УКРАЇНА ПАРТІЙНА. ЧАСТИНА ІІ. «НАША УКРАЇНА»

«Наша Україна». Спогади і міркування

Блок «Наша Україна» створено в січні 2001 року на базі десяти політичних партій — «Вперед, Україно!» (лідер — Віктор Мусіяка), Конгресу українських націоналістів (Ярослава Стецько), Ліберальної партії України (Володимир Щербань), Молодіжної партії України (Юрій Павленко), Народного руху України (Геннадій Удовенко), Республіканської християнської партії (Микола Поровський), «Реформи і порядок» (Віктор Пинзеник), «Солідарність» (Петро Порошенко), Українського народного руху (Юрій Костенко), Християнського народного союзу (Володимир Стретович). Партнерами «НУ» виступають ще шість політичних об’єднань — Партія соціального захисту (Микола Чечель), Партія захисників Вітчизни (Юрій Кармазін), «Нова політика» (Олександр Пухкал), Соціал-демократична партія молоді (Роман Черненко), «Нова генерація» (Юрій Мірошниченко) й Український союз праці «Орій» (Володимир Негода) — і 118 громадських організацій.

Чотири політичні організації — НРУ, ПРП, УНР і «Солідарність» одержали статус «блокотворних», що дало їм переваги у процесі формування передвиборного списку.

Найвідоміша з зазначених структур — Народний рух України. Ідея створення НРУ належить групі столичних письменників («хрещеними батьками» Руху тією чи іншою мірою можуть вважатися Олесь Гончар, Юрій Мушкетик, Віктор Терен, Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Володимир Яворівський та деякі інші відомі літератори), чию ініціативу підтримала низка неформальних організацій, що з’явилися під час горбачовської «відлиги», — «Товариство Лева», «Товариство української мови», Український культурологічний клуб, студентське об’єднання «Громада», товариство «Меморіал».

Установчий з’їзд НРУ відбувся 8—10 вересня 1989 року в Києві.

«Початковий» Рух (громадсько-політичний рух на підтримку перебудови) був об’єднанням носіїв найрізноманітніших ідеологій — від лібералів-комуністів до ультранаціоналістів. НРУ виявився першим легальним прихистком для представників мало не всіх опозиційних політичних течій. Першим головою НРУ став Іван Драч.

Рух узяв активну участь у виборчій кампанії 1990 року. Представники так званого «Демократичного блоку», сформованого навколо НРУ, здобули переконливу перемогу на місцевих виборах на Львівщині, Івано-Франківщині й Тернопіллі, одержавши більшість практично в усіх обласних, міських і районних радах. Ставленики «Демблоку» «відвоювали» близько чверті місць у Верховній Раді, що дозволило їм сформувати парламентську опозицію — фракцію «Народна Рада», яка об’єднала 125 депутатів.

На другому з’їзді Руху (жовтень 1990 року) рух визначив своєю метою «здобуття державної незалежності України та створення ненасильницькими методами демократичної республіки». Після провалу ГКЧП депутати від Руху взяли найбезпосереднішу участь у підготовці й ухваленні Верховною Радою Акта про державну незалежність України. Того ж дня, 24 серпня 1991 року, координаційна рада Асоціації демократичних рад висунула представника НРУ, главу Львівської обласної ради, відомого дисидента В’ячеслава Чорновола кандидатом у президенти України. За підсумками виборів, що відбулися 1 грудня 1991 року, Чорновіл посів 2-ге місце, набравши 23,27% і поступившись переможцю — Леоніду Кравчуку (38, 32%).

У березні 1992 року на третіх Зборах НРУ В’ячеслав Чорновіл стає співголовою організації (разом з Іваном Драчем і Михайлом Горинем). На тому ж з’їзді Рух відкинув пропозицію Леоніда Кравчука стати політичною опорою нового президента. Опонентом глави держави виступив його недавній конкурент по виборчій кампанії, який заявив: «Я хочу запитати тих людей, які занадто пропагують ідею «Рух — не опозиція, Рух — опора Президента!», чи розуміють вони, що саме ототожнення Руху з такою практикою державного будівництва означатиме виродження Руху та його неминучий спад?» НРУ заявляє про перехід до «вибіркової опозиції», пообіцявши «підтримувати ті кроки президента, які служать зміцненню державності, й опонувати тим, які побудову державності гальмують».

На четвертому з’їзді Руху (грудень 1992 року) НРУ вносить до статуту зміни, що фактично перетворюють організацію з громадсько-політичного руху на політичну партію, і голосує за обрання В’ячеслава Чорновола одноосібним лідером. Того ж року з Руху виходить ряд відомих політиків (Іван Драч, Михайло Горинь, Микола Поровський, Лариса Скорик), які раніше виступали за надання політичної підтримки президентові.

1994 року НРУ (1993 року перереєстрований як політична партія) взяв участь у парламентських виборах. Організація ставила перед собою завдання одержати не менше ста місць у Верховній Раді, проте висуванцям від Руху вдалося вибороти близько трьох десятків мандатів. Крім того, член керівництва НРУ Володимир Черняк поступився Леоніду Косаківському в боротьбі за крісло столичного мера.

Після парламентських виборів Рух приймає рішення про відмову від участі в президентській кампанії, але надає істотну (хоча й неофіційну) підтримку своєму недавньому опонентові Леоніду Кравчуку. Його головного суперника Леоніда Кучму (який став прем’єром за безпосередньої участі НРУ) організація називає головним ворогом української державності.

Після обрання Леоніда Кучми президентом Рух повертається до випробуваної тактики «вибіркової опозиційності», критикуючи главу держави, коли йшлося про локальні тактичні питання, але практично незмінно підтримуючи всі його ініціативи стратегічного характеру.

1998 року Рух досить успішно провів парламентську кампанію і в «пропорційних» перегонах посів друге місце після комуністів, набравши 9,4021% голосів виборців. Цей успіх, підкріплений перемогою кількох «мажоритарників», дозволив НРУ сформувати фракцію з 47 депутатів.

У лютому 1999 року в НРУ стався розкол, що призвів до створення ще одного Руху — Українського народного, на чолі з Юрієм Костенком. 30 депутатів-рухівців вийшли з фракції НРУ й утворили фракцію УНР.

25 березня того ж року в автокатастрофі загинув лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл. Згодом слідство визначить причиною його загибелі порушення правил дорожнього руху, допущене водієм КаМАЗа, у який врізався автомобіль голови найбільшої націонал-патріотичної партії. Проте в рухівському середовищі досі живе думка, що смерть Чорновола не була випадковою.

У грудні 1999-го лідери НРУ й УНР — Геннадій Удовенко та Юрій Костенко — беруть участь у президентських виборах і набирають, відповідно, 2,17% і 1,22%. Проте, на думку ряду політологів, обидві партії не розраховували на успіх своїх вождів, реально, але негласно підтримуючи інших кандидатів: УНР — Євгена Марчука, НРУ — Леоніда Кучму.

Обидві рухівські фракції взяли відносно активну участь в «оксамитовій революції». Згодом парламентські осередки НРУ й УНР увійшли в так звану проурядову коаліцію — неформальне об’єднання фракцій, що підтримували Кабінет Ющенка, до складу якого ввійшли двоє висуванців Українського народного руху — Іван Заєць та Іван Драч. Деякі представники обох Рухів брали участь в окремих акціях протесту, проведених під егідою Форуму національного порятунку і руху «Україна без Кучми», проте в цілому партії поводилися досить обережно, а їхні керівники старанно уникали різких рухів та різких оцінок. Виняток становили, мабуть, лише представники київської обласної організації УНР (очолюваної членом ради ФНС Євгеном Жовтяком), що були «завсідниками» антипрезидентських заходів.

Восени 2001 року парламентські представництва УНР і НРУ (разом з осередком ПРП) оголосили про створення позафракційного об’єднання, яке було своєрідною депутатською філією «Нашої України». Наприкінці року лідери двох Рухів домовилися про можливе злиття партій після парламентських виборів-2002. На сьогодні призначено перший (політичний) етап об’єднувального з’їзду двох Рухів, який має відбутися у столичному Будинку вчителя.

Дві рухівські фракції нараховують у своїх лавах 36 народних обранців (22 — в УНР і 14 — в НРУ).

Партію «Реформи і порядок» (ПРП, чи, як її ще називають «РіП») створено в жовтні 1997 року з ініціативи ряду депутатів Верховної Ради, які входили до фракції «Реформи» (Віктора Пинзеника, Сергія Соболєва, Сергія Терьохіна й ін.). ПРП сприймалася спостерігачами як суто передвиборний проект, який, багатьом на подив, ледве не став успішним. Попри дефіцит часу, відведеного на «розкручування», партія трохи не дотягнула до 4-відсоткового бар’єра, заручившись підтримкою понад 800 тисяч виборців (3,1333%) і посівши почесне 10-те місце серед 30 суб’єктів виборчого процесу. Проте четверо висуванців «РіП» — її лідер Віктор Пинзеник, а також Сергій Терьохін, Ігор Осташ та Олександр Жир — стали володарями заповітних мандатів, одержавши перемогу в мажоритарних округах. А вже в грудні 1998 року ПРП зуміла рекрутувати ще десятьох народних обранців, офіційно зареєструвавши парламентську фракцію. Головним союзником «Реформ» усі чотири роки був НРУ — ще 1998-го партії та фракції уклали політичний союз. Вірна «союзницькому обов’язку», «РіП» стала на бік партії Удовенка після розколу єдиного Руху на НРУ й УНР. Відносини між НРУ та ПРП певною мірою ускладнилися після переходу 2001 року з фракції «канонічного руху» до фракції (а згодом — і в партію) «реформаторів» трьох «знакових» політиків — Михайла Косіва, Олени Бондаренко й Тараса Чорновола.

