Третій Рим, бля

"…Итак, Россия четыре века шла на Восток и еще четыре века на Запад. Ни там, ни там не укоренилась. Обе дороги пройдены. Теперь будут востребованы идеологии третьего пути, третьего типа цивилизации, третьего мира, третьего Рима...

И все-таки вряд ли мы третья цивилизация. Скорее, сдвоенная и двойственная. Вместившая и Восток, и Запад. И европейская, и азиатская одновременно, а оттого не азиатская и не европейская вполне.

Наша культурная и геополитическая принадлежность напоминает блуждающую идентичность человека, рожденного в смешанном браке. Он везде родственник и нигде не родной. Свой среди чужих, чужой среди своих. Всех понимающий, никем не понятый. Полукровка, метис, странный какой-то.

Россия это западно-восточная страна-полукровка. С ее двуглавой государственностью, гибридной ментальностью, межконтинентальной территорией, биполярной историей она, как положено полукровке, харизматична, талантлива, красива и одинока.

[…]

Россия, без сомнения, будет торговать, привлекать инвестиции, обмениваться знаниями, воевать (война ведь тоже способ общения), участвовать в коллаборациях, состоять в организациях, конкурировать и сотрудничать, вызывать страх и ненависть, любопытство, симпатию, восхищение. Только уже без ложных целей и самоотрицания.

Будет трудно, не раз вспомнится классика отечественной поэзии: "Вокруг только тернии, тернии, тернии... б***ь, когда уже звезды?!"

Владислав Сурков, помічник президента РФ, "Одиночество полукровки (14+)",
журнал "Россия в глобальной политике", квітень 2018 р.

Тяжке життя митця при будь-якому царственому дворі, при незмінному вожді. Ні, спочатку все легко й захопливо: блиск багатоходових інтриг, небанальні страти, все іскриться, вирує, вороги падають, старожили заздрять, шеф вдячний.

Але минають роки, двір стає закоренілим, нудним, блиск умирає в рутині, і все кінчається тим, про що казав колись кінематографічний король: "Люди душать одне одного, рідних братів і сестер. Душать!". Звичайне королівське життя. Воно б і нехай, але ж душать вони до болю вже монотонно й механічно. Без душі.

І розум тобі каже, що інакше не можна, що у двору свої закони, що інакше все розвалиться. Але серце митця не здається, і, перекантувавшись у винаході нового іскрометного катування, воно мчить у вічність і, озираючи околиці збоку, доходить несподіваного для себе висновку, що вся ця триклята щоденна сірість - атрибут небувалого історичного перелому. Настав нарешті день, коли Росія зупинилася.

Тобто 800 років рухалася країна туди-сюди, входила й виходила, та, оскільки цей процес не приніс жодного задоволення, вона зупинилася, й виявилося, що мала рацію.

Більше того, рухаючись, Росія нібито безперервно насичувалася чужими генами, що й привело до появи напівкровки - прекрасної як зовні, так і всередині.

Звичайно, історія знала і більш вражаючі ідеї, що з'являлися при дворах. Але не всім пощастило (чи не пощастило) прожити життя, наприклад, архієпископа Феофана Прокоповича. Той, як відомо, за недовге життя встиг побути уніатом, єзуїтом, православним, єпископом, публіцистом, радником Петра I і автором настанов, як правильно проводити допити. Мимохідь він (як кажуть) придумав ідею "триєдиного руського народу" і царя як "самодержця Великої, Малої та Білої Русі", що кілька разів помирала, але знову відродилася акурат при керівникові країни Путіну В.В.

Ось це був розмах! Але для цього треба було все ж таки закінчити п'ятірку університетів і обійти всю Європу пішки. З іншого боку, конкуренція різко зросла, пробитися через щільний ряд єпископів, журналістів і слідчих важко, а по Європі вже не покатаєшся - санкції.

Проте коли не брати до уваги бажання митця втекти від всепоглинаючої нудьги, від цього занудного Волкера, від цієї мишачої метушні й бюрократії, від цього натовпу недотепних людей на Старій площі (що неподалік Кремля) і подивитися на процес збоку, швидко з'ясується, що Росія - ніяка не напівкровка.

Росія не є плодом змішаного шлюбу двох батьків. Походження її туманне, народилася вона, можна сказати, на вулиці, де вешталися і мордва, і татари, і варяги, і половці та інші різноманітні народності.

Так, у процесі дорослішання їй довелося контактувати з різними, давнішими цивілізаціями, які влаштовували розбірки саме на її території, в процесі чого справді безладно передавали гени. Але процес цей був таким хаотичним, що часу вчитися в перехожих просто не вистачало. У результаті, з'явився той, хто й мав був з'явитися в цих антисанітарних умовах, - безпритульник. Предків своїх він ідентифікувати точно не може, - зайнятий був усе життя виживанням, розширенням підконтрольної території, іноді - на бронетанковій техніці.

На схід від безпритульника був інтровертний Схід, де ще до нашої ери один розумний чоловік рекомендував співвітчизникам працювати над собою, творити добро, контролювати свій гнів (оскільки за все доведеться платити), а також, спостерігаючи за людьми, учитися в них. Не пішло...

На захід - екстравертний Захід, що захоплювався міжнародною торгівлею, подорожами та колонізацією. Потім зацікавився технічним прогресом - виготовленням різних спочатку залізних механізмів, а далі - електронних примочок. Справа важка й нецікава.

У Росії ж, після тривалого періоду розбірок за владу, трохи більш як чотириста років тому нарешті знайшли улюблене заняття - зміцнення самодержавства. Саме воно, з позицій сьогодення, стало мірилом успіху царя - чим "самодержавнішим" він був, тим успішнішим. І не дарма Микола II, що заснував, по суті, Гаазьку мирну конференцію, вважається слабаком, який розвалив велику імперію, родоначальником "горбачовщини", у найгіршому значенні цього слова, а Олександр III, що розібрався (як йому здавалося) з лібералами, - мало не взірцем. Правда, він ніколи не воював, але в кожного - свої вади.

А всі ці спроби поріднитися з європейськими монархами, мода на французьке - це було ніяке не прагнення "стати Голландією", а бажання, щоб тебе, босоногого пацана, дорослі дяді визнали рівним.

Ще одна ознака, яку пацан завжди вважав принципово важливою для входження у світовий клуб, - готовність і здатність розширювати території. Ніхто не пам'ятає, вважав і вважає він, при якому президентові США Едісон придумав свою лампу, але всі пам'ятають, котрий із них купив у нас, нерозумних, Аляску.

Безпритульникові завжди важливо мітити свою територію, підкоряти на ній усе, що ворушиться, і розширювати її. Для безпритульника світ ділиться на "своїх" і "чужих", причому "чужими" є ті, хто живе за межами його ареалу проживання, - відзначали ще на початку 20-х років минулого століття радянські психологи.

Його не вчили розвивати самого себе, свій життєвий простір він розширює у жорсткому процесі спілкування з сусідами, а одним із засобів цього спілкування є, як з'ясувалося тепер, війна.

Він упевнений, що має на це повне право, оскільки життя взагалі несправедливе до нього, - доки хтось копирсався в собі, а хтось наживався на колоніях, він гарував і виживав. І ось тепер, коли в його жилах тече дорога нафта, а видихає він недешевий газ, - він упевнений, що має повне право на повагу. Усе, що відбувається сьогодні, корениться в проблемах дитинства, отроцтва і юності. Все як у людей.

А повага (в його уявленні) полягає в тому, що ви, так званий цивілізований світ, визнаєте наше право на той життєвий простір, який ми мали чи то 80, чи то 120 років тому.

І що ви мені розказуєте про мою частку у світовій економіці? А я завтра натисну кнопку випадково, і не буде Ісландії, наприклад! Тому що я не просто Третій Рим, а Третій Рим, сука, з кнопкою! Блеф? Ти хочеш сказати, що я понти кидаю? А що коли ні? Та я й сам не знаю, чого від себе очікувати. А знаю я одне - якщо бійка неминуча, бити треба першим. Це школа двору, містери й сери.

Давай стрілку заб'ємо. В Ялті. Там тепло, там яблука. Сємки будеш?