У полоні піару. Вся правда про обмін

Але коли вчора по його "миру за будь-яку ціну" прицільно з мінометів били вороги, то про його "великий обмін" давно витирають ноги друзі. Тому що зразу після "щирих" рукостискань президента й родичів, які їх зустрічають, стриманих чоловічих обіймів із визволеними і неодмінних обіцянок на камеру "витягнути всіх" коротка, як телесюжет, спільна історія головних героїв торжества в аеропорту Бориспіль розпадається на окремі паралельні світи.

Очевидно, що, навіть заступивши за лінію закону і обмінявши полонених на "беркутівців", Володимир Олександрович у грудні, як і у вересні 2019 року (коли обміняли моряків і Сенцова), отримав вагому дозу ендорфіну від чергового сплеску всенародної любові. (Адже людям набагато простіше зрозуміти ситуацію з визволенням конкретних людей, ніж розібратися в казуїстиці роботи мінської тристоронньої групи чи в результатах "Норманді".) З чим ми його, власне, й вітаємо.

Соціологічна група "Рейтинг"

А ось змучених чоловіків та жінок, які повернулися додому, особливо привітати ні з чим. У них із всенародною й державною любов'ю не склалося. Тоді, в Борисполі, всідаючись у подані владою комфортабельні автобуси, вони про це, звісно, не здогадувалися. Як, утім, і довірливі громадяни, втираючи сльози перед телевізором, мали необережність подумати, що це саме той щасливий кінець страшної історії. Та й я приблизно б так само думала (правда, трохи читала про лікування бранців у Феофанії і дивилася сюжети про працевлаштування, але це не береться до уваги), якби вранці 14-го лютого мене не знайшов і не звернувся по термінову допомогу один зі звільнених полонених - Василь Савін. Так-так, той самий, котрий буквально наступного дня став головним хітом з'їзду партії влади "Слуга народу", пізнавши славу "сепара-антагоніста" в соціальних мережах і медіа.

Тоді як однопартійці президента аплодували моєму явленому земляку стоячи, а колишній волонтер і заступник міністра Георгій Тука наговорював блог про "деенерівця Васю Савіна" на "ватному з'їзді правлячої партії", "що втратила обличчя", я втупилася в екран і намагалася скласти свої пазли. Ще вчора Василю Костянтиновичу була потрібна допомога, і він зі ще десятьма недавніми бранцями, виставленими за двері санаторію "Лісова поляна", сидів на валізах, не знаючи, де ночуватиме.

До цієї обставини за день моїх щільних переговорів, зокрема й із кураторами ексбранців з міністерства у справах ветеранів, додалося багато чого цікавого з життя визволених. У тому числі й пост волонтера у Фейсбуку про виставлену з того ж таки санаторію в Пущі-Водиці жінку похилого віку з Луганська з недолікованими переламами ребер. Усе це зовсім не в'язалося з ідеальною піар-картинкою "Президент в аеропорту". І тим більше з полум'яною подячною мовою Савіна на з'їзді партії Зеленського.

Але, перш ніж усе-таки ці частини скласти, дозволю собі висловитися про обвинувачення в сепаратизмі. І Савіна, і будь-якого іншого громадянина України, котрий повернувся з полону на окупованій території. У Васі Савіна справді є легенда про навмисне вживлення у владу "ДНР" і створення там підпільної організації. В одній його кишені лежить безліч партквитків, а в іншій - дві довідки від СБУ та МВС про те, що він чистий. Зауважте: два документи з печаткою та підписами представників офіційної уповноваженої спецслужби воюючої держави і ключового силового міністерства. При цьому Савін особисто зустрівся з лідером правлячої партії 38-мільйонної держави Корнієнком, який, власне, й дав добро на його виступ на з'їзді, "трохи відкоригувавши текст, прибравши деталі про валізи та ніде жити". Пообіцявши "найближчим часом" розібратися з усіма проблемами колишніх бранців.

