Царські маневри

У Стародавньому Римі побутував дивний, якщо не сказати — моторошний звичай. У священному гаю поблизу озера Немі жив жрець богині Діани, якого називали лісовим царем. Стати ним міг будь-хто охочий. Для цього він мав просто... вбити попереднього царя. Посаду жерця — разом із царським титулом — вбивця отримував автоматично. І правив безстроково. Точніше — доти, доки не зголошувався наступний претендент на царське звання. Втім, можливо, що такі звичаї — хай і в менш зловісній формі — побутували не тільки в римлян. Адже граються українські діти в «господаря гори». Та й вітчизняні політики впевнені, що в боротьбі за владу просто зобов’язаний перемогти той, хто сам встановлює правила.

Тому що послідовний

Українські президенти взагалі переконані, що здатні не тільки встановлювати правила, а й змінювати їх на власний розсуд. Тоді, коли захочуть. 27 липня Віктор Янукович підписав ухвалений Верховною Радою закон про місцеві вибори. Хоч опозиціонери говорили про численні процедурні порушення та переконували публіку, що деяких депутатів, котрі нібито голосували за закон, просто не було в залі засідань. Хоч юридичне управління парламенту на двох десятках сторінок розписало, чому документ вводити в дію ну аж ніяк не можна. Недарма спікер зволікав із передачею закону на підпис очільнику держави до останнього.

Зрештою, в Януковича було кілька варіантів дій, щоб не брати на себе відповідальність за суперечливий документ. По-перше, повернути документ нардепам із власними зауваженнями. По-друге, просто не ставити свого автографа, тоді б закон довелося публікувати за підписом спікера, який так бурхливо відстоював найскандальнішу норму — про позбавлення права висувати кандидатів партійних організацій, зареєстрованих менш ніж за рік до виборів. Але президент «забруднитися» не побоявся. Аби через чотири тижні... оголосити, що закон його все ж таки не влаштовує.

На Банковій тепер, звісно, можуть робити хорошу міну й натякати, що зигзаги політичної лінії — це частина хитромудрого плану, розробленого президентом ще кілька місяців тому. Але повірити в це буде складно навіть найвідчайдушнішим любителям конспірології. Рішення виглядає спонтанним уже тому, що для його реалізації доводиться терміново скликати депутатів на позачергове засідання, а влітку — навіть після Дня Незалежності — це зробити дуже непросто. Та й голова Верховної Ради, кому посада велить демонструвати глибоку поінформованість, підозріливо плутається у свідченнях, змінюючи версії того, що відбувається, мало чи не щодня.

У четвер Володимир Литвин, скажімо, зізнався, що не бачить правових підстав для корекції закону, а винна в усьому політика. Точніше — політики, які, на превеликий жаль спікера, винесли суперечку про норми закону за межі країни. Пояснення, звісно, не найкраще (мовляв, якби не «настукали» опозиціонери іноземцям — «гра з правилами» зійшла б коаліціянтам із рук), але все-таки правдоподібніше, ніж «листи трудових колективів», на які Литвин намагався зіслатися 24 серпня. Можливо, спікеру просто встигли пояснити, що єдиним трудовим колективом, який оприлюднив напередодні свій лист до керівництва України, були працівники двох інститутів — Міжнародного республіканського і Національного демократичного — штаб-квартири яких розміщені у Сполучених Штатах Америки.

Дуже своєчасна критика

Версію «зовнішнього тиску» відразу ж підхопили. Не тільки в Україні. «Франкфуртер Альгемайне» навіть зробила висновок, що офіційний Київ намагається виправити підмочену репутацію напередодні важливих візитів Януковича на Захід. Мадлен Олбрайт — очільниця ради директорів НДІ — виглядає тепер на справжню «грозу українських президентів». Адже багато хто пам’ятає, як їй вдалося переконати Леоніда Кучму відмовитися від бушерського контракту. Однак тоді вона була держсекретарем, а тепер — просто «попечитель» партійної структури, однак її воліють слухатися.

Ось тільки не тягне ця версія на дуже переконливу. Хоча б тому, що із закону планують прибрати тільки дві — найскандальніші — норми, від яких українській владі насправді більше шкоди, ніж користі. Не кажучи вже про те, що жодні «поради з-за кордону» не можуть переконати Януковича відмовитися від більш масштабної операції — повернення йому президентських повноважень Кучми. На всі стривожені сигнали з Європи і з-за океану на Банковій розводять руками й розповідають історії про найнезалежніший у світі український Конституційний суд, здатний скасувати політреформу навіть всупереч президентській волі. А наслідки ж цього кроку, в будь-якому разі, будуть серйозніші, ніж будь-які гіпотетичні маніпуляції з місцевими виборами.

