«ТІ, ЩО ВСТУПАЮТЬ ДВІЧІ» АБО НОВИЙ ВИТОК ДОНЕЦЬКА

До приходу в Київ кожного нового гравця зазвичай ставляться з цікавістю — столична політична тусовка вже давно самокласифікувалася й самовизначилася. Звідси й відома втома політиків і журналістів від того, що прогнозувати практично легко. З імовірністю 99,6% угадується, хто що скаже, хто як голосує і якими переконаннями з елементами доленосності й наукової новизни це все буде мотивовано. Звідси й цікавість до донеччан — а раптом щось новеньке? Хоча нічого принципово новенького, і це теж усі розуміють, не буде. Буде не дуже забуте стареньке. До нової спроби приходу в центр донеччан ставляться не просто з цікавістю — а з прихованою увагою: що цього разу запропонує регіон із найжорсткішими умовами виживання в бізнесі?

Старі ігри в новий «біоценоз»

Щодо цього аналізу, де немає потреби ділити на «олігархів» і «реформаторів», злому читачеві з хорошою пам’яттю не треба нагадувати, що в Україні конкурують загалом п’ять політеліт — «кияни» (СДПУ(о) і «Демсоюз»); нібито дніпропетровці з домішками (котрі всі — певною мірою відповідно до теорії Енгельса «про роль праці» — прийшли до «Трудової Україні»), донеччани з їхньою, так би мовити, «партією регіонів»; консерватори, яких називають комуністами (їхня пуповина зарита по всій країні цілком відповідно до ідеологічних канонів і політреалій) і, нарешті, так звані столичні західноукраїнці, оскільки їхній виборець — на Заході країни й у Києві. Союзники еліт поки що не враховуються — вони не тільки не є чимось самостійним, а й психологічно не готові ним бути. Отож і провалюються, поки не знайдуть того, хто здається їм сильним. Утім, знайшовши «сильного», провалюються теж.

Двоє природних конкурентів радянського часу, Донецьк і Дніпропетровськ, не перестали бути такими й у пострадянський час; бажання володіти Москвою змінилося аналогічними зазіханнями на Київ. І весь цей час еліти жорстко протистояли, самофіксуючись стосовно одна одної і в такий спосіб самоприживаючись. Піком протистояння стали смерть Євгена Щербаня, прихід у Донецьк Павла Лазаренка з Сергієм Поляковим. Утім, етапним для донеччан був і вихід Лазаренка й К° з бізнесу та влади.

Знадобився час, необхідний, будемо делікатні, для «створення й перерозподілу» початкового капіталу, для усвідомлення необхідності його політичного «прикриття», еволюції перших протопартій — Ліберальної (хто сьогодні пам’ятає Ігоря Маркулова?), фракції «Соціально-ринкового вибору», Партії праці, Партії мусульман (і її менш відомого конкурента «Союзу дагестанських народів Донбасу»), Партії відродження регіонів. Коротше, знадобився час для ліквідації, безсумнівно, ефективними методами, конкурентів на власне «материнській» території. І час походу на Київ настав. Час походу — зима—весна-2002.

«Пальма Мерцалова»

Цю пальму історично називають символом Донецька. Шматок рейки, з якого викували пальму, — знак, який тепер збираються роздавати містам, що мають відносини з Донецьком, — справді в певному розумінні можна назвати пам’ятником політичним амбіціям донеччан. Бо й справді, є, мабуть, майстерність у розковуванні рейки — але скажіть, що б ви робили вдома з залізною пальмою?

Здається, деякі сподівання на залізну пальму є в Рината Леонідовича Ахметова, підприємця, власника, політика, менеджера футболу, подейкують, впливової людини. Кажуть, що він хоче в Київ і навіть купив газету «Сегодня» і купує «Тоніс». Чого не знаю, того не знаю. Чув я лише відповідь Р.Ахметова «Дзеркалу тижня» у січні 2000-го. На запитання «Павло Іванович... у приватних розмовах... сказав.., що єдина людина в Україні, з якою він може говорити на рівних, — це ви. Як вам удалося домогтися від нього настільки втішної оцінки?» Р.Ахметов відказав: «...скажу щиро, це для мене велика новина, оскільки я жодного разу особисто з ним не спілкувався. А тепер я буду довго думати, чому він так сказав...»