Понад те, Савін, який 2014-го "здавав кров для бойовиків", - знімки з газет "ДНР" теж спливли в Мережі, - сьогодні називає прізвища колишнього губернатора Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Кіхтенка і (на той момент) заступника голови МВС Величковича, які нібито знали про його план вживлення у структуру місцевої адміністрації "ДНР". Я не можу вірити на слово. Я - не СБУ. Я випустила з поля зору цього колись рожевощокого здорованя у 2005-му, після переїзду з Макіївки до Києва. Але переді мною в гуртожитку Мінсоцу тепер сидів не комуніст, не соціаліст, не голова Кіровського райвиконкому й не соратник Тимошенко (яким я його знала), а насамперед - людина, котра п'ять років провела у в'язниці. І за яку взяв на себе відповідальність аж весь президент країни.

Тож відповідайте, Володимире Олександровичу. Перевіряйте. Підтверджуйте публічно невинність - або закривайте їх знову. Усіх, про кого як про колабораціоністів або злочинців заявили Стас Асєєв та інші визволені полонені першої хвилі. Чи в нас немає держави, здатної розставити крапки над "і"? Як, чорт забирай, немає закону, що забезпечував би статус полонених, отже й чітку процедуру їх повної перевірки як до повернення (на етапі формування списків), так і після. Як немає прописаного механізму державного супроводу тих, хто повернувся з полону на окупованих територіях. Через шість років війни. Через півроку після першого великого обміну при Зеленському (одна десята каденції "президента миру"). Через два місяці після того, як міністерка Коляда заявила, що очільник держави подасть у парламент підготовлений законопроєкт про статус заручників і полонених як першочерговий. Тут турборежим не спрацював. Чому?

Сергій Мокренюк (Міністерство у справах ветеранів, окупованих територій і ВПО): "Ми на свої гроші купували бензин, щоб відвезти людей оформити документи"

Про те, що за президентом Зеленським в історії звільнення не стоїть жодна державна інституція з чіткою схемою супроводу колишніх полонених, можна було здогадатися ще у вересні, коли на мобільний телефон для Сенцова оперативно скидалися друзі. Світовому символу боротьби з російським режимом і агресією після рукостискання із Зеленським банально ні з чого було зателефонувати матері і не було на що купити необхідний одяг чи продукти.

Однак тут же варто визнати, що в цьому місці наша умовна цільова група колишніх полонених розпадається. Автоматично із загальної кількості все-таки вибувають ті, чиї прізвища були на чутці та за ким стоїть або громадськість і добродійники, як у випадку з істориком Ігорем Козловським, Олегом Сенцовим і журналістом Стасом Асєєвим, які, по суті, стали голосом України у світі, або держава, як у випадку з моряками. Останніх соцпакетом підтримало профільне Міноборони, а квартири в Одесі (на прохання Зеленського) придбав фонд Віктора Пінчука. Ще п'ятьом колишнім в'язням, які вийшли на волю за обміном у вересні (Олегу Сенцову, Олександру Кольченку, Володимиру Балуху, Артуру Панову та Олексію Сизоновичу), той самий Фонд купив житло в столиці. Стасу Асєєву житло поки що обіцяють, а от Ігорю Козловському - звільненому першої хвилі - вже навіть не обіцяють. Знаменитий учений з Донецька, який виховує сина з інвалідністю, розраховує тільки на свій інтелектуальний і соціальний капітал.

Решта? Для них у держави не виявилося нічого, крім скроєної поспіхом постанови КМУ №1122 від 11 грудня 2019 року і кількох чиновників-волонтерів із Міністерства у справах ветеранів, окупованих територій і ВПО. Яке ніяк не перетвориться на щось виразне. Нині Кабмін знову вирішив розділити його на сфери ветеранів і ВПО з окупованих територій.

