Це непросте слово «ПРЕЦЕДЕНТ»...

Справа Кучми в контексті справи Гонгадзе - це насамперед прецедент, урок і тест. Тест для влади: чи спроможна вона дати відповіді на всі запитання в цій справі і притягти до відповідальності всіх винних у скоєнні страшного злочину проти Гії Гонгадзе і тих, хто з цією справою багато років зволікав, гальмував її або намагався поховати. Тест для суспільства: чи здатне воно зрозуміти важливість правосуддя у справі Гонгадзе і чи здатне осмислити його в історичному контексті. І, звісно, це тест для журналістів: перетворимо ми все це на чергове телешоу чи зможемо знайти ті кути його висвітлення, які дадуть істинне розуміння масштабу злочину і значення всього, що відбувалося тоді і зараз, для нашої країни та її майбутнього.

Поки що спостереження за висвітленням останніх подій навколо справи Гонгадзе показує: ЗМІ більше уваги приділяють черговому скандалу з головним героєм Мельниченком, якому дуже кортить «кинути пред’яву в обличчя» Кучмі у світлі кінокамер. Поки що головним питанням у новинах чомусь залишається очна ставка Мельниченка з Кучмою, хоча її реальна значимість для процесу дуже і дуже умовна, що визнають усі юристи.

Разом з тим саме контекст покарання винних у зволіканні з розслідуванням (а таких серед чинних політичних фігур предостатньо) залишається поза зоною уваги. Не особливо акцентується увага і на іншій обставині: якщо плівки Мельниченка ГПУ сприймає як доказ в одній справі, то чому не порушуються справи за фактами скоєння інших злочинів, про що можна впевнено говорити, ознайомившись з плівками? Там матеріалів не на одного слідчого, та й свідків живих залишилося більше, ніж у справі Гонгадзе, де за 10 років пішли в інший світ добрий десяток причетних.

Проте найголовніше - дуже мало уваги приділяється самому факту прецеденту відкриття кримінальної справи проти президента країни, хоча й колишнього. А даремно. Адже це дуже показовий урок для багатьох. І хоча в Україні не діє прецедентне право, це очевидний символ: кримінальна справа проти представника касти недоторканних.

Цікаво, що подібний прецедент уже мав місце. Щоправда, в іншій країні, але в чомусь дуже схожій з Україною, - в Італії. Італійський прем’єр-міністр і довічний сенатор Джуліо Андреотті опинився на лаві підсудних через 20 років після скоєння злочину і був засуджений до 24 років тюремного ув’язнення у 83-річному віці. Причому його також обвинуватили в убивстві журналіста.

Ця історія показова, тому є сенс розповісти про неї докладніше.

Журналіста Міно Пекореллі застрелили 1979 року в центрі Рима, коли він виходив з офісу журналу Osservatorio Politico Internazionale, який публікував його розслідування. Безпосередньо перед загибеллю журналіст писав про те, що має докази причетності прем’єр-міністра Андреотті до найгучнішого злочину в Італії - викрадення терористами «Червоних бригад» відомого політика Альдо Моро. Пекореллі нібито отримав доступ до записок Моро, які було знайдено в помешканнях терористів, і збирався оприлюднити їх у новій книжці.

І тільки через багато років Італія отримала нові свідчення в цій справі від мафіозі Томмазо Бушетти, який порушив обітницю мовчання. Він стверджував, що Андреотті через своїх друзів у «коза ностра» «замовив» Пекореллі.

У результаті Андреотті в 1996 році опинився на лаві підсудних, і вся країна три з половиною роки спостерігала за 168 судовими засіданнями і 33-годинним фінальним обговоренням справи. Справа виявилася резонансною, за грати потрапили й інші чиновники та соратники Андреотті, які допомагали йому у скоєнні злочину. Справа перетворилася на суд над системою, де влада була пов’язана з мафією.

Цікаво, що західна преса неоднозначно оцінювала цей процес. Західні журналісти зазначали, що справа грунтується на свідченнях, переказаних з чужих слів. В основі свідчень Бушетти була інформація, яка потрапила до нього від іншого керівника мафії, Гаетано Бадаламенті, котрого слідство жодного разу не допитувало. А на Заході процедури - часто суть демократії.

Як тут не пригадати про суперечки, чи можна вважати доказами записи, отримані незаконним шляхом...

У 1999 році суд Перуджі виправдав Андреотті. Але цей вирок виявився неостаточним. Через три роки, в 2002-му, суд відкликав свою ж постанову. Обвинувачення стверджувало, що помічники Андреотті зв’язалися з членами «коза ностра» й організували вбивство журналіста, в якого виявилися матеріали, отримані від політичного противника екс-прем’єра, здатні істотно вплинути на кар’єру Андреотті. Апеляційний суд Перуджі визнав екс-прем’єра замовником злочину, а боса мафії Гаетано Бадаламенті - організатором убивства і засудив обох до 24 років ув’язнення.

84-річний Андреотті провів за гратами лише рік і був звільнений у зв’язку з похилим віком. Проте вирок поставив хрест на репутації людини, яка сім разів очолювала уряд Італії.

Чому Андреотті все ж таки опинився за гратами через 23 роки після убивства журналіста за зв’язки з мафією і замовлення вбивства? Адже насправді про зв’язок урядів з мафіозними угрупованнями в ті роки знали всі, але подібний процес, скажімо, у 80-ті здавався неможливим.

За чверть століття в країні змінилося ціле покоління, яке вимагало нових підходів і нових стандартів. Андреотті став своєрідним символом змін у країні. І хоча сьогодні Італію навряд чи можна назвати найдемократичнішою країною Європи, і там багато проблем з незалежністю ЗМІ, усе ж там не вбивають журналістів. І це наслідки уроку «справи Андреотті».

Покоління змінюються, змінюється їхнє сприйняття дійсності, змінюються й політичні реалії. Строк давності злочинів стає умовною категорією. Адже закони змінюють люди.

Історія, яка трапилася з Андреотті - гарний привід задуматися для тих, хто вважає гроші і владу головним правовим імунітетом. Неочікувана розплата може настати і через багато років. Якщо в суспільстві визрів попит на відновлення справедливості.