Чинником остаточного примирення двох Рухів і ПРП став Ющенко. «Реформи» та їхній лідер ніколи не приховували своїх симпатій до майбутнього лідера «Нашої України». 1999 року «РіП» звернулася до тодішнього глави правління Нацбанку з пропозицією взяти участь у президентських виборах, яку Віктор Андрійович рішуче відкинув. ПРП, УНР і НРУ були форпостом прем’єра Ющенка в парламенті. «Реформатори» Іван Васюник і Сергій Соболєв входили в найближче оточення глави Кабінету, крім того, посаду міністра закордонних справ у ющенківському уряді обіймав Борис Тарасюк, який уже після відставки (у січні 2001 року) став членом ПРП.

Члени партії, народні депутати Тарас Чорновіл, Володимир Філенко і Тарас Стецьків (що входили в ФНС) були серед головних дійових осіб подій осені 2000-го — весни 2001 року. За безпосередньої участі ПРП було сформовано комітет «За правду», що став однією зі складових опозиційного руху. Проте лідер організації Віктор Пинзеник (так само, як і його колеги Геннадій Удовенко та Юрій Костенко) визнавав за краще дотримуватися нейтралітету, заявивши, що мета ПРП — не боротьба з Кучмою, а збереження Ющенка. У розпал «касетного скандалу», після того як прем’єр був змушений підтримати Президента, глава Партії заявив: «Наші оцінки політичних процесів не завжди збігаються, але ми підтримували і підтримуємо курс реформ, які проводить Ющенко».

ПРП була одним із головних ініціаторів створення передвиборного блоку на чолі з Віктором Ющенком. Наприкінці 2001 року Віктор Пинзеник непрямо підтвердив можливість входження «Реформ і порядку» у гіпотетичну партію, яку, можливо, сформують після виборів і лідером якої має стати екс-прем’єр.

Фракція «Реформ» нараховує 14 осіб. Партія дотримується ліберальної ідеології, сповідує антикомунізм. Її представники жорстко критикують олігархів і стримано — антипрезидентську опозицію. Почасти це пов’язано з тим, що всередині ПРП існує антипрезидентське крило, найяскравішими представниками якого є Стецьків, Чорновіл та Філенко, у яких не помічено благоговіння перед Віктором Ющенком. До чисельнішого, цілком поміркованого й відверто проющенківського крила належать Віктор Пинзеник, Ігор Гринів, Сергій Соболєв, Іван Васюник.

Партію «Солідарність» зареєстровано в Міністерстві юстиції у березні 2001 року. Створено її з прицілом на вибори. Нічим особливим себе не проявила. Лідер організації — Петро Порошенко. У парламентській фракції «Солідарності» (ним же очолюваній) нараховується 20 депутатів. Донедавна у неї входив і Олександр Ржавський, лідер партії «Єдина родина». З ініціативи Порошенка, ця партія та блок «Наша Україна» підписали угоду про політичне партнерство на період виборчої кампанії. Проте після скандалу, пов’язаного з «несанкціонованою» реєстрацією Ржавським блоку «За Ющенка», главу «ЄР» виключили з лав «Солідарності», а блок припинив усі контакти з партією.

Петро Порошенко — глава передвиборного штабу «НУ». Проте надійні джерела стверджують, що головним «орговиком» «наших» насправді є Роман Безсмертний (представник Президента у ВР, який нещодавно змінив фракцію НДП на парламентський партосередок ПРП). Та якщо Роман Петрович, — по суті, генеральний менеджер політичного проекту імені Ющенка, то Петро Олексійович — виконує функції головного «комунікатора» і є важливим елементом внутрішнього і зовнішнього переговорного процесу. Тобто Порошенку відведена роль, із якою Безсмертний явно не впорався б, хоча б через упереджене ставлення до нього з боку націонал-демократів, яких у списку «НУ» аж забагато. До речі, зв’язки із Банковою та іншими пропрезидентськими структурами — одне з основних завдань Порошенка.

У зв’язку з переобтяженістю «нашими» справами, Порошенко фактично відійшов від керівництва бізнесом, переклавши всі свої підприємницькі турботи на плечі батька — Олексія Порошенка, «вшанованого» непрохідним 141-м місцем у списку «Нашої України».

Першим номером передвиборного списку і безперечним лідером «Нашої України» є Віктор Ющенко. У січні 2001-го Верховна Рада дала згоду на призначення Віктора Ющенка (який до того очолював Національний банк) прем’єр-міністром (296 голосів «за»). Новий глава Кабінету (якого його опоненти називали прямим ставлеником Заходу, і передусім США) отримав незвично велику свободу під час формування уряду, проте так і не зміг сформувати справжньої команди однодумців.

І все ж його Кабінет досяг відчутних успіхів. Уперше в історії України було зафіксовано реальне зростання валового національного продукту у більшості сфер економіки. Відповідно до офіційних даних, 2000 року уряд додатково виплатив населенню 18 млрд. гривень, лише за перший квартал 2001-го реальні доходи громадян зросли на 8,6%, а реальна зарплата — на 13,1%. Проте чи не з моменту призначення над Ющенком висів дамоклів меч відставки. Його вперте небажання співпрацювати з керівниками найвпливовіших фінансово-політичних угруповань призводило до перманентних атак на нього та його уряд із боку олігархів, які контролювали значну частину Верховної Ради. Ворожість до глави Кабінету регулярно демонстрував і Президент, вбачаючи (можливо, безпідставно) у прем’єрі дедалі міцнішого політичного противника.

Потенційно коротке життя прем’єра Ющенка подовжив «касетний скандал», що викликав найсерйознішу у новітній історії України політичну кризу. Під час протистояння влади й опозиції керівникові уряду досить довго вдавалося дотримуватися нейтральної позиції. Однак 13 лютого 2001 року (гадають, під тиском Леоніда Кучми) Ющенко підписав так званий «Лист трьох» — звернення Президента, голови Верховної Ради та прем’єр-міністра до українського народу, в якому учасникам масових антипрезидентських акцій оголошували анафему — у тексті проводилися паралелі між вітчизняним опозиційним рухом і фашизмом.

Як свідчать деякі джерела, уже 16 лютого, під час закритої зустрічі з представниками парламентської фракції ПРП, він сказав, що шкодує з приводу свого вчинку. Пізніше, після відставки з посади прем’єра, Віктор Андрійович зробив низку заяв, які можна було розцінити як незграбне вибачення перед опозицією (чимало представників якої вбачали в Ющенку її потенційного вождя).

Попри те, що керівник уряду позначив своє ставлення до «касетного скандалу», його стосунки з главою держави ставали дедалі напруженішими. А нападки на Кабінет Ющенка з боку пропрезидентських кіл у парламенті (і насамперед фракції СДПУ(о)) — дедалі настирливішими й агресивнішими. Через три дні після того, як прем’єр поставив свій автограф під «Листом трьох», глава держави у відповідь на запитання про можливу відставку голови центрального органу недбало кинув: «Я ніколи не заїкався про це й не маю наміру порушувати це питання. Він ще молодий. Нехай вколює...» Тональність висловлювання та його підтекст давали привід припустити, що уряд Ющенка приречений, проте Президент не має наміру поспішати з винесенням «вироку» і не хоче виконувати його власноруч. Аналіз внутрішньополітичної ситуації дозволяв зробити висновок: «могильником» прем’єра має стати парламент, і «ховатимуть» його лише після того, як припиняться масові акції протесту. Леонід Кучма явно не бажав «дарувати» опозиції готового вождя. Багато джерел висловлювали припущення, що Президент підозрював Ющенка у причетності до організації «касетного скандалу». Непрямим підтвердженням цієї версії можуть послужити недавні висловлювання глави держави. У грудні 2001 року, виступаючи перед представниками регіональних ЗМІ й розмірковуючи про можливих замовників «тейпгейту», він заявив: «Як кажуть, задачка для четвертого класу. Скажіть, будь ласка, якби в Президента не витримали нерви й він подав би у відставку?(...) Виконуючим обов’язки ставав би хто? Ющенко, прем’єр-міністр. І за того ресурсу, так би мовити, за тієї ситуації — дострокові вибори. Ясна річ, хто їх виграв би...»

Припущення справдилися. Через два місяці, коли Президент остаточно повернув контроль над внутрішньополітичною ситуацією, Верховна Рада розпочала процедуру вигнання Ющенка з влади. 17 квітня 2001 року (вперше в історії України) прем’єр відзвітував перед Верховною Радою за виконання урядової програми.

Перед приходом Ющенка до сесійного залу представники пропрем’єрських фракцій (УНР, НРУ і «Реформ») спорудили біля трибуни своєрідну барикаду з коробок із підписними листами на підтримку глави Кабміну. За словами представників партії «Реформи і порядок», всього було зібрано понад три з половиною мільйони підписів.

За офіційними даними, 7 парламентських комітетів із 13 поставили КМ «незадовільно» за виконання урядової програми, ще 7 вагалися визначити свою позицію і стільки ж виявилися лише задоволеними роботою Кабінету. 252 голосами «за» Верховна Рада внесла до порядку денного питання про відповідальність Кабміну.

Через дев’ять днів 263 народні обранці віддали свої голоси за постанову №72-35, у якій пропонувалося висловити недовіру Кабінету міністрів. На підтримку уряду Ющенка виступили фракції НРУ, УНР, «Реформи-конгрес», «Батьківщина» і «Солідарність». Перші чотири фракції одразу після голосування заявили про перехід в опозицію до «комуно-олігархічного режиму». У прощальному слові Віктор Андрійович (ставши першим прем’єром, якого парламент відправив на «відпочинок») заявив: «Я не йду з політики. Я йду, щоб повернутися».

