід Грач знімав із посад помітних у Криму есдеків. Юхим Фікс і Борис Васильєв списують це на специфіку місцевих умов. У принципі ж, кримські есдеки віддають перевагу обережній тактиці, дистанціюючись і від лівих, і від антикомуністів.

Із 15 тисяч членів Дніпропетровської обласної організації СДПУ(о) до спискового складу претендентів на депутатські мандати потрапило дев’ять чоловік. У «прохідній» частині — жодного. Найбільші шанси стати депутатом із мажоритарників має заступник міського голови Дніпропетровська Геннадій Гвоздьов, який стрімко робить партійну кар’єру. Отримавши партквиток навесні минулого року, вже в грудні він очолив обласну організацію. На дуже складному 40-му окрузі (куди входять п’ять районів області) найсерйознішу конкуренцію йому здатний скласти діючий нардеп Сергій Чукмасов. Більш-менш високо «котирується» і кандидатура голови облради, колишнього глави обласної організації СДПУ(о) Ігоря Скажутіна, який склав із себе партійні повноваження «у зв’язку з виборами по мажоритарному округу». Партійним виданням «Наша газета +» (передплата — 23 тисячі) охоплено середні школи і сільради в глибинці. Передплатний абонемент есдеки оплатили навіть главі облдержадміністрації Миколі Швецю. При цьому інформаційної блокади СДПУ(о) на Дніпропетровщині не було і немає. Принаймні у багатьох друкованих та електронних ЗМІ області об’єднані соціал-демократи далеко не ізгої. Якщо вірити одному з керівників обласного виборчого штабу есдеків, то серед владних структур районної ланки партія має багато співчуваючих, що, безперечно, позначиться на результатах виборів, особливо в сільських округах. Однак, на думку місцевих спостерігачів, відсоток виборців, які віддадуть свої голоси за СДПУ(о) в одній з вотчин блоку «За єдину Україну!», навряд чи виявиться високим.

Ще складніше есдекам у Донецькій області. Саме існування партійного осередку СДПУ(о) у регіоні вже давно сприймається як парадоксальне явище. Продонецька (за своєю політико-фінансово-футбольною суттю) структура була створена з допомогою самої місцевої влади для того, щоб дати відсіч напору комуністів, але щойно відгриміли попередні вибори, на цьому допомога і скінчилася. Навіть та обставина, що заступник губернатора Віталій Лобас донедавна очолював донецьких соціал-демократів (об’єднаних), не принесла їм особливої користі. Пізніше Лобас пішов із поста керівника обласної партійної організації. З агітацією в есдеків у Донецькій області — просто лихо. Вочевидь, пенсіонерам, ветеранам і безробітній молоді так і не вдасться дізнатися, як живуть у ситій Європі ті з них, хто виявився одностайним із «садівниками», що вирощують троянди. Очевидно, Київ не поспішає фінансувати своїх «братів» по партії в Донецькій області, вважаючи, що рекламою на телеканалі «Інтер» він зможе достукатися до сердець електорату набагато ефективніше, ніж розклеюванням листівок на стовпах Донецька. І тим часом як вітрини практично всіх магазинів міста прикрашають портрети кандидатів, що входять у блок «За єдУ», місцеві бомжі із задоволенням збирають, щоб здати в макулатуру, розкидані по вулицях листівки з портретом Віктора Медведчука, у яких він бажає їм здоров’я та вчить, як правильно боротися з грипом. Хоча 1 квітня керівництво СДПУ(о), можливо, й пожалкує, що не використало шанс спробувати переломити ситуацію на свою користь. Для початку повернувши в область попередника пана Лобаса — Миколу Фесенка, колишнього голову ЦК ПРВП, якого знають у шахтарських колективах і який, за наявності грошей, міг би попсувати кров обласній владі, проводячи роботу в районах із депресивною економікою. Знайти їх у Донбасі, на жаль, не так уже й складно.