До виборчої кампанії 2001—2002 року Рінат Леонідович думати закінчив. Залишмо для його майбутніх піарників відпрацювання подробиць про його походження зі «скромної шахтарської сім’ї», про «селфмейдмен», простих відповідей на складні запитання, чому він часто виграє, а його конкуренти — не дуже. Там ще багато невідповідностей. Наприклад, про спосіб прийняття рішень — «найвищі думки підказує нам серце. І якщо воно говорить мені, що з цією людиною можна мати справу й вона розуміє мене, то я йду їй назустріч». Серйозно, він так і сказав, але нас більше цікавить сьогоднішній Рінат Ахметов. А він за відпрацьованою роками звичкою підкреслює, що про політику і не думає, відповідних амбіцій не має, на попередніх виборах голосував за Л.Кучму «як громадянин», оскільки «вся команда «Шахтаря» вирішила його підтримати, і я не відмовив їм у цьому праві». Такими словами, мабуть, чинився гідний опір тим, хто насмілювався думати, що громадянин Ахметов перешкоджатиме громадянам із «Шахтаря» у реалізації їхніх прав, особливо права на рекламу свого вибору. Як і громадянам із компаній «АРС», «Данко», «Індустріальної спілки Донбасу», «Візаві», «Ембролл», «Енерго», «Гефест», Донецького міськбанку.

Рінат Леонідович, мабуть, і надалі віддаватиме перевагу ролі «тіньового короля» перед роллю публічно граючого тренера донеччан. Інша річ, що тепер він навряд чи наполягатиме на інших своїх словах: «...перед політикою, яка в нас переважно зводиться до говорильні з високих трибун, я віддаю перевагу живій конкретній справі...». Адже тепер «жива, конкретна справа» для нього —саме політика. Тим більше, що багаторазовий провал на парламентських виборах (на минулих за один електорат разом із комуністами боролися відразу три структури — блок «Партія праці й Ліберальної партії — разом» В.Щербаня і В.Ландика, «Блок Демпартій НЕП», де за Донецьк відповідав Ю.Звягільський і партія Регіонального відродження на чолі з В.Рибаком) кого завгодно міг переконати не тільки в хронічній неможливості для донеччан домовитися між собою, а й у неспроможності створити адекватне представництво в Києві.

«Рінат Леонідович ще дуже молода людина, — говорять одні, — поживемо, побачимо, чого вартий». «Якщо поживемо, то побачимо», — поправляють їх злісні песимісти. І ніхто либонь не наполягає, що пальму Мерцалова можна використовувати не тільки для захисту від сонця. А, приміром, як залізну мітлу? Чом би й ні?

«Цар-гармата»

Ще один символ, що недавно прописався в Донецьку, кажуть, точна копія московського раритету, іжевського, правда, виробництва. Подейкують, її жерло свідомо направили на якийсь гастроном, але сам я там не був, не перевіряв. Набагато цікавіше, що й цей символ для донецьких політпрагнень важить не менше від пальми Мерцалова.

Роль «цар-гармати» для Донецька відіграє Віктор Янукович, який працює тут губернатором приблизно так, як Гена працював у зоопарку крокодилом. У Віктора Януковича добрі стосунки з Рінатом Ахметовим. Ахметов, за Януковичем, «це людина, яка займає активну життєву позицію та вміє приносити користь людям, регіону». Скажемо, що регіону вміє приносити користь і сам В.Янукович, який за особистий внесок у будівництво нафтопроводу «Донецьк—Маріуполь» одержав «За заслуги» ІІІ ступеня. Потім його обрали головою об’єднання «За єдність, злагоду й відродження», що складається з 74 партійних, профспілкових, молодіжних і громадських організацій. Це був прототип «Злагоди». Держслужбовець В.Янукович напередодні президентських виборів 1999 року не втручався в їх проведення так: «Я особисто знаю Леоніда Даниловича. Знаю його людські риси: доброту, вміння зрозуміти людей, знаю його спроможність проникати в суть проблеми, його постійну налаштованість на доброту. Він сьогодні як ніхто з претендентів знає всі проблеми нашої економіки...». Особисте знання доброти й уміння зрозуміти людей, як і вміння проникнути в суть багатьох проблем, зокрема й самого В.Януковича, допомогли Леоніду Даниловичу виграти в Донбасі у другому турі, що дозволило донецькому губернатору сказати: «Якби Симоненко переміг в області з перевагою хоча б в 1%, уся нинішня виконавча команда не мала б морального права залишатися при владі». Донецьк був першим регіоном, куди Л.Кучма завітав після переобрання. А успіх торішнього всеукраїнського референдуму В.Янукович пояснив так: це лише «цілеспрямована, багаторічна робота керівників усіх рівнів із людьми. Вона дозволяє з посмішкою слухати розмови про можливу фальсифікацію остаточних результатів».

