«ТРУБА» — УКРАЇНСЬКІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Цю статтю я хотіла б розпочати словами щирої вдячності Президентові України Леоніду Кучмі. Нарешті, вперше, напевно, за всю історію свого правління, він таки супроводив звичні туманні декларації про добрі наміри та свої абстрактні побажання конкретними й гранично відвертими діями. Я маю на увазі його послання Верховній Раді «Європейський вибір» і те, як цей вибір реалізується в санкт-петербурзьких домовленостях із президентом Путіним та канцлером Шрьодером щодо спільного газотранзитного консорціуму.

Завдяки такій чіткій координації заявлених планів і конкретних дій я особисто дізналася багато нового й зрозуміла, як часто в житті помилялася.

Я, приміром, наївно гадала, що інтеграція в Європу означає насамперед більш вільний доступ до її ринків, зняття з українських експортерів принизливих квот і обмежень.

Я також не менш наївно гадала, що стратегічне партнерство з Росією, про яке з кожного приводу, а то й без такого, говорить Президент, означає більш вільний доступ до її сировинних ресурсів, у тому числі, зокрема, спільний їх видобуток і реалізацію.

Як же я помилялася! Виявляється, інтеграція з Заходом і партнерство з Росією означає зовсім інше — прямий і безпосередній допуск зарубіжних інстанцій, хай і дуже шанованих, до управління українськими стратегічними об’єктами.

Мої оплески президентові Росії та канцлеру Німеччини. У Санкт-Петербурзі вони продемонстрували нам яскравий приклад того, як треба ставитися до власних національних інтересів, як нав’язувати їх іноземним партнерам, нічого, по суті, не пропонуючи натомість.

Мої овації людям, які неоколоніальну по суті формулу: «Нам чужого не треба, нам вашого вистачить» змогли видати за «європейський вибір України».

Раніше я, знову-таки, наївно вважала, що «консорціум» — це насамперед об’єднання інтересів. Якщо, приміром, «Газпром» спільно з Ruhrgas’ом створює своїх «дочок» у Європі й бере участь у спільних прибутках від збільшення продажів, якщо Ruhrgas купує значні пакети акцій «Газпрому» і отримує прибутки від зростання видобутку — все це, безумовно, об’єднання інтересів. Ось це справді консорціум! Та якщо Україна, яка не бере участі ні в російському видобутку, ні в європейських продажах енергоресурсів, фактично віддає управління своїм газовим транзитом і свій стратегічний менеджмент російській та німецькій стороні — можна запитати, де тут її інтерес? І тоді що це за «консорціум»?

Власне, приводи (а не причини), під якими наші стратегічні партнери наполягають на створенні такої газової конгломерації, добре відомі. Зарубіжні й вітчизняні ЗМІ останніми роками виконали колосальну роботу з нав’язування українському суспільству, а, точніше, українській еліті, і світовій аудиторії зовсім не безсторонню і по суті своїй корисливу точку зору Європи та Росії на ситуацію з ГТС, її перспективи й способи ефективного використання.

Оскільки це принципово важливо, зупинюся докладніше на найпопулярніших російсько-європейських (перепрошую за це ще незвичне словосполучення, яке свідчить, що поки ми глибокодумно розмірковуємо про «європейський вибір», Росія з Європою вже спільно роблять гроші) аргументах, а, точніше — міфологемах.

Міфологема перша. Стверджується, зокрема, що, мовляв, наші магістральні газопроводи морально та фізично зношені і невдовзі на них слід очікувати масштабних аварій. Стверджується також, що в майбутньому Європа потребуватиме дедалі більше російського газу, при тому що технічний потенціал існуючої ГТС вже вичерпаний. А оскільки сама Україна не має коштів на розвиток газотранспортного комплексу, їй було б вигідно віддати його в управління тим, у кого гроші є.

Міфологема друга. Вона має ніби дві назви: одна для, так би мовити, офіційного вжитку, і називається вона трохи незграбно — «несанкціонований відбір російського газу Україною»; друга ж її назва — простіша, енергійніша та зрозуміліша: «Україна краде російський газ, експортований у Європу».

Суть цього блоку аргументів випливає із самих назв: мовляв, потрібне спільне управління, оскільки без німецько-російського нагляду українська сторона постійно відчуватиме спокусу трохи газку вкрасти.