Схоже, що у випадку з «листом Олбрайт» ми маємо звичайну операцію прикриття. Таку саму, як із поясненням підвищення тарифів на газ для населення непохитною позицією Міжнародного валютного фонду, який категорично відмовився давати кредити Києву без затягування поясів пересічним співвітчизникам. Тепер офіційні профспілки, очолювані депутатом-регіоналом, можуть навіть пікетувати представництво МВФ, вимагаючи від нього «припинити тиск на український уряд», який потай, певно, співчуває простим українцям, що страждають від «виконання грабіжницьких вимог кредиторів». Після критики закону про вибори пікетники можуть виходити й до американського посольства — обурюватися «втручанням МРІ і НДІ у внутрішні справи України». Прогресивні соціалісти, напевно, вже були б на Новопавловській, якби не їхня пряма зацікавленість у пом’якшенні правил місцевих виборів.

Більше опозицій, хороших і різних

Тимошенківці, до речі, вже оголосили, що за поправки, запропоновані Януковичем, не голосуватимуть. Нічого дивного. «Батьківщину» саме норма про заборону «новобранцям» висувати своїх кандидатів цілком влаштовує. Та й від розширення складу виборчкомів бютівцям користі жодної.

Не дивно, що прибічники Тимошенко вже встигли наректи затію Януковича з поправками спрямованою виключно проти БЮТ. І зразу якось забувається, що місяць тому вони таврували ганьбою саме теперішній закон про місцеві вибори. Погрожували навіть оскаржити його в Конституційному суді. Потім, правда, Микола Томенко сказав, що в нинішній КС скаржитися немає жодного сенсу — результат і так відомий. А пропозиції бойкотувати вибори, щоб не легалізувати своєю участю очевидне порушення конституційних норм, бютівці просто... не почули. Справді, який бойкот, якщо влада власноруч «зачищає поле» від новоспечених претендентів на звання опозиціонерів? Про реєстрацію своїх місцевих осередків «Батьківщина» подбала задовго до 2010-го. Були, звісно, проблеми з перереєстрацією там, де керівники організацій змінили політичну прописку, але не такі масові, як того спочатку боялися на Турівській...

Регіонали у приватних розмовах тепер теж зізнаються: голосуючи за норму про «завчасну» реєстрацію місцевих організацій, вони насправді підіграли БЮТ. Хоча й не з власної волі. Головним лобістом скандальної норми був Володимир Литвин. Йому здавалося, що тим самим він підвищує шанси «народників». Не обійшлося, кажуть, і без Балоги. Адже з реєстрацією осередків «Єдиного центру» в бутність Віктора Івановича керівником президентської канцелярії теж проблем не виникало. А після голосування за закон про місцеві вибори Балога надто вже оперативно запропонував створити єдину опозиційну партію на базі «ЄЦ». Що регіонали хотіли отримати натомість — теж таємниця не велика: закон про референдум у редакції, яка дозволяє скасувати політреформу навіть без КС. Тільки не «зрослося» з референдумом прямої дії, довелося відкласти розгляд закону на вересень. А правила місцевих виборів на той час затвердили, і відігравати назад було вже якось несолідно — як тоді здавалося. Адже це те саме що Шуфрича в крісло міністра з надзвичайних ситуацій повернути.

Кажуть, правда, була надія використати єдиноцентристів в іншій ролі. Як спойлера — а простіше кажучи, відбирача голосів у БЮТ у центральних та західних областях, там, де зберігся його вплив на місцеву бюрократію. Так само, як «Свободу» все ще патронують, сподіваючись, що вона поскубе «Батьківщину» в Галичині й на Волині. Андрій Клюєв, а саме його називають куратором місцевих виборів у Партії регіонів, взагалі любить такі «контрстратегії». Тільки за місяць концепція змінилася. «Єдиноцентристи» не продемонстрували ні прагнення, ні можливостей діяти у вигідному для ПР напрямі.

Сергій Тігіпко з Арсенієм Яценюком нині видаються значно кориснішими. А проголосована в липні норма дискримінувала насамперед «Фронт змін» і «Сильну Україну». До спільного меморандуму американських інститутів — із простотою, властивою громадянам США, — навіть додали табличку, згідно з якою закон про вибори «відсіював» 65% тігіпківських і 76% яценюківських осередків. І якщо на голоси «Сильної України» регіонали ще могли розраховувати, то куди підуть бюлетені тих, хто готовий голосувати за «Фронт змін», було зрозуміло і без пояснень. Іти на таку жертву заради амбіцій Литвина, не підтверджених, до речі, соціологією, що її ПР проводить для внутрішнього користування, було б уже занадто. І Янукович вирішив дати задній хід.

Проблеми в тилу

Утім, зводити все виключно до боротьби з БЮТ чи пошуку оптимального спаринг-партнера з «нових опозиціонерів», як це, зі зрозумілих причин, роблять тимошенківці, теж не варто. Оскільки проблеми з використанням скандального закону виникли... і в самій Партії регіонів. Виявилося, що бравурні звіти про створення осередків ПР у всіх населених пунктах країни містили знайомі ще з радянського життя приписки. Опоненти мовчати не стали — відразу ж повідали світові, що, за їхніми даними, управління юстиції в масовому порядку переписують свідоцтва про реєстрацію місцевих організацій «партії влади», аби було від кого висувати потрібних кандидатів. Потім з’ясувалося, що там, де організації існують не тільки на папері, за вплив у них найчастіше відчайдушно конкурують відразу кілька впливових фігур, отже, є реальні шанси отримати альтернативні списки кандидатів, легітимність яких ще доведеться доводити.

Ні вміння, ні часу для пошуку компромісів у більшості випадків у регіоналів немає й не передбачається. Тому «гасити конфлікти» кинулися звичними адміністративними методами. Губернаторів, чиновників рангом нижчих, а також рекрутованих у ряди ПР досі безпартійних мерів зобов’язали очолити відповідні партосередки і перетворити їх на «справжню партійну машину». Відтак на конкуренцію, яка вже вкоренилася, повсюди нашарувалися нові конфлікти — між «старою партійною гвардією» і «новоприбулими варягами». До чого це може призвести — продемонстрували вибори в Ізмаїлі, який уже отримав горде звання «Мукачеве на Дунаї». Щоб задавити внутрішньопартійну фронду, деякі губернатори розпочали перереєстрацію місцевих організацій — і їм на перешкоді стала норма чинного закону про місцеві вибори. Нинішні поправки, зрозуміло, всіх проблем не вирішать, але як мінімум полегшать оргроботу традиційними для ПР методами.

Ну, а заодно ініціатори коригування виборчого закону ускладнили життя тим, хто вже витратив сили, час та фінанси на пристосування до чинних правил гри. Адже багато кандидатів уже встигли змінити партійну прописку, а політичні сили — домовитися про включення «своїх людей» у списки мало кому відомих, зате вчасно зареєстрованих партій. За торговців таким «партійним повітрям» можна тільки порадіти, а покупцям — порадити наступного разу бути передбачливішими. До речі, за інформацією із цілком надійних джерел, лобісти поправок від самого початку пропонували скасувати не тільки норму про «завчасну реєстрацію», а й заборону на висування кандидатів від блоків. Проте в остаточний варіант змін до закону ця пропозиція не потрапила. Чи, може, «поки що не потрапила»?

Основний інстинкт

З іншого боку, ентузіазм, із яким на Банковій взялися за переписування правил гри за два місяці до голосування, — не так від хитрощів, як від безсилля. Не треба мати премудру голову, щоб розуміти: хоч як переставляй речення в чинному законі, хоч які норми скасовуй — юридична механіка не дасть їм стовідсоткової гарантії успіху. Результати виборів, навіть за найбільш недемократичним законом, врешті-решт залежать від настрою виборців. Поліпшити його з допомогою законодавчих ініціатив нереально. А що робити з головною проблемою — близьким і, як з’ясувалося, абсолютно неминучим підвищенням тарифів — президентські канцеляристи й урядові радники так і не придумали. Поки що доводиться сподіватися, що місцеві вибори відбудуться раніше, ніж виборцям остаточно зіпсують настрій нові платіжки.

Правда, обрані під кінець літнього настрою мери та депутати навряд чи стануть брати на себе відповідальність за розв’язання тарифних проблем. Адже ціни вирішили підвищити ще до їх обрання, і не на місцях, а в Києві. Та й переобиратимуть їх тільки через чотири-п’ять років. Можна, звісно, сподіватися, що важелі впливу на місцеву владу президент отримає від Конституційного суду. Історичне рішення у справі про політреформу обіцяють ухвалити саме в листопаді. Тільки чим більше повноважень зосередить у своїх руках очільник держави, тим очевиднішою буде його вина за стан країни та стан пересічних громадян. В очах цих-таки громадян.

Віктору Януковичу, звісно, може здаватися, що, концентруючи владу у своїх руках, він стає «господарем гори». Мабуть, це справді захоплює — відчувати, що від тебе залежить доля навіть не окремої людини, а всієї країни. Тільки досвід попередників підказує — чим більше президент захоплюється колекціонуванням повноважень, тим більше він стає схожим на «лісового царя». Стурбованого лише одним — щоб його царствена колекція не перейшла до іншого. На країну може просто не вистачити ні часу, ні сил.