Україна у "транзитній зоні"

Якщо подивитися на презентований недавно звіт Freedom House "Нації в перехідний період", то побачимо, що Україна - чи не єдина держава, котра впродовж кількох років демонструє позитивний тренд. Прагне побудувати стійкі демократичні інститути й загалом орієнтується на європейські стандарти. Успіх на цьому шляху важливий не тільки для України. Він, безперечно, матиме вплив на весь регіон, де свобода в окремих місцях згортається до розмірів тюремної камери. Це зобов'язує чесно й відповідально ставитися до викликів, через які ми на цьому шляху пробуксовуємо.

Перший виклик - реформи. Після Революції Гідності в країні не відбулося перезавантаження політичної системи та зміни еліт. Насправді це багато чого пояснює. Зокрема, чому влада бачить реформи більше як зміну процедур всередині корпорацій та встановлення нової підзвітності, а не на як системні зміни практики і підходів роботи. Влада, як канатоходець, балансує між необхідністю провести кардинальні реформи і прагненням зберегти контроль в умовах періодичних виборчих циклів. Як наслідок, проведення успішної реформи патрульної служби не синхронізоване зі змінами в інших структурних підрозділах поліції. Так, ввічливо затримана на вулиці новим патрульним людина буде доставлена до відділку, де на неї чекатиме старий "мєнт". Реформа судової системи тільки розпочалася, і те, що ми маємо на цей час, є, радше, її імітацією. Темпи реформування поступово знижуються, і в деяких сферах, як, скажімо, у прокуратурі, спостерігається зворотний процес. Влада не розглядає ризиків реваншу попереднього режиму, який у разі перемоги на виборах отримає ті важелі впливу, які нинішня влада зберігала для себе. А також недооцінює переваг транспарентної моделі управління, яка приводить як до загального економічного розвитку, так і до особистого. Що, зрештою, перекриє втрати високопосадовців, коли вони насправді вирішать "жити по новому".

Другий виклик - війна. У відповідь на російську агресію влада вдається до вимушених, часто запізнілих, але не завжди пропорційних обмежень прав людини. Тобто мета їх зрозуміла, а методи впровадження - неправильні. Пануюча риторика призводить до того, що навіть непропорційні обмеження суспільство підтримує. І тоді ми одержуємо ситуацію, коли усталені практики роботи, помножені на широкі повноваження СБУ, призводять до правового свавілля. Парадоксально, але громадяни України готові добровільно віддати владі те, за що боролися під час Євромайдану, - свободу слова, свободу мирних зібрань, свободу від дискримінації. І тут важливо згадати, що і в цій війні ми не просто захищаємо свої території. Ми також захищаємо свої цінності, тобто обрану нами модель взаємодії влади та людей у їх межах. Перспектива виграти війну і для цього самим перетворитися на Росію не має жодного сенсу. Навпаки, відстоювання демократичних цінностей є найбільшим ударом по авторитарній Росії у стратегічній перспективі. На практиці це мало б проявлятися не в банальних заборонах та обмеженнях, а в докладанні зусиль до творення асиметричних дій, на кшталт проведення взірцевої державної політики до вимушених переселенців, перетворення визволених територій на привабливу для людей "вітрину" демократичної України тощо.

І третій виклик. Україна тільки вчиться захищати своїх громадян. І, зокрема, тих, які проживають на окупованій території - в Криму та на Донбасі. За різними підрахунками, це близько 5 млн людей. За чисельністю таке собі населення Данії. Зрозуміло, що українська держава обмежена у можливостях захисту їхніх прав та свобод. Але навіть ця обставина не може слугувати виправданням для ухиляння влади від виконання своїх зобов'язань перед своїми громадянами. Замовчувати проблеми або маркувати всіх людей, котрі лишилися сам на сам з окупантами, штампами на кшталт "вата", "сепаратисти" - вкрай неправильно. Відсутність продуманої політики до окупованих територій тепер може в майбутньому істотно ускладнити реінтеграцію цих територій до складу України, яка рано чи пізно обов'язково відбудеться. Належить перекласти мовою практичних дій слова Олега Сенцова "Моя страна меня не бросит". Україна має посилати чіткий сигнал людям, що вона за них бореться.

Тож наша країна досі перебуває у "тразитному періоді". І це доволі небезпечно. Діє інерція повернення до авторитаризму, що проявляється в різних симптомах. На руку цьому грає часом просто безвідповідальне ставлення владної еліти до викликів. А протистоїть - активне громадянське суспільство. Тисячі звичайних людей у цей складний період узяли відповідальність за розвиток країни на свої плечі. Ці люди, по-суті, виконують державницькі функції у різних сферах, без жодних на те ресурсів або повноважень. Питання: чи допоможе ця "енергія Євромайдану" зробити якісний стрибок та вийти із "зони турбулентності" - для світу залишається відкритим.