Саме В.Янукович був першим політиком, котрий публічно оголосив про договір із Дніпропетровськом і домігся його освячення Л.Кучмою. Саме В.Янукович був першим, хто публічно заявив про об’єднання капіталу двох областей і створення спільних промислово-фінансових груп. Саме В.Янукович назвав С.Тулуба «професіоналом, не заангажованим жодною групою… самостійною, впертою і навіть часом противною» людиною, а С.Гайдука — «спроможним проаналізувати питання від початку до кінця й намітити шляхи їх якнайшвидшого вирішення». Саме він запропонував директору фірми «АРС» Ігорю Гуменюку попрацювати в Луганську, і той «зі сльозами на очах» (цитата від В.Януковича) сказав, що готовий спробувати.

Наступним знаковим моментом стало рішення, ясна річ, не самого лише В.Януковича, про долю В.Ющенка як прем’єра. Як і в ситуації з Ю.Тимошенко, надзвичайне вміння посваритися відразу з усіма впливовими політичними гравцями підвело Віктора Андрійовича. Реакція В.Януковича була безпрецедентно жорсткою (навіть на тлі решти політиків): «...уряд не дуже поважав наш регіон, отже, нам нічого шкодувати з приводу відставки цього уряду».

Віктору Януковичу, «чотирирічному» губернатору Донецька, також доведеться зіграти свою роль у майбутніх виборах. Порівняння з «цар-гарматою» тут доречне, хоча і двозначне. Реальна Цар-гармата, як відомо, ніколи не стріляла, а використовувалася переважно для залякування ворогів. Коли доходить до справжніх бойових дій, за справу беруться ті, хто звик до продовження політики як війни. Просто іншими засобами.

На війні як на війні

Я чистий і сплачую податки, але зовсім не згоряю від бажанням потрапити під додаткову податкову перевірку, тож із задоволенням процитую Миколу Яновича Азарова: «Якщо хтось вважає, що я використовую своє службове становище в політичних цілях, нехай нададуть такі дані. Я готовий відповідати». Микола Азаров — один із найефективніших політичних менеджерів Леоніда Кучми. Мені здається, що докладно відрекомендовувати цю людину зайве, тим паче що від конкретних регіональних прив’язаностей він завзято відхрещується, справедливо вважаючи, що справжній лобіст регіонів не повинен асоціюватися з жодною місцевістю. У Миколи Янича легенду відпрацьовано грунтовно: він не заперечує своєму партійному заступнику генералу Г.Самохвалову, що «в партію об’єдналися ті, у кого серце не заросло шерстю», на лідерство в партії він не претендував і довго відмовлявся. Але п’ять лідерів «його попросили» (при цьому П.Порошенко «молодий політик, у якого велике майбутнє, якщо він не наробить помилок», а в П.Семиноженка «дуже хороші шанси замінити» М.Азарова, «коли настане час»). Він хотів стати не «сірим», але «світлим кардиналом» у партії, і на з’їзді Партії регіонів він був «проти розмов про відставку уряду». Щоправда, як з’ясувалося згодом, — не проти самої відставки. Уже через місяць після з’їзду М.Азаров досить чітко дистанціюється політично від В.Ющенка. Відповідаючи на запитання, «чи готові ви підтримувати людину, яка може стати главою держави і яка підпадає під ваше визначення того, хто гідний стати президентом… мається на увазі прем’єр-міністр Віктор Ющенко...», Микола Янович навдивовижу жорстокий: «...етнічний українець — це одна сота з тих вимог, які я пред’являю до майбутнього кандидата в президенти. Але це не означає, що кожен етнічний українець може бути президентом. Націоналіст не повинен обіймати цю посаду».