На мітингу на підтримку Ющенка, організованому опозицією біля стін Верховної Ради (він зібрав, за даними правоохоронних органів, від 7 до 10 тисяч людей), екс-глава Кабінету підтвердив свій намір залишитися в політиці.

Вже наступного дня Ющенко провів консультації з лідерами «Батьківщини», ПРП, КУН, НРУ, «Собору», УНР. По закінченні розмови депутат Ігор Юхновський оголосив, що досягнуто домовленості про створення блоку партій, «здатного перерости в нову конструктивну партію, яка піде на вибори і зможе сформувати фракцію». Колишній прем’єр був обережнішим: «В Україні буде сформовано нову демократичну силу...» Обмовившись при цьому, що «головною ідеєю будь-якого демократичного процесу не може бути заперечення когось або чогось». Після цього висловлювання багато хто резонно поставив під сумнів можливість укладання передвиборного союзу не лише між Ющенком та Морозом, а й між Ющенком і Тимошенко.

15 липня, після повернення з Польщі (де він зустрічався з президентом республіки Квасьнєвським), некоронований лідер націонал-демократів висловився більш точно. Під час сходження на Говерлу (куди Ющенко вирушив на чолі групи політиків і журналістів) він заявив про готовність сформувати й очолити блок «Наша Україна». Віктор Андрійович не став вдаватися до переліку учасників, однак запевнив журналістів, що «навколо блоку об’єднається левова частка демократичного спектра». І знову позначив своє небажання об’єднуватися з непримиренними противниками влади: «Опозиція — це заперечення, а майбутнє за позитивною програмою. Якщо новий блок збирається претендувати на 15—20%, то за це не варто і братися...» Ці висловлювання давали уявлення про амбіції лідера блоку, але аж ніяк не про список можливих кандидатів у «наші».

Наступного дня Ющенко оголосив про готовність кількох десятків партій і громадських організацій «записатися» до лав «НУ» і пообіцяв назвати всіх поіменно в середині серпня. Однак у серпні лідер блоку відклав час презентації свого об’єднання на вересень. Офіційне представлення «широкої коаліції демократичних сил», про яку невтомно твердив Віктор Андрійович, відбулося лише в жовтні. Після парафування відповідної політичної угоди, до блоку офіційно долучилися Ліберальна партія, Народний рух України, «Реформи і порядок», Селянсько-демократична партія, «Солідарність», Український народний рух і Християнсько-народний союз. Згодом «селяни-демократи» блок залишили, а поповнили його «Вперед, Україно!», Конгрес українських націоналістів, Молодіжна партія і Республіканська християнська партія. Переговори з Аграрною партією та Партією регіонів (які, за деякою інформацією, проводив Ющенко) закінчилися невдачею, судячи з усього, після втручання Президента. У свою чергу, сам вождь «НУ» відкинув пропозиції Анатолія Матвієнка, а потім і Юлії Тимошенко про створення єдиного демократичного блоку, обов’язковою складовою якого стали б опозиційні сили. Вождь «Батьківщини» у вересні звернулася з відкритим листом до лідера «НУ», у якому закликала до об’єднання блоків Ющенка, Тимошенко і Мороза.

Нещодавно Віктор Андрійович підтвердив своє небажання співпрацювати з опозицією. Він вкотре заявив, що блок, в основі якого лежить творча ідея, не може мати за союзників політичні сили, які будують свою ідеологію на запереченні. Однією з причин, з якої Ющенко намагається відхрещуватися від будь-яких контактів з опозицією (і насамперед із Тимошенко), можна вважати небажання ускладнювати і без того непрості стосунки з главою держави. Віктор Андрійович неодноразово заявляв, що поважає Кучму як батька, а під час недавнього вояжу до США не відмовився виконати функції «президентського листоноші». Крім того, лідер «НУ» не соромився публічно визнавати, що обговорює свої політичні плани з гарантом. Втім, як стверджують поінформовані джерела, останнім часом колишній прем’єр бачиться з нинішнім Президентом дедалі рідше...

Днями Ющенко повідомив, що за союзників «НУ» на виборах схильний розглядати лише українських виборців. У такий спосіб Віктор Андрійович частково дезавуював свою колишню (досить необачну) заяву про готовність «наших» у майбутньому сформувати парламентську коаліцію з іншими політичними блоками, зокрема і з блоком «За єдину Україну!» Легковажністю першого номера «НУ» останні моментально скористалися. Представники блоку, очолюваного Володимиром Литвином, стали активно експлуатувати тезу про «партнерство» з «нашими» у тих регіонах, де рейтинг Ющенка особливо високий.

Тим часом взаємини між блоками залишаються досить прохолодними, хоча до початку «військових дій» поки що не дійшло. Особливу стурбованість Ющенка (наскільки можна судити) викликає інформація про сепаратні переговори, які ведуть «заєдисти» з мажоритарниками, висунутими за підтримки «НУ». У кожному разі, можна з великою часткою впевненості припустити, що «Наша Україна» посилено намагатиметься максимально уникати політичних конфліктів із блоками Володимира Литвина, Юлії Тимошенко та Олександра Мороза. До числа головних опонентів «наших», поза всяким сумнівом, належать об’єднані соціал-демократи і блок «Народний рух України» (під проводом Богдана Бойка, лідера ще одного уламку НРУ — «Руху за єдність», зареєстрованого у вересні 2000 року), які не особливо стримують себе у виборі засобів боротьби з Ющенком.

Лідер блоку

Віктор Ющенко любить: бджіл, людей, ікони, лестощі, давню козацьку зброю, волинську вишивку, трипільську культуру, незрозумілі терміни, будинки з натурального дерева, здорову народну кухню, устриць, цілуватися. І ще він любить малювати олією картини, розводити курей, індиків і овець, гончарну й ковальську справи, співати українські пісні, паритися в лазні, складно висловлюватися.

Віктор Ющенко не любить: снігурку, рано вставати, пізно йти з роботи, Медведчука, поступатися в суперечці рівним, приймати остаточні рішення, крайності, критику, модерн, українофобів, русофілів, пияцтво, радянські свята.

Перелік смаків і пристрастей Віктора Ющенка не дає вичерпної відповіді на запитання: ким же є символ, прапор, логотип і програма блоку «Наша Україна»? Феномен його рейтингу намагалися вивчати багато дружніх і ворожих соціологів, психологи, аналітики та спецслужби. Чи відкрився їм його філолофсько-електоральний камінь? Навряд чи. Інакше вбивство рейтингу вже давно сталося б в усіх на очах. Але якщо не в усіх, то в тих, хто дивиться, приміром, «Інтер», «ТЕТ» і «1+1», — точно. Адже намагалися. І намагатимуться.

— Він розорив банк «Україна», — кажуть вороги.

— Та він давно там не працював, — кажуть прибічники.

— Він поцупив гроші МВФ із Нацбанку. Ось схема.

— Сам ти трансферт.

— Йому була вигідна смерть Гетьмана.

— Чому не Індіри Ганді?

— У нього дружина американка і шпигунка ЦРУ.

— Таж женився, сюди привіз, дітей завів. Фільм «Цирк» бачили? Ото ж-то й воно.

— А де ж його реформи розхвалені?

— А він пенсії та зарплати виплатив.

— Він нерішучий.

— Він зважений.

— На нього Омельченко, як на пацана, кричить.

— Ні, це він з Омельченком, як із хвореньким, розмовляє.

Уже багато часу Ющенка переслідують такі переважно маячні звинувачення, майже завжди населенням бездумно ігноровані. Люди втомилися нікому не вірити. Більшість точно знає, яких вождів вона не хоче, і тому прив’язується до тих, кого вважає білою вороною. Віктору Ющенку довіряє півкраїни: 23,6% абсолютної підтримки, 35,8% населення підтримує його окремі дії. Для порівняння: Президент України має 7,8% абсолютної довіри, прем’єр-міністр Анатолій Кінах — 13,2%, лідер комуністів — 13,8%.

Комусь Ющенко сподобався з естетичного погляду, когось підкупила манера висловлюватися незрозуміло, але дуже спокійно, а отже впевнено. Багато хто небезпідставно вважає Віктора Андрійовича першопрохідником у сфері пріоритетності державних інтересів. Він справді був тим рідкісним, щоб не сказати — єдиним прем’єром, який прийшов вирішувати не особисті й не кланові економічні проблеми. Під час прем’єрства він практично нікому з бізнесменів не допоміг, але й ні на кого не «наїхав» заради власної вигоди. Можливо, тому їх зараз так багато в його списку?

Не виключено, що на підсвідомому рівні люди відчувають його фартовість. До виходу на політичну сцену Ющенка єдиною людиною, чиєю «домашньою твариною» був Фарт, вважався Президент Леонід Кучма. Але доля виявилася прихильною і до Ющенка. Передусім йому поталанило з учителем і лоцманом — Вадимом Гетьманом. Потім і збіг щасливих обставин допоміг Віктору Андрійовичу як главі Нацбанку утримати гривню. Безпрецедентне зростання цін на експортовану Україною продукцію, насамперед металургійну, допомогло Ющенку продемонструвати зростання ВВП під час його прем’єрства. Він ніколи в житті не ходив на баскетбольні матчі, і варто йому було вперше відвідати матч Україна—Литва, як наша збірна вперше виграла в такого незламного суперника.

