Україна-2041: півстоліття незалежності

Від редакції: Світ страждає на токсикоз від зародження глобальних змін. Про те, яким він народиться через десятиліття, сьогодні пишуть маститі журналісти, політологи, футурологи, — й ніхто не знає точної відповіді. Якщо не знає, то чому б не поглянути на нього тим, кому його творити, кому в цьому майбутньому світі жити й потім його виховувати?

Стипендіальна програма «Завтра.UA» Фонду Віктора Пінчука 15 років підтримує не просто яскраво успішних, а й громадянськи активних студентів. У рік 30-ліття Незалежності України «Завтра.UA» оголосила серед своїх випускників конкурс есеїв на тему «Україна 2041 — пів століття незалежності». Якою буде наша країна через 50 років від дня офіційного народження? Ви не пробували скласти цей надскладний пазл?

У кожному разі, знайдіть час прочитати есей переможниці — Елізи Шигапової. Безумовно, варте уваги і бачення України через 20 років Андрієм Круглашовим.

А роботу Уляни Кащій, яка посіла третє місце, ZN.UA нині пропонує вашій увазі. Ми б опублікували її, навіть якби журі присудило їй соте місце. Чому? Тому що вона про нас сьогоднішніх, які вбивають завтра нашої країни.

Саме ця дівчинка, даруйте —Уляна Любомирівна, — яка рятує людей, падає з ніг, як і старші колеги, на гребені чергової ковідної хвилі, зазирнула в корінь питання «Бути чи не бути Україні? І що робити для того, щоб бути?»

Що робить людину мислячою, вільною, відповідальною, захищеною, креативною, корисною, милосердною? Знання!

Що робить країну конкурентоспроможною, сильною, зручною для життя і самореалізації? Якісно освічене населення.

Чи є в нас майбутнє, якщо ми не зрозуміємо того, про що пише у своєму есеї Уляна Кащій?

Україна-2041: півстоліття незалежності

Говорячи про Україну через 20 років, хочеться сказати, що мені ввижається цілісна, мирна, квітуча держава — з ініціативною молоддю, сильною економікою та справедливою політикою. Але це було би брехнею. Можливо, мене підводить мій зір. Ба більше, я хочу, аби він мене підводив. Та я не впевнена, що у 2041 році взагалі бачу свою кохану Україну.

Дозвольте пояснити вам, на чому базується такий песимістичний прогноз.

Пандемія. Вже два роки ми не бачимо на вулицях облич одне одного, втрачаємо запахи і смаки життя, не потребуємо того безвізового режиму, за який тяжко боролися. Та нарешті з’являється те, що нас врятує і дозволить повернутися до омріяного життя без карантину. Вакцина. Одна за одною вони починають рятувати багато країн. Але Україна відмовляється від порятунку. Вакцинується лише мала частина населення, створюються фальшиві сертифікати, а в кабінетах вакцинації дається вибір — вводити препарат чи виливати його.

2014 рік. Великий відсоток українців постає проти європейського напрямку, марно сподіваючись на дружбу з близьким сусідом. Розгортається війна і Україна втрачає частину себе та частину українців.

Реформи. Люди відмовляються від медичної реформи, відстоюючи руїни того устрою, який залишила по собі радянська влада. Люди відкидають закон про мову, стверджуючи, що це насильне примушування українців… говорити українською?!

Здається, всі, навіть найменші перемоги, здобуті Україною, дістаються внаслідок тяжкої й тривалої боротьби… із самими українцями.

То чому ж я боюся, що Україна може зникнути? Звісно, не через брак вакцинованих громадян, війну з Росією чи відмови від реформ. Вона зникне через брак освіти. Бо за відсутністю бажання щеплюватися, опором вступові до ЄС чи відмовою від зміни системи можуть лежати сотні причин: страх, невпевненість у майбутньому, бажання залишити все як є. Та всі вони зводяться до одного — неосвіченості.

Але хіба лише в Україні?

Скажіть мені, яким ви бачите майбутнє світу? Від чого може настати той самий його «кінець»? Більшість одразу подумає про технології, штучний інтелект, роботизацію суспільства. Але найбільш жахаючий і водночас найбільш імовірний для мене сценарій — ми зникнемо через неосвіченість людства. Інформація є, вона повсюди. Лише читай, дивися, цікався! І ось де проблема. Коли інформація повсюди й за неї не треба боротися, навіщо вона потрібна? Кому вона потрібна? Нікому.

