Україна застрягла не в поворотах історії, а в її повторах...

26 липня, 2020, 13:27 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Президенти на вигляд начебто всі різні, а за своїми результатами — такі ж самі.

Україна застрягла не в поворотах історії, а в її повторах...
© Pexels

У цьому світі немає нічого нового.

Україна вкотре демонструє правильність цього твердження. Вона нічого не винаходить, а намагається лише повторити те, що вже є. Всі її інституції такі, як скрізь. Тільки на їхніх стиках із реальністю пишно розцвітають корупція, кумівство, хабарі й відкати... І немає другого мінфіну, який відслідковував би цей круговорот грошей у природі. І ніхто з українських президентів не зміг цього побороти.

Жодного українського президента населення якось не любило, поки вони сиділи на Банковій. У кожному знаходили щось погане й, знайшовши, заспокоювалися. Нині ця ситуація повторюється вже з шостим президентом, який нібито й намагається, але любов втрачає, що дивно для команди, яка професійно виросла на створенні любові до своїх героїв.

Президенти люблять самі себе, вбачаючи в собі порятунок України. Найбільше сам себе любив Ющенко. Потім Порошенко. Але це відчуття не збіглося зі сприйняттям населення, яке не пустило їх на другий термін, хоча певна кількість «шанувальників», готових із криками боротися за свого експрезидента, у них збереглася. І це в принципі нормально, коли робиться коректно.

Українська економіка завжди кульгала, нині кульгавість посилилася. Все це створює сумну картину похмурого неба, крізь яке ніяк не проб’ється проміннячко надії. Плутанина в головах і цінах. Коронавірус не поспішає іти геть, винаходяться все нові й нові можливості відібрати ще трохи з кишені громадянина. Хоча здавалося, що, крім повітря, ми й так уже платимо за все: і за споживання, і за доставку. Заодно десь загубилася красива істина, що всі надра належать народу...

Жоден президент не зміг вийти та чесно якщо не покаятися, то поговорити з людьми. Сьогодні.

Як і колись, ми не знаємо реакції Зеленського на багато що. Банкова частіше мовчить, ніж говорить. Але є закон влади: що гірша ситуація, то більше треба говорити. Люди хочуть не тільки пояснень, а й просто розуміння, що нагорі хоч якось займаються тим, щоб полегшити життя внизу. На цьому виросли й релігія, й ідеологія. Хоча їхні верхи мали сакральний характер і могли взагалі не реагувати.

Якщо з населенням не говорять, у нього в голові починають крутитися крамольні думки: а чи потрібна йому така влада? У принципі це радянська модель — говорити з населенням по святах. У решту часу ліпше помовчати. Зате у свята виступати завжди приємно — інша атмосфера й інші думки навіває, ще й музика грає.

Радянська модель, яку ми вважаємо, скоріше, мовчазною, ніж балакучою, мала додатково ще й багато людей, до думки яких прислухалися. Перші особи мовчали, а вони ні — вони були на екранах і в газетах. Ми купували газети не заради постанов, а заради думок цих людей. Точно так само було і з літературою, яка була віддушиною. Не можна весь час жити в сутінку буднів, людині треба мати якщо не свою, то хоча б чужу мрію.

Нині є люди, в яких начебто є читачі, оскільки їхні тексти «плавають» у соцмедійному морі. У них є аудиторія, але однаково немає того авторитету, який був у лідерів думки радянських часів. Нині це ніби діти, а ті, вчорашні, були ніби дорослі. Чи то влада сама їх тоді створювала, чи то вони були просто розумніші й не рвалися щодня в інформаційну безодню, як це роблять нинішні «інфлюенсери». Чи то в часи цензури навіть натяк на відхилення від неї сприймався як ковток свободи. А коли цензура непотрібна (оскільки настали часи нечитаючої публіки), то можна хоч щодня проголошувати слова товариша Сталіна, що «жити стало ліпше, жити стало веселіше». Але ні цих слів, ні заперечень на них все одно ніхто не почує

Державу треба любити, оскільки від неї течуть фінансові річки. Що більше грошей у людини, наприклад, у якогось олігарха, то більше вона любить державу, оскільки її грошові потоки як прийшли, так можуть і зникнути. Гроші люблять лічбу, але державу вони люблять іще більше, бо вона завжди віддає їх у руки тим, у кого їх більше.

При цьому, однак, держава, причому кожна, забуває, що ділить наші гроші, а не свої. Чиновники теж одержують наші гроші. Чому ж тоді їм здається, що вони платять нам свої?

Така людська природа, людина ні з чим не може розстатися, навіть із чужим... Точніше, особливо з чужим, оскільки чужим може скористатися хтось інший. Знаменитий жарт із радянського кіно «щоб ти жив на одну зарплату» ще жодного разу не втрачав своєї актуальності в пострадянський час. Він став ще більш актуальним і значущим.

Україна всюди хоче знайти свій шлях. Так, вона стала першою у світі країною, де гроші створюються не в сільському господарстві або на виробництві, а на будівництві доріг або на митниці. З року в рік цю золоту жилу хочуть прикрити, але грошові потоки там такі потужні, що ніщо не може їх зупинити. Правда, от вирішили ще ширину залізничного полотна поміняти, не подобається відстань між рейками... Це ж скільки грошей туди можна закопати!

У Зеленського був, та і є, кредит довіри. Погано те, що держава розгубила власний кредит довіри. Нині відносно своїх громадян вона діє, скоріше, як пірат, а не як захисник. Причому відбирати хоче саме в тих, у кого й так нічого немає. Вона не хоче стати Робін Гудом, який відбирає в багатих на користь бідних. Від бідних вона залежить тільки в період виборів, а від багатих — завжди.

Державна махина (саме махина, а не машина) за бажання може розчавити кого завгодно, просто в неї немає такого бажання. Хоча іноді в чиновників середньої ланки воно й виникає. І тоді в зчіпці з правоохоронцями можливе багато що...

Вертикаль влади, звичайно, є. Але президент в Україні — постать, швидше, міфологічна, ніж реальна. Часом він ніби є, часом ніби й немає. Все вирішують трудівники нижчого рівня, але за ними — мільйони стражденних, які стоять у черзі на прийом, щоб вирішити свої проблеми.

Про яку електронну державу можна говорити, коли в чергах на прийом із приводу неправильних нарахувань комунальних послуг тільки в Києві сидять із ранку тисячі... Спочатку поставте там достатньо стільців для старих, а потім займайтеся мріями та фантазіями.

Ми потрапили в цикл повтору. Президенти на вигляд начебто всі різні, а за своїми результатами — такі ж самі. У них змінюються тільки рік і місце народження... І після перших розповідей про переїзд із Банкової й Конча-Заспи в результаті все повертається на круги свої... А тіньовий оборот грошей у природі й не думає зупинятися. Хто насмілиться загальмувати такий водоспад?..

Давайте якнайскоріше жити вже як завтра, а не як сьогодні, бо таке сьогодні нікому не потрібне. Молодь виїжджатиме, старі помиратимуть, і в країні залишаться лише чиновники.

Ким тоді управлятимуть президенти? І хто їх обиратиме?

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК