УКРАЇНА 1991—2000: РУХ У ЧАСІ, ЩО ЗУПИНИВСЯ

Розбудова держави

Володимир Полохало. Дев’ять років існує наша держава. Питання «куди йде Україна?» сьогодні є, на мій погляд, і науково, і етично, і історично некоректним: час спуститися з небес на землю, реалістично оцінити стан, до якого вже дійшли. Нині у більшості людей вже не викликає сумнівів маршрут, яким рухається незалежна європейська держава, що зветься «Україна».

Що ж маємо? Олігархічний неототалітарний політичний режим. Автономну, неконтрольовану і в цьому сенсі самодостатню, що відтворює саму себе, без участі громадянського суспільства, владу (натомість є лояльне до неї, злиденне населення з політичною культурою підданців). Домінування у всіх сферах суспільного життя близько двох десятків «сімей» (кланів), що захопили 4/5 колишньої так званої загальнонародної власності, залишивши решті для боротьби за індивідуальне фізичне виживання 1/5 цієї власності. Загальну дезорганізацію в суспільстві, рівень якої наблизився до критичної межі незворотності і виявляється як моральна деградація, руйнування особистості і т. ін., що, своєю чергою, відкриває шлях до криміналізації всіх без винятку членів суспільства. І як один з показових наслідків усього цього — депопуляція населення, «непатріотична» втеча будь-якою ціною з теренів України найбільш мобільної, здорової, молодої інтелектуальної частини ще несформованої нації. Щодо іміджу нашої держави у міжнародному співтоваристві, то про це годі і говорити... Іншими словами, базові параметри функціонування і «розвиток» нашої держави, на мій погляд, вже визначені, причому — всерйоз і надовго. Дев’ять років незалежної України — це рух у часі, що зупинився.

Юрій Пахомов. Підтримка й оборона незалежності України — одне з небагатьох досягнень країни останнього десятиліття. Проте й тут ми наштовхнулись на факти. Певна річ, не лише і не стільки через проблеми, пов’язані з мовою та культурою. Значно більшою мірою (що ретельно приховується) підрив суверенітету випливав зі свідомо нав’язуваних (у тому числі й національно орієнтованою елітою) вульгарних варіантів ринкових реформ і хибних способів інтеграції до глобального економічного простору.

Результати відомі, адепти — також. І нині саме економіка, її стан дозволяє «заднім числом» оцінити заслуги багатьох із тих, хто на початку 90-х спекулятивно подавав себе героєм боротьби за незалежність (хоча «героїка» вже не потребувала героїзму).

Одразу зробимо застереження, ніхто і ніщо не може поставити під сумнів подвижницького внеску у долю країни Івана Дзюби, Левка Лук’яненка й багатьох інших, хто, до речі, зазвичай відійшов згодом від влади. Широкою була й радість народу, і підтримка ідеї незалежності під час референдуму у грудні 1991 року.

Що ж до тих, хто невипадково рухався саме під прапором незалежності до владного корита, то найкращі свідчення їхньої «готовності» боронити суверенітет дає деградуюча економіка.

Можуть сказати, що деградуємо не лише ми самі, що таких країн багато. І народ, мовляв, знедолений не лише в Україні. Все це й так, але й не так. Оскільки є негативно оціночний вимір, у рамках якого Україна унікальна. Цю думку висловив, виступаючи в сенаті США, Уоен, — помічник Альберта Гора. Зокрема він сказав: «Жодна країна не має такого великого розриву між реальними результатами (підсумків реформ. — Ю.П.) та своїм потенціалом, як Україна».

А незалежність? Вона ж нереальна без загального (а не лише елітарного) успіху!

Олександр Дергачов. Перші роки незалежності залишаться в історії як період величезних втрачених можливостей. Країна вперше отримала можливість самостійно виробляти стратегію розвитку, проте для цього не знайшлося достатньо підготовленої і відповідальної політичної еліти. Боротьба між різноманітними політичними силами виявилася цілком марною, з погляду інтересів нації. Некомпетентне керування і корпоративний егоїзм владної верхівки не тільки не дозволили розв’язати успадкованих від радянського минулого проблем, а й стали причиною появи нових, ще складніших. Таким самим марним і навіть небезпечним може стати новий етап, що почався кілька місяців тому і характеризується фактичним зникненням реальної конструктивної опозиції й ерозією початків демократичних інститутів. Україна на цьому етапі втратила перспективи демократичного розвитку і побудови правової держави. Сили, що утвердилися при владі, органічно нездатні забезпечити прискорений гармонійний розвиток країни. При цьому, не зазнаючи скільки-небудь серйозного тиску з боку суспільства, вони все відвертіше виявляють свою недемократичну і неринкову сутність.