Міфологема третя. Мовляв, необхідно терміново домовлятися з Росією на будь-яких умовах, включно зі створенням спільного консорціуму. Інакше наш «старший брат» зовсім розсердиться на необов’язкових, некомпетентних і нечистих на руку українців і пустить нову трубу в обхід території України через більш поступливу Білорусь і більш обов’язкову Польщу.

Ось такі, якщо перераховувати дуже коротко, наводяться основні аргументи або, як я сказала, по суті, міфологеми на користь консорціуму.

Тепер я зупинюся не на міфічному, а на справжньому стані справ.

Правда тут полягає в тому, що вся ця нібито струнка система аргументів — чистої води ошуканство, потрібне для того, аби схилити Україну до шкідливих для неї самої довгострокових рішень.

Перше, що стосується стану магістральних труб, то цілковитим міфом є твердження, буцімто трубопроводи перебувають у незадовільному технічному стані. Насправді запас міцності, з яким їх будували за радянських часів, у кілька разів перевищує міжнародні стандарти. Досі на українській ГТС не було масштабних аварій, які призвели б до припинення роботи її ключових сегментів. І сьогодні про жодні серйозні технічні загрози газовому транзиту говорити не доводиться.

Звичайно, було б нерозумно стверджувати, що з магістральними газопроводами все насправді на 100 % о’кей, точніше, зер гут. Експлуатація технічного комплексу таких величезних масштабів завжди поєднана з різними об’єктивними і суб’єктивними ризиками, така інфраструктура потребує серйозного фінансування, постійного відновлення та оптимізації, їй, зрештою, необхідний високопрофесійний та ефективний менеджмент. Проте це зовсім не аргументи на користь створення консорціумів, концесій та інших способів позбавити Україну суверенного права управляти ГТС. Адже щоб задовольнити всі ці умови, цілком вистачить наших власних ресурсів. Тут нам не потрібні ні товариш «Газпром», ні Her Ruhrgas. Ми могли впоратися раніше, впораємося й тепер.

І неправда, що для подальшої експлуатації магістральних труб Україні потрібні якісь величезні інвестиції, яких нізвідки отримати. Давайте порахуємо. На обслуговування комплексу, заміну застарілого обладнання, модернізацію та нарощування потужностей ГТС із верхом вистачає $500 млн. щорічно (за оптимізованими оцінками — $350 млн.). Багато? Проте валовий дохід від прокачування газу через нашу територію становить насправді $2,5 мільярда щорічно. Тобто, якщо не красти, ніщо не заважає Україні підтримувати оптимальний стан ГТС ще багато років тільки з прибутків від транзиту.

У цьому зв’язку чистим знущанням треба визнати обіцянки, які Німеччина й Росія — зауважте, стратегічні партнери України, надія й опора її багатовекторності — дають у плані прийдешнього інвестування газового консорціуму. Берлін планує в найближчі десять років залучити на реконструкцію нашої ГТС близько $17,5 млрд. Не треба бути ні ракетником, ні бухгалтером, щоб полічити: ця нібито величезна сума, як мінімум, на $7,5 млрд. не дотягує до валового доходу ГТС за той самий період. При цьому нам доведеться платити за користування таким величезним кредитним ресурсом, та й матеріально-технічні ресурси для такої глобальної реконструкції нам напевно запропонують купити в Росії або Європі. Дарма що ціни значно перевищуватимуть наші рідні, вітчизняні. До речі, все необхідне для реконструкції ГТС виробляється тут, в Україні, українськими заводами. Правда, витончено? Нам пропонують рефінансувати у ГТС наші ж гроші, і хочуть на цьому ще й пристойно заробити.

Тепер щодо перебоїв у транзиті й «крадіжок» європейського газу.

Я як колишній віце-прем’єр, який відповідав за цей напрям, беруся стверджувати, що всі ці звинувачення абсолютно голослівні. Так звані несанкціоновані відбори здійснювалися за рахунок обсягу газових поставок, що призначалися Україні в обмін на використання магістральних труб, а не на шкоду західним споживачам. Причому дисбаланс у розрахунках між українською й російською стороною, як я вважаю, закладався задовго до мого приходу в уряд і робився мало не спеціально і з відома київської та московської влади. Та це окрема тема.