Прибічники Ющенка вважають його не таким, як решта політиків. Вони відчувають, як Віктор Андрійович щиро переживає за країну, і це відчуття, доповнене довірою до свого, дає стійкий сплав рейтингу. Реформи, схеми, альянси — усе це політико-економічне господарство більшість прибічників не аналізує, бо встановлення контакту за системою «свій–чужий» включає емоції і притлумлює критичний аналіз: Ющенко — чесний, моральний, стабільний, гнаний, душевний. Він наш.

Для багатьох Віктор Ющенко — духовний лідер нації. Український Гавел. І не треба істерик: яка держава, такий і Гавел. Це там — оксамитова революція, а в нас — заміна секретаря ЦК КПУ на президента. Це в них — НАТО і Євросоюз, а в нас — СНД. Це в них успіх Мілоша Формана в Голлівуді, а в нас нібито фільми — «Роксолана», «Мазепа». Це в них — спроба тиску влади на державний телеканал — привід для багатотисячних і багатоденних мітингів. А в нас після вбивства журналіста мільйони співгромадян тупцюють (під розпис) із плакатами «За Конституцію і Президента». Це в них «Хартія-77», а в нас — Заява трьох.

Своїм конформізмом під час «касетного скандалу» Віктор Ющенко врятував Президента, і цього йому не вибачить опозиція.

Віктор Андрійович не змінив радикальним чином свого оточення. Усупереч порадам американських, російських і польських експертів, він об’єднав навколо себе надто багатьох невдах націонал-демократів, які довели протягом десяти років свою нездатність підкорити вершини бізнесу і влади. Принцип формування його блоку — це принцип висловлювання подяки. Під парасольку свого рейтингу він узяв усіх, хто підтримав його під час квітневої кризи 2001 року. «Як, ви не поставите в десятку Лілю Григорович, яка готова була, облившись бензином, віддати своє життя за вас!?» Григорович у десятці.

Ющенко абсолютно впевнений у тому, що майбутнє України — в Європі. Він добре обізнаний із тамтешніми правилами гри і приймає їх. По-перше — в економічній сфері, по-друге — в демократичній, по-третє — в політичній. Йому огидна будь-яка кухня, в якій варяться інтереси, його справді стомлюють подвійні стандарти, властиві кожному політикові. У нього немає європейського смаку, але він абсолютно природний і органічний в етнічній українській естетиці.

Він консервативний, але піддається навчанню. Принаймні так вважає дещиця тих, хто з ним поруч, просунуті, самостійні люди, які відбулися, які представляють нове покоління. Він буває безмежно впертий, авторитарний, але при цьому буває й сентиментально поступливий. У тому, що вважає принциповим, незалежно — політика це, економіка чи сфери міжособистісного спілкування, не поступиться ні на йоту. У кадровій системі блоку в нього немає фаворитів. Він не дуже злопам’ятний, але є речі, яких він не вибачить ніколи, приміром, образу на адресу його родини.

Протягом останніх двох років політики й журналісти двічі вигадували Ющенка. Перший міф виткав образ непохитного опозиціонера. Після його руйнації виникла хвиля розчарувань, що породила протилежний образ — безхребетного «сина Президента». Який Ющенко насправді, не знає ніхто. На що він здатний за максимумом — також. Тому в кожного в Україні Ющенко свій. Саме за свого Ющенка голосуватимуть 31 березня, саме проти свого Ющенка того самого дня віддадуть голоси решта.

Список блоку «Наша Україна»

Відповідно до попередніх розрахунків самих «наших», блок повинен бути першим у «пропорційній» гонці й вибороти «Гран-прі» у вигляді 60—65 мандатів.

Крім того, «Наша Україна» висунула своїх кандидатів у більшості мажоритарних округів. «Одномандатників», висунутих блоком або ним (гласно чи негласно) підтримуваних, можна розділити на три умовні групи. До першої належать приблизно чотири з половиною десятки здобувачів депутатського звання, котрі мають реальні шанси на перемогу. Приблизно третина їх висловила готовність обійтися власними силами, тож витрачати на них ресурси (особливо фінансові) блоку не доведеться, «НУ» надаватиме їм лише політичну і (в разі потреби) організаційну підтримку. «Заощаджені» в такий спосіб кошти підуть на підтримку решти депутатів-«фаворитів», котрі мають сильних конкурентів в особі представників інших суб’єктів виборчого процесу, передусім блоку «За єдину Україну!», СДПУ(о) й Компартії.

Слово «заощаджені» в попередньому реченні взято в лапки не випадково: за наявною в «ДТ» інформацією, «наші» мають більш ніж істотні фінансові резерви. Правда, за даними, одержаними з тих самих джерел, кошти блок не завжди використовує раціонально. Є підстави гадати, що взаємодія між партіями, які входять у блок, а також координація роботи центрального й регіональних виборчих штабів перебувають не на належному рівні. Спроби систематизувати роботу робилися не раз, але успіхом увінчалися лише частково.

Проте в «НУ», взагалі-то небезпідставно, сподіваються, що з 33—35 «мажоритарників» (яких ми для простоти назвемо «кандидатами першої категорії») як мінімум 10—15 зможуть стати володарями мандатів.

Друга, численніша група (близько 150 осіб) складається з так званих «кандидатів другої категорії». Це ті, чиї шанси на перемогу розцінюються як гірші. Рівень і форма підтримки блоком кожного з них залежатиме від того, наскільки ці шанси зростатимуть (зменшуватимуться) у процесі виборчої боротьби. Керівництво блоку розраховує, що ця група в змозі поповнити електоральний врожай «НУ» на 15—30 мандатів. Але головним завданням «кандидатів другої категорії», безумовно, є агітація за блок. Реклама «наших», навіть з вуст явно непрохідного кандидата, не може бути зайвою.

І, нарешті, третя група, членів якої ми позначимо як «попутників». До неї входять 10—13 осіб, що формально жодним чином до «НУ» непричетні. Як правило, йдеться про відомих, самодостатніх і фінансово заможних політиків, які висунулися самостійно або їх висунули інші суб’єкти виборчого процесу. Серед «попутників» є люди, котрі належать до щирих «симпатиків» Ющенка, але мають причини не афішувати своїх політичних уподобань. І є такі, яких «НУ» якщо й не підтримуватиме, то принаймні не заважатиме їм перемогти. Основою такого партнерства майже напевне служать приватні домовленості між Ющенком та цими кандидатами, укладені з найрізноманітніших причин. Імена цих людей у штабі «НУ», цілком зрозуміло, не розголошують.

Кожен із «попутників» може розглядатися як потенційний переможець виборчих перегонів. Утім, ця обставина навряд чи здатна серйозно потішити Ющенка та його соратників. Оскільки не виключено, що жоден із них так і не поповнить фракцію «НУ» у Верховній Раді нового скликання. Хоча б тому, що (за наявною інформацією) проти цих політиків не виставили своїх висуванців не тільки «наші», а й «заєдисти»...

Про шанси деяких «мажоритарників», що подалися на вибори під прапорами «Нашої України», ми розповімо трохи згодом. А поки що зосередимося на передвиборному списку, передусім на тій його частині, яку заведено називати політичною. Ще восени багато хто припускав, що «верхівка» реєстру «НУ» виявиться не «партійною», а «презентаційною» і буде сформована особисто Ющенком. Здається, Віктор Андрійович справді збирався наситити прохідну частину списку людьми, котрі не входять ні в УНР, ні в НРУ, ні в ПРП, але яким особисто довіряє вождь. Проте зрештою перший номер блоку пішов назустріч побажанням лідерів організацій, які стали партійною основою блоку.

Характерний штрих: у першій десятці немає жодного політика, якого можна було б назвати «людиною Ющенка». З натяжкою таким можна вважати хіба що Миколу Жулинського. Навіть у двадцятці, по суті, тільки один громадянин, «вставлений» туди особисто рульовим «наших», та й той на «його людину» ніяк не тягне. Йдеться про Дмитра Сандлера, на обставинах потрапляння якого в список ми зупинимося нижче. Крім того, на 13-му місці влаштувався Роман Безсмертний, але й він такою високою позицією не цілком зобов’язаний Віктору Андрійовичу. У робочому варіанті списку (складеному не без участі Романа Петровича) головний «штабіст» «НУ» власноручно визначив собі місце чи то в шостому, чи то в сьомому десятку. Ющенко (який, до речі, свого часу збирався «виперти» Безсмертного на «мажоритарку») не заперечував. І це викликало подив ряду близьких до лідера «наших», які присоромили главу блоку: не годиться, мовляв, настільки важливу для блоку людину посилати на «висілки списку». Ющенко знову не заперечував. Цікаво, що за Безсмертного заступилися, зокрема, й ті, хто не має до нього особливих симпатій. Взагалі-то Роман Петрович має підстави претендувати на звання загального нелюбимця. І річ не так у його формальній близькості до Президента. Просто ніхто з «наших» не забув ні тієї несамовитості, з якою представник глави держави в парламенті захищав Леоніда Кучму під час «касетного скандалу», ні тієї незграбності, з якою він це робив. Крім того, далеко не всі в блоці поділяють ідею Безсмертного сформувати політичну силу, «вільну» від лівих, олігархів та опозиціонерів. Тим паче що багато хто з «наших» вважає себе противником існуючого режиму, а 13-й номер списку сприймають саме як елемент цього самого режиму. Аж ніяк не сприяють нормальним відносинам між Романом та іншими впливовими представниками блоку властиві йому безапеляційність, знервованість і некомунікабельність.

