«Я не вірю в екзит-поли, — ошелешив журналістів у серпні 2004-го Віктор Янукович. — Це нові сучасні технології, що будуть уперше в Україні випробовуватися. І як ними маніпулювати, ми не знаємо». Опоненти тоді на повну силу кепкували з кандидата в президенти, нагадуючи, що на той час опитування на виборчих дільницях проводили в країні шість років. Як мінімум. Але в чомусь Янукович був щирим — для нього особисто і для його однопартійців такі дослідження тоді були справді незвичними й незрозумілими. Як дотепер надто екзотичною для регіоналів залишається технологія тіньового уряду. Нехай навіть сам Янукович майже місяць ходить в «опозиційних прем’єрах». А, втім, ідея ця в Україні має навіть давнішу історію, ніж екзит-поли.
Навіть побіжний перегляд газетних підшивок дозволяє поділитися невеличким відкриттям. Уперше про те, що непогано було б мати тіньовий Кабмін, заявив... Леонід Кучма. Відразу ж після свого обрання президентом. Тоді його вважали демократом і борцем з «комуністичною» Верховною Радою. Можливо, тому ідею підтримав навіть лідер «конструктивної опозиції» В’ячеслав Чорновіл. Через кілька років уже сам Чорновіл висунув таку ініціативу. Тоді прем’єром був Лазаренко. Як зауважив один із вітчизняних медіаменеджерів, у разі здійснення проекту картина напевно була б яскрава: Чорновіл — у «тіні», Павло Іванович — на світлі, весь у білому...
Потім, щоправда, сталася відставка прем’єра, і вже він, у статусі опозиціонера, втілив ідею в життя. Точніше — сформував персональний склад першого вітчизняного тіньового Кабміну. Ось тільки очолив його не сам Павло Іванович, а Юлія Тимошенко — тоді ще зовсім нова зірка української політики. Зірка зійшла швидше, аніж розраховував Лазаренко. Тіньовий уряд у цілому нічим особливим і запам’ятатися не встиг, та от для Юлії Володимирівни її опозиційне прем’єрство стало кроком до чаювань із Леонідом Кучмою, розриву з «Громадою» і реального віце-прем’єрства 2001-го.
Відтоді тіньова ідея стала сприйматися виключно як технологія потрапляння до владної обойми. Щось подібне відбулося, скажімо, із «комітетом-2005», створеним есдеками перед виборами 2002 року. Навряд чи автори ідеї підозрювали, що саме станеться 2005-го і які проблеми доведеться розгрібати їхньому однопартійцеві Нестору Шуфричу ще два роки по тому. Але технологія загалом була виграшною — хіба що про сам комітет після призначення Віктора Медведчука главою президентської адміністрації благополучно забули. Про ідею тіньового уряду в травні 2002-го згадав Михайло Бродський, а у червні — усе та ж Юлія Тимошенко, але ініціатива швидко заглухла. Почалися великі президентські перегони, під час яких називати конкретні прізвища потенційних членів уряду було просто недоцільно — тільки на хвилину уявіть, скажімо, що Ющенко повідомив, хто саме буде міністрами в його першому післяреволюційному Кабміні. Додало б це йому голосів чи ні?
Зате, починаючи з 2005-го, ідею тіньового уряду озвучували всі кому не ліньки. Спочатку Медведчук, потім Янукович, після своєї відставки з поста прем’єра — Тимошенко, після виборів 2006-го Євген Кушнарьов і Роман Зварич, після обрання Мороза спікером — Микола Катеринчук, після створення уряду Януковича — Сергій Поліщук. Потім Тимошенко надала ініціативі законодавчої форми і домоглася-таки ухвалення закону про опозицію (в першому читанні) голосами БЮТу й антикризової коаліції. Але до формування власного опозиційного уряду у бютівців руки не дійшли. Втілити ідею на практиці — не від хорошого життя, звісно, — довелося все ж таки регіоналам.
Щоправда, тіньовим свій кабінет вони називати затято відмовляються. Чому — пояснив Микола Томенко. Свого часу він теж не хотів бути тіньовим міністром, щоб не виникало аналогій із тіньовою економікою, світовою закулісою чи, крий боже, із партизанами-сепаратистами, які теж дуже люблять створювати паралельні структури влади в підпіллі. Словосполучення «тіньовий уряд», по суті, прижилося тільки в Сполученому Королівстві й країнах, що скопіювали свою політичну систему з британської. В Японії, скажімо, його воліють називати наступним урядом, а у Франції — контрурядом або «фантомним кабінетом». Утім, в обох цих країнах йдеться радше про експеримент, а не традиції. Скажімо, «контруряд» створювали виключно французькі соціалісти і тільки двічі — 1966-го і... 2007-го. Тож українці у цій справі можуть навіть дати гордим галлам фору.