Набагато приємнішу картину вожді СДПУ(о) можуть бачити в Луганській області, де останні півроку народний депутат по партійному списку Микола Песоцький планомірно перетворює область на плацдарм Медведчука на майбутніх президентських виборах. Це стало можливим після того, як Медведчук і голова обласної ради Віктор Тихонов (член НДП) за спиною губернатора Олександра Єфремова вирішили, що пан Песоцький зможе принести користь партії на посаді першого заступника голови облдержадміністрації. Олександр Єфремов був поставлений перед фактом і довго не опирався. Песоцький став курирувати гуманітарний сектор, оскільки в економіці (а це в Луганську знає багато людей) йому робити нічого. Свій магазин не зміг до пуття довести. Вочевидь, такими ж будуть успіхи із залученням в партію нових членів. Хто хотів, той уже встиг стати об’єднаним соціал-демократом. Той-таки керівник «Луганського енергетичного альянсу» Олександр Кисельов, якого багато хто вважає найбагатшою людиною області, а керована ним структура тривалий час була «фінансовою опорою» обласного керівництва. Останнім часом ця «опора» трохи похитнулася, і її остаточна доля вже багато в чому залежить від того, чи зможе пан Кисельов вирішити в Москві питання погашення боргу перед російською стороною за поставлений природний газ...

Однією з найбільш розгалужених вважається львівська обласна організація есдеків. Новий секретар ЛОО Шурма (колишній начальник відділу кадрів обласного управління охорони здоров’я) широко використовує різноманітні іміджеві акції. Есдеки чимало попрацювали з пам’яттю про відомих у краї осіб. Обласна організація партії встановила меморіальні дошки композитору Ігорю Білозіру (смертельно побитому українофобами), члену ОУН Ганні Максимець (розстріляній гестапівцями), сільському священику Стефану Макару (убитому НКВС). Встановлено також надгробні пам’ятники ветерану УПА Юліану Головинському і сину Івана Франка Андрію. На відбудовні роботи в музейному комплексі (село Нагуєвичі Дрогобицького району), створеному на базі садиби батька Івана Франка ще за радянської влади, «об’єднані» виклали близько 75 тисяч гривень. Таку увагу Івану Франку СДПУ(о) у нас приділяє тому, що вважає його одним зі своїх предтеч. Суркіс, приїжджаючи в область для пропаганди свого «футбольного почину», висловлювався щирою українською мовою. У прагненні сподобатися правому електоратові регіону Григорій Михайлович навіть відвідав меморіальну квартиру Романа Шухевича.

Все це інтенсивно висвітлювалося «неворожими партії» ЗМІ (тим-таки обласним комітетом із телебачення та радіомовлення). Є в обласної організації партії і свій власний друкований орган, «Об’єднана сила». Напередодні виборів представник (представники?) партії придбали колись дуже популярну обласну газету «Молода Галичина». Глава Яворівської РДА Степан Лукашик (аграрій за партійною приналежністю) наполегливо рекомендував обов’язково передплатити на 2002 рік бюджетним організаціям району. СДПУ(о) вирізняється в області веденням однієї з найдорожчих рекламних кампаній.

Представник «Нашої України», народний депутат Ярослав Кендзьор обвинувачував есдеків у неприхованому використанні адмінресурсу. За що опинився відповідачем у суді. Де подав список працівників Державної податкової адміністрації і державних податкових інспекцій Львівської області та в містах і районах Львівської області, які одночасно є членами обкому СДПУ(о) чи секретарями районних комітетів цієї партії. Тоді Кендзьор нарахував два десятки збігу юридичних адрес керівників СДПУ(о) із юридичними адресами районних керівників-податківців. Нині «сумісників» залишилося усього шестеро. Однак обласною ДПА, як і раніше, керує Сергій Медведчук, брат глави всієї СДПУ(о).