За нашою інформацією, постанову приймали із шляхетною метою - якнайшвидше виплатити людям компенсацію в 100 тисяч гривень. Не бажаючи повторювати досвід обміну-2017, коли звільнені отримали гроші через 7–8 місяців після повернення до України. Її приймали з голосу та з коліс і обійшлися без наступних узгоджень з іншими міністерствами та відомствами, які можуть мати прямий або непрямий стосунок до соціалізації колишніх полонених. У результаті механізм створення комісії, яка прийме рішення щодо виділення 100 тисяч, усе одно завис. Разом із грошима. Тому що різні міністерства та відомства по-різному дивляться на її формування. Точніше, на присутність у комісії ГО. Отже, по 1500 гривень полоненим дав тільки Червоний хрест, а ліками, побутовими предметами та одягом, як і психологами для реабілітації, забезпечує ГО "Блакитний птах".

Уся не уповноважена ніким організаційна історія, по суті, незаконно зависла на управлінні Мінвету по Криму та Севастополю, яким керує Сергій Мокренюк, у минулому - відомий кримський адвокат. Після двотижневого перебування людей у Феофанії та наданої необхідної першої медичної допомоги їх треба було кудись оселити, психологічно реабілітувати, лікувати, відновлювати документи, шукати роботу, купувати одяг тощо. Селили, перевозили. Ще важких - у Циблі, тих, кому легше, - до "Лісової галявини". Домовлялися з адміністрацією на слово честі. Ситуація з виселенням, про яку я й довідалася від Савіна, була вже після кількаразового подовження перебування звільнених полонених у санаторії. Тієї ночі Мокренюк усе-таки знайшов гуртожиток, і людей на пташиних правах оселили туди. За документами домовлялися зі службами. Яких теж ніхто не уповноважив допомагати в цій ситуації. Возили, оформляли. На паспорти знайшла гроші омбудсмен Денисова.

"Розумієте, ми по суті волонтеримо, - розповідає Сергій Мокренюк. - Закону, який має регулювати процес, немає. Наше міністерство разом із експертами розробило новий законопроєкт (здається, сьомий за ліком з існуючих за ці роки), та й він другий місяць лежить в ОП. Якщо спиратися тільки на постанову Кабміну, то потрібно було кинути людей уже на виїзді з Феофанії, однак ми разом із громадськими організаціями тягнемо, як можемо. Паспорт повинна робити міграційна служба, давати соціальний пакет - Мінсоцполітики, ідентифікаційний код - податкова служба, роботу шукати - центр зайнятості… Вони нам нібито й не відмовляють, але чітко прописаної процедури взаємодії органів державної влади на сьогодні не існує.

З іншого боку, я ще на етапі прийняття постанови №1122 чітко зрозумів, що якщо зараз почнемо узгоджувати всі процеси зі службами, затягнемо на роки. Хотілося швидше створити механізм і виділити людям гроші, щоб вони самі могли зняти житло та почати жити. Хотіли як краще, а вийшло як завжди. Паралельно з безпосередньою роботою з людьми ми вже створили дорожню карту для звільнених і підготували проєкт постанови, яка опише механізм взаємодії органів влади. Скоро передамо її для узгодження нашим колегам до інших міністерств і держорганів. Але якби в нас було більше людей, а не три людини, напевно, ми зробили б це швидше.

Людей можна зрозуміти, вони нервують, не знають, що їм робити далі. Хтось повернувся в рідні Донецьку та Луганську області, підконтрольні Україні, хтось уже знайшов підробіток, хтось ніяк не може зорієнтуватися та хоче залишитися в Києві. Одні люди сильні духом, інші - зламалися. Одні нічого не хочуть, інші - хочуть надто багато. Тим паче, коли читають в Інтернеті, що деякі колишні в'язні отримали житло. Десь ми робимо помилки. Як у випадку з літньою звільненою полоненою Мухіною, яку зараз повністю взяли під опіку волонтери. Потрібна чітка державна комунікація та вивірена процедура супроводу цієї групи населення. З певним мінімумом гарантій, термінами, відповідальними, зрозумілим статусом для людей. Інакше - отакий хаос. Коли ти на свої гроші купуєш бензин, щоб відвезти людей оформити документ. Коли щодня мої співробітники фізично перебувають разом зі звільненими. Коли ти, на випадок чого, відразу панічно хапаєшся за той самий "Блакитний птах" наче за соломинку. А вони ж самі бідні як церковні миші".

