Циганський табір

Схоже, ми ніколи не дійдемо до краю розчарувань в оцінках дій нинішньої української влади. Рішення парламенту, який влаштував навколо прийняття антикризових заходів чи то балаган, чи то циганський табір, значно віддалили Україну не тільки від отримання кредитних ресурсів МВФ, а й від реальних відповідей на виклики, що постали перед країною, яка зависла на межі широкомасштабної економічної кризи.

З прийнятого в першому читанні й без того відверто слабкого антикризового президентського законопроекту в п’ятницю депутати викреслили найнепопулярнішу, але водночас найбільш дієву норму. Верховна Рада відмовилася відкласти підвищення мінімальної зарплати до рівня прожиткового мінімуму з 2009 на 2011 рік (на цей період пропонувалося обмежитися індексуванням розміру мінімальної зарплати на рівень інфляції). За деякими оцінками, це рішення потребує пошуку в бюджеті додаткових 50 млрд. грн., що зводить нанівець надії на прийняття збалансованого основного фінансового документа країни на 2009 рік. А також означає фактичну відмову від одного з ключових зобов’язань, узятих українською стороною під час підписання меморандуму з МВФ.

Можливий зрив угоди з МВФ за нинішніх умов може означати подальше падіння її кредитних рейтингів та остаточну втрату довіри до України з боку іноземних інвесторів. А значить — неминуче продовження девальвації гривні стосовно долара.

«Якби ви знали, паничі»

Перш ніж почати аналізувати високі макроекономічні і політичні матерії, чомусь захотілося розповісти читачам «ДТ» випадок із життя. Випадок цілком тривіальний для маленьких українців, про яких має піклуватися — і яких так часто обманює — рідна держава.

Місяць тому мою 83-річну бабусю серед білого дня пограбувала банда (по-іншому, з урахуванням цинізму того, що сталося, не скажеш) бродячих циган. Втім, не таких уже й бродячих, якщо врахувати, що приїхали вони в невеличке село на Черкащині на власному автобусі. На очах у беззахисної бабусі, яку болячки вже схилили до матусі-землі в три погибелі, із дому винесли всі мізерні заощадження (і як же легко грабіжники знайшли всі її найпотаємніші схованки!). Така ж доля, до речі, спіткала й усіх її літніх сусідок по вулиці. Молоді в селі «без сільради» майже немає — переважно там залишилися пенсіонери.

І через місяць образа і душевний біль не минули. Тільки щось — і на очі матері, яка недоспала чимало ночей не тільки заради трьох своїх дітей, а й онуків, які вже стали дорослими, навертаються сльози.

Трагізм, звичайно, не в самій втраті, хоча ці гроші якимось дивом відкладалися з мізерної пенсії тривалі роки (її розмір навряд чи вразив би когось зі столичних «небожителів» — так, вартість «пристойної вечері» далеко не в найпрестижнішому ресторані). Найбільше людину, яка доживає свій вік, пригнічують як невіра навіть у теоретичну можливість відновлення справедливості, так і почуття цілковитої незахищеності.

Поскаржитися, звичайно, крім дітей і онуків, можна і в органи. Однак в ефективність дій рідної міліції бабуся не вірить дуже багато років. Безкарні дрібні крадіжки вже давно стали в селі справою звичною, і сенс скаржитися на них зник теж не вчора.

Або от молодших сусідів влітку пограбували по-серйозному: винесли з хати майже все більш-менш цінне. Влізли через вікно, а вийняту з рами шибку акуратненько притулили до стінки. Доблесна міліція показання зняла, скло вилучила на експертизу (уже три місяці не повертає, довелося вікно ганчірками затикати). Потерпілих двічі викликали за 15 кілометрів у райцентр для дачі якихось показань. Та розслідування так ні на крок і не зрушило з мертвої точки.

То що, є сенс писати заяви?

Захисту в майбутньому теж чекати особливо нізвідки і ні від кого. По сусідству — в основному або кинуті порожні будинки, або такі ж, як вона, старі. А дільничний — за кілька кілометрів у сусідньому селищі, один на п’ять або шість сіл. Ну як і чим він узагалі може допомогти, навіть за великого бажання?