Саме це відбувається зараз в Україні. І, боюся, через 20 років, якщо нічого не змінити, ми не гулятимемо Києвом у найкращих вишиванках і не співатимемо українських народних пісень. Не святкуватимемо 50-річчя.

Проте освіта потрібна не тільки, аби вберегти Україну, а й для того, аби дозволити їй квітнути і стати такою, якою ми хочемо її бачити.

То як же нам поліпшити цю «освіченість суспільства»? Як не дивно, почати треба з освітніх установ. Бо саме тут ми програємо, беручи не якістю навчальних закладів, а їх кількістю. Адже університетів, інститутів, академій у нас, так би мовити, «на вибір Господу».

Уявіть собі, в Україні можна закінчити медичний університет і при цьому не мати жодних знань із медицини або бути випускником психологічного факультету і на своїх сеансах не відмовляти клієнтів від самогубства, а підштовхувати до нього.

Не зрозумійте мене неправильно, звісно ж, можна й інакше! В Україні можливо стати першокласним лікарем, психологом, юристом. Але зробити це буде складніше, ніж навчаючись у найкращих університетах світу, бо вчитися доведеться не з допомогою, а всупереч роботі більшості викладачів.

Тож варто приїздити навчатися до України, якщо потрібні диплом, сертифікат чи будь-який папірець, що свідчитиме про кваліфікацію. Та коли потрібні саме знання — буде складніше.

Зменшити кількість навчальних закладів і підвищити критерії вступу до них — те, що, на мою думку, потрібне освітній системі України. Необхідно зменшити доступність навчання. У більшості країн вища освіта — це привілей, що високо цінується. Це те, заради чого люди тяжко працюють і чого щиро прагнуть. Аби вступити до вищого навчального закладу, навіть на контрактній основі, потрібно боротися. Потрібно доводити, що ти цього заслуговуєш. Так, освіта може бути безкоштовна, за рахунок стипендій чи грантів. Але їх теж треба вибороти. Своєю тяжкою працею. Тоді як в Україні більшість місць в університетах — бюджетні. Практично кожна людина має вищу освіту і, провчившись за рахунок держави, врешті-решт вирішить піти працювати не за спеціальністю. Ну, а чому ні? Вона ж не боролася за те, аби здобути освіту. То як вона далі її цінуватиме?

Окрім того, потрібен ретельний підхід до викладацького складу та до способів подачі інформації. Більше жодних підручників часів СРСР, посібників російською мовою, виданих у Росії, із застарілою інформацією. Сучасний світ мінливий, і змінюється він швидко, тож ми не можемо дозволити собі навчати того, що більше неактуальне, — старих підходів у медицині, яких більше не застосовують, застарілої інформації про світову економіку та фондові ринки тощо. Освітні програми мають затверджуватись не один раз на кілька років, їх потрібно переглядати постійно.

Саме тому мій внесок у процвітання України пов’язаний саме з навчанням та підвищенням його якості. Кілька років тому я створила лекцію «Як навчитись вчитись» і читала її в школах та університетах, аби показати, що навчання — це більш ніж читання книжок. Ефективне навчання — це цілий процес, якого треба навчитися. Тільки тоді з’явиться те, що називається «виживання знань», і студенти зможуть використовувати отриману в університетах інформацію у подальшому житті, а не забувати її одразу після успішного складання іспиту.

Тому, скільки б роботи я не мала, мене не потрібно вмовляти на участь в освітніх проєктах. Розповісти студентам про вакцинацію та коронавірус? Без проблем. Прочитати лекції про цікаві факти з медицини, аби заохотити їх до навчання? З радістю. Перекласти курс, навчити англійської, стати запрошеним спікером на заході — я буду всюди, де матиму можливість навчати.

Може, це дивно й нелогічно, що лікар ковідного відділення під час пандемії, розповідаючи про свій внесок у процвітання України, говорить не про врятовані життя, а про викладання. Але після закінчення інтернатури, наступного року я планую викладати в медичному університеті. Ні, не просто планую, мрію. Бо знаю, що таким чином врятую більше життів, ніж працюючи в будь-якій лікарні.

Адже, щоб зруйнувати державу, достатньо зруйнувати її освіту. І щоб побудувати міцну, вільну та незалежну країну — варто теж почати саме з освіти.

Ось тому я прагну робити свій внесок у таку освіту в Україні, яку сама хотіла колись отримати. Таку, якою мрію її бачити.