Третя спроба

Проведення дочасних виборів до Верховної Ради є питанням вирішеним, хоч би як хто до цього ставився. Неминучість позачергової кампанії визнали практично всі. Набагато більше суперечок точиться навколо формату майбутньої більшості.

Дедалі гучніше лунають заклики щодо створення так званої «широкої коаліції», тобто політичного союзу «помаранчевих» і «біло-синіх». Лунають навіть попри те, що відбувається в Україні останніми днями. Прихильники цієї ідеї наводять чимало аргументів на користь зазначеного об’єднання. Проте об’єктивний аналіз демонструє, що недоліків у такому альянсі, вочевидь, набагато більше, аніж переваг.

Деякі націонал-демократи, зокрема, починають обережно натякати, що «донецькі» тепер не ті, вони стали більшими демократами, більшими патріотами. Мабуть, із цим можна було б погодитися, проте лише до певної міри. Янукович та його спільники стали більше дбати про національні інтереси, вони дозволяють собі певну жорсткість та непоступливість у стосунках з Росією? Особисто я не став би перебільшувати міру цієї непоступливості. Тим більше що вона має виключно прагматичне, бізнесове коріння. «Дони» не хочуть поступатися російським конкурентам, коли йдеться про приватизацію привабливих підприємств? На це є логічна відповідь: вони самі хочуть бути власниками цих об’єктів. «Регіонали», попри заклики деяких «яструбів» із-поміж них, щиро не прагнуть об’єднання з Росією? Це також можна напрочуд легко пояснити: вони сподіваються, що будуть повновладними господарями незалежної держави, а не дрібними князьками у новій імперії, в ліпшому разі — наділеними декоративними повноваженнями, в гіршому випадку — абсолютно безправними. З цієї точки зору, Янукович, Ахметов, Клюєв чи Колесников, напевно, є чимось на кшталт патріотів. Допоки суто підприємницький інтерес не підкаже протилежного.

Одначе такий, куций, «патріотизм» — досить обмежений. Відвертого небажання Кремля бачити нашу країну в НАТО для представників правлячого режиму (які буцімто є поборниками державних інтересів) цілком достатньо, аби гальмувати нашу інтеграцію до Європи. Вони згодні вперто не помічати тих позитивних наслідків, до яких неминуче приведе членство України у цій організації. Усі вони, на чолі з прем’єром, воліють заплющувати очі на майбутні здобутки у сфері національної безпеки, у царині вітчизняної економіки, не кажучи вже про той позитивний поштовх, який, поза всяким сумнівом отримає все ще не зміцніла українська демократія.

Демагоги з табору «регіоналів» та їхніх посіпак намагаються переконати, що задля участі у північноатлантичній організації достатньо бажання поїхати в будь-яку «гарячу точку». Натомість безпосередня участь у розв’язанні збройних конфліктів є лише одним із напрямів діяльності НАТО. Ця участь неможлива без добровільної згоди самої держави, без політичного рішення керівництва країни. А двері у блок відчиняються не тим, хто має прагнення повоювати, а тим, хто відповідає певним демократичним стандартам — економічним і, перш за все, демократичним. Членство у НАТО, попри базікання «червоних» та «біло-блакитних» талалаїв, означає господарство, побудоване на ринкових засадах, та суспільство, що спирається на громадянські свободи.

Мені можуть заперечити — так, «регіонали» категорично проти зближення України з НАТО, натомість вони всіляко сприяють інтеграції країни до Європейського Союзу. Хіба це не свідчить про наявну еволюцію «донів», хіба це не демонструє прозахідної політичної орієнтації їхніх керманичів? Знов дозволю собі посперечатися.

Перш за все, зауважу, що євроінтеграційні гасла та заклики так і залишаються гаслами й закликами. Стриману прозахідну та проєвропейську риторику вожді коаліції дозволяють собі у закордонних відрядженнях, телеінтерв’ю та інколи — з трибуни Верховної Ради. Задля чого це робиться? Керманичі новітнього злочинного режиму прагнуть подобатися європейським лідерам, вони добре пам’ятають про «невиїзного» Леоніда Кучму, від якого відвернувся увесь цивілізований світ. Вони не хочуть брати приклад із деяких інших пострадянських президентів, котрі розплачувалися за нехтування принципами демократії заблокованими закордонними банківськими рахунками. Бонзи та олігархи не хочуть ризикувати бізнесом, тому й рядяться у європейські шати. Окрім того, вони воліють ввести в оману частину населення, приспати його пильність солодкими балачками про твердість їхнього поступу до ЄС.