Що ж до недопостачань у Європу, то цього не було ніколи! У кожному разі, я не знаю прикладу, коли хоча б десять кубічних сантиметрів газу не дійшли від російських постачальників європейським споживачам.

Давайте просто тверезо поміркуємо. Гадаю, після Югославії ніхто не сумнівається, що, у разі виникнення бодай якоїсь загрози транзитові газу в Європу з вини України, НАТО і ЄС застосували б стосовно нас настільки жорсткі заходи, що напевно країна вже давно жила б при новому президентові (і може, справді слід пошкодувати, що наші хапуги так і не переступили газового порогу жадібності і, як завжди, обмежилися крадіжками у власної країни).

І, нарешті, третє. Гучні погрози Росії побудувати обхідну трубу через Білорусь та Польщу треба вважати чистим блефом. По-перше, за обсягом прокачування газу (30 млрд. куб.) вона не йде в жодне порівняння з українською ГТС, яка нині пропускає 120 млрд. куб. на рік, а в потенціалі здатна пропускати значно більші обсяги (170 млрд. куб. на виході).

По-друге, ця гілка в принципі не може вважатися альтернативною, оскільки розрахована на газ із ще не освоєного Ямальського родовища, на освоєння якого, до речі, у «Газпрому» сьогодні взагалі немає грошей. Та й на будівництво обвідного газопроводу теж. Заходу всі ці ігри в обхідні маршрути не подобаються, оскільки це призведе до невизначеного подорожчання газу, а в Європі ніхто не погодиться на нове підвищення цін на газ через невміння Росії налагодити паритетний діалог з Україною.

Гадаю, вже навіть ці поверхові розрахунки демонструють справжні причини, з яких Німеччина та Росія прагнуть фактично втягнути Україну в газовий консорціум.

Для того, щоб максимально спростити картину, я спробую показати її у вигляді шкільної задачки з підручника третього класу. Отже, торговець полуницею дядечко Герхард і виробник її дядя Володя, змовившись десь на базарі, вирішили заощадити на перевезенні. Питається, що для цього потрібно? А потрібно лише, щоб вони запропонували шоферу дяді Льоні вступити з ними в «консорціум», тобто віддати їм «в оренду», а точніше — в безплатне користування, свій автомобіль. Відповідь: тепер дядя Володя заощаджує на транспортних послугах, дядечко Герхард — на остаточній ціні, а бензин для дяді Льоні, який тепер шоферуватиме фактично безплатно, вони спільно купують на гроші з прибутку, який до цього отримував дядя Льоня. Така ось виходить дитяча задачка із зовсім не дитячими наслідками.

Давайте їх уточнимо. Українська ГТС — це унікальний, єдиний за масштабами інфраструктурний комплекс на території СНД, чия вартість ніяк не нижча $30 млрд.

Завдяки ГТС Українська держава задовольняє до 50% своїх потреб у природному газі, значно знижує його ціну для вітчизняних споживачів, тобто, в остаточному підсумку, дозволяє триматися на плаву не тільки нашим злиденним бабусям, які отримують мізерну пенсію, а й основним галузям промисловості. Нагадаю, державний бюджет України щорічно може отримати від транзиту майже чверть його дохідної частини.

Нікуди не дінешся, сьогодні газова труба — головна годувальниця України. Більше того, за існуючої системи господарювання країна давно б уже «вилетіла в трубу» і розпалася б на частини, задихнувшись у зашморгу енергетичної кризи, якби не вона, рідна. Отож можна впевнено стверджувати, що без ГТС не було б, очевидно, і української незалежності. І в мене є великі сумніви, чи можна її зберегти, погодившись на газовий консорціум.

Більше того, ми повинні чітко усвідомлювати, що, крім економічних дивідендів, ГТС дає і значні політичні, «розміри» яких, до речі, постійно зростають. Завдяки їй Україна посідає одну з ключових позицій у європейській системі енергозабезпечення, а отже, і загальної безпеки Європейського Союзу.

Тільки через стратегічний характер української газової «труби» країни — світові лідери змушені повсякчас підтримувати діалог з офіційним Києвом, попри клептократичну, глибоко антинародну по своїй суті владу й економічний, вибачте, бардак. В умовах військово-політичної кризи, яка нині поглиблюється на Близькому і Центральному Сході, коли під загрозою опиняється значна частина джерел постачання Європи енергоносіями, цінність української газової труби неможливо переоцінити.