На допомогу держави бабуся покладатися не звикла — вона її вже стільки разів обманювала. Їй не було ще й десяти років, коли в Голодомор у її загалом-то заможної на загальному тлі родини забрали весь хліб. Батька, котрий пішов поміняти на харчі якісь домашні речі, вбили десь по дорозі — так додому і не повернувся. Ще через кілька днів голод доконав молодшого брата. Крихітний був і зовсім худий — тільки завдяки цьому його до цвинтаря, щоб поховати, й дотягли. Залишилися вони з матір’ю і сестрою — щастя, що якимось дивом вижили.

Ну а на початку 90-х минулого століття ветерана праці та героїню колгоспної дошки пошани позбавила всіх мізерних заощаджень гіперінфляція. Добре, що ще дали хоч якусь, нехай і мізерну, але все ж таки пенсію, плюс город і таке-сяке господарство, від якого тепер залишилися тільки коза та десяток курок. Діти й онуки, звісно, допомагають. Та до них і досі соромиться звертатися без особливої потреби. І перебиратися не хоче. Корені не відпускають.

Про те, що не віднесла своїх кревних на зберігання в банк, бабуся теж не шкодує. Он у сина подруги-сусідки гроші, які він дочці на посаг на депозиті складав, на вкладі заморозили.

А долар тим часом уже дорожчий за шість гривень. Коштуватиме ніяк не менше десяти, прогнозує сусідка. Чого ж було чекати, якщо на 100 грн., на які їй з минулого року збільшили пенсію, тепер можна купити удвічі менше продуктів. І далі, вочевидь, буде тільки гірше — як не було, так і нема у таких, як вона, старих державного захисту ні від насильства, ні від здирства, ні від злиднів...

«У всякого своя доля і свій шлях широкий»

Цей ліричний відступ, як ви розумієте, було зроблено зовсім не випадково. Може, хоч так можна спробувати закликати до відповідальності можновладців, котрим «маленькі українці» делегували повноваження із захисту своїх інтересів?

Нинішні події дуже нагадують те, що відбувалося в країні рівно десять років тому — 1998 року. Тоді бюджет теж кілька років поспіль брав на себе непідйомні зобов’язання. І Україна, яка накопичила борги (щоправда, державні), після зовнішнього шоку «раптом» різко втратила довіру іноземних інвесторів, опинившись на межі дефолту. Тоді теж «раптом» захиталася така стійка, на перший погляд, гривня, і довелося в дуже терміновому порядку звертатися по допомогу до МВФ, яким тоді теж керував француз — Камдессю.

Ту кризу Україні вдалася подолати досить безболісно — «усього за якихось» два-три роки. Допомогла триразова девальвація гривні і досить швидко відновлена світова кон’юнктура на основні позиції нашого товарного експорту. Однак навіщо про це згадувати, якщо історія наших політиків все одно нічого не навчила і не навчить? Та й експорт відтоді не вельми поміняв свою структуру.

Доблесні представники базових галузей як тоді, так і зараз краще від усіх лобіюють свої інтереси. Інакше звідки така готовність влади виконувати практично всі їхні вимоги? І з якої іншої причини Нацбанк, котрий 10 вересня стабілізував курс на позначці трохи вище п’яти гривень за долар, потім допустив новий курсовий стрибок? Та ще й який!

Уранці у четвер, 30 жовтня, іноземну валюту було непросто купити навіть за сім гривень. Відбулося це незабаром після того, як голова НБУ Володимир Стельмах раптом уранці в середу оголосив, що «до кінця року він (курс. — Ю.С.) буде не менше 6 грн.»

А ще ж недавно в НБУ казали зовсім інше. 13 жовтня пан Стельмах заявив, що середньорічний курс долара становитиме 5 грн., а оптимальний готівковий курс має бути на рівні 5,0—5,1 грн./дол. Голова Ради НБУ Петро Порошенко стільки разів запевняв громадськість, що Нацбанк як регулятор «зробить усе, щоб не допустити обвалу гривні»...