Примітні методи висування кандидатів-есдеків в області. Скажімо, у Верховну Раду по мажоритарних округах обласна парторганізація офіційно послала шість осіб. Інші чотири члени СДПУ(о), найпрохідніші (серед яких яскравими постатями є Петро Писарчук та Ігор Гайдучок), туди ж (у ВРУ) йдуть самовисуванцями. Такий камуфляж викликаний, швидше за все, тим, що у Львівській області причетність до СДПУ(о) мало може сприяти популярності кандидата. Як стверджують місцеві джерела, партію в регіоні багато хто асоціює із податковою службою.

Технології

Якби не «Команда озимого покоління», то передвиборні видатки СДПУ(о) із розрахунку на людино-голос, можна було б вважати найвагомішими. Однак враховуючи, що в партії і в міжвиборний час підтримується висока фінансова дисципліна, то есдеки КОПів залишають позаду.

Подібно до озимих і блоку влади соціал-демократи запросили російських технологів. Проте робота Павловського й Гельмана виявилася ефективнішою, ніж їхніх колег, котрі розорюють українську електоральну ниву. Правда, Гліб Павловський восени припинив своє активне співробітництво з командою Медведчука. Відставний екс-віце-спікер перестав цікавити людину, яка намагається довести свою корисність Кремлю. З його від’їздом СДПУ(о) перестала виглядати як однозначно російський проект, проте ідеї соціал-демократії Павловський повіз із собою і в міру сил та можливостей намагається зацікавити ними президента Путіна.

Марат Гельман і його дружина, котра займається поліграфією, залишилися. Група Гельмана, маючи в розпорядженні піар-сили об’єднаних соціал-демократів і зайнялася впритул розробкою передвиборних технологій. Усі застосовані СДПУ(о) методи, ми не називатимемо. Зупинимося на основних. Партія посіла лідируючу позицію в Інтернеті. Спадщина Феба працює досі. Сайти СДПУ(о), Медведчука, Зінченка, «Подробиці», «Оглядач», «Форум», «Україна ru» — це лише те, що перебуває на поверхні. Агресивна банерна реклама дозволила Інтернет-сімейству вийти на 3—4 позиції в рейтингах. Для «непросунутої» частини населення, що відчуває сантименти до клубної самодіяльності, було організовано «Народну платформу» — програму, розміщену на «Інтері». Для оригіналів і куртуазно естетствуючих одиниць електорату чималим числом організовувалися вечірки, проводилися виставки й політизовані сейшени. Проте весь цей карнавал незначно вплинув на підвищення рейтингу СДПУ(о), а він усе-таке є.

Читач резонно може зазначити: «Маючи в повному розпорядженні «Інтер», «1+1», «ТЕТ» і частину «УТ-1», газету «Київські відомості», «День» і «Нашу газету +», що виходить часом більш як двохмільйонним тиражем, а також безліч підконтрольних регіональних ЗМІ, рейтинг не підняв би, скажемо так, ледачий». Це і так і не так. Ще до втручання російських технологів, соціал-демократи, маючи серйозні лобістські можливості в масштабах держави, подбали про те, щоб на жодному з центральних каналів не могла з’явитися інформація, спроможна ввійти в клінч із потоком їхньої пропаганди. Вибудувану стіну, що складається з різнопланових, але позитивних взаємовідносин між Медведчуком, Суркісом і Пінчуком пробити змогла тільки деркачівська «Ера», та й то, як бачимо, зосереджена нині не на есдеках, а на блоці «Наша Україна».

Росіяни прийшли на розміноване поле бою. У розробку вони одержали хороший бренд, але непопулярного лідера. Слід віддати належне Віктору Володимировичу — він готувався до виборів. З моменту свого першого бою за депутатський мандат, він схуднув більш як на 30 кілограм. Медведчука дорікали за неусміхненість і Віктор Володимирович минулої весни пішов на те, щоб спиляти два передні зуби й вирівняти посмішку. Створення більш людяного образу холоднокровного юриста стало одним із основних завдань технологів. Загадковий танець Діда Мороза і Снігуроньки, інтимний і теплий новорічний кліп і нарешті восьмиберезневе поздоровлення з вдалим текстом про троянди, що вміють себе захищати, і горами нарізаних овочів, які роблять Медведчука схожим на недосвідченого Паніковського. Країна дізналася, що Медведчук танцює краще від Єльцина і переконалася, що політики, котрі розлучилися з високим кріслом, краваток не носять, віддаючи перевагу гольфам. У грі «в Ющенка» якісь ходи були вдалими, якісь ні. Медведчук не може примиритися із тим, що він не викликає любові мас. Нині, коли йдеться про колективні вибори, чарівність особистості не настільки принципова, як під час президентської кампанії. Будемо розглядати спроби підвищення людяності лідера СДПУ(о) і освоєння ним мистецтва чарівності як початок складного шляху. І відзначимо, що певний заділ Віктор Володимирович зробив.

Медведчук, як і раніше, тяжіє до пафосних промов типу «лицар червоної троянди», але зроблені з гумором ролики партії, усміхнені молоді люди, котрі легко говорять про серйозне, повинні в суспільній свідомості замінити вовкувату перпендикулярність образу СДПУ(о) на сучасну прогресивність і легкість її нового іміджу.

Москвичі змінили форму агітації, обставини — суть сконструйованих заздалегідь методів: Медведчук попрощався з посадою першого віце-спікера й перейшов фактично у відкрите протистояння з Володимиром Литвином. Про розрахунки на адмінресурс можна було забути, за винятком тих районів, де вірні СДПУ(о) керівники готові ризикнути своїм місцем заради виконання обов’язку перед партією. Розгубленість у лавах СДПУ(о) тривала недовго. Втрату влади Віктор Медведчук компенсував публічною демонстрацією віддаленості від неї. Його ЗМІ, безумовно, надають послуги Президенту, проте ви не знайдете підпису Медведчука під колективними вірнопідданськими заявами пропрезидентських суб’єктів виборів. Телеглядачеві, аби відчути антагонізм між блоком СДПУ(о) і блоком «За Єдину Україну!», потрібно бути просто трішки уважнішим, ніж зазвичай. А в регіонах дозвільно гуляючим перехожим краще притиснутися до узбіччя: боротьба йде не на життя, а на смерть.

Медведчук втратив постійний зв’язок із Президентом, але він не залишив надію його налагодити, адже два з половиною роки прожити при Кучмі— не поле перейти.

Тим часом ще на початку осені СДПУ(о) чітко визначила проблему: із тих, хто прийде на вибори, за центристів голосуватимуть ледь більше чверті. Було очевидно, що, подібно до «Громади», «Партія регіонів» 4-відсотковий бар’єр подолає. Соцопитування показували реальну п’ятірку щодо НДП. За підтримкою Президента бар’єр подолала б і «Трудова Україна». Через відсутність блоку селян і соціалістів, реальні шанси були в аграріїв. Плюс «зелені», плюс проект «Жінки за майбутнє», плюс Ющенко. Місця для есдеків, як бачите, залишалося не так і багато. Злі язики говорять, що до організації блоку влади Президента підштовхнули, зокрема, й соціал-демократи. Як пилосос «Ровента» у маленьку кульку стискає подушку, так і блок «За Єдину Україну!» звузив до краю претензії пропрезидентських партій на місця в парламенті. Окремо всі чотири партії, та й, можливо, ПППУ Кінаха, узяли б набагато більше, ніж разом. Тепер замість того, щоб одержати більше двадцяти, відносно чесним шляхом, блок «За Єдину Україну!» бореться за свою десятку методами, що мають мало спільного з прозорістю й демократичністю виборів. В есдеків не лише з’явився електоральний простір, у них з’явився партнер за виборами, що затьмарив своїми діями негативне ставлення еліти до соціал-демократів. Якщо раніше есдеки внаслідок своєї агресивної поведінки в бізнесі й політиці були втіленням негативу, то на період передвиборної кампанії вони з задоволенням поступилися лідерством у цьому рейтингу президентському блоку. Правда, ця піар-перемога є не стільки заслугою СДПУ(о), скільки результатом грубої агресивності влади.