Анна Мокроусова (ГО "Блакитний птах"): "А де ви були всі шість років війни? Журналісти? Активісти? Суспільство?"

Аня Мокроусова комфортно почувається у вузьких колах і насторожено сприймає тих, хто не з її "пузиря". Вона була в полоні "ЛНР". Ми домовилися зустрітися в кафе на Хрещатику, і, коли вона прийшла, за столом ще залишалися інші співрозмовники. Я заметушилася (місця серед паперів було мало) і хутко переставила свою тарілку з рештками "тирамісу" на сусідній столик. "Ти справді це вже залишила? - здивувалася Аня. - І не будеш? Тоді я, гаразд?.." Очей підвести я не змогла. Від сорому за цей недоїдений кусень. Під час її війни і, виходить, не моєї. Аня помітила це. "Просто для мене після полону немає надуманих бар'єрів", - сказала вона.

"Для мене є два ключових аспекти в цій історії, - продовжила вона. - По-перше, все, про що ми тут говоримо, вже шість років як не новина. І, щойно після чергового обміну починає розганятися чергова "зрада", в мене виникає пряме запитання: а ось де ви були всі ці шість років? Журналісти, активісти, суспільство? 76 людей грудневого обміну - всього лише мала частина історії про бранців. Бо є сотні, котрі ще там. Їхнім родинам на окупованій території постійно потрібна допомога. Ми допомагаємо продуктами, ліками й навіть дровами, тому що колонії відмовляються утримувати полонених за власний кошт.

Є тисячі чоловіків та жінок, які повернулися не за обміном, але їм теж потрібні підтримка й допомога. Однак вони залишилися без ста тисяч гривень, і взагалі без будь-якої допомоги. Бо держава взяла фінансову участь у долі звільнених лише раз - коли повернулися додому визволені 27 грудня 2017-го року. Останній хвилі теж обіцяють тисячі підтримки. Але решта, хто пройшов полон і був звільнений в інші дати, - залишилися на узбіччі.

Оскільки немає єдиного державного механізму надання допомоги тим, хто повернувся з полону, то, відповідно, немає й державного фінансування програм медичної та психологічної реабілітації визволених. І те, що такі установи, як "Феофанія", медико-соціальний центр у Циблях і "Лісова поляна" надали визволеним останньої хвилі медичну допомогу та прийняли їх у себе безкоштовно, - по суті, акт доброї волі керівників цих установ. Більшість же тих, хто пройшов через полон, але був визволений тихо і без піару, заледве можуть розраховувати на такий прийом.

Мені жаль, що сьогодні багато хто намагається використовувати визволених із полону людей у власних інтересах. Самі люди після полону нечасто мають претензії до держави. Адже опинитися на волі - вже велика цінність. Оскільки ж багато хто провів у полоні роки, то процес ресоціалізації для них досить складний. Воля тривалий час була їхньою єдиною й основною метою. Однак, досягши цієї мети, багато їх просто не знають, що робити далі, де і як вони хочуть жити. Їм важко оцінити ситуацію, й ми вже зіштовхнулися з тим, що люди з останнього визволення відмовляються від роботи, яку їм пропонують, через "маленькі" зарплати.

Причому зарплати в дев'ять тисяч, на які вони часто не хочуть іти працювати в Києві, - це й наші зарплати теж, і ми на них живемо. Соцпрацівники та психологи "Блакитного птаха" отримують, фактично, стільки ж. Чимало нас підробляють на кількох роботах, живуть на найманих квартирах або наймають кімнати, але при цьому знаходять можливість регулярно підтримувати фінансово тих, чиї ситуації складніші.