Але практично для інтегрування України до європейської спільноти не робиться майже нічого. Аналіз законів, які були ухвалені парламентом і мали б сприяти політичному та економічному зближенню, переконує: коаліціянти цим різновидом законотворчої діяльності переймаються конче неохоче. Усі відповідні нормативні акти приймалися або під тиском опозиції й президента, або в обмін на певні поступки з боку тих-таки опонентів і глави держави. Але і в цих випадках ефект від ухвалення «проєвропейських» законів нівелювався наступним голосуванням за антиєвропейські закони. Або взагалі зводився до нуля через відверте, брутальне ігнорування важливих рішень органами виконавчої влади. Контролюючи уряд та більшість у Верховній Раді, олігархи від політики мають безліч можливостей гальмувати рух України до Європи.

Напевно, очільників олігархічних кланів, яких не бракує ані в Кабміні, ані в парламенті, цілком влаштувало б, якби Брюссель та Страсбург дозволили їм стати повноцінними членами «європейського клубу», не змінюючи при цьому ні авторитарних засад ведення політики, ані злочинних правил ведення бізнесу. Проте годі й думати, що Європа їм це подарує. Ось вони, виконуючи настанови власних PR-менеджерів, і маскують зеківські татуювання з допомогою європейського костюма.

Власне, останнім часом вони не роблять навіть цього. Після виходу президентського указу щодо розпуску політично збанкрутілої Верховної Ради «біло-сині» не приховують відвертої, махрової антиєвропейськості. Заяви майже всіх без винятку вождів «донецького клану», зокрема й коаліції, цілком і повністю розвінчують щирість їхніх, буцімто проєвропейських, прагнень. Такої антизахідної істерії Україна, напевно, не знала з часів СРСР. Це достеменно доводить, що вони не змінилися й не хочуть змінюватися. Крок Віктора Ющенка виправданий хоча б тому, що дозволив нам побачити справжнє обличчя «донів» та їхніх спільників.

Загроза дочасної втрати безкарного царювання швидко позбавила представників режиму здобутих навичок політичного маскування. Визнаю, досвід поразки-2004 дався взнаки — новітні послідовники кучмівської влади опанували мистецтво камуфлювати свої справжні наміри. Їм навіть вдалося ввести в оману деяких єврочиновників, окремих політиків із націонал-демократичного табору, навіть частину електорату, проте, дякувати Богові, незначну.

Дехто помилково увірував, що відтепер олігархи та їхні політичні бригади є затятими поборниками свобод, зокрема свободи слова. Схаменіться, люде! Згадайте символічний вчинок горезвісного Калашникова, за який він так і не був покараний своїми колегами, попри їхні ж гучні заяви. Згадайте, м’яко кажучи, антидемократичні законотворчі ініціативи пана Кисельова та екс-журналістки пані Герман, відверто спрямовані на обмеження свободи слова. Ці, далеко не поодинокі, приклади яскраво свідчать, що «регіонали» лишень пристосувалися до нових умов. Віднедавна вони надають перевагу опосередкованому, прихованому, завуальованому тискові на ЗМІ та журналістів, який від цього не стає менш жорстким і, тим більше, не перестає бути тиском.

До того ж за останні рік-півтора донецькі барони, не афішуючи своїх оборудок, здебільшого через підставні фірми, скупили силу-силенну газет, журналів, телекомпаній та радіостанцій. Інформаційний продукт, що його випускають медіа-філії біло-синіх олігархів, часто-густо подає реальні події у викривленому, інколи — просто спотвореному вигляді. Вони нахабно поширюють відверту дезінформацію, інколи талановито оздоблену.

Це, безумовно, суперечить принципам об’єктивності та неупередженості, що мають бути притаманні справжній журналістиці. Більше того, непомітно для споживачів інформації впливаючи на редакційну політику, нав’язуючи свою точку зору, влада завдає відчутної моральної шкоди. Господарі життя в такий спосіб ламають психіку молодих журналістів, прищеплюють цинізм, розбещують їх грошима з «конвертів». Винагорода за неправедну працю, з їхньої легкої руки, стала незрівнянно вищою за чесно зроблені сюжет, репортаж чи статтю. Ефір та газетні шпальти заполонили замовні або «наїзні» матеріали. Відсоток скандальної, неглибокої, поверхової інформації стає не просто критичним, а відверто загрозливим. Натомість практично зникли серйозні аналітичні розвідки та чесні журналістські розслідування. Робити таке стало невдячною, інколи — відверто небезпечною справою.