Якщо від влади СДПУ(о) намагається дистанціюватися публічно, то між собою та деякими опонентами вона будує реальну стіну. Цю технологію можна було б назвати «Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти». Нелюбов Медведчука до Ющенка загальновідома, водночас відомі його напружені відносини з Тимошенко. Антиподами, за ідеєю, повинні були бути комуністи й есдеки. Очікувалося й те, що соціал-демократи й заєдисти не обмежаться дрібними публічними уколами й відчутнимим стусанами під столом. Проте Медведчук викликав до бар’єра саме Ющенка — лідера блоку, який по суті не претендує на один з есдеками електорат. Масштаб ворога (у даному випадку ми говоримо про рейтинг) в очах спостерігачів піднімає і того, хто викликав його на дуель. Великий ворог — як черевички на ерівських підборах.

Пул есдеківских ЗМІ, до речі, намагався вивести антагоністичну лінію Мороз—Литвин. Мовляв, між Медведчуком і Ющенком ведеться боротьба за різні варіанти майбутнього, а дебати між Морозом і Литвином — це зведення рахунків між владою та опозицією, що відходять у минуле. Не склалося. У Литвина, на відміну від Ющенка, було право вибору, і він ним скористався: зіскочив.

Паралель Медведчук—Ющенко виводилася підконтрольними ЗМІ досить старанно й небезрезультатно. Мала вона ще одну мету: хто не з Ющенком — усі зі мною. Вінцем цієї лінії мали стати дебати, але Ющенко від них відмовився, віддавши перевагу туру по регіонах. При живому спілкуванні Віктор Андрійович виглядає краще, ніж в ефірі. Та й аудиторія майже така сама: лише на одному його виступі в Рівному було майже 20 тисяч чоловік. Проте у відмові екс-прем’єра є певна частка нещирості: дебати вимагають чітких і коротких відповідей, Віктор Андрійович у цьому несильний. А Медведчук формулює стисло й сухо. Віктор Володимирович у передвиборні тури їздить мало, віддаючи перевагу спілкуванню з екрана. Словом, дебати не відбудуться. І до виборів ніхто не дізнається, що могло б перемогти: щира чарівність чи жорстка афористичність. Душа народу — загадка.

Проте дещо про цю душу відомо: не тягнеться вона до Григорія Суркіса. Футбол в Україні люблять, за «Динамо» (Київ) уболівають, за збірну переживають, а от Григорія Михайловича недолюблюють. 2,9% підтримують усі дії Григорія Суркіса. За рівнем недовіри мас він входить у п’ятірку, пропускаючи вперед Тимошенко, Вітренко, Мороза й Симоненка. Саме тому Григорій Михайлович із п’ятірки перемістився на 11-те місце в списку і зник із політичних новин. Кампанією він практично не займається. При цьому контакти з Президентом — прерогатива Григорія Суркіса. Якби не Григорій Михайлович, то, треба думати, Віктор Медведчук у своєму позиціонуванні з главою держави поводився б розкутіше. Суркіс і Медведчук, як і раніше, залишаються непорушними бізнес-партнерами, вони так само одностайні й так само не дозволяють численним охочим істотно розвинути ерозію відносин. Проте останніми місяцями було зроблено максимум із можливого для того, щоб у громадській думці поняття «Суркіс—Медведчук» розділилося.