Проте слід зазначити, що Безсмертний справді дуже важлива деталь політичного механізму, йменованого «Нашою Україною». Саме йому належить технологія розподілу квот, з допомогою якої Ющенко більш-менш безболісно вирішив більше ніж складне завдання складання списку. Крім того, головний менеджер «НУ» разом з Ігорем Гринівом звалив на себе неабияку частину передвиборної оргроботи.

Причини, з яких Ющенко віддав на відкуп «блокотворним» партіям значну частину списку, взагалі-то очевидні. Він не хотів внутрішнього розколу і вважав себе зобов’язаним НРУ, УНР та ПРП за ту підтримку, яку вони сумлінно надавали йому за часів прем’єрства. Є підстави вважати, що Віктор Андрійович сприймає ці три партії (і передусім Рухи) як хрест, який він приречений нести. Безумовно, націонал-патріотичні організації виконують велику роботу з популяризації Ющенка на заході країни. Але, по-перше, популярність Віктора Андрійовича в цих регіонах напевне була б високою і без цього, а по-друге, він воліє бачити себе загальнонаціональним лідером, а не лідером Галичини та Волині. Тому лідер блоку, наскільки відомо, вважає, що нову політичну силу він зміг би побудувати й без допомоги націонал-демократичних організацій, що значною мірою втратили свою впливовість. Але представники зазначених структур так не думають, і ця суперечність може створити певні проблеми для Віктора Андрійовича та його майбутньої фракції. Крім того, Ющенко не виключає, що після виборів представники УНР і НРУ, пройшовши за списком «НУ», можуть утворити власні парламентські відділення. Або (якщо об’єднання Рухів усе-таки відбудеться) сформувати єдину рухівську фракцію. Більшість журналістів та політологів переконані, що Рухи об’єднуються «під Ющенка». Проте аж ніяк не факт, що це збігається з планами керівництва УНР та НРУ. І що цього хоче сам Ющенко...

На перших сорока позиціях у списку (тобто в майже гарантовано «прохідній частині) — 26 політиків, яких ми можемо вважати партійними висуванцями. Сім місць одержав НРУ, два з них — у десятці: Геннадій Удовенко (№3) і Лілія Григорович (№6). Ще п’ять місць перепало УНР. У десятці троє: Юрій Костенко (№4), Олександр Слободян (№7) та Іван Заєць (№8). Чотири ключові позиції в представників ПРП (при цьому Віктор Пинзеник займає 5-ту позицію, а Борис Тарасюк — 9-ту).

За квотою «Солідарності» у «верхівку» списку (наскільки можна судити), потрапило ще п’ятеро. Члени партії Володимир Плютинський і Володимир Макеєнко влаштувалися, відповідно, на 14-й і 21-й «сходинках». (До речі, обидва більше відомі не як політики, а як підприємці. Двічі Герой Соцпраці Плютинський — один із «монстрів» аграрного бізнесу, Макеєнко — у недавньому минулому керував «Укргазпромбанком»). Двоє гіпотетичних «протеже» Петра Порошенка є членами його фракції. Йдеться про відомого профспілкового боса Олександра Стояна (№2) і Юрія Кармазіна (№17), який очолює Партію захисників Батьківщини — політичного союзника «Нашої України». І, нарешті, №34 Євген Зимін — заступник гендиректора порошенківського концерну «Укрпромінвест».

Один із лідерів Ліберальної партії Микола Жулинський — на 10-й позиції, глава КУН Ярослава Стецько — на 11-й, лідер «Вперед, Україно!» Віктор Мусіяка — на
22-й, керівник ХНС Володимир Стретович — на 32-й, «вождь» Молодіжної партії Юрій Павленко — на 40-й.

Ще десять місць «окупували» представники бізнесу. І, нарешті, ще троє належать до найближчого оточення лідера блоку: уже згаданий нами Роман Безсмертний (№13), екс-віце-прем’єр в уряді Ющенка Юрій Єхануров (№26) і колишній глава апарату прем’єра Олег Рибачук (№29). З певною натяжкою до цієї ж категорії можна зарахувати «партійця» Миколу Жулинського та «бізнесмена» Євгена Червоненка. Водночас цілий ряд осіб, які працювали в команді прем’єра Ющенка й мали його довіру, одержали місця менш привабливі. Так, приміром, Іван Васюник виявився лише 43-м, Віра Ульянченко — 80-ю, Микола Сидоренко — 82-м.

Не зайве буде також зазначити, що близько 90 «мажоритарників», висунутих від «НУ», є ставлениками НРУ та УНР. Тож «партійний перекіс» очевидний. Тим часом далеко не всі представники обох Рухів — беззастережні прибічники. Так, серед семи висуванців НРУ, що займають місця в «прохідній частині», тільки одного (точніше одну) — Лілію Григорович можна вважати щирою шанувальницею Ющенка. Формальний лідер Геннадій Удовенко ставиться до Віктора Андрійовича з повагою, але не більше. Геннадій Йосипович, за словами його опонентів, має репутацію людини, яка вміє виконувати накази. Особливо коли ці накази надходять із Банкової. Реальні вожді «канонічного» Руху — Лесь Танюк (№12), Юрій Ключковський (№19) і (особливо) В’ячеслав Коваль (№15) ставляться до «керманича» «НУ», м’яко кажучи, прохолодно.

В УНР «проющенківськи» налаштованих більше — на Івана Драча (№31), Олександра Слободяна (№7), Івана Зайця (№8), В’ячеслава Кириленка (№20) Ющенко має підстави покладатися. Та і Юрій Костенко набагато ближчий до Ющенка, ніж Геннадій Удовенко. Але невідомо, чи буде «проющенківськи» налаштованим об’єднаний Рух, що вже зробив перший крок до злиття.

Набагато ближча до Ющенка ПРП, значна частина представників якої (Пинзеник, Соболєв, Гринів, Васюник) — його відверті прихильники. Правда, є певні підстави гадати, що ряд значних партійців затаїв образу на Віктора Андрійовича за те, що представників ПРП (із їхньої точки зору) обділено «смачними» місцями в списку і що висуванці УНР, НРУ та «Солідарності» при складанні реєстру одержали вигідніші позиції.

У Ющенка, безумовно, є причини бути впевненим у надійності «Солідарності», «керованої його кумом Порошенком». Проте в команді Петра Олексійовича помітну роль відіграють підприємці, а бізнес — річ жорстока і часто змушує змінювати політичні уподобання. Приміром, той-таки Макеєнко нещодавно був членом політради Соцпартії, а Плютинський — «списковиком» лазаренківської «Громади»...

Ще заплутаніша ситуація з «мажоритарниками». Про «попутників» ми вже сказали. Та навряд чи є підстави вважати «твердими ющенківцями» висунутих безпосередньо «НУ» Леоніда Черновецького, Володимира Арабаджи або Віктора Балогу. Маленький штришок: за наявною в «ДТ» інформацією, на підтримку «наших» на виборах розраховуватимуть і Олег Тягнибок (нині безпартійний, а зовсім недавно один із лідерів ультранаціоналістичної СНПУ), і великий «борець із бандерівцями», поборник прав російськомовного населення Володимир Алексєєв.

Вади «широкої коаліції», про яку так довго говорив Віктор Андрійович...

Існує ще одна проблема: у ряді мажоритарних округів з’явилися самовисуванці від обох Рухів, які виступили опонентами офіційним ставленикам «НУ». Керівництво блоку висунуло ультиматум: або самовисуванці знімаються, або Рухи зобов’язані розглянути питання про перебування «розкольників» у партіях.

Бізнес-ресурс блоку

Послів бізнесу в списку блоку Ющенка представлено досить широко. У тих, хто уявляв Віктора Андрійовича безтілесним, святим тельцем, а вибори марлізонським балетом, наявність цих персонажів викликала алергійний шок. Але Україна — не країна ельфів, а вибори — це жорстка боротьба, у якій необхідні кошти на закупівлю боєприпасів. І навіть не це головне. Список Ющенка вийшов гібридом у співвідношенні трьох до одного. Чверть — у бізнесменів. Три четвертих списку виявилися відданими представникам партій, серед яких, до речі, чимало бізнесменів із партквитками. Той же Порошенко, той же Слободян. Не на паперті перебувають Пинзеник, Соболєв, Філенко, Єхануров і так далі.

За декількома великомасштабними дослідженнями, проведеними штабом Ющенка, Віктора Андрійовича мало хто вважає політиком. Його сприймають як професіонала. Екс-прем’єру настійно рекомендували використовувати ідею «нових облич», експлуатовану нині з «очевидною» часткою успішності Валерієм Хорошковським і «Командою озимого покоління». Віктору Ющенку пропонували сформувати список успішних молодих бізнесменів, юристів і чиновників. Було навіть винайдено технології їхнього виявлення. У цьому випадку парламент мав би шанс отримати молоду нову кров, а еліта країни — оновитися. Але Ющенко відмовився від цієї моделі з причин, про які ми писали вище.

Однак позапартійний бізнес представлено у його списку. Відповідно до інформації, отриманої з близьких до штабу джерел, конкурс серед бізнесменів на місце в списку був, якщо не як у театральний інститут Карпенка-Карого, то точно як на юрфак КДУ. Деякі персонажі готові були платити рекордні внески (до 5 млн. доларів) за потрапляння у список. Водночас у штабі знайшли сили знехтувати настільки спокусливими пропозиціями. Тим більше, що коштів у блоку цілком вистачає: рейтинг уселяє довіру, а отже, віру в перемогу. Коли вона є, то й витратитися тим, хто має таку можливість, не шкода. Що, до речі, різнить ситуацію в «Нашій Україні» від ситуації в блоку «За єдину Україну!», де в спільну касу гроші здаються з колосальним скрипом і кожна партія воліє вести агітацію самотужки і своїми напівштабами, підозрюючи один одного в бажанні нажитися за чужий рахунок.

