УКРАЇНА НА РОЗДОРІЖЖІ

Ситуація в Україні ускладнюється тим, що ми вийшли з тривалого тоталітарного минулого, і наші кризові явища є не просто тимчасовими труднощами, а спадщиною епохи «развитого социализма». Протягом останнього десятиріччя існування СРСР його неефективна економіка перебувала в системній кризі. Тому зміни в нашій економічній системі важко переоцінити — завдяки ліберальним реформам приватизована більша частина підприємств, створене ринкове середовище з відповідною інфраструктурою, сформовані національні фінансовий і промисловий капітали. Все це, за наявності висококваліфікованої робочої сили та величезних сировинних ресурсів, мало б дати колосальний поштовх розвитку.

Однак стара системна криза і в промисловості, і в сільському господарстві не ліквідована, а нові проблеми не піддаються спробам їх розв’язання. У країні чималий відсоток людей живе гірше, ніж за комуністів. Нова українська влада не користується навіть мінімально необхідним авторитетом. Поворот в той чи інший бік може викликати глибоку кризу суспільства. Вихід не обов’язково в громадянській війні — це може бути провал суспільства в повну аномію, ситуацію втрати основоположних цінностей, коли все всім, як висловився відомий комуністичний лідер, «по барабану». Саме за такої ситуації можливо все, включаючи державний переворот.

Ключові проблеми суспільного розвитку знаходяться саме в політичній сфері, оскільки масштабність рішень, яких наша доля від нас чекає, вимагає осмисленої далекосяжної стратегії.

Ми ж відповідаємо на виклик історії хаотичними діями, що швидше нагадують метушню під час пожежі. 12 років нашої незалежності були сповнені проб і помилок, що не вкладаються в жодну послідовну лінію.

Альтернативи

Які проблеми є головними для української політики?

Дивно питати про це в країні, де близько чверті населення перебуває за межею бідності, а приблизно шоста частина — в невимовних злиднях. Звичайно, насамперед Україна повинна вирватися з того глухого кута, до якого вона потрапила. Поки рівень заробітків на середньостатистичну сім’ю не збільшиться в два-три рази, вузькість внутрішнього ринку буде безнадійно гальмувати економічний розвиток країни. Сценарій такого розвитку неважко передбачити.

Більшість сільського населення буде розорятися, у провінції виникатимуть мертві зони, до яких потраплятимуть і безперспективні невеликі міста. Водночас розростуться мегаполіси, на околицях яких у закутках житиме біднота й пануватимуть злочинні угруповання. Через спрямованість економіки на експорт, населення тяжітиме до портових міст і центрів поблизу державних кордонів з їх митницями. Дорогих «іномарок» на українських вулицях стане ще більше, багаті класи стануть ще багатшими, радуватимуть око фітнес-центри, казино, вітрини дорогих магазинів і затишні куточки з привабливими віллами. Освіта та медицина будуть досяжними для дедалі вужчого кола людей. Державний і судовий апарати будуть корумповані абсолютно. Це не фантазії — новітня історія бідних країн дає численні приклади такого розвитку подій.

Політичний режим за подібного сценарію не обов’язково буде нестабільним чи відверто диктаторським. Досить, щоб зона безпросвітної бідності становила десь до чверті населення: вирішувати долю виборів буде відносна невелика більшість, яка живе більш-менш задовільно, має якісь перспективи й тому буде підтримувати існуючий порядок. Так, власне, жили й живуть деякі латиноамериканські держави, в яких республіканські режими час від часу змінюються генеральськими диктатурами, генерали-президенти часом проголошують епохи радикальних проривів у майбутнє й націоналізують усе, що погано лежить, потім приходять цивільні — і починають приватизацію, прогрес потихеньку йде, а в цілому становище залишається безпросвітним. Скніти так можна невизначено довго.

Подібна альтернатива, зрештою, час від часу виникає і перед багатими країнами. Свого часу Ф.Рузвельт стверджував, що про життя у США слід судити за життєвим рівнем не середнього американця, а найбідніших верств населення. На жаль, далеко не завжди політики багатих західних країн користуються такими критеріями, — щоб пройти в президенти чи парламентарі, досить мати підтримку відносно заможної більшості. На сучасному Заході дуже бідні класи формуються, як правило, з імігрантів, — і в цьому розумінні українці до Європи вже надійно ввійшли. Однак тиск зони бідності на заможну націю відчувається завжди, і рано чи пізно доводиться з ним рахуватися і політикам, безмежно далеким від лівих поглядів. Багаті країни допомагають «країнам, що розвиваються» зовсім не з абстрактно-гуманістичних мотивів — злидні небезпечні так само, як хвороби.