При цьому я не хочу сказати, що новоприбулі полонені - погані. Я хочу сказати, що суспільство й держава не розуміють, як ми всі тут живемо. І чому для нас усе це - не новина. І, по суті, більшість претензій учорашніх бранців нав'язані їм іншими людьми, адже без підказки вони б не знали, що мусять щось вимагати й на щось скаржитися. Визволені без піару й президентських рукостискань найчастіше вдячні Україні, а претензії мають - до Росії. А ось ті, хто потрапляє в поле зору спільноти, навпаки, - починають стільки вимагати від України, що забувають про вимоги до безпосереднього агресора. Що, звісно, не звільняє Україну від відповідальності за своїх людей.

Тому - по-друге. Ми робимо свою роботу і маємо намір її продовжувати. Попри все й незважаючи ні на що. Але є нюанс. Ми можемо її робити або з відчуттям гордощів за свою країну, або без. Винаходити велосипед не треба. Державі критично важливо прийняти закон про статус і захист полонених. А також розробити і забезпечити механізм патронату й соцпакета. Без фанатизму і з урахуванням кількох базових речей.

Серед них може бути первинне медичне обстеження та лікування; купівля квитків для возз'єднання сім'ї; набір гуманітарної допомоги, включно з одягом та предметами гігієни; готівка на проїзд у період пошуку роботи; безкоштовне відновлення документів; двомісячна оплата оренди житла або допомога з соціальним житлом на час, поки не буде виплачено компенсацію в 100 тисяч гривень; можливість регулярного санаторного лікування раз на рік.

Потім, після забезпечення цього пакета, громадяни, які постраждали від полону, мають передаватися в руки громадських організацій. Як за кордоном - людина, котра потребує тієї чи іншої допомоги, отримує в держави точні контакти: куди й по що в разі потреби звернутися. Де допоможуть із ліками, де - з роботою, де знайдеться професійний психолог.

Однак тут має запрацювати ще один механізм: взаємодія держави та ГО. І він може виражатися в різних державних програмах підтримки громадських організацій, які беруть на себе функції тривалого супроводу людей, що постраждали. Це хороша система. Коли ургентну допомогу забезпечує держава, а громадські організації своєю підтримкою створюють сприятливий клімат у всій сфері життя".

Zoya Shu

Анатолій Поляков (Українська асоціація полонених): "Відбувається знецінення страждань людей і пряма дискредитація президента"

Анатолія Полякова було звільнено з полону "ЛНР" через Мінську контактну групу 2015 року. Його затримали, коли він прибув на підконтрольну сепаратистам територію з гуманітарною місією. Повинен був обмінятися списками полонених, сформувати комісію із захисту прав військовополонених і організувати вивезення хворих на рак дітей на підконтрольну Україні територію. Натомість його затримали та кинули до підвалу, де він провів майже рік.

Після звільнення Анатолій створив Українську асоціацію полонених, яка сьогодні об'єднує понад 300 чоловік. Від моменту звільнення займається законодавчим урегулюванням питань, пов'язаних із пошуком, звільненням і соціалізацією полонених. Поляков є ініціатором створення при офісі президента робочої групи із захисту прав полонених і родин зниклих безвісти, яка діє з липня 2019 року.

"На сьогодні, починаючи з 2014 року, через полон пройшло понад три тисячі чоловік. З них більш як півтори тисячі - цивільні, відносно яких немає жодного нормативного акта, що гарантував би їм психологічну, правову та соціальну реабілітацію. За останні чотири роки Українська асоціація полонених підготувала десятки різних законопроєктів, які надають статус і захист прав колишнім полоненим, - розповідає Анатолій Поляков. - Один із законопроєктів (№8205) було прийнято у першому читанні.

Однак на сьогодні він продовжує вкриватися пилом у Верховній Раді через те, що в офісі президента було прийнято рішення підготувати новий проєкт закону та внести його у ВР за підписом президента. У цьому законопроєкті, яким займалося міністерство Коляди та громадські організації, від початку закладено протиріччя.