Водночас не всі представники бізнесу, котрі потрапили до Ющенка, можуть вважатися безгрішними або органічними. З іншого боку — Україна вийшла на той етап свого перехідного періоду, коли стало очевидним — лівого реваншу в цій країні не буде. У будь-якому випадку влада нинішня і влада майбутня залишиться в руках центристів, які сприйняли і засвоїли ринкові методи. Питання лише в тому, якій із груп вона дістанеться: більш-менш корумпованій, більш або менш цивілізованій і демократичній.

Отже, бізнес у прохідній частині блоку Ющенка. На 18-му місці Дмитро Сандлер. 41 рік, безпартійний. У затвердженому Центрвиборчкомом переліку значиться главою ревізійної комісії ТОВ «Європродімпекс». Водночас про включення пана Сандлера в список Віктора Ющенка особисто просив глава «ЛУКойлу» Алекперов, бо Дмитро Михайлович займається новими проектами цієї потужної корпорації в Україні. Сандлер — людина близька до Смирнова — одного з пайовиків «ЛУКойлу», котрий курирує нафтохімію. Дмитро Сандлер у даний момент упритул трудиться над проектом «АзМОл», спрямованим на приватизацію Бердянського заводу з випуску мастил. Майже рік поставити крапку в цьому проекті «ЛУКойлу» не вдається.

Нагадаємо, що, маючи прямий стосунок до «ЛУКойлу», пан Федун йде на вибори у списку Партії зелених. Про нього ми докладно розповідали в минулому номері. Два представники в парламенті — це, звісно, ще не лобі, але, враховуючи наявні в розпорядженні ресурси, уже щось.

На 23-му місці Олексій Ярославський. 37 років, безпартійний. Заступник генерального директора ТОВ «Техпроект». Є рідним братом також крупного бізнесмена Олександра Ярославського, що йде за списком Партії зелених. Компанію йому в списку Ющенка складає Ернест Галієв — 30-річний віце-президент очолюваного Олександром Ярославським «Укрсиббанку». До цього додамо, що пан Галієв входить у спостережну раду Нацбанку. У світі бізнесу про нього складають легенди. Юнака, котрий за часів Держплану знав, що таке світова біржа, називають генієм фінансових схем. Олександр Ярославський завжди пишався тим, що йому вдалося зібрати одну з кращих команд професійних менеджерів. І Олексій Ярославський, і Ернест Галієв представляють цю колекцію.

На 29-му місці Олег Рибачук. Йому 44 роки, безпартійний. Олег Борисович давній соратник Віктора Ющенка. Банківський службовець із великим стажем. Він із «пташат» Гетьмана. Довгий час трудився в Нацбанку і з начальника департаменту по міжнародних зв’язках перейшов керувати апаратом прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Рибачук — довірена особа екс-прем’єра. Водночас він різко відрізняється від звично шароварного оточення Віктора Андрійовича, не лише за образом думки, а й за способом життя є західною людиною. Після відставки прем’єра, не отримавши чіткої пропозиції щодо подальшої роботи, підписав контракт із Чорноморським банком реконструкції та розвитку і відбув у Салоніки. Можливо, Віктор Андрійович, подібно до Євгена Кириловича, не вважав за потрібне ускладнювати собі життя обговоренням подальших планів із вірними йому людьми. Мовляв, і так нікуди не дінуться. Однак необхідність у присутності й участі Рибачука Ющенко відчув, щойно зрозумів, із якою дикою плутаниною при формуванні блоку йому довелося зіткнутися. І якщо Романа Безсмертного кооптували в блок як політико-організаційного менеджера, то Олега Рибачука — як стрижневого фінансового менеджера. Часу в короткі приїзди Олегу Рибачуку виявилося досить для того, щоб більш-менш навести лад у фінансах блоку.

Однак на цій ниві він трудився не один. Значну роль в упорядкуванні складчини зіграв Олександр Морозов. Олександру Валерійовичу — 35 років. З Олегом Рибачуком його ріднить європейський стиль життя. У Морозова імідж надзвичайно жорсткого менеджера. Його бізнес–страхування. У свої роки він не лише встиг стати заможною людиною, а й накликати на себе президентський гнів. Будучи радником прем’єр-міністра Віктора Ющенка, удостоївся честі у вигляді декількох президентських дзвінків прем’єр-міністру з вимогою усунути Олександра Морозова від займаної посади. Річ у тім, що на той момент Морозов очолював «Оранту» — державну страхову компанію, спадкоємицю «Укрдержстраху», на яку поклав око Віктор Пінчук. У якому місці опинилася «Оранта» — відомо всім. Морозов же опинився на 50-му місці в списку «Нашої України».

Євген Червоненко в списку Віктора Ющенка посів 30-те місце. Колишній керівник Держрезерву сьогодні є почесним президентом концерну «Орлан». Щоправда, його допомога блоку вимірюється не лише забезпеченням численних нарад напоями фірми. У розпорядження лідера «Нашої України» Червоненко періодично надавав свій літак та інші ресурси. Зазвичай у виконанні Євгена Альфредовича надана допомога має вигляд «атракціону небаченої щедрості». Водночас, на відміну від багатьох у блоці, Ющенко із симпатією ставиться до Червоненка. У свою чергу Євген Альфредович сприяє, у міру можливостей, розбудові взаємин глави «Нашої України» із єврейськими організаціями. Саме він виявився організатором зустрічі Віктора Андрійовича в США з лідерами єврейських організацій і Роландом Лаудером. Що, до речі, надзвичайно обурило політичні сили, котрі вважали українсько-єврейський діалог раз і назавжди приватизованим.

33-тя позиція у Давида Жванії. Давид Важаєвич — безпартійний, йому 34 роки. Давній суперник лідерів СДПУ(о) у сфері боротьби за ринок електроенергетики. Жванія очолює ЗАТ «Брінкфорд». У результаті багаторічної боротьби СДПУ(о) так і не отримала контрольний пакет впливу в енергетичній сфері (хоча і має, завдяки Костянтину Григоришину, серйозні позиції на ринку обленерго), а «Брінкфорд» свій вплив утратив, переключившись на інші сфери діяльності. Давид Жванія зайнявся реалізацією планів із видобутку нафти та газу. У перелік підприємств, до яких він має стосунок, входить керченський суднобудівний завод «Затока», Бахчисарайський цементний завод, а також Запорізький абразивний комбінат.

38-ме місце посідає 29-річний Павло Ігнатенко. Безпартійний, один із провідних спеціалістів, керівник проектами закритого акціонерного товариства «Альфабанк».

41-е місце — в Олександра Третьякова. Йому 32 роки. Член Народного руху є досить крупним бізнесменом. Його фірма «АТЕК-95» — відомий в Україні нафтотрейдер. На паях з одним із колишніх керівників адміністрації Президента Олександр Юрійович керує мережею бензозаправок «ТіКо». Сім’я Третьякова багато років товаришує із сім’єю лідера НРУ Геннадія Удовенка.

На 44-му місці — Володимир Щербань. Було б несправедливо назвати Володимира Петровича — екс-губернатора Донецька і діючого губернатора Сумської області — чистим бізнесменом. Але назвати його чистим політиком — язик не повернеться. Щербань — член Ліберальної партії. Приймаючи цю організацію до своїх лав на прохання Миколи Жулинського, Віктор Ющенко розраховував також на адмінресурс сумського губернатора. Судячи з попередніх президентських виборів, у цьому хазяїн Сум — ас. Та й потім до Щербаня Ющенко мав сантименти, оскільки сам родом із села Хорунжівка Сумської області. Однак Володимир Петрович не виправдав сподівань. Про адмінресурс на користь блоку Ющенка не може бути й мови. Щербаневі дороге крісло і тому він став навитяжку за покликом блоку «За єдУ!», котрий обирається під патронатом Президента України. Більше того, Щербань виставив умови: у більшості округів, які вмістилися на маленькій Сумщині, «Наша Україна» не повинна виставляти своїх кандидатів. І це ще не усе. Блок відчуває колосальні труднощі з розміщенням власних матеріалів у сумських ЗМІ та із встановленням щитів і бігбордів. Існуюче й раніше обурення наявністю імені Володимира Щербаня в списку у членів блоку досягло точки кипіння, тому не можна виключати, що ще до 31 березня 44-й номер зникне з переліку, дозволивши на один щабель піднятися наступному члену списку — брату Віктора Андрійовича — Петру Ющенку.

Петра Андрійовича, щоправда, теж багато хто в блоці не любить, але терпить із необхідності. Президент ТОВ «Слобода» має пакет впливу на лідера блоку. Стабільного крупного бізнесу як такого в Петра Андрійовича зараз немає. Водночас його брат вважає, що Петро здібний бізнесмен. Із цим далеко не всі згодні, однак ці ж спостерігачі повідомляють, що Ющенко не особливо охоче і настійно лобіює інтереси родичів. Втім, як і всіх інших, хто до нього звертається з подібними проханнями.

Представники бізнес-еліти, котрі перебувають у блоці Ющенка, покликані зіграти значну роль не лише на етапі підтримки казни «Нашої України», а й після виборів. Це собі усвідомлює і влада. Конструкцію, із якою піднявся Віктор Ющенко і з якої приземлиться в парламенті, буде дуже складно утримати без чіткої фінансової дисципліни. Так само як і багато фракцій у колишньому і майбутньому парламенті. Влада без сумніву спробує вибити ресурс з-під екс-прем’єра. Обіцянками чи погрозами — байдуже. Однак зауважимо, що вже сьогодні ряд підприємств, пов’язаних з іменами членів блоку Ющенка, піддалися пресингу ДПАУ, прокуратури, КРУ та СБУ.