Чи є альтернатива такому сумному сценарію? Так. І ми її бачимо на прикладах деяких наших сусідів, зокрема, Польщі, яка значно поступається Україні ресурсами, але не мала такої важкої тоталітарної спадщини. Все залежить від того, як ця альтернатива буде артикульована в політиці та чи зуміє український електорат усвідомити, що саме зараз вирішується його доля.

Чи станемо ми нормальною, стабільною, демократичною, хоч для початку й небагатою, європейською державою, а чи будемо на околицях Європи такою собі Колумбією в гіршому варіанті? Можна сказати, що ми маємо шанс на перше, але чимдалі — менший. Здається, зараз ми в такому стані, коли наш шанс може звестися до мінімуму.

Хочеться нагадати, як розв’язувалися економічні проблеми в країнах переможного капіталізму після Другої світової війни. Наприклад, у Франції були створені державні органи з участю профспілок і політичних партій (у т.ч. комуністів), які вивчили становище у французькій промисловості та сільському господарстві, визначивши всі «слабкі місця». На базі цих досліджень і була сформована державна техніко-економічна політика, елементом якої, між іншим, була й франко-німецька інтеграція, спочатку в галузі вугілля і сталі, а потім усе далі — аж до сучасної об’єднаної Європи. Ніхто не спускав французькій буржуазії жодних директив, але модерна держава має і вміє застосовувати багато економічних важелів.

Наша сучасна економіка складалася на базі розвалу «розвинутого соціалізму» стихійно, за принципом найменшого опору. Основою її зараз є металургія, що приносить найбільше експортних прибутків, залишаючись технологічно чи не найвідсталішою у світі. Життя штовхає нас до того, щоб ми й на світовому ринку займали ті позиції людей в червоних чи жовтих жилетах, які займають на ринку праці в європейських країнах вихідці з бідного світу.

Від могутнього радянського ВПК залишились окремі надзвичайно сильні здобутки — транспортна авіація, космос, танкобудування, виробництво радіолокаційних засобів, стрілецької зброї і т.ін. Однак цей ринок прив’язує нас переважно до колишньої радянської клієнтури, як правило, небезпечної для Заходу.

Найперше завдання полягає у виведенні на рівень світових стандартів найбільш наукоємних і високотехнологічних галузей промисловості. Але ми не маємо осмисленої стратегії, подібної до тієї, що мали європейські країни після воєнної катастрофи. А руйнацію, що її пережила наша економіка після 1980—1990 років, — скорочення виробництва на дві третини, — можна порівняти хіба що з руйнацією України внаслідок війни та фашистської окупації.

Останні події навколо Єдиного економічного простору (ЄЕП) ілюструють авральний характер української політики. Самостійна Україна хотіла б, щоб її геополітично цінували, запрошували з усіх сторін і не тільки любили, а й допомагали матеріально. Хитрість, щоправда, традиційно-малоросійська, але, можливо, за скрутних умов зрозуміла. «Багатовекторність» означає: або Захід дасть щось на зразок плану Маршалла, або Росія не захоче нас втрачати, зглянеться й пустить на свій ринок наші товари та виставить ціни на паливо і т.п. такі, які б щадили наше економічне здоров’я.

Росія готова до поступок винятково в тому випадку, якщо ми підемо до Європи разом із нею, а якщо відверто, то за її дозволом і під її керівництвом. Із точки зору стратегії, зрозуміло, що Україні слід іти до Європи самостійно й окремо, оскільки включення величезної, амбітної і непередбачуваної євразійської Росії до західних структур є взагалі сумнівним — вона не може інтегруватися в європейську цивілізацію так само, як Латвія, Польща чи Україна. З точки зору сьогоденних вигід, єдиний ринок із Росією, звичайно, може принести прибутки.

Якщо ж переговори про вступ до ЄС вестиме спільний орган ЄЕП, то на справі європейської інтеграції Україна може поставити велику крапку. Керівні «єепейці» натякають, підморгуючи, що там видно буде, а поки що «Газпром» дешевше продасть, і ми всіх обдуримо. Нікого ми, звичайно, не обдуримо. Але українська влада ніколи не керувалася стратегічними міркуваннями, бо на те не було часу й можливостей. З економічної точки зору, мотивами всіх її рішень є термінове виправлення скрутного становища. А тут ситуація притискає, на носі вибори, ціни повзуть догори...