Олег Білий. Сучасна Українська держава — це продукт двобою номенклатурних кланів, який розпочався ще в радянську добу. Сьогодні доводиться говорити про реалізацію суто етатистського проекту, а не про національну державу, адже національна держава розпізнається не лише за проголошеною ідеологією та символічними атрибутами, а за анатомією політичного тіла нації. Розбудовуючи державу, забули про побудову політичної нації. Точніше, цим ніхто і не переймався, крім журналістів та доcлідників. По суті, держава, призначення якої полягає в тому, щоб забезпечувати баланс інтересів, перетворилась на засіб легітимації перерозподіленої власності. Відбулася приватизація держави. З комуністичної держави опрощених жерців постало акціонерне товариство закритого типу.

В азарті перерозподілу інколи забувають, у якій країні живуть. Складається враження, що турбота про етнокультурний імідж України — це часто всього лише функціональний відбуток, якщо не морока для державних чиновників. Брак прийнятої всім суспільством системи базових цінностей не дає можливості грунтовно визначити своє місце у світі й гідно брати участь у конкуренції держав, котру ще ніхто не скасовував. Україна була не першою, кому історичний випадок допоміг перетворитися з підлеглої території на державу. Але вона виявилась першою, хто так погано підготувався до цього випадку і так погано скористався ним.

Сергій Макєєв. Як відомо, державність і держава є ознаками, що конституюють націю. У цьому смислі незалежність являє собою інструмент перетворення етносу в націю шляхом «розбудови держави». Такий зміст відомого, а нині майже витісненого з ужитку словосполучення початку 90-х рр. Чергова дата, що на рік збільшила термін володіння і розпорядження незалежністю в Україні, — досить настійний привід для підбиття проміжного підсумку.

Сьогодні нікого не здивувати констатацією: державність за дев’ять років так і не відбулася. Ніхто не заперечує, що зовнішніх ознак держави не бракує: герб, прапор, виправлений текст гімну, боєздатний батальйон у Косово, державні адміністрації і чиновники, податкова поліція, індивідуальні індекси, численні повинності громадян перед структурами, що іменують себе державними, переважання заборон над наданими шансами і можливостями. Але ознак сучасної державності як не було, так і немає: зовнішній суверенітет не забезпечений, внутрішня керованість соціально-економічними процесами грунтовно втрачена, а перспектива її відновлення вкрай невизначена. Державність існує не поза кожним громадянином окремо, але тільки в ньому самому. Інакше кажучи, сучасна державність є в наявності тільки там, де існують умови формування та підтримки механізмів селекції таких варіантів дії, які спрямовані на зміцнення засад суспільної солідарності і загального блага, які дають перевагу загального інтересу над приватним.

Державність як навичка підтримувати спільне життя не відбулася в Україні в 90-ті роки. Життя поза державністю триває ось уже дев’ять років, поступово костеніючи в обов’язкову норму і навичку всіх без винятку.

Економічні трансформації

Ігор Бураковський. Якщо говорити коротко, то в процесі економічної трансформації Україна досягла кількох принципових результатів.

В інституціональному плані в країні створено основні атрибути ринкової економічної системи, тобто ринки капіталу, праці, товарів та послуг тощо. Звичайно, ці ринки мають різний рівень розвитку та, відповідно, роль в економічних процесах. Водночас, ці інститути істотно відрізняються від своїх аналогів у країнах з «нормальною» ринковою економікою.

Країна спромоглася подолати гіперінфляційні процеси та досягти певного рівня макроекономічної стабілізації навесні 1996 року, інфляція залишається порівняно низькою та передбачуваною; відбувається процес приватизації.