Без жодного перебільшення — ГТС є однією з основних гарантій нашої національної безпеки, адже ні ЄС, ні Росія, ні США ніколи не погодяться з таким розвитком подій, який поставив би під сумнів стабільну роботу головної енергетичної артерії континенту.

Останнім часом народні депутати нерідко активно «піарять» у своїх ЗМІ гасло: «До Європи разом із Росією». Оскільки ж поки що Москва просочується на Захід переважно крізь газові й нафтові труби, які проходять нашою територією, точніше гасло того ж таки Деркача має звучати так: «До Європи крізь Україну». Майже хворобливий інтерес московської бюрократії до ГТС добре відомий — для «Газпрому» газотранспортна система України є ключем до західних поставок, до величезних доходів, до економічного розвитку взагалі. І він, природно, на багато що, а точніше — майже на все готовий, аби тільки прибрати «трубу» до рук спільно зі своїми західними партнерами.

Не забуватимемо й про те, що саме наш газотранспортний комплекс здатний у майбутньому стати ключовою ланкою альтернативного Росії каналу газопостачання Європи з Ірану і Середньої Азії, і про те, що розвіданих промислових запасів природного газу у світі вистачить років на 50—60, отож уже скоро, за умов глобального дефіциту, ціни на нього почнуть зростати величезними темпами.

Тому прагнення російського газового лобі так чи інакше встановити контроль над українською «трубою» цілком зрозуміле. Більше того, це приклад для нас, як треба боротися за свої національні інтереси. Та зовсім незрозуміло, навіщо це нам.

З огляду на разючу асиметрію українсько-російських торгових відносин, зростання експансії російського капіталу в нашій економіці, здавання «старшому братові» магістральних трубопроводів — це справжній, як я вже казала, вирок українській незалежності: і економічній, і політичній.

Хоч як антипатріотично це звучить, але «труба» — це на сьогодні єдина серйозна геоекономічна (і геополітична!) перевага нашої держави в європейському регіоні. Решту ми втратили, нових поки що не створили. Тому втрата контролю над нею цілком порівнянна з втратою державного суверенітету. Я переконана, що газовий консорціум — це прямий шлях до державно-політичної маргіналізації України.

І річ тут не лише в тому, що, вступаючи в консорціум, ми втрачаємо право «газового вето». Наслідки будуть набагато масштабнішими. Згадаймо хрестоматійну історію експлуатації Суецького та Панамського каналів. (Українська ГТС — це теж щось на кшталт «газового суецу» чи «трубопровідної панами»). Подумаймо й про те, що вже давно словом «панама» у світі називають будь-яку великомасштабну аферу і що, де-факто погоджуючись передавати іноземцям в управління частину своєї території (а ГТС — це не тільки операторська служба, а й тисячокілометрова смуга відчуження), ми тим самим визнаємо пріоритет чиїхось національних інтересів на своїй землі.

Втрачаючи суверенітет над супероб’єктом такого значення і таких масштабів, Україна значно обмежує власну незалежність, дає чудову нагоду для подальшого масштабного втручання у свої внутрішні справи під приводом захисту прав та інтересів консорціонерів. Якими вони, ці інтереси, будуть через 5—10 років, сьогодні не передбачать ні Глоба, ні творець епохальних програм «Україна-2010» та «-2020» Пустовойтенко, ні будь-хто ще.

Санкт-петербурзька угода — це ще один гіркий плід незграбної та безвідповідальної «багатовекторності», у ритмі якої нинішній режим уже багато років теліпається між Заходом та Москвою. Ми свідки того, як знову — чи через нерозуміння, чи через корисливість — правляче угруповання позбавляє український народ, державу левової частки доходу від найприбутковішого сектора національної економіки в обмін на абстрактні вигоди та примарні перспективи співробітництва.

А до речі, у чому вони, ці перспективи та вигоди? Їй-богу, не розумію. Правда, В.Ющенко у своїй звичній дохідливій та розважливій манері заявив (після поїздки до гостинної Німеччини, зрозуміло), що консорціум — «це імплементація до енергетичного ринку Європи», що в такий спосіб «українська газотранспортна артерія стає складовою енергетичного ринку Європи». Проте тоді чому не піти далі й не сказати, що завдяки консорціуму Україна стає також учасником «імплементації» до природного газу на території Росії? Одна заковика — з позицій економічної логіки (та й звичайної людської) брати участь у якомусь економічному підприємстві (у торгівлі полуничкою або в її збиранні) — це насамперед брати участь у розподілі прибутку від нього, який значно збільшився внаслідок об’єднуючого ефекту.

Україні ніхто не запропонував і, можете бути впевнені, не запропонує, за умовами консорціуму, отримувати частину прибутку «Газпрому» або Ruhrgas’а від видобутку чи продажу енергоносія. Нам пропонують інше — в обмін на сумнівні інвестиції віддати в управління транзитну артерію. І все — чистої води «Панама»! У зв’язку з цим хочеться порадити тим, хто із захватом підтримав цей проект — українську вишиванку берегти не в скрині, а носити в серці. За «сподобатися» Європі, зокрема Німеччині чи Росії, платити Україною — це амплуа шофера Льоні (із дитячої задачки). І в цій електоральній ніші іншим національним лідерам буде з «шоферами» тісно.

Що там говорити про довгострокові втрати — негативні економічні наслідки газового консорціуму Україна відчує найближчим часом. Висновки експертів однозначні: нас очікує насамперед серйозне зменшення доходів у бюджет. А це, ніколи не зайве зазначити, — пенсії, соціальні виплати, зарплата бюджетників, витрати на науку, медицину, національну оборону, одне слово — все те, що у своїх програмах, деклараціях та виступах Президент, уряд, депутати обіцяли відтепер лише підвищувати. Цікаво, з яких доходів? Чи в цій країні хтось вірить тій оптимістичній звітності, якою уряд безсоромно прикриває страмний стан економіки?

По-друге, слід очікувати значного підвищення цін на енергоносії для вітчизняних споживачів. З огляду на крайню енергоємність основних галузей української промисловості, визначальну роль ціни енергоносіїв у собівартості продукції тієї ж таки металургії — нашої експортної надії та опори, в умовах газового консорціуму Україні слід боятися нового промислового обвалу. Далі по ланцюжку — інфляція, фінансовий колапс, дефолт, соціально-політична криза, розпродаж за борги решток держвласності — тієї ж таки ГТС, але вже тепер у рахунок нових боргів тощо.

Хочу запитати численних депутатів-підприємців, у тому числі тих, хто вже сьогодні згоден взяти під козирок і ратифікувати угоду про консорціум, чи усвідомлюють вони катастрофічні наслідки цих рішень — хай не для всієї країни, а бодай для власного бізнесу? Полічіть фінансові втрати заводів, які «маєте», і подумайте. Може статися, що при значному підвищенні цін на газ і майбутньому дефіциті його жодні галузеві експерименти вам невдовзі не знадобляться і таки доведеться задешево здавати заводи іноземцям — тим-таки росіянам або німцям.

Найцікавіше, що народ України виявився й у цій ситуації мудрішим за своїх привілейованих обранців. Проведені нами минулого тижня соціологічні дослідження свідчать, що 55% опитаних простих людей виступають проти ідеї консорціуму як спроби обмеження нашої економічної незалежності. І тільки 5% підтримують цю ідею.

Можна, звісно, запитати: а чому ж мовчить наш парламент, наш, так би мовити, «пташиний базар», який гомонить з будь-якого, навіть незначного приводу? Чому ми не чуємо глибоких аналітичних або просто обурених виступів народних обранців із цього приводу?

І тут мені згадується стара реприза геніального Аркадія Райкіна. Одного разу він вийшов на головну українську сцену в дорогій шапці, у розкішній шубі й з двома «авоськами», повними різноманітного тодішнього дефіциту: ковбас, банок з ікрою тощо. І так він мовчки стояв на сцені хвилин десять. Мовчав і зал. І тоді Райкін вигукнув зі сцени: «Те, що я мовчу, — зрозуміло, але чого ж ви мовчите?»

Чи не тому мовчить наша еліта, як у рот труби набравши, що хтось її посилено «впакував» уже сьогоднішніми «дефіцитами», змусив бути безсловесним і мовчазним співучасником економічної й політичної трагедії, яка розігрується на наших очах?