І от — долар «по сім», що означало більш як 30-відсоткову девальвацію тільки з початку року. Однак ще навесні голова Національного банку всерйоз говорив про перспективи обмінного курсу гривні до долара на рівні «три з копійками». І президент, до речі, неодноразово обіцяв захист знедоленим, так зворушливо розмірковував про довіру співвітчизників і обіцяв, що експериментів із гривнею ніхто не проводитиме.

«Сімка» виявилася лише тимчасовим шоком (поки що?). Того ж дня готівковий курс упав до 6,0—6,3 грн./дол., і дефіцитною стала вже гривня. Є припущення, що в такий спосіб Нацбанк спробував полякати депутатів, які нестерпно зволікали із вжиттям антикризових заходів. Мовляв, нехай жахнуться, до чого може призвести подальше погіршення ситуації. Залякати й зробити більш згідливими народних обранців не вийшло. Підписання угоди з МВФ вони, здається, таки завалили, викресливши з фактично порожнього пакета антикризових заходів мало не єдину дієву.

Зате як легко Нацбанку вдалося в четвер стабілізувати курс! Виявилося, достатньо оголосити, що банківський регулятор задовольнятиме всі заявки на валюту за курсом 6,5 гривні за долар без обмежень, і зобов’язати банкірів продавати готівкову валюту за ціною не вище 6,30, як курс слухняно зайшов у відповідні межі.

Надання 16,5-мільярдного кредиту МВФ, у принципі, могло б дати певні гарантії, що істотно вище він цього року вже справді не підніметься, але тепер...

Утім, і 6,30 — це теж уже більш як 20-відсоткова девальвація, що сталася з початку року.

Кинули?

Можу собі уявити, що відчувають тепер позичальники, які купили за останні два роки квартири, взявши валютний іпотечний кредит за нещодавніми надзвичайними цінами. Відчуття від того, що ти втрачаєш із таким трудом куплене житло, має бути воістину «незабутнім».

Таких бідолах, мабуть, чимало, якщо врахувати, що загальний обсяг валютних кредитів, виданих населенню банками на 1 жовтня 2008 року, становив майже 27 млрд. дол. (це якщо перерахувати понад 130 млрд. грн. валютних позик населення за тодішнім офіційним курсом). Проста, взагалі-то, арифметика показує, що всього за чотири тижні ця заборгованість подорожчала більш як на 30 млрд. гривень. І як за таких умов заграла банкірська пропозиція запровадити норму про досудове стягнення заставленого майна!

Можу також уявити, що відчували вранці у четвер мільйони українців, котрі зберігають на строкових банківських депозитах свої заощадження в гривні. Усього два тижні тому, коли Національний банк своїм розпорядженням заборонив дострокове зняття їхніх депозитів, за долар в обмінних пунктах давали трохи більше п’яти гривень. А лише два місяці тому — наприкінці літа — й зовсім 4,60.

Станом на 1 жовтня ц.р. у банках зберігалося майже 127 млрд. гривневих вкладів, або близько 2/3 від їхньої загальної суми 204 млрд. грн. За жовтень, звичайно, ця сума стала значно меншою, та й пропорція між валютними і гривневими вкладами напевно значно змінилася. За останніми озвученими головою Нацбанку даними, тільки за 20 днів жовтня вклади фізосіб у банках скоротилися на 13,6 млрд. грн.

Та якщо на початку жовтня ті вклади коштували приблизно 25 млрд. дол., то наприкінці місяця, навіть якщо за офіційним курсом, — тільки трохи більше 20 млрд.

Звичайно, ми розуміємо всю умовність таких розрахунків. Але ці міркування зовсім не тривіальні, якщо врахувати, наскільки доларизованою залишається українська економіка. Адже на 1 жовтня ц.р. на іноземну валюту припадало близько третини депозитів, що зберігаються в банківській системі, й понад половина виданих нею кредитів. За підсумками жовтня ці пропорції значно зростуть у валютний бік.