Дефіцит товарів змінився на дефіцит грошей, що є ознакою появи нової системи економічних відносин у суспільстві.

Водночас, у кількісному плані Україна жодного року не мала економічного зростання, а масштаби та тривалість економічного падіння є безпрецедентними серед країн з перехідною економікою. Звичайно, це можна пояснити об’єктивними причинами (важкі передумови тощо). Але ж і складні економічні проблеми України є також безпосереднім результатом здійснюваної економічної політики (або її відсутності). Лише бюджет 2000 року вдалося зробити більш виваженим, порівняно з попередніми.

Що стосується економічної політики, то, на мою думку, головна проблема України полягає в тому, що держава ще тільки визначає власне місце та роль в економіці. При цьому, свідомо чи несвідомо, триває пошук якогось дуже специфічного українського шляху економічного розвитку, тоді як загальні (вже багаторазово перевірені на практиці) економічні принципи та закономірності хоч і визнаються на словах, але на практиці майже не реалізуються. Суто в якісному плані головною рисою сучасної української економіки є її низька конкурентоспроможність. Іншими словами, попри всі офіційні заяви та декларації про великий потенціал України, національні та іноземні інвестори сьогодні не бачать реальних перспектив дільності на українському ринку.

Юрій Пахомов. Поглянемо під цим кутом зору спершу на «нашу глобалістику», на проблеми інтеграції у світове господарство. Україна всі ці роки навдивовиж бездумно (хоча й небезкорисливо для еліти) підставлялась під усілякі глобальні ризики й удари, надто ж через раптову й цілковито непідготовлену зовнішньоекономічну відкритість. Наприклад, країна роками «не помічала» злочинного й тотального перекачування мільярдів за кордон. А її владна еліта систематично підігравала у конкурентній боротьбі закордонним гравцям і смітниковому імпорту, надто своєю монетарною політикою. У підсумку, всередені країни придушеною виявилась більшість українських товаровиробників, хто міг би в іншій ситуації виявитись конкурентноспроможним. І найбагатшими в країні стали не експортери, а, як правило, імпортери. Навіть у парламенті, за даними М. Азарова, нова (пропрезидентська) більшість масштабно ( у межах 13 млрд.грн.) грається саме імпортом. Неважко здогадатись, чиї (якої країни) інтереси їм у такому випадку ближчі.

Але, мабуть, найсильніших ударів по інтересах, а отже, й незалежності країни завдала політика послідовного насаджування України на боргову голку. Еліта тут чинила як споживач, а країна — як боржник-банкрот.

У підсумку, головним напрямком нашої глобалістики стало жебракування. Без будь-яких сподівань на успіх, але з відповідними, принизливими для України заборонами, наприклад, з приводу наших намірів по-своєму, з огляду на інтереси країни, регулювати ринок зерна й вирішувати долю насіння соняшнику. Спробували б вони виставити таку вимогу Китаю або навіть Чехії?

А тепер питання — наскільки обурена національно схвильована еліта фактами утиску суверенітету? Та аніскільки!

Невдачі у реформуванні економіки країни на основі моделі МВФ (так званого Вашингтонського консенсусу) народові згори пояснювали чим завгодно, тільки не вибором самих рецептів. Хоча протягом усіх років було відомо, що реформаторський успіх мали лише ті, хто цю модель або відкидав (Японія. ФРН, Китай, Чехія та багато інших), або переробляв її на свій копил до невпізнанності (Польща, Угорщина).

Пізніше сигнали про непридатність безальтернативної для нас моделі стали надходити і від самого керівництва Всесвітнього банку, причому — на основі масштабних (94 країни) досліджень. Постає запитання, чим же було зумовлено вибір заздалегідь сумнівної моделі? Адже ще Л.Ерхард писав: «Німецьке економічне диво відбулось без суцільної лібералізації, без повної приватизації, всупереч численним зовнішньоекономічним обмеженням». Причина вибору лежить на поверхні: модель (саме вона!) автоматично гарантувала масштабний і бездумний (без зайвої перестрілки з народом) перерозподіл багатства країни на користь нової еліти — тих, хто продемонстрував «велич нюху».