Політичний аспект мотивації полягає в тому, що український політик, від районного депутата до Президента, мислить від виборів до виборів. Те, що за нормальних умов є лише однією з психологічних складових поведінки політичного діяча, — прагнення завоювати чи, краще сказати, вхопити владу, а вхопивши, якомога довше не віддавати, — за наших умов перетворюється на єдину політичну мотивацію.

Проблема —
в системі влади

Громадська думка схиляється до того, що на шляху до ліберально-демократичного реформування суспільства стоять владні угруповання, що об’єднують нову олігархію з чиновницькою верхівкою. Врешті це так і є, але саме по собі це дивно. Адже капіталісти в усьому світі зацікавлені в тому, щоб їх робітники жили краще, купували більше й не турбували свою буржуазію класовою боротьбою. Хіба президент, прем’єр, спікер і т.д. не хочуть, щоб український народ жив заможніше?

Добре висувати гасла, не дбаючи про те, чим забезпечити підвищення зарплати за одночасного зниження податків у черговому річному бюджеті. Добре давати поради, не піднімаючись із-за робочого столу, — але як тільки політик береться за практичну справу, на нього навалюється купа нерозв’язних проблем, що їх він не може розгребти аж до відставки!

Так виглядає справа в дійсності, і йдеться не про природну розумову короткозорість чи злу волю тієї чи іншої особи. Так склалася система влади, що стратегічне бачення в нашій країні не затребуване або просто неможливе.

Певною мірою відповідальна за це наша історія, що сформувала політичну ментальність, несумісну з демократією. Виборець — згідно зі стандартами радянської доби — очікує від «свого» депутата чи взагалі політика, що той захищатиме його безпосередні інтереси: прокладе кудись труби, щось відремонтує і т.ін. «Новий політик» чи «новий українець», який підгодовує свій виборчий округ, — типова постать нашого політикуму, при тому постать, що влаштовує рядового виборця. Політичний діяч районного чи всеукраїнського масштабу шукає «спонсора», тобто нувориша, якому потрібен захисник його інтересів, лобіст, шукає союзників — і врешті гуртуються фінансово-політичні групи, що проголошують себе політичними партіями та борються за місця в представницьких органах. Це все — теж за стандартами радянської доби, адже не лише в «дозрілому соціалізмі», а й за суворих часів Сталіна під килимом партійно-політичної єдності теж боролися неформальні групи й групочки. Лише там був один-єдиний важіль — доступ до влади, а сьогодні в дію вступили дуже великі гроші та дуже велика власність. Політична система в сьогоднішній Україні, якщо говорити про більшість партій, заслуговує скоріше назви скандальної групівщини, як це називалося в старі часи, ніж системи політичних партій. Сьогодні всі — «прагматики».

А в системі групування «партії» органічно неспроможні висунути й обгрунтувати відкриту і далекосяжну стратегію.

Прикладом політичної метушні замість серйозного обговорення далекосяжних перспектив демократії є лихоманка, що розгорнулася навколо політичної реформи. Варто нагадати, що правлячий блок «За Єдину Україну!» ішов на вибори під гаслами посилення президентської влади та розширення повноважень президента. В першому варіанті пропозицій президента з політичної реформи неявно переважали мотиви посилення його влади. Несподіваний крок полягав у висуненні парламентсько-президентської моделі з обранням президента парламентом, причому на останньому етапі виявилося, що вибори президента мають бути здійснені замість народу парламентом. Ясно кожному, що парламент, у якому після провалу влади на виборах була в таємничий спосіб створена провладна більшість, обере президентом того, на кому ця більшість зійдеться. Не хочеться обговорювати речі, що викликають лише почуття гіркоти й безнадії. Справа в цьому випадку, як мені уявляється, не стільки в тому, кого, як і з якими повноваженнями хочуть зробити президентом люди, яким сьогодні належить повнота влади в Україні. Йдеться про безпринципну підпорядкованість стратегічних питань розвитку демократії в нашій державі міркуванням сьогоденної вигоди певних політично-бізнесових груп.

Який політичний режим на нас чекає у випадку «політичної реформи»?

Чи не вимальовується на обрії диктатура, чи не проситься на чільне місце особистість типу якщо не Піночета, то?.. Не хочеться з міркувань такту називати імена лідерів деяких країн пострадянського простору. Зрештою, чому деяких? За невеликим винятком, усі ці країни сьогодні живуть у режимах, близьких до авторитарного, якщо не в параноїдально-поліцейських.