Люблять грати в тіньові уряди і наші сусіди. Але й у Росії, і в Білорусі, і в Азербайджані опозиція багато в чому маргінальна і практично не має реальних шансів у доступному для огляду майбутньому посадити тіньових міністрів у справжні крісла. Тому й вигляд мають ці тіньові кабінети бутафорський.
Опозиційний уряд вітчизняних регіоналів теж поки видається віртуальним, але з іншої причини. Він просто... не діє. Зрозуміло, позначається чинник різдвяних канікул, і структура тільки формується. Але ті ж проблеми й у діючого Кабінету Тимошенко, а він устиг розгорнути таку бурхливу діяльність, що викликає напади ревнощів навіть у союзників. І це при тому, що в опозиції поле для маневру за визначенням значно ширше. Як ви гадаєте, скільки за останній місяць зробив заяв британський тіньовий прем’єр і його тіньові міністри? Просто порівняйте зі статистикою виступів Януковича. Я вже не кажу про зміст.
Чи багато ви чули, скажімо, виступів опозиційного міністра внутрішніх справ Миколи Джиги або тіньового міністра транспорту Василя Козака? А либонь приводів для заяв хоч відбавляй. Чи побачили ми альтернативні пропозиції Інни Богословської з питань податкової політики? Ні, її похвальні відгуки про Казимира Малевича і Володимира Крайнєва я чув. Але ж в опозиційному кабінеті вона працює не міністром культури, це місце вакантне, оскільки його притримують для тих, хто захоче приєднатися до опозиційної ПР. Нестор Іванович теж не мовчить, але він здебільшого критикує позицію спікера Яценюка з питань НАТО, а не стратегію МінНС. У Костянтина Грищенка інші проблеми — із його заяв не зовсім зрозуміло, чим узагалі позиція Партії регіонів відрізняється від лінії офіційного МЗС. А либонь функція тіньового міністра полягає саме в цьому, а не в демонстрації професійної солідарності дипломатів.
Утім, ні рядових членів опозиційного уряду, ні його керівника така ситуація не бентежить. Більше того — всіляко розрекламоване засідання біло-синього кабінету, призначене на середу, просто перенесли. Поки до 23 січня. А там, мовляв, видно буде. Схоже, регіонали так до кінця і не зрозуміли суті британського ноу-хау, яке полягає не в статусі тіньових міністрів, а в їхній діяльності. Або заковика із самою діяльністю, якою власники віртуальних портфелів і не думали займатися, покладаючись на те, що вже саме призначення на «пост» гарантує і потрапляння в наступний парламент (як мінімум), і призначення у разі перемоги в справжні міністри (як максимум)? Є, щоправда, й третя версія. Янукович нібито все ще не вірить, що його опозиційність надовго, і з надією придивляється до того, що відбувається у взаєминах Ющенка і Тимошенко. І, як виявилося, надії не позбавлені підстав.
До 15 січня журналісти жартували: тепер новин буде більше, оскільки урядів у країні вже не один, а цілих два. Минулого вівторка стало зрозуміло, що кабмінів буде навіть не два, а три. Президент зібрав у себе фракцію «Нашої України», щоб провести роз’яснювальну роботу, покласти на депутатів відповідальність за представників їхньої фракції в уряді («А у нас є свої представники в уряді?» — нібито упівголоса спитав один із присутніх, але президент запитання не розчув) і заодно оголосити: відтепер міністри «від «НУ—НС» і президента» будуть щільно координувати свою діяльність між собою, а модератором буде... Юрій Єхануров. Новина виявилася неприємною не лише для Юлії Тимошенко, а й для Віктора Балоги, з яким у Єханурова стосунки напружені ще з часу передвиборної кампанії. Зате тепер журналісти можуть на повну силу жартувати, що прем’єри в нашій країні колишніми не бувають. Вони або повертаються у своє крісло (перевірено двічі), або стають тіньовими, або — на крайній випадок — очолюють «паралельний» кабінет. Підтверджуючи мимоволі стару приказку про двох українців і трьох гетьманів.