Звичайно, грандіозний перерозподіл доходу на користь небагатьох обраних заздалегідь, у режимі саморозпаду, знищив економіку. Доход рядового масового споживача зменшився уп’ятеро, геть заблокував споживчий та інвестиційний попит, а отже — збереження й інвестиції.

Але все-таки реформ не уникнути, а імітації не можуть тривати вічно. При цьому важливо усвідомити, що нинішній, тіньовий для країн реформаторський підхід грунтується на пошукові варіантів синтезу різноманітних моделей. Інституціоналізм, неокейнсіанство, монетаризм — усе це по- різному й у різних дозах компонується з урахуванням специфіки країн. А поширене у нас, по- хуторянськи пихате «ми вигадувати свій велосипед не будемо» тепер вже й зовсім не годиться.

Суспільство

Володимир Полохало. Говорячи про інституціональні, зокрема політичні та економічні трансформації, ми, зазвичай, забуваємо про соціокультурні. Останні являють собою комплексні, головним чином еволюційні перетворення суспільства як соціокультурної системи; вони охоплюють усі його структури та процеси. Іншими словами, успіх чи невдача реформ «згори» залежить передовсім від дій масових соціальних груп. З огляду на це, соціокультурний простір в Україні, на мій погляд, для демократичної політичної і економічної модернізації дуже вузький: соціальний характер середнього (середньостатистичного) українця, що сформувався за роки незалежності, не сприймає цінностей демократії та громадянського суспільства. А це, своєю чергою, унеможливлює виникнення громадянської ідентичності, індивідуальної відповідальності, емансипацію від влади і держави, реалізацію громадянських прав і свобод. Пострадянський середній українець сповідує зовсім інші цінності і зразки поведінки, які роблять його стороннім, навіть інфантильним спостерігачем реформ, ініційованих вузьким колом осіб. При цьому він дивовижно пристосовується до будь-яких умов повсякдення, але перебуваючи у своєрідній «громадянській сплячці». Феномен винятково терплячого до всього середнього українця, його небажання заперечити накинуту йому владою роль соціального статиста — основа негромадянського суспільства в Україні, визначальний чинник «часу, що зупинився».

Як тут не згадати слова нашого геніального поета Тараса Шевченка:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі.

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі...

Сергій Макєєв. У мене немає задовільної відповіді на питання про те, як ми опинилися у часовій пастці, у «часі, що зупинився». Але тут справедливість старої сентенції «усе змінюється, нічого не відбувається» не вимагає додаткових підтверджень. Деякі мої колеги по соціологічному цеху , пояснюючи, вказують на глибоко вкорінені стереотипи і навички поведінки людей. Особливо часто згадується «патерналізм» — безініціативне, тупе очікування допомоги і підтримки з боку держави. Не діяти, але чекати і сподіватися — такий найбільш поширений тип пове- дінки, що перешкоджає зростанню економіки на основі індивідуальної підприємницької активності.

Владоможці також уживають цей термін. «Патерналістська людина», доводиться чути, утриманець за професією і покликанням, пальцем не поворухне, помре, але сам про себе не потурбується. Не розуміє він і того, що тепер, «після комунізму», кожен сам за себе, тільки Бог може бути за всіх. Ми, що пануємо, робимо все від нас залежне, але людина реформується дуже погано. Так би мовити, «людина впоперек шляху реформ», і вдіяти з цим нічого не можна.

Зручний у багатьох планах погляд. Тим часом із фікцією «людини патерналістської» всім, політичним елітам і суспільствознавцям, час би розлучитися. Звідки взятися такій людині, якщо радянська дійсність, за визначенням, не могла відтворювати патерналістські настрої й установки. Якою мала бути реакція індивідів, у котрих держава відбирала три чверті заробленого, витрачала на воєнні, космічні та інші проекти і, практично, нічого не повертала через «суспільні фонди споживання»? По- моєму, дуже різною, але тільки в останню чергу — «патерналістською». Не покладатися на державу, але побоюватися її сліпої незграбності, не зважати на неї з огляду на зашкарублість та неповороткість, а також не довіряти і ще раз не довіряти — цього вчив індивідуальний та колективний досвід.

Не суспільство колективістів-патерналістів, а суспільство атомізованих, зосереджених виключно на собі індивідів, спроможність яких до солідарних спільних дій була грунтовно викоренена. Ось яка спадщина дісталася незалежній Україні. Як з’ясувалося згодом, такий людський тип виявився адекватним затяжній економічній кризі, ставши необхідною і достатньою умовою облаштування пастки часу.

Олександр Дергачов. Посткомуністичний варіант відносин між державою і суспільством в українському випадку виявився вкрай спотвореним і неконструктивним. Влада всіляко перешкоджає становленню сучасних форм організації суспільства й охоче та дедалі брутальніше користується його слабкістю. Торішні президентські вибори і квітневий референдум мають не стільки правові й політичні, скільки соціальні і ментально-психологічні наслідки. Вони продемонстрували, що необмежені можливості маніпулювання суспільством загрожують йому руйнацією. Нерозвиненість громадянських якостей стає стійкою характеристикою середнього українця. Як наслідок — утверджується відсутність «суспільного попиту» на демократію і забезпечення прав людини. Несамокритичність і небажання знати правду стають притаманними не тільки владі, а й суспільству як такому. За цих умов відпадає потреба в об’єктивному аналізі подій, суспільних дискусіях і навіть інституті незалежних ЗМІ.

Олег Білий. Найважливіше питання — це питання про те, який тип людини переважає й володіє у сучасній Україні. Роки офіційних обмежень людської природи, злиденний інформаційний пайок радянської людини добре підготували її до стрибка у «царство свободи». Помножені на притаманну соціалізмові волю до влади та дух несамовитого змагання й озлоблення, вони викували головного героя сучасності — лицаря кримінальних розборок. Головне антропологічне досягнення радянської доби — людина вульгарна, метушлива, поміркована й безвідповідальна. Виховане системою жорсткого державного нагляду й піклування почуття безвідповідальності у поєднанні зі свободою породили регулятивний ідеал — чини злочини, не оглядаючись, але не попадайся. Якщо так ітиме й далі, одного чудового дня в Україні скасують реальність як непотріб. До панування у суспільному житті людини вульгарної прилаштувалась і культура. Пішли на периферію всілякі ідеологічні напучення, наївна класика і авангард. Натомість піднеслись близнюки-серіали, шоу трансвеститів а la Вірка Сердючка і К . Тому й дискусії про підтримку української книги, українського кіно мають суто просвітницький характер. Як була українська культура елітарною за радянських часів, так і залишилась елітарною. Судячи з тиражів книжок і кількості кінокопій, у кожному разі.

Правда, за два роки матимемо випускників шкіл, які жили лише за українським часом. Але найістотніше досягнення — це прецедент уже вельми довгого існування незалежної держави. Тепер історики майбутнього не наважаться написати: українці — бездержавна нація.

Влада та політичний режим

Володимир Полохало. Все, що коїться з українською владою після 1991 року, зокрема йдеться про її повзучу недемократичну еволюцію, — все це цілком логічно і закономірно. В цьому сенсі я не вважаю, що державна влада втратила свої можливості, з огляду на вибір стратегії розвитку, а її нині відомий усьому світові, непристойний симбіоз з «поганим» олігархічно-кримінальним бізнесом — якась дивовижна випадковість. Сталося те, що й мало статися. Адже з самого початку нашої «незалежності» в Україні, на відміну від низки інших постсоціалістичних країн (Чехія, Польща, наприклад), істотно бракувало соціального ресурсу демократичного поступу — не позірних, а реальних і впливових інститутів громадянського суспільства (те, що ми зараз називаємо такими, є не що інше, як перетворені форми інститутів самої влади, а отже — вони однобічно залежні від неї). Що ж до масової ейфорії кінця 1991 року, що характеризувала тодішню атмосферу, то це була ейфорія людей, а не громадян, тобто самостійних, вільних, ідентифікованих духом свободи і європейськими цінностями членів суспільства. До речі, ще у 1993 році, коли ми засновували наш часопис, я у своїх публікаціях називав деякі ознаки неототалітарного політичного режиму, що формувався в Україні, говорив про однобічну, необмежену конвертацію української влади. Нині ж це очевидна реальність. Не громадяни, не народ, а влада і її носії — основне «національне багатство». Драма українців (чи трагедія?) полягає передовсім у тому, що це їхнє «національне багатство» апріорі не спроможне на здійснення демократичної модернізації, та й, зрештою, і не прагне до цього.