Щоб не розводити абстрактних міркувань про привабливі та страхітливі сторони жорстокої особистої влади, яка здійснює осмислені ліберальні реформи, відразу висловлю свою думку: диктатура латиноамериканського чи азійського типу в Україні сьогодні неможлива, хоч авторитарні настрої частині населення притаманні.

Не знаю, чи варто аргументувати цю позицію, але мені здається, що на часі й цілком реальною є інша небезпечна перспектива: авторитарна влада, схожа на конституційну монархію або режим часів «развитого социализма».

Режим Брежнєва відрізнявся від режиму Хрущова тим, що Хрущов намагався зберегти особисту диктатуру, не використовуючи терористичних методів, тоді як «развитой социализм» тримався на певному консенсусі між владними структурами, де були передбачені прерогативи та межі прерогатив першого. Для нас реальнішою є саме подібна система: впливові фінансово-політичні групи окреслюють прерогативи першої особи, а самі домовляються «по понятиям» у закулісному порядку в парламенті, якому як рівнодійній належить реальна влада. Вони завжди потихеньку домовляться, і система діятиме стабільно. Але про права та свободи громадян тут не йдеться. Під цю систему шукають відповідну правову модель.

Неважко переконатися, що така система найкращим чином подовжить той політичний дрейф, орієнтований на сьогоднішні вигоди невеликих груп, і забезпечить Україні місце європейської Колумбії або — в набагато гіршому випадку — почесне місце в єепейській квадризі. І це буде надовго, якщо не назавжди.

Майбутнє України залежить
від того,
чи відбудуться вільні і чесні вибори

Розвиток демократії як становлення справжньої і дієвої багатопартійної системи з винесенням на всенародний суд чітко артикульованих далекосяжних політичних програм є єдиним механізмом, виробленим для осмисленої і відповідальної перед громадянами діяльності держави.

Лише так формулюється національний інтерес, у рамках якого політичні сили пропонують свої шляхи досягнення національних цілей. Усі значимі питання національного життя, у т.ч. вибір зовнішньополітичної стратегії, розв’язуються в такій системі в прозорий спосіб.

Іншою стороною демократичної організації життя є захист особистості, тобто реальна можливість кожної людини захистити свої права і свободи, декларовані засадничими правовими документами. Якщо над громадянином тяжіє влада десятків представників формальних і неформальних структур, то ніколи не може бути гарантована і свобода партійного політичного життя із захищеністю прав і можливостей виборця. Якщо не існує партійно-політичної системи демократії, то не може бути захищена гідність «маленької людини». Це не означає, що більшість завжди має рацію і що можна раз і назавжди розв’язати проблему закулісної влади чи влади грошей. Але інших шляхів просто немає.

Той факт, що уявлення простого українця вже давно вийшли за межі примітивного протиставлення «комуністи — демократи» («минуле — надії на майбутнє»), і він почав розбиратися в некомуністичних партійних течіях, свідчить про звуження можливостей влади маніпулювати виборцями. Якщо виборець буде усунутий від визначення долі України на наступних президентських і парламентських виборах, — а це може статися за тиску владних структур і зневіри та пасивності мас, — то ми, напевне, підемо гіршим з альтернативних шляхів.

Це стосується, зокрема, такого делікатного питання, як вибори президента. Президентська модель не є ані єдино можливою, ані найкращою з-поміж моделей демократії. Вона привабливіша на першому етапі становлення демократії, оскільки уявляється виразно альтернативною монархії чи особистій диктатурі. У нас президентська модель призвела до формування неконституційної владної структури — адміністрації Президента, що за живучою традицією посіла місце колишнього апарату ЦК. Ліберально-демократичний шлях політичного реформування відповідав би зведенню ролі Президента до чисто представницьких функцій. Але реально це сьогодні означало б консенсус фінансово-політичних груп і систему правління, за висловом В.Ющенка, «трьох товстунів». Поки що в нас немає реальної і розвинутої партійно-політичної системи, а також — по-справжньому — інших атрибутів демократії, таких, як незалежний суд і незалежні ЗМІ.

Майбутнє України повністю залежить від того, чи пройдуть у ній вільно і справедливо вибори Президента і потім — парламентські вибори. Немає гарантії, що їх результати забезпечать нам правильне розв’язання стратегічних питань української політики. Але якщо вони розв’язуватимуться й надалі закулісними способами, нам і дітям нашим ніколи не бачити ні свободи, ні добробуту.