Регіони

11 висуванців «НУ» мають намір боротися за мандати на Львівщині. У 116 окрузі безумовним фаворитом є Тарас Чорновіл, проти якого опоненти навіть не ризикнули виставляти помітні постаті. По 117-му балотується Павло Качур, віце-президент «Асоціації агенцій регіонального розвитку». Його рідне рухівське середовище (НРУ) оцінює його шанси оптимістично. З тієї причини, що він «свого часу, коли був заступником мера Львова, багато зробив для міста». І тому, що «він був помічником Ющенка». Биті політичним життям аналітики зі сторони вважають, що Качур не витримає конкуренції з боку нардепа зі стажем Ігоря Пилипчука, члена фракції «Батьківщина», зареєстрованого позапартійним самовисуванцем. Колишній член Нацради з питань ТБ і радіомовлення безпартійний Микола Княжицький у фаворитах не значиться. У 118-му окрузі висунувся Тарас Стецьків. У нього — аж 23 конкуренти, серед яких — один «клон» (Стецьків Андрій Богданович) і головний редактор найтиражнішого видання в Західній Україні «Високий замок» Степан Курпиль. Політологи вважають Стецьківа фаворитом. У 119-му окрузі балотується ще один нардеп — Олекса Гудима. Йому доведеться боротися з двома «клонами». Головний конкурент — Зореслава Ромовська («Блок Юлії Тимошенко»). Їхні шанси оцінюються порівну. У 120-му «НУ» також репрезентована народним обранцем — Олегом Тягнибоком, який вважається прохідним. Але легко йому не буде, оскільки проти нього виставили «заєдиста» Володимира Кожана, людину, що тримає один із наймогутніших львівських ринків, «Краківський». У 122-му висуванцем «НУ» є Петро Димінський. Йому опонує ще один потужний «заєдист» — головлікар одного з трускавецьких санаторно-готельних комплексів Олександр Чабаненко. Проте шанси Димінського оцінюються як вищі, бо він є главою спостережної ради АТ НПК «Галичина». А це нафтопереробне підприємство дає робочі місця майже всьому Дрогобичу. У 123-му окрузі спробує щастя Володимир Яворівський. Його рейтинг оцінюється в 30—40 %. Головні конкуренти — Степан Лукашик, глава Яворівської районної державної адміністрації (блок «За єдину Україну!») та голова Львівської обласної організації Аграрної партії Володимир Снітинський, зареєстрований самовисуванцем. У 124-му окрузі «від Ющенка» йде Леонід Мірошник, гендиректор корпорації «ОКО». Цьому представникові «НУ», кажуть, буде дуже важко боротися з адмінресурсом «заєдиста», начальника головного управління охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації Миколи Хобзея і фінансовим ресурсом генерального директора ТОВ «АЙПІ-Л», члена СДПУ(о) Петра Писарчука. У 125-му окрузі фаворитом є представник «НУ» Петро Олійник, мер Червонограда. Він дуже популярний у своєму місті, тому в його перемозі мало хто сумнівається. У 126-му за мандат бореться відомий актор і режисер Іван Гаврилюк. Іван Ярославович, ясна річ, чимало зробив для українського кінематографа, але представник «ТУНДРИ» Орест Фурдичко у цьому глухому закутку Карпат (де донедавна телевізори не вловлювали сигналу «з великої землі»), здається, має більше шансів. У 127-му «НУ» виставила депутата Ігоря Осташа. У нього непогані шанси, їх оцінюють 40 — 50 відсотками. За ним збереглася репутація патріота, проте й суперник у нього серйозний — глава ради ВАТ «Концерн Галнафтогаз» Віталій Антонов. А про всяк випадок Осташу в окрузі вживили «клона» (Осташа Богдана Івановича, безробітного слюсаря).

З адмінресурсом в «НУ» справи погані. У Львові, де мером — член НРУ Куйбіда, кандидати від «НУ» можуть сподіватися на підтримку. Хоча деякі рухівці вважають, що Василь Степанович, заклопотаний власною виборчою кампанією (на третій термін у мери), не зможе відриватися на допомогу своїм однопартійцям або товаришам по блоку. Можливо, ющенківський кандидат зможе розраховувати на певний адмінресурс у Стрию, частково — в Трускавці. Мер Червонограда Олійник — сам собі адміністративний ресурс в одночасній боротьбі і за депутатський мандат, і за посвідчення міського голови Червонограда.

Нещодавно «наші» опинилися в епіцентрі невеликого конфлікту. Керівники п’яти обласних партій («Солідарності», Молодіжної партії, «Вперед, Україно!», Християнсько-народного союзу та Ліберальної партії) 7 лютого створили об’єднання «Наш дім у «Нашій Україні». Ті, що підписалися, відповідно до цього документа, мають формувати єдиний список кандидатів у представницькі органи місцевого самоврядування й погоджувати в цьому плані свої дії. П’ятірка, треба чесно сказати, не найпотужніших політичних сил узяла на себе зобов’язання підтримувати «НУ» у межах області.

Будівників «Нашого дому в «Нашій Україні» розгнівило те, що УНР, НРУ, ПРП та КУН раніше зареєстрували територіальну організацію «НУ» для виборів до міськради лише в складі цих чотирьох партій. «Напіврозкольники» докоряють «старшим братам» за те, що вони у Львові порушили фундаментальний принцип «НУ» — створення максимально широкого єднання різних соціальних та політичних сил. Гнівом знедолених скористався вічний опонент Куйбіди, багатократний претендент на крісло мера Львова Андрій Садовий, який (за деякими даними) пропонував Вікторові Ющенку свою допомогу у виборчій кампанії.

Особливий регіон для «НУ» — Вінниччина. Можна сказати — знаковий. Бо тут балотується глава ющенківського штабу Петро Порошенко. За попередніми оцінками, Петро Олексійович може з оптимізмом дивитися в парламентське майбутнє. А ось забезпечити «проходження» блоку йому буде непросто. Хай не на беззастережну, але на досить вагому підтримку «шоколадний король» може розраховувати з боку влади лише маленького Крижопільського району, куди торік надійшла половина всіх інвестицій області. Неважко здогадатися, що таким щедрим інвестором виступив концерн «Укрпромінвест».

Усі решта кабінетів владоможців прикрашені прапорцями «заєдинських» НДП, «аграріїв» та «регіоналів».

У зв’язку з цим Порошенку залишається лише шкодувати про свої партоб’єднавчі зусилля. Так, місцева організація «Солідарності» за результатами соцопитувань до листопада 2001 р. була найпопулярнішою політичною силою в обласному центрі, маючи 18% довіри. «Господарники» з бізнесменами, котрі шукали політичний «дах», чиновні шанувальники партквитків, які звикли пов’язувати кар’єру й узагалі службове довголіття з членством у «правильній» партії, записувалися в неї цілими рядами. А потім «Солідарність» на свою ж голову здала всі свої структури (близько 6 тисяч членів) новоствореній Партії регіонів України разом із своїм головним адмінбагнетом — заступником губернатора В’ячеславом Гаврилюком.

«Розлучення й дівоче прізвище» були не настільки одностайними, тож сьогодні «стара-нова» «Солідарність» асоціюється переважно з колективом ВАТ «Винкондфабрика», що входить у концерн «Укрпромінвест», а також партійними однолюбами в особі міліціонерів-відставників і заступника мера Вінниці Анатолія Ворона. Інші політичні союзники в регіоні (НРУ, УНР, «Реформи і порядок» й ін.) більше вимагають, ніж дають.

Давати, ясна річ, доводиться переважно самому Порошенку, котрий і є одним із найбільших місцевих бізнесменів: кондфабрика, автосалон, АПК Крижопільського, Томашпільського та Ямпільского районів, де орендовано понад 20 000 га землі й кілька цукрозаводів, банк «Мрія».

Очевидно, фінансову підтримку «НУ» надаватимуть і член обкому «Солідарності» Юрій Коробкін, місцевий «король ресторанного бізнесу», і Володимир Скомаровський — власник фірми «Володимир» (авторинок, автосалон, дилер «Форду», виробництво й торгівля будматеріалами, продуктами, радіо, страхова компанія). До речі, 1998 р. на виборах у парламент по 12 в.о. саме він був основним суперником П.Порошенка, програвши тому лише 58 голосів.

Стосовно 8 мажоритарних одномандатних округів Вінниччини, то розраховувати на поповнення за їхній рахунок своєї майбутньої фракції «НУ» може тільки у в.о.
№ 12, де серед 22 зареєстрованих кандидатів безумовний «намбер ван» — сам Петро Порошенко.

Досить предметний інтерес «НУ» виявляє до в.о. №14 із центром у залізничній Жмеринці й в.о. №16 (що включає енергетичний «рубильник» області Ладижин). На першому блок підтримує, зокрема й фінансово, директора МП «Техногаз» Володимира Майстришина, на другому — екс-губернатора Миколу Чумака. Проте їхні шанси проти чинного депутата-«трудовика» Олександра Шпака, гендиректора ДК «Газ України», НАК «Нафтогаз України» Івана Ямкового й заступника глави ДПАУ Ігоря Кальниченка оцінюються аналітиками чисто символічно.