Усі ці «маленькі українці» зовсім не байдужі, але байдуже спостерігали, як у четвер раптом зник долар в обмінних пунктах. Виходить, держава не в змозі захистити людей, які довірили заощадження рідній банківській системі? Довіра похитнулася, ні, вже майже розтанула, і коли тепер відновиться?

Пристрасті не на жарт завирували й у банкірському середовищі. По-перше, банкам тепер загрожує масове неповернення валютних позик. За даними «ДТ», під час наради, що відбулася в четвер у президента, між керівництвом НБУ та одним із найавторитетніших українських банкірів у присутності глави держави сталася досить серйозна сутичка.

Суть озвученої претензії полягала в дуже селективному та обмеженому доступі учасників ринку до валютних ресурсів Нацбанку. Кажуть, нацбанківці буцімто відбилися від нападок, але не надто переконливо.

Водночас конфлікт на цьому грунті одержав й інший розвиток. У четвер президентська прес-служба поширила доволі скандальну офіційну заяву першого заступника голови президентського секретаріату Олександра Шлапака, в якій повідомлялося, що секретаріат президента стурбований ознаками неефективної та непрозорої політики Національного банку на міжбанківському валютному ринку.

«За три тижні регулятор витратив майже 5 млрд. дол. із золотовалютного запасу країни, але ринок не відчув позитивного впливу цієї колосальної інтервенції, курс гривні продовжував падати. Очевидно, Нацбанк застосував далеко не оптимальну формулу адресації цих коштів. Більше того, критерії розподілу цих величезних ресурсів не зрозумілі не тільки громадськості, а й самим суб’єктам ринку. Це викликає справедливі підозри в корупційній складовій в діях НБУ», — передала прес-служба слова першого заступника голови СП.

Також було заявлено, що пан Шлапак «вважає такі заходи НБУ неефективними і непрозорими» і «виступає за звітність НБУ щодо обсягів проданої валюти з резервів країни, а також за оприлюднення назв тих фінансових установ, які придбали ці кошти».

Чим обгрунтовано підозри щодо корупційної складової в діях НБУ? Все просто: існуванням одночасно кількох валютних курсів. Річ у тому, що останнім часом Нацбанк задовольняв далеко не всі заявки учасників ринку. У результаті курс, за яким валюту могли купувати в НБУ обрані щасливчики, був значно нижчим від того, за яким це доводилося робити решті учасників ринку.

Приміром, у середу Нацбанк продавав долари з резервів за курсом 5,7 грн./дол., тоді як на ринку, якщо вірити даним системи UkrDealing.com, долар котирувався в діапазоні 6,5—7,0 грн.

Нескладні підрахунки розбурхують уяву. Це ж який прибуток може дати купівля «скромних» 10 млн. дол. із практично одночасним продажем кожного з них приблизно на гривню дорожче! Хоча, звичайно, треба ще примудритися оформити всі супровідні документи так, що носа не підточить ані комар, ані представник прокуратури...

І як же відреагувало на такі серйозні обвинувачення керівництво НБУ? За даними «ДТ», там вважають, що заява Олександра Шлапака продиктована особистими мотивами. Мовляв, ще з 2005 року людину бере за серце образа за несправедливе, на його погляд, звільнення з посади заступника голови Національного банку.

Однак, за даними «ДТ», ситуація набагато пікантніша, і корені того, що сталося, трохи глибші. Насправді пан Шлапак зовсім не бажав, а був змушений підписатися під процитованою вище заявою зовсім не зі своєї волі, а з ініціативи свого безпосереднього шефа. Ніби то голову СП роздратувала отримана ним напередодні інформація від одного з поважних регіоналів — членів ради НБУ, із яким пан Балога підтримує практично безперервний телефонний зв’язок. А до самого представника Партії регіонів чи то перевірена, чи то ні інформація начебто надійшла зі стін самого НБУ, де за останній час визріла тиха, але дуже ображена опозиція першим особам...