Це, мабуть, не так впадає у вічі, як відверте виконання розпоряджень «темників», що було поширене в часи там-того злочинного режиму. Проте сучасна тенденція фактичного звуження свободи слова є ще загрозливішою саме через свою зовнішню «демократичність».

Сперечатимуся я й із тими, хто намагається переконати суспільство, що чинна влада, попри прогнози, не намагається диктувати свою лінію поведінки центральним мас-медіа. Маю достеменну інформацію, що це таки робиться, але, знову ж таки, потай. Чому це не стало очевидною державною політикою януковичів і табачників? Не тому, що вони підхопили «вірус лібералізму», як намагаються твердити їхні захисники. А лише тому, що до цього в них елементарно не дійшли руки. Вони були стурбовані перерозподілом — владних повноважень, фінансових потоків, ласих шматів господарського пирога, землі, нерухомості. Вони переписували під себе законодавство, підлаштовували приватизаційний процес, підкуповували депутатські голоси, необхідні для створення конституційної більшості. До того ж їх зупиняв спротив із боку опозиції, їхню активність гальмувало протистояння з президентом. Але це зовсім не означає, що вони терпітимуть бодай умовну свободу слова довго. Прийшовши до влади знову, вони обов’язково переорють інформаційне поле. Певен, що свобода слова часів Леоніда Даниловича здаватиметься нам дитячим табором відпочинку, порівняно з тим табором суворого режиму, який влаштують високопосадові «авторитети».

Зроблю застереження: я не перебільшую наявного впливу ЗМІ на владу, на політиків і чиновників різних кольорів, різного масштабу та штибу. Так, багато їх навчилися не звертати уваги на критику, ігнорувати попередження чесних журналістів, що лунають дедалі частіше, дедалі гучніше. Проте, як історик за фахом, виходжу з простої, не спростованої світовим досвідом тези — «Наявність свободи слова не гарантує існування чесної влади, але без свободи слова чесна влада неможлива».

Поступка у питанні свободи слова означатиме припинення поступу України в напрямку демократії, поступу, хай, неквапливого, але очевидного. Здавши антидемократичним силам свої позиції без бою, ми змушені будемо їх відвойовувати. Скільки це забере часу, зусиль — хтозна.

Буде особливо прикро, якщо причетними до майбутнього ґвалту виявляться «помаранчеві» політики. З їхньою допомогою «дони» прийдуть до влади найлегше, напевно і надовго. Робити їм такий дарунок — припускатися помилки, що межує зі злочином.

Згадаю ще один аргумент на користь можливої «злуки» синьо-білих та «помаранчевих», що його наводять бранці ілюзій стосовно «еволюції» вождів донецьких кланів. Автори цього міфу стверджують: якщо керівники «помаранчевих» та «біло-синіх» не дійдуть згоди, країна буде розколота остаточно і, можливо, назавжди.

Добре знаючи реалії сучасної політики, маю право стверджувати: цей, штучно створений, альянс гарантовано розколе суспільство, але не по лінії «Схід—Захід», а по лінії «влада—народ». Не тільки тому, що переважна більшість населення по обидва береги Дніпра не зрозуміє й не вибачить своїм обранцям такої зради. Створення так званої «широкої коаліції» освятить міцний союз різнокольорових олігархів, які переділять Україну на власний розсуд. Олігархія запанує, перед цим позбувшись невгамовних «помаранчевих» ідеалістів, а на додачу — ще й надокучливих «біло-синіх» «яструбів». Аби не заважали встановлювати спокій на цвинтарі надій.

Такий крок можна було б виправдати, якби лишалася бодай примарна надія на те, що мільярдери з гірняцького краю, які є фактичною владою у дер­жаві, справді прагнуть реального об’єднання країни. Ті, хто сподівається на це, — розплющте очі й подивіться правді в обличчя! Жодним своїм кроком «хазяї життя» не підтвердили цього припущення. Ви повірили, що автори плакату про «трисортну Україну» змінилися? Наведіть бодай один переконливий приклад на підтвердження цього!

Чи поглибить розкол відсутність коаліції «помаранчевих» і «біло-синіх»? Я відповім інакше: прірву можна подолати за наявності трьох умов: відповідної політичної волі з обох боків, сталих, чітко визначених правил гри та конструктивної співпраці сильної влади і сильної опозиції. За цих умов обіцяне «покращення життя» неминуче відбудеться, і відчують його на Сході, Заході, Півдні та Півночі. Що, власне, і об’єднає країну.