Перший момент стосується механізму створення міжвідомчої комісії, яка буде визначати статус і підтверджувати або спростовувати перебування людини в полоні.

За вищезгаданим законопроєктом Міністерства у справах ветеранів (який уже знаходиться в ОП), підтвердити перебування людини в полоні може будь-яка громадська організація. Що, на мою думку, неприпустимо. Оскільки це прерогатива виключно силових структур - СБУ і військової прокуратури. Така норма може вилитися в завуальовану амністію бойовикам. До того ж ми можемо отримати неконтрольовану кількість полонених із великими корупційними ризиками, на яких доведеться витрачати весь бюджет.

Другий момент стосується соціального пакета. Я вважаю, що необхідно виділити в окрему групу тих людей, які виконували певні завдання в інтересах армії на окупованих територіях, спрямовані на захист суверенітету та територіальної цілісності України. Це волонтери, які забезпечували армію всім необхідним і були взяті в полон, це наша агентурна мережа при СБУ та СЗР. Вважаю, їх необхідно прирівняти до учасників бойових дій і надати весь пакет соціальної підтримки, включаючи виплати та надання житла.

Відносно інших громадян, які потрапили в полон з інших причин (які не мають стосунку до захисту нашої країни), має бути інший, мінімальний, але гарантований соціальний пакет. Включно з подальшим супроводом профільних громадських організацій.

На превеликий жаль, ми можемо дуже довго говорити про протиріччя та шукати шляхи їхнього подолання, але без реального включення ОП у процес навряд чи щось зрушить з місця. До сьогодні всі засідання робочих груп, про які повідомляють ЗМІ, - бутафорія. Працівники ОП Максим Кречетов (помічник заступника голови ОП Кирила Тимошенка) і модератор ОП Аліна Терехова збирають за круглим столом важливих представників міністерств і відомств, ті виголошують якісь розумні промови, а в підсумку не приймають жодних рішень. Безумовно, за всім цим лежить повна дискредитація президента та його політики миру.

Якщо в нас розвал інституцій на рівні ключового президентського проєкту, то про що взагалі можна говорити… Плюс останній обмін став своєрідною політичною мішенню. Люди не винні в тому, що президент прийняв вольове рішення та обміняв їх на "беркутівців" й інших терористів. Понад те, вони не винні в тому, що не працюють спецслужби та немає публічної реабілітації тих, хто повернувся з полону. Що дає змогу без суду та слідства обвинувачувати людей у сепаратизмі та іншому. У суспільстві розгортається процес знецінення чужих страждань. І якщо президент не втрутиться в цю ситуацію, то навряд чи можна говорити серйозно про його майбутню репутацію як політика та державного діяча".

Епілог

Те, що знову витягли людей з пекла, - добре. Погано, що після першого уроку звільнення у вересні 2019-го ніхто не попрацював над помилками. Але ж перший помічник у президента не тільки для того, щоб "терти" з бізнесом. Він ще й для того, аби проторовані президентом стежки перетворювати на шосе. Зеленський домовився про обмін? Ок. Єрмак його реалізував. А пан Шефір, вибачте, де?

Чи хто там іще на Банковій має все-таки послужити народу й залізно забезпечити чітку та безперебійну роботу держорганів, спрямовану на реабілітацію, адаптацію, соціалізацію та створення старту для звільнених президентом людей? Ну, коли вже ми живемо при моновладі з центром на Банковій. Хто мав подбати про те, щоб з однієї в'язниці не переселити людей в злидні іншої? Хто повинен пам'ятати та нагадувати, що ми відповідальні за тих, кого приручили? Що кожний з тих, хто вже повернувся та ще повернеться додому з полону, має право на свою іменну купину в життєвому болоті. Щоб вистояти в драгві проблем, які на них нахлинуть.