Звісно, така тенденція керівникові «справжнього» уряду подобатися не може. Хоч би яким було його (її) прізвище. «Прем’єр не може очолювати Кабмін, всередині якого існує тіньовий уряд або яким керує «паралельний» уряд», — обурювався Віктор Ющенко... 4 листопада 2000 року. Під тіньовим кабінетом тодішній прем’єр розумів міністрів, призначених безпосередньо Леонідом Кучмою, зокрема й нинішнього «вугляра в опозиції» Сергія Тулуба. Під паралельним — Ющенко вважав РНБО і президентську адміністрацію Кучми. Опозицію, як бачимо, тоді й до уваги не брали. Авторитарний режим усе ж таки. Через п’ять років президентом став уже сам Ющенко. Настала черга Юлії Тимошенко скаржитися на «паралельні структури». Причому не стільки на «нашоукраїнську ланку» у Кабміні (якщо пам’ятаєте, була й така, «піонервожатим» був чи то Безсмертний, чи то Зварич), скільки на Радбез на чолі з Петром Порошенком. Закінчилося все скандалом на весь світ, відставкою керівників обох структур і поверненням у владу біло-синіх. Після чого настав черговий період обіймів і клятв про те, що уроки враховано, і на старі граблі ніхто не наступатиме.
Про нові граблі завбачливо говорити не стали. І тепер із чистим сумлінням паралельний центр влади ліплять не з РНБО, а в самому Кабміні під прискіпливим поглядом СП. Водночас намагаючись обрізати повноваження прем’єра з допомогою нової редакції закону про Кабмін. Неважко уявити, яку реакцію це викликало у самої Тимошенко. Але пильні очі працівників секретаріату відразу ж виловили в програмі уряду крамольну думку про те, що запропонований президентом закон ще раз підкоригують. Ющенко навіть особисто зустрівся із Тимошенко, щоб поставити ультиматум у стилі «ані кроку назад».
Водночас чарівним чином завис у повітрі цілий пакет нових призначень, підготовлений прем’єром. За одними даними — на Банковій вирішили просто продемонструвати, хто в хаті хазяїн, за іншими — союзники просто не знають, як протидіяти розсадженню Юлією Володимирівною «своїх людей» на ключових постах. Кадрова політика в Україні завжди нагадувала гру в китайські шашки, більш відомі у нас під японською назвою «го». У ній головне завдання розставити всі свої фігури так, щоб зайняти якомога більше простору й надійно оточити шашки суперника. Та коли людей Віктора Януковича легко вираховували за «донецькою» пропискою, то Тимошенко схопити за руку виявилося складніше. До того ж Юлія Володимирівна — справжній гросмейстер перевербовування. Всі пам’ятають, як її перший уряд, де спершу бютівців зовсім не було, за кілька місяців перетворився ледь не на особисту гвардію Тимошенко. Та й Віталія Гайдука з Валерієм Хорошковським ще рік тому називали надійною опорою Ющенко в РНБО... Тепер у президентській канцелярії підозрюють, що їхнє повернення в уряд — аванс прем’єра перед президентськими виборами.
На страхи Банкової можна було б, звісно, й не зважати. Якби передвиборна логіка кадрових призначень і практичних дій влади не створювала ризику для всієї країни. Країна як ніколи потребує структурних реформ, які, на жаль, не можуть бути безболісними, а політики, сподіваючись заручитися підтримкою виборців, продовжують прописувати їй максимально щадні процедури і препарати, які приносять тимчасове (найбільше — на рік-два) полегшення, але смертельно небезпечні у віддаленій перспективі. І не можна сказати, що вони не розуміють усієї небезпеки затіяної гри й не бачать насування проблем. Тільки за звичкою кивають одне на одного.
На тій же зустрічі з нашоукраїнцями Ющенко згадав і про практично неминуче підвищення в першому кварталі цін на продовольство, і про подорожчання палива. І поскаржився: замість того щоб шукати засоби боротьби з цією бідою, Тимошенко вдалася до популістської гри в повернення вкладів, ще більше розкручуючи інфляцію. Але це не завадило почесному голові «Нашої України» того ж дня зажадати від уряду безумовної реалізації «соціальних ініціатив президента». Які вимагають, між іншим, зовсім не символічних бюджетних витрат.
У цих умовах усі розмови про те, що паралельні структури створюють систему стримувань і противаг популістським устремлінням уряду, видаються розмовами на користь бідних. Не кажучи вже про те, що кількість аж ніяк не гарантує якості. Кажуть, що у семи няньок дитина має навіть більше шансів залишитися без ока. Що вже казати про трьох (чи все ж таки чотирьох?) гетьманів, котрі всі свої сили витрачають на з’ясовування стосунків між собою?