Не варто вкотре повторювати помилки 1991 року. Тоді замість того, аби остаточно покласти край старій владі шляхом переобрання Верховної Ради, частина націонал-демократів почала загравати і співпрацювати з нею. На ідеї дочасних виборів було поставлено хрест, нащадкам попереднього режиму дозволили залишитися при владі. Наслідки давньої помилки ми відчуваємо досі. Хто нам підсовує чергові граблі, хто бажає запустити Україну «по колу», аби вистачило не лише «на мій вік», а й дісталося ще моїм дітям та онукам?

Смішно думати, буцімто є про що домовлятися з Партією регіонів у її нинішньому вигляді. На сьогодні це не партія, а звичайний олігархічний клан. Саме «помаранчеві» зобов’язані змусити їх бути справжньою, відповідальною політичною силою. Для цього націонал-демократам треба надійно об’єднатися і плекати єдність, незалежно від підсумків виборів-2007.

Ми будемо їхніми контролерами, якщо наші опоненти все ж таки опиняться при владі. Якщо влада дістанеться нам, то наявність потужної «біло-синьої» опозиції вже не дозволить нам розслаблятися чи повторювати власні помилки. Представники різних сил повинні домовлятися, мають виховувати одне одного, мусять сприяти становленню стабільної політичної системи. Але ця система має формуватися у вимірі «влада—опозиція» й передбачати відповідальність перед виборцями. Об’єднання не може ґрунтуватися на зрадах, підкилимних інтригах, актах купівлі-продажу та сумнівних бізнес-поступках. А саме такий сценарій передбачають самозвані «хрещені батьки» горезвісної «широкої коаліції». Існуючий конфлікт, політичний, суспільний, морально-правовий, пропонують нашвидкуруч законсервувати. Це створює загрозу, що з часом конфлікт може вибухнути з новою силою, і дер­жава та суспільство опиняться в некерованій ситуації. Зволікання з вирішенням конфлікту може його тільки поглибити. Очевидні непорозуміння легше розв’язувати, але, повторюю, за наявності відповідного бажання.

Як людина, що має певний досвід політичного життя, я не тішуся зайвими ілюзіями щодо стану справ у «помаранчевому таборі». Не завжди розумію і не завжди виправдовую певні дії деяких своїх колег, та й не хочу цього робити. Я маю низку засторог стосовно деяких осіб, добре усвідомлюючи, що вони мають аналогічні застереження щодо мене. Таке розмаїття поглядів, зрештою, і є ознакою демократії. Питання лише в тому, чи не заважатиме такий плюралізм загальній справі. Боротьба амбіцій істотно завадила реалізації наших задумів у 2005-му, істотно полегшила реставрацію «реваншистів» у 2006-му. Натомість мені здається, що спільними діями у 2007-му ми заслужили право на третю спробу. До речі, у спортсменів вона здебільшого є найвдалішою, позаяк дозволяє врахувати помилки, допущені під час двох попередніх, і уникнути їх.

Після «помаранчевої революції» ми мріяли, що зміниться все і всі — політика, політики, народ, країна, влада, принципи, підходи, поведінка. Багатьом із нас, і це було ще однією помилкою, марилося, що зміни відбудуться самі собою. Але це тільки марилося. Здавалося, що революція матиме незворотні наслідки. Але це тільки здавалося. Насправді ж реванш виявився можливим.

Згадайте, опоненти Майдану в 2005 році були деморалізовані, їхня політична смерть видавалася неминучою. За умови реформ, які мали негайно запровадити переможці. Натомість політичних мерців реанімували власноруч, через підписання непотрібних меморандумів та універсалів.

Я щиро сподіваюся, що гіркий досвід останніх років багато чого нас навчив, що він зробив усіх нас, абсолютно різних, однаково відповідальними за останній шанс, який надає нам суспільство. Те, що нас об’єднує, — я переконаний, сильніше за наші малі розбіжності.

Бо точкою дотику є однакове сприйняття світоглядних речей. Якби це було не так, не було б надбань, які нам вдавалося спільно зберігати, попри дрібні чвари та майже злочинний розбрат. Ідеться про свободу слова, свободу політичної діяльності, відмову від політики податкового, міліцейського та інших форм тиску, поступове послаблення адміністративного впливу на економіку. Наш доробок (погоджуюся, невеликий, але наявний і важливий) майже перекреслений поки що обережною протидією чинної правлячої коаліції. Здобувши ж, завдяки можливій слабкості частини помаранчевих вождів, владу якісно нового рівня, реваншисти, радше за все, просто знахабніють. Необхідність маскуватися чи соромитися відпаде, тому владу вони «зачистять» жорстко й конкретно.

Тільки від нас залежить, чи справдиться цей сумний прогноз.