А в гуртожитку Мінсоцу незворотність цих проблем відчувається шкірою. За кожною літерою, словом і спалахом камери в цій історії - доля. І зовсім інша реальність. До якої можна дотягнутися рукою. Але не можна доторкнутися, щоб не завдати болю. І будь-яка влада, будь-яка держава насправді про це. Про підставити плече, коли ще погано та незмога впоратися одному. Коли ти не відпіарений своєю країною, а відігрітий. Тоді ця влада про людей. Тільки тоді вона служить народу. Оцим конкретним людям.

Олександр Данильченко, 35 років. Луганськ. Слюсар газового господарства. Учасник диверсійної групи "Тіні". Був у полоні з 17.02.2017 по 29.12.2019 року. Засуджений на 15 років за "зраду Батьківщині" і "диверсійну діяльність" за статтями 335 і 30. Мати залишилася в Луганську. Був у колонії з братом, якого теж обміняли. "Два місяці після арешту до вироку був у підвалі без зв'язку, без передач і засобів гігієни. Потім - колонія. Зараз щасливий, тому що на волі. Хочу відчути ґрунт під ногами. Для цього потрібне якесь житло. Я знайшов роботу, але зарплата поки що не дозволяє орендувати квартиру та оплатити відразу за два місяці. Сподіваюся, що найближчим часом мені виплатять компенсацію, і я буду самостійно вирішувати свої проблеми".

Тетяна Горбулич, 41 рік. Луганськ. У полоні з 12.03.2018 по 20.12.2019 року. До війни працювала кухарем у СБУ. Заарештована при вербуванні співробітника "МДБ", який хотів перейти на бік України. Засуджена на 15 років. "Я впоралася тільки завдяки дочці та другу, які за мене боролися. Усі інші знайомі та рідні відвернулися через страх за свої життя. Але я їх розумію… Напевно, нас прокляли наші предки. Або ми щось зробили не так у своєму житті, не знаю. Але, може, тепер моїм дочкам і внучці буде легше жити, коли я заберу їх сюди… Я обов'язково знайду собі роботу. Але поки що куди в такому вигляді йти влаштовуватися? Тільки на базар, продавати картоплю. Треба хоч трохи опорядитися. Купити одяг, вставити вибиті зуби та вирішити проблеми зі здоров'ям, що загострилися… Ще дуже переживаю, щоб нас завтра й звідси не виселили. Директор гуртожитку Олег Петрович Дворнік до нас дуже добре ставиться, але каже, що не він у підсумку вирішуватиме, скільки ми тут зможемо жити".

Кирило Полікарпов, 25 років. Горлівка. У полоні з 16.11.2017 по 29.12.2019 року. До війни п'ять років жив і працював у Китаї. Приїхав у Луганськ до батьків обговорити проблему вступу до вишу. Був заарештований і засуджений за "шпигунство" на 15 років суворого режиму. "Як підтвердження провини мені пред'явили фотографії вулиць Луганська, які знайшли в моєму фотоапараті. Сидів у підвалі, в "Ізоляції", потім у 32-й колонії Макіївки. Рятував спорт. Займався, коли міг, потім валився з ніг і спав, щоб ні про що не думати. Хочу розпочати жити спочатку. Вступити на міжнародний факультет, тому що в досконалості володію китайською мовою. Я дуже вдячний за свою волю. Я не вірив в обміни й думав, що сидітиму 15 років".

Юрій Тучин, 42 роки. Луганськ. Сталевар Алчевського металургійного заводу, перевізник. У полоні з 12.12.2017 по 29.12.2019 року. Був засуджений на 12 років за держзраду. Співпрацював із працівником СБУ, прізвища та імені якого не знає. "Безумовно, мене турбує те, що я не знаю реального імені людини, яка одного разу попросила мене про допомогу на блокпосту, коли я віз людей. Я не відмовив, і потім ми з нею періодично зустрічалися. Мене вже допитували в СБУ, і я сподіваюся, що все буде гаразд. Мої дружина та дочка відразу поїхали зі мною. Живуть у знайомих ушістьох в одній кімнаті. Я поки що тут. Уже працюю, але потрібен якийсь хоча б невеликий запас коштів, щоб самостійно винайняти житло".