А от за медіа-підтримкою справа напевно не стане. Хоча Порошенко і втратив контроль над місцевою ТРК «Іштар», а ще раніше відмовився від ідеї придбання холдингу збиткових комунальних ЗМІ міськради — «Вінницької газети», ТРК «ВІТА» й радіо «Місто над Бугом», скаржитися на відсутність уваги ЗМІ йому не доводиться. Особливо це стосується FM-станцій «Такт» (що належить В.Скомаровському) і «Європи плюс», а також газети «Тумба». Не «стрілятимуть у спину» і найавторитетніші ЗМІ регіону, із якими укладено т.зв. пакти про ненапад. До 31 березня, слід гадати, за гроші, потім — просто з любові.

Кандидати в депутати ВР від «НУ» виставлено в 12 з 17 мажоритарних округів Дніпропетровської області. Проте, на думку місцевих експертів, жоден із них, за винятком хіба що О.Жира, прохідним не є. Крім того, серйозно конкуруватиме з ним колишній нардеп і екс-мер К.Лященко, у якого Жир «відібрав» депутатський мандат за рішенням суду. До того ж Лященку підконтрольні місцевий приватний телеканал і газета. Серйозний конкурент Жира — начальник кримінальної міліції Дніпропетровська, колишній начальник міліції Нікополя, який входить у цей виборчий округ.

Непросто складаються в «наших» справи в Донецькій області. Блок планує виставити своїх кандидатів у всіх 23 мажоритарних округах області. Крім того, кандидати від «Нашої України» планують претендувати на посади мерів таких міст, як Маріуполь і Слов’янськ. Але про реальні шанси на перемогу говорити важко — у регіоні занадто сильні позиції «ТУНДРИ».

«Списковик» «НУ» Михайло Поживанов, глава маріупольського штабу «наших», не виставив (як очікувалося) свою кандидатуру на посаду міського голови. Блок підтримуватиме іншого кандидата — Анатолія Пономаренка.

З підтримкою блоку «Наша Україна» багато хто пов’язує події, що відбуваються навколо маріупольської радіостанції «Ностальжи», яка припинила своє мовлення з 2 січня через ремонт казанної. Михайло Поживанов заявив, що її закриття має міжнародний резонанс. За його словами, МЗС Великобританії направив днями відповідну ноту українському Міністерству закордонних справ, оскільки «Ностальжи» було мало не єдиною на сході України станцією, що ретранслювала українську службу «Бі-бі-сі».

Стосовно сусідньої Луганської області, керівник обласного штабу Анатолій Ягоферов виграв у Донецькому суді позов проти рішення депутатів міської ради звільнити його з посади міського голови. У Луганську ця подія стала неприємним сюрпризом для місцевої влади, і нині вони міркують, як вийти із ситуації, що склалася.

Є проблема в «наших» і в Запорізькій області. Після недавнього візиту туди Віктора Ющенка почалися «оргвисновки». Зокрема, було знято з посади голову Мелітопольської райдержадміністрації Олександра Мордика (саме в цьому регіоні лідеру «НУ» було організовано досить теплий прийом), впав у немилість і ректор Запорізького держуніверситету професор В’ячеслав Толок (у коментарях пресі губернатор Карташов не пов’язує це з тим, що В.Ющенко побував в університеті й прочитав там лекцію. За версією голови ОДА, в університеті ведеться перевірка в зв’язку з наявними господарськими порушеннями).

На Одещині блоку під силу набрати від 13 до 17% голосів виборців. Добру половину їх — за рахунок обласного центру. Тим часом блок Ющенка — це, мабуть, єдиний учасник виборчого процесу, якому в Одесі буде несолодко. Головним суперником «Нашої України», за словами керівника обласного штабу блоку Сергія Козицького, є адмінресурс. Вже сьогодні з районів області надходять скарги на тиск, який чиниться на прибічників Ющенка. Тож у глибинці на відкриту підтримку виборців блок «Наша Україна» навряд чи зможе розраховувати. У самій же Одесі блок Ющенка може стати для місцевої влади кісткою в горлі. У списку кандидатів у народні депутати від блоку «Наша Україна» під № 46 іде колишній мер Одеси, народний депутат України Едуард Гурвіц, головний суперник Р.Боделана в боротьбі за пост мера Одеси. Блок Ющенка вже заявив, що на виборах міського голови підтримуватиме кандидатуру Е.Гурвіца (рішення політради від 6 лютого 2002 р.). Міський штаб «Нашої України» і штаб Е.Гурвіца містяться в одному будинку, що, по суті, перетворило штаб блоку на штаб екс-мера. Перша прес-конференція, організована керівниками штабу «Нашої України» у зв’язку з початком активного етапу виборчої кампанії, перетворилася на прес-конференцію Е.Гурвіца. Серед кандидатів у народні депутати в одномандатних округах значиться і колишній перший заступник Е.Гурвіца Анатолій Ворахаєв, нині консультант з економічних питань ТОВ «Ірен-Агронатурпродукт» (фірма народного депутата Жовтиса). А також активний представник місцевої опозиції Володимир Курінний — голова обласної організації ПРП, депутат міськради, редактор обласної опозиційної газети «Юг». В.Курінний — керівник одеського міського штабу «Нашої України». Виборчий процес в Одесі вже розпочався з конфлікту між місцевою опозицією та міською владою. Обласні парторганізації ПРП, НРУ, КУН, що входять до блоку Ющенка, і ряд інших партій та громадських організацій звинуватили міського голову Р.Боделана в порушенні виборчого закону у зв’язку із затягуванням термінів у формуванні міської територіальної виборчої комісії і подали на нього позов у суд. Судовий процес триває. В остаточному підсумку, до міськвиборчкому, який затверджував облраду за поданням міського голови, не було включено представників від партій, що входять у блок, за винятком ЛПУ. Хоча, за заявою одеського штабу «Нашої України», кандидатура від лібералів не була узгоджена ні в обласному, ні в міському штабі.

За заявами представника «НУ» Рефата Чубарова, «Наша Україна» в змозі набрати не менше 12% голосів кримських виборців. Цікаво, що 12% населення складають кримські татари...

Відповідно до останніх досліджень центру імені Олександра Разумкова, рейтинг «НУ» на Західній Україні становить 43,4%, на сході — 8,7%, у центрі-20%, на півдні — 8,8%.

Технології

Ющенко намагався, Ющенко намагається не сваритися з Президентом. За Бабелем, він не хотів цього, як наречена не хоче прищів на обличчі. Леонід Данилович старання Ющенка не оцінив. Під час першого турне лідера «Нашої України» із ним зустрівся лише чернігівський губернатор. Полтавський навіть не ризикнув надати екс-прем’єру час на обласному державному телебаченні. «Я дуже добре розумію Томіна, — сказав колега-губернатор однієї із західних областей. — Якби ви побували на засіданні у Президента, то зрозуміли б усе».

Про технології, які використовує блок Ющенка, говорити дуже складно. По-перше, через серйозну проблему з погодженими діями; по-друге, через очевидну — найголовніша технологія блоку — це імідж екс-прем’єра. Віктор Ющенко у свою чергу втягується в кампанію, проявляючи надзвичайну для нього працездатність. Його зустрічі з виборцями в регіонах починаються з 8-ої ранку і закінчуються за північ. До десяти аудієнцій з електоратом на день. Віктор Ющенко вибрав народницький стиль ведення своєї кампанії. На всі зустрічі приїжджає без водія, ведучи машину самостійно, відвідує дискотеки, підприємства, села, пивбари, і як уже згадувалося, електрички, котрі, щоправда, сам не водить. Не варто говорити про те, що на зустрічі з ним приходить сила-силенна народу. Принаймні, за даними його штабу, за три дні поїздки по регіонах Віктора Андрійовича почули близько 40 тисяч чоловік.

Вочевидь, влада не усвідомлює те, що своєю поведінкою лише додає очок «Нашій Україні». «Нас мочать, значить ми існуємо», — жартують у штабі Ющенка. А влада продовжує створювати ореол жертви навколо Віктора Андрійовича. У тій же Полтаві прес-конференцію Ющенка показали всі комерційні канали. Саме на цій прес-конференції Віктор Андрійович дозволив собі сказати: «Я переконаний, що це свавілля місцевої влади. Своїми діями вона принижує себе, Президента, українську владу й Україну» (ми, здається, уже говорили про те, що Віктор Андрійович не хоче сваритися з Президентом?).

Попри велику кількість прибічників у чиновницьких і мас-медійних структурах, у Ющенка існує проблема з рекламою. Хоча, на відміну від Мороза і Тимошенко, його ролики взяли на всіх каналах, окрім «Інтера». Але це питання перебуває в стадії обговорення. Всупереч теплим стосункам із Миколою Азаровим і, на певному етапі, дуже близьким із Рінатом Ахметовим, у Донецькій області блок «Наша Україна» не може пробитися на жоден канал. 70 журналістів автобусом було привезено до Києва, донецькі колеги зустрічалися зі Стояном, Безсмертним і Ющенком. Однак гостинність «Нашої України» не змогла прорвати адміністративно встановлену блокаду. Водночас штаб Ющенка розробляє засоби ведення агітації, що обходять владні розпорядження. Як видно, буде зроблено акцент на соціальній рекламі. На одному з каналів буде відкрито рубрику «НАШЕ кіно», у якій глядачі зустрінуться з улюбленимим героями Одеської кіностудії, кіностудії ім. Довженка, «Київнаукфільму» тощо.

Вочевидь, Віктор Ющенко знайде спосіб звернутися персонально до кожного жителя України. Ця технологія вже розроблена штабом. Відповіді Віктор Андрійович і його соратники отримають 31 березня на виборчих дільницях. Побажаємо ж їм успіху.