Технологи, що не входять у пул СДПУ(о), рекомендували «продавати» електорату щось одне: або соціал-демократичну ідеологію, або Медведчука. Проте піар-лоцмани Віктора Володимировича вирішили, що одне іншому не заважає, і загалом-то не помилилися. Збільшення людяності образу лідера пішло на користь як йому самому, так і кампанії. Однак основні електоральні надбання зроблено за рахунок вдалої реклами соціал-демократичної ідеї та позитивних результатів її застосування в масштабах Європи. Зі зрозумілих причин креативники не стали відносити до успіхів соціал-демократичних країн останні «досягнення» Аргентини, дещо схибили в переліку держав, де біля керма соціал-демократи, забули про нинішню кризу німецької економіки тощо.

Насправді це лише дрібні причіпки. Реклама зі слоганом: «2002 рік — рік соціал-демократії» виявилася максимально ефективною з усіх передвиборних приманок, виставлених на огляд телеаудиторії. Як правило, на місцях за соціал-демократів агітують не бідні люди. Серед тих, хто визнав для себе доцільним стати прибічником партії, чимало представників середнього класу, котрі заробляють у мирний (не передвиборний) час 300—400 доларів. Багато агітаторів за СДПУ(о) демонструють собою успішність. Її відчуття на капілярному рівні соціуму закріплюється вдалою рекламою, що складається з документальних кадрів і статистичних даних, що підносять соціал-демократію. Саме ця змичка плюс досить активна робота на місцях великої кількості підконтрольних ЗМІ, дозволила соціал-демократам привернути до себе увагу тих, кого дратує Віктор Ющенко, а також частини виборців, котрі спочатку сховалися в аполітичні ніші прихильників «зелених» і «Жінок за майбутнє». Чіткість декларованих принципів, приваблива й покликана завойовувати довіру до цих самих принципів подача збільшили рейтинг СДПУ(о) із 3,5% — 4% на початку кампанії до 8%. І це, можливо, не межа.

За офіційними цифрами на початку березня СДПУ(о) на пряму рекламу витратила 7900 доларів, проте за підрахунками фірми «Моніторинг ЗМІ України/Taylor Nelson Sofres»: «Кожна друга телереклама в Україні пропагує ідеї соціал-демократії. Гроші, витрачені під час виборів на їхнє просування, обчислюються мільйоном доларів. Точна сума ринкової вартості прямої та опосередкованої реклами СДПУ(о) за станом на 3 березня становила 1 мільйон 81 тисячу доларів». Це вдвічі більше передбаченого законом виборчого фонду й ледь менше половини від сукупної суми видатків усіх суб’єктів виборів на телевізійну рекламу.

У принципі, технологи соціал-демократів майже не зробили помилок. На електорат вони вийшли з великою мережею, де молоді й літнім людям, опозиціонерам і прибічникам влади призначалися свої осередки. Улов буде не таким великим, як хотілося б, але все-таки виглядатиме солідно. Найімовірніше, з урахуванням мажоритарників СДПУ(о) виконає реалістичну програму створення фракції, що нараховуватиме близько 50 чоловік. Якби, правда, соціал-демократи не так відверто та грубо «мочили» Віктора Ющенка, виконуючи іноді прямі доручення Президента щодо цього, то рейтинг Віктора Андрійовича був би меншим. У цьому сходяться абсолютно всі спостерігачі. Постійний негатив, що ллється на адресу екс-прем’єра, викривальні розмови з мером і навіть присвячені їм дотепні музичні композиції, безумовно, відняли у Віктора Андрійовича певну частину електорату, але набагато більшу подарували. А що вдієш, часом емоції сильніші від технологій.

Для використання на фінішній прямій у соціал-демократів є в запасі сильні піар-ходи, причому як у напрямі про, так і в напрямі контра. Єдине, чого побоюються есдеки, то це перетворення їх на донорів для партій і блоків влади в ніч підрахунку голосів. Соціал-демократам як нікому іншому відомо, як це робиться. Є інформація з регіонів, що підтверджує небезпідставність таких побоювань. Побажаємо есдекам удачі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК