Україна, Європа і Хамство, або Кілька слів «ні про що»

Часом хочеться поговорити про нас. Поділитись думками вголос «ні про що», без прізвищ і абревіатур, без «актуальних» новин і заплутаних історій. Про те, що для нас важливе завжди, те, що нас «їсть» в цій країні. В тих інтонаціях, на які оте «те» заслуговує, використовуючи терміни «не для друку». Бо ці розмови — наш справжній життєвий досвід, саме так ми радіємо, журимось і сперечаємось у пошуку важливих для нас відповідей. Там кожен з нас — співучасник важливого дійства, а не просто спостерігач. Говорімо. Можливо, по-новому подивимось на прізвища, абревіатури, актуальні новини і т.д...

Початок зими і перший сніг традиційно «здивували» містичним у своїй невідворотності транспортним хаосом. А ще здивував відчуттям, яке обіцялося собі більше не дозволяти — черговим шоком від запаморочливого хамства на території, яка, виявляється, не відкидає категорично своїх європейських сподівань.

Цьому титульному хамству треба віддати належне — воно сумлінно і працелюбно пхається в обличчя з усіх без винятку сфер нашого «про-європейського» життя. З політики, економіки, культури, охорони здоров’я, побуту, закладів ЖКГ, сусіднього під’їзду, стоянки під будинком, неледачо прочиненого вікна чорного «мерса» і т.д. Наша ввічливість (якщо хто є носієм такого вірусу) сором’язлива і боязка, наше хамство — проактивне і всепереможне.

Винятково цинічним хамством є замріяне патякання політиків про європейський вибір і ті ж цінності як основу їх політичної «програми». Особливо тих з них, в кому стільки ж європейських цінностей, як в комодського варана. Це меркантильне лицемірство є підлим подвійно. Ні Європа, ані вдавані чи реальні цінності не просто не потрібні цій державі і євроінтеграторам, вони для нас і непідйомні, і системно чужі. Є, правда, такі слова з коренем «євро» (Євро-бачення, Євро-2012 і т.д.), які категорично цікаві, бо містять в собі слово «євро». Сотні їх мільйонів.

Не треба брехати ні собі — ні людям. Україна — не Європа не через те, що там краще чи гірше, залежно від того, хто в яку риторику грається. Цінності — це правила гри, а правила категорично не для нас, якщо вони заважають вирішувати питання «забезпечення сім’ї». Цей імператив дає моральне право на все — брехати і «підставляти» одне одного, інтригувати, тягти копійками чи мільйонами «до хати» бюджетні і позабюджетні кошти, маніпулювати законами і правилами, погрожувати і саджати всіх підряд. Цей панівний примітивний родово-племінний лад — це не лише про політиків, владу і «тих»; це про нас, далеко в цьому не європейців. Сім’я, дім — єдина значима святість. Світ поза цією освяченою цінністю — ворожий і хижий. Його можна — і необхідно — миттєво «намахати», обхамити і обплювати отрутою. Більшою чи меншою мірою, в залежності від рівня виховання, освіченості, можливостей та небайдужості.

Усі ці європейські викрутаси із повагою до законів, як писаних так і неписаних, викликають в нас поблажливу посмішку. Ми хочемо жити так як вони, але категорично відмовляємось поводитись як вони. В багатьох з нас не викличе гомеричний регіт фраза «Слухай, старий/стара, це може і не протизаконно, але так не робиться»? Так-так-так, у них мільйон проблем, «хай у дзеркало подивляться» і т.д. Але мова ж не про Європу, хай журиться своїми проблемами сама. Мова про нас. Правила потрібні не тому, що вони роблять людей чеснішими чи поряднішими, а тому, що вони впорядковують співіснування людей. А далі логіка проста — якщо ти хочеш співжити з іншими, ти поважаєш правила. І відповідно, якщо не хочеш… Правильно, це означає, що умовний і безумовний «близький» для нас — об’єкт «кидка» і (або) хамства, особливо якщо він-вона-воно стоїть на заваді умовній схемі «цапанув — і в нору». Нє, в церкву ми сходимо, чого ж. Свічку там, милостиню. Релігійні цінності (незалежно від конфесії ) нам зовсім не заважають, навіть допомагають. З «шефом» домовились, а з людішками — це вже така справа, розберемось.

Непросто сім’ям з малими дітьми. Бо трохи моторошно від роздумів про потенційні «рольові моделі» для наших дітей. «Мужчина (чи жінка) успіху» сучасної України — тема для довгої, і не менш тужної розмови. Відтак як виховувати дітей — питання відкрите. Акцент робити на «виживання» у середовищі, що впевнено прямує до максимального спрощення, тобто до рівня абсолютного домінування базових хапально-загрібаючих рефлексів? Чи на біловоронні принципи, які навряд чи допоможуть у ефективній соціальної адаптації? Діти ходять по країні, яка занурилась в накопичувально-кар’єрну вакханалію, і поза межами сім’ї нічому хорошому вона навчити не може.

Слід визнати, що всесильне хамство в Україні, як водиться, має свою кумедну сторону; вміємо ми навіть грубіянити у неповторно гротескний спосіб. Кадет Дауерлінг, один з епізодичних героїв Гашекового «Швейка...», обдарував світ «зоологічною загадкою «свинський пес». Природа і механіка українського хамства культивує зоологічне створіння не менш загадкове — щось на кшталт «кролячий вовк». Ця національна шизофренія в залежності від того, хто кому може «вломити»: ми — чужому, чи чужий — нам, змушує модифікувати свою поведінку, іноді змінюючи її туди-сюди в присутності тих же чужих. Феномен далеко не новий (Тарас Григорович оспівав його в комедії «Сон», якщо цікаво), але відтоді технології вдосконалились. Рівень покірної нездатності і небажання розірвати коло стабілізуюче заколисує, і через те пантеличить. Скільком «вовкам» цієї держави ніколи не доводилось виконувати «кроля», піднімаючи трубку телефону?..

Ця війна всіх проти всіх не залишає нас абсолютно спустошеними. Значна кількість індивідуумів перебуває у стані «смислових» пошуків і намагається структурувати своє дозвілля відповідним чином. Але сприймаємо ми це швидше як свого роду примху. Завтра новий жорсткий день, сповнений боротьби, самозахисту і т.д.

Цікаво, що попри ілюзії і міфи, «неєвропейськість» — феномен понадрегіональний. Хтось обуриться; хтось скаже — ну і славно, а ніхто і не хотів. Кожен з нас неєвропейський по-своєму, це правда, та ми єдині у головному — у своїй нездатності розібратись у собі ні з допомогою сторонніх, ні без неї.

Наша базова проблема — ми не вміємо про це говорити. Ані в середовищі експертів (істориків, соціологів, соціопсихологів, філософів і т.п.), чию пташину мову і закочені очі може витримати лише надзвичайно вмотивована аудиторія. Ані на шпальтах чи (най Господь простить) в ефірах вітчизняних ЗМІ, передбачуваних до фізичної оскоми, популярність яких змушує шкрябати потилицю не одного експерта. І, як виявилось, не під силу справитись із завданням тим майданчикам, які успішно виконують цю функцію деінде — соціальним мережам в інтернеті. Нещодавня істерія з приводу етнічного походження працівниці зарубіжного шоу-бізнесу, факт існування якої для багатьох був новиною, зайве (і не останнє, мабуть) тому підтвердження. Простір, покликаний стати ефективним замінником середовищетворчих процесів, які колись були прерогативою культових закладів громадського харчування, розмазав себе між млосними фото і всюдисущими «демотиваторами». Більш натхненно і вмотивовано не «демотиваторить», либонь, ніхто в світі.

А поговорити треба. Мабуть, є безліч науково-обгрунтованих, влучно сформульованих і неповторно дотепних думок щодо причин всього вищесказаного. Більшість з нас, порівняно пересічних або зовсім пересічних громадян цієї держави, це не гріє. Нам хочеться світлих прикладів громадянських успіхів, а не просто героїчних (і трагічних) подвигів. Нам хочеться відчути лікоть співмешканця, якому, як і нам, глибоко байдуже те, що плетуть всі без винятку представники «істеблішменту» всіх фронтів. Який намагається бути «європейцем» безвідносно до того, з яким континентом він хоче себе асоціювати. Який не кине, не підставить, не збреше, не вкраде і т.п. Хай часами не зрозуміє, але посперечається, хоч до хрипоти, але без мордобою і смертельних образ, не лукавлячи і не стаючи «в позу».

Ми переживаємо, все ще думаємо, сміємось і чаркуємось. Ми ще не готові не спілкуватись. Ми все менше і менше розуміємось на тому, що діється в нашому політикумі. Нас значно менше, ніж мав би, тривожить стан економіки — бо не нам вона «належить». У нас є хай не чітко аргументоване, але тривожне відчуття, що ми втрачаємо шанс модерно перезавантажити свою, хай навіть неєвропейську, на чиюсь думку, культуру. Ми в тихому шоці від роздумів над завтрашнім днем.

У країні є люди, які повинні були б нести відповідальність за все це. Якось так трапилось, що ми втратили будь-який контроль над ними. Але хамство — тобто в першу чергу його відсутність — може стати істинно нашою відповіддю.

Давайте спробуємо не втратити контролю над собою.

Напис-На-Паркані