Ця обставина змушує перейнятися ще одним немаловажним питанням — чи буде і надалі президент Ющенко заступатися за Стельмаха, з яким його пов’язує багаторічна робота ще в часи головування нинішнього глави держави в Національному банку? Адже комусь за ці стрибки курсу не завадило б і відповісти.

А оскільки Володимиру Стельмаху незабаром сімдесят, посада голови Нацбанку стає навіть більше, ніж будь-коли, вигідною розмінною монетою. Адже серед підходящих кандидатур на заміну Стельмаху — главі НБУ височіє фігура нинішнього спікера парламенту Арсенія Яценюка. Який у своїй нинішній посаді не виявив особливих талантів. І який в очах президента цілком може виглядати як найбільш лояльний і надійний ставленик на настільки відповідальну посаду, де сходяться важелі контролю і управління такими тонкими і важливими сферами, як грошово-кредитна і валютно-курсова політика, а також банківський нагляд.

А крісло голови парламенту — саме та посада, яка могла б привабити лідера блоку свого імені Володимира Литвина, якщо він погодиться увійти в нову парламентську коаліцію за участю «Нашої України». І коаліції зовсім не обов’язково бути формальною: третім учасником могли б стати як регіонали, так і БЮТ.

Біда тільки в тому, що бачити Юлію Володимирівну прем’єром президенту ой як не хочеться. Хоча... Якщо ситуація в економіці так само стрімко погіршуватиметься і надалі — то чому б і ні? Адже комусь доведеться відповідати не тільки за курс гривні, який впав, а й за не відвернену економічну кризу, вийти з якої до президентських виборів, судячи зі вжитих заходів, навряд чи вдасться.

Тому в нинішніх умовах навіть прем’єрська посада може не здаватися регіоналам достатньо солодким пряником. Набагато більш комфортно набирати рейтингові очки, критикуючи дії влади з опозиційних окопів.

Ну а інтереси країни, її громадян? Вони поки що почекають.

За додатковими роз’ясненнями щодо умов, на яких Міжнародний валютний фонд та українська влада 26 жовтня домовилися про кредитну програму stand-by на суму близько 16,5 млрд. дол., «ДТ» звернулося до постійного представника МВФ в Україні Балаша ХОРВАТА.

— В українських ЗМІ прозвучало досить багато версій щодо умов (порядку надання, терміну повернення та процентної ставки), на яких Україна може отримати кредитні ресурси від МВФ. Чи не могли б ви надати більш конкретну інформацію, ніж та, яку оприлюднила керівник місії МВФ Джейла Пазарбашіолу під час останньої прес-конференції?

— Основною функцією МВФ є надання позик країнам, що зазнають проблем з платіжним балансом. Така фінансова допомога дає змогу країнам відновити свої міжнародні резерви, стабілізувати свою валюту, продовжувати оплачувати імпорт, а також відновити умови для потужного економічного зростання. На відміну від банків розвитку, МВФ не надає позик під конкретні проекти.

Після того, як надійшла заявка від країни — члена МВФ, позика зазвичай оформлюється в рамках угоди, що зазначає конкретні напрямки та заходи економічної політики, які країна погодилася запроваджувати для того, щоб розв’язати проблему платіжного балансу. Економічна програма, покладена в основу цієї угоди, формулюється самою країною під час консультацій із МВФ, і презентується Раді директорів МВФ. Після прийняття угоди Радою директорів МВФ позика надається у вигляді траншів, у міру запровадження програми.

Угоди «стенд-бай» (stand-by arrangements — SBA) призначаються для того, щоб допомогти країні з вирішенням короткострокових проблем із платіжним балансом. Історія фонду свідчить, що більшість ресурсів МВФ використовувалася в рамках угод «стенд-бай». Тривалість цих угод зазвичай становить 12—24 місяці, а повернення коштів, як правило, очікується впродовж двох років і трьох місяців — чотирьох років. У разі забезпечення доступу до великої суми нараховується додатковий збір.

До розрахунків за угодою «стенд-бай» застосовується ринкова ставка МВФ, відома як «ставка збору», на деякі угоди, як ми вже зазначили, може нараховуватися додатковий збір. Ставка збору (на поточний момент вона становить близько 3,75%) базується на ставці за спеціальними правами запозичення, яка переглядається щотижня з тим, щоб врахувати зміни у короткострокових відсоткових ставках на основних міжнародних грошових ринках.