Сергій Макєєв. У зв’язку з цією темою у мене двоє зауважень. Перше зауваження щодо характеру влади за відсутності державності. Відповідно до відомого визначення Карла Дейча, влада є привілеєм, що не вимагає накопичення досвіду, вона є шанс, що дозволяє залишати поза увагою і відверто ігнорувати наслідки, викликані діями цієї самої влади. У нашому ж випадку, у випадку відсутності державності, тобто за відсутності легітимного домінування загального інтересу над приватним, влада вже може цілком ігнорувати зобов’язання, які випливають із її статусу. Найближчим наслідком є невідповідальність влади ні перед ким, громадянами насамперед. Влада, тим самим, перетворюється в абсолютний привілей, за який борються з особливим азартом і неабиякою пристрастю.

Про владу, і це друге зауваження, неможливо говорити, не згадуючи еліту, політичний клас, політиків. Але запитаю себе, а чи виник за роки незалежності, чи сформувався політичний клас, клас політиків?

Незаперечним є факт, що індивіди живуть своїми власними інтересами. Спеціалізована група людей, основна соціально-професіональна функція яких полягає в узгодженні приватних інтересів в ім’я колективного блага, — це політики. Наявне колективне благо — отже, існують люди, котрі забезпечили його, оскільки самі собою такі соціальні дива не відбуваються. У влади ж немає інших об’єктів, крім людей. Вона цілить у них і потрапляє, незалежно від того, діє вона чи ні. Як професіонал політик повинен сповна усвідомлювати цю ситуацію і максимально довго зберігати чутливість до неї.

У часі, що зупинився, відсутні ці обидві конституюючі професію ознаки. Отже, люди, які носять мундири політиків без достатніх на те підстав, в Україні є; політиків же в Україні немає. А без політиків не буває і політики, незалежно від того, чи вона зовнішня, чи тільки внутрішня.

Олег Білий. Головна помилка попередніх років полягає в тому, що демократію привчили пов’язувати зі щастям, тоді як її родова ознака — свобода, причім свобода колективна, що немислима без осередків громадянського суспільства. Питання — чи може нагодувати демократія — це питання раба. Слово «свобода» малопопулярне в Україні. Чим гірше живеться, тим більше думають про щастя і тим менше — про свободу. У демократії з’являться перспективи на теренах України... якщо демократію припинять пов’язувати зі щастям.

Україна і світ

Олександр Дергачов. Україна діє на міжнародній арені так, що це, швидше, схоже на якусь формальність, ритуал. Основна форма цих дій — офіційні візити, які не мають реальних наслідків. Її зовнішня політика не має ні наукового обгрунтування, ні суспільної підтримки. У нас дотепер не вирішене питання про зміст національних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів. Низька дієздатність і непевність довгострокових намірів дедалі більше знижують партнерський рейтинг України, поглиблюють її відносну ізольованість. Ми стаємо дедалі залежнішими від зовнішніх чинників і при цьому втрачаємо можливості впливати на партнерів і на розвиток подій. Внутрішня слабкість та відсутність політичної волі у вищих керівників стали головною причиною того, що нашу країну остаточно викреслили з європейських інтеграційних проектів. На тлі декларування «європейського вибору» посилюється ізоляціонізм, прагнення убезпечити себе від зовнішніх впливів, що, фактично, викривають владу як недемократичну.

Ігор Бураковський. Суто в статистичному плані Україну важко порівнювати з іншими посткомуністичними країнами, особливо з тими, які сьогодні демонструють впевнене економічне зростання. В якісному плані, можна сказати, що Україна сьогодні все ще вирішує завдання економічної стабілізації та подолання кризи, тоді як перед лідерами ринкових перетворень стоїть якісно новий виклик — забезпечення стійкого економічного зростання, темпи якого дозволили б наблизитися до основних параметрів економічно розвинених країн.

В Україні сьогодні функціонує вельми своєрідна економічна система, якої немає не тільки в розвинених країнах, а й в багатьох країнах з перехідною економікою. Такі проблеми, як колосальна взаємна заборгованість підприємств, значне поширення бартерних схем та грошових сурогатів, великомасштабна тіньова економіка, що ставить під загрозу національну безпеку країни тощо, можна вважати суто українським феноменом.

Ці та інші проблеми, як свідчить практичний досвід інших країн з перехідною економікою, багато в чому породжуються «невідпрацьованістю» відносин між державою та бізнесом (підприємствами), зокрема маю на увазі процес зрощення бізнесу та держави в різноманітних формах, намагання держави втручатися в ті сфери, в яких головну роль має відігравати саме приватний бізнес. І держава, і бізнес в Україні порівняно слабкі, а тому жоден з цих інститутів поки що не відіграє властиву їм роль. Очевидно, що в ідеалі відносини між державою та бізнесом слід будувати як «партнерство на певній відстані».

На відміну від інших країн, однією з визначальних рис української економіки є непрозорість. Реальні механізми вироблення економічної політики, визначення тих чи тих пріоритетів та підходів стратегічного характеру мало пов’язані з, так би мовити, відповідними формальними структурами. Таким чином, економічна політика має малопередбачуваний характер.

Олег Білий. Порівнювати Україну з іншими посткомуністичними країнами стає дедалі складніше. Тоді як реформи, чи то демократичні у Чехії та Польщі, чи то монархічні у Туркменістані вже дають свої плоди, в Україні триває дискусія про зміст реформ. Інші посткомуністичні країни зробили вибір, підкріплений політичною волею і традиціями. Україна ж ще перебуває під тягарем перманентного соціального експерименту. З усіх перехідних суспільств українському найбільше сподобалось переходити. Втім, тенденція переходу вже, здається, надійно окреслилась — до архаїзації систем урядування, випрямлення, спрощення, вертикалізації панування. І тут виявляється дивовижна спорідненість зі східною сусідкою Росією, котру, щоправда, в Україні не встигають наслідувати.

Деякі прогнози та сценарії розвитку

Олександр Дергачов. Політичний режим «Кучма-2» тільки оформився і має ще значний запас міцності. Процеси, які є зовнішніми щодо партії влади, досить ефективно контролюються і не загрожують несподіванками. Ліва опозиція буде й надалі на замовлення відтягувати протестний потенціал суспільства і вигідно відтіняти офіційну владу, не створюючи їй реальної альтернативи. Для виникнення нелівої опозиції не існує соціальної і матеріальної бази. Потенціал змін, таким чином, концентрується в еволюції самої партії влади і боротьбі всередині неї. Конституційна реформа, чергові парламентські вибори, політичний тиск на уряд — усе це підпорядковане підготовці до періоду «після Кучми». У цьому сенсі найважливішим видається розвиток стосунків між офіційною владою й олігархами і спроможність останніх домовитися між собою у питаннях поділу впливу, а також — реорганізація відносин між центром та регіонами.

Міжнародне становище країни переважно залежатиме від дій «стратегічних партнерів» — США, ЄС, НАТО і Росії. Але через чотири роки, як і тепер, на черзі дня стоятимуть питання про зміст багатовекторності і геополітичний вибір. Тільки партнерів це вже мало цікавитиме.

Володимир Полохало. Найближче й осяжне майбутнє України, швидше за все, буде схожим, у сутнісних рисах, на сьогодення. Орієнтація на історичний процес, який рано чи пізно «візьме своє» і, хоч як би там було, прокладе шлях «прогресивним реформам», хибна. Як і надія (чи сліпа віра) у виняткову здатність тих чи тих лідерів-реформаторів здійснити модернізацію — за власними чи запозиченими рецептами, всупереч соціальному контексту. Нинішні реалії засвідчують: історична і соціальна відстань між нею та багатьма колишніми соціалістичними країнами помітно збільшилася. Не на користь України, зрозуміло.

Стверджують, що кожне наступне покоління переписує історію своєї держави під власним кутом зору. Якщо це справді так, то переписувати історію нинішньої України у майбутніх істориків просто не буде потреби: світова спільнота цілком слушно відвела Україні чільне місце в третьому світі, а потрапити в перший чи в другий світи нинішня українська політична і бізнесова антиеліти не залишають, практично, жодних шансів. Якщо, звісно, не трапиться дива.