— Які з узятих Україною зобов’язань щодо отримання кредитної підтримки МВФ ви вважаєте найбільш дієвими і чому? Які серед запропонованих останніх часом антикризових заходів ви вважаєте малоефективними або некорисними?

— Як пояснила пані Джейла Пазарбашіолу під час прес-конференції, основними напрямками економічної політики, щодо яких було досягнуто згоди, є гнучкий обмінний курс (як вам відомо, цього тижня Рада НБУ вирішила скасувати коридор навколо офіційного обмінного курсу); виважена фіскальна та монетарна політика; потужна політика щодо фінансового сектора, у тому числі забезпечення чіткої бази для здійснення рекапіталізації банків і розв’язання проблем банків; підвищення адресності заходів у системі соціального забезпечення задля забезпечення ефективного захисту найменш заможних верств населення, одночасно уникаючи надмірних сумарних витрат; а також поступова уніфікація цін на газ власного видобутку із виведенням їх на ринковий рівень за кілька років.

— Чи є, на ваш погляд, криза гарним часом для здійснення реформ? Якщо так, то які реформи ви вважаєте найбільш терміновими до запровадження в Україні?

— Структурні реформи відіграють важливу роль у забезпеченні стабільного зростання, і неприпустимо зволікати з їх запровадженням, особливо з огляду на те, що багато з них дадуть свій результат із певним лагом у часі. Важливим питанням у царині реформування — на чому також наголошувала пані Джейла Пазарбашіолу під час прес-конференції — буде посилення існуючої бази для розв’язання проблем банків для того, щоб зробити її більш системною, прозорою та прискорити її процедури. У цій царині необхідно надати у розпорядження НБУ додатковий інструментарій, а урядові дозволити розв’язання проблем банків (яке часто має відбуватися швидко) з мінімальними витратами.

Водночас ми, а також Світовий банк та інші міжнародні фінансові інституції, співпрацюємо з урядом над розробкою додаткових реформ, відповідно до напрямків нашої спеціалізації. Прикладом цього може слугувати створення працюючого ринку землі, а також поліпшення адресності соціальної допомоги.

— Деякі місцеві спостерігачі висловили припущення, що однією з непублічних умов надання кредитної підтримки від МВФ було забезпечення в Україні політичної стабільності, а відтак — відмова від проведення дочасних парламентських виборів. Чи не могли б ви прокоментувати такі заяви?

— Фонд є технічною інституцією, що зосереджує свою діяльність в основному на питаннях макроекономічної та фінансової стабільності. Хоча ми бачимо, яку важливу роль відіграють політичні процеси у розвитку економіки, ми не можемо висувати і не висуваємо вимог, що ставляться у залежність від розвитку політичних процесів, наприклад, проводити дострокові вибори чи ні. Такі питання повинні вирішувати політичні партії і врешті-решт — український народ.

— Чи не могли б ви детальніше розповісти про умови погодженого між Україною та МВФ запровадження режиму гнучкого курсоутворення (в які терміни воно мало відбутися та якими критеріями визначається поняття «гнучкий»)?

— Фонд обстоював необхідність провадження більш гнучкого обмінного курсу протягом кількох років — пропоную вам почитати звіти експертів фонду за 2008-й та попередні роки, оприлюднені на інтернет-сторінці МВФ.

Аргументом на користь більш гнучкого обмінного курсу може слугувати необхідність упоратися із зовнішніми шоками, такими як зміни в умовах торгівлі, а також зміни у доступі до зовнішнього фінансування, у такий спосіб, аби пом’якшити негативні наслідки, які це матиме для обсягів виробництва та зайнятості. Ми переконані в тому, що НБУ здатен гнучко здійснювати політику щодо обмінного курсу, щоб забезпечити — за наявності скоординованої підтримки з боку політики уряду — необхідну зміну реального обмінного курсу.