Ще у квітні Микола Азаров досить обережний, відповідаючи на запитання про залучення до його партії колишнього заступника міністра палива й енергетики Віталія Гайдука та про можливу підтримку Партії регіонів «Індустріальною спілкою Донбасу», одним із фундаторів якої був В.Гайдук: «...Ми розраховуємо на фінансові й організаційні ресурси будь-яких організацій, які поділяють програму партії та працюють абсолютно легально... Він (В. Гайдук. — В.П.) був у мене, і ми обговорювали його роль в організації партійного будівництва. Конкретніших розмов не велося, і якою буде його роль у подіях, говорити поки що рано». Уже в червні Микола Янович публічно й категорично заявляє, що «регіон Донбасу, попри його стратегічне значення в економіці України, представлений у Верховній Раді недостатньо, тож його представництво треба розширити», оскільки «...ми забули, що саме з Донбасу почалося відродження України».

Ясна річ, із цим сперечатимуться галичани, не погодяться з цим і кияни, стане на вуха діаспора, але хто сказав, що Микола Янич говорив щось для того, щоб із ним сперечалися? Його почули, і досить.

Політтрайбалізм

Кілька ремарок до ситуації, яка склалася. Я не торкатимуся питання, хто ці люди — ставленики Донбасу чи люди Президента, — це на даному етапі одне й те саме. Ні Ахметов, ні Янукович, ні Азаров ніколи не воюватимуть проти Президента, більше того, вони охоче підкоряться йому, особливо одержавши команду діяти у власних інтересах.

Обставини, що склалися, надзвичайно вигідні Леоніду Кучмі та, ясна річ, Володимиру Литвину. Президент знову стає арбітром усередині країни, він буде «зводити» й «розводити» територіальних конкурентів, він вирішуватиме, кому та що віддавати з політичної влади. Більше того, при грамотному використанні ситуації ніщо не заважатиме Л.Кучмі з допомогою умів К.Грищенка, К.Філенка, І.Харченка подати на Заході ситуацію так, що донеччани — лобісти проросійських інтересів, що він і тільки він, Леонід Кучма, а не хтось «дуже добрий, але слабохарактерний», спроможний їх стримати, отже зарбітрувати ще й у міжнародному масштабі.

Але в цілому, на мою думку, країна приречена пережити ще один рімейк давньої історії трайбалізму політичних груп впливу. Історія свідчить, що завжди, коли хтось, упевнений у собі, починає в Києві домінувати, інші об’єднуються, щоб йому протистояти. Щось схоже вже було — за часів Павла Лазаренка. Точнісінько так само я відкидаю логіку, за якою, донеччани в пароксизмі протистояння киянам мусять допомогти В.Ющенку — це при тому, що ніхто нікому ніяких втрачених грошей не вибачив і всі вміють прогнозувати дії одне одного в разі перемоги чи поразки. Для донеччан найкраще — одержати гідне представництво в Києві, якого в них останніми роками не було.

Проте тут постає відразу два запитання. Перше — як, за рахунок чого його одержати? Другий — чи зупиняться вони на цьому?

Відповідно до останніх опитувань міжнародного інституту соціології В.Хмелька (проведених, щоправда, до утворення «Нашої України»), реальні шанси подолати 4-відсотковий бар’єр є лише в комуністів та об’єднаних соціал-демократів, які мають, до того ж, аналогічну ідеологію та структуру вертикального типу — від районів до столиці. У Партії регіонів, за цим самим опитуванням, — 0,7%. А структури від районного рівня є ще й у Демсоюзу. Постає запитання, що робитиме Микола Янич із товаришами? Тим паче що є і такі його слова: «...якщо хтось розраховує домогтися успіху з допомогою адміністративного ресурсу, то він глибоко помиляється».

Капітал донеччан давно переріс межі окремо взятого регіону, і це факт. Не можна сперечатися і з тим, що регіон, де виготовляється майже 25% українського ВНП, де сконцентровано майже половину потужностей української металургії, провідні підприємства важкого машинобудування й енергетики, має бути адекватно представлений у столиці. Усе питання в тому, що таке це «адекватно» і що це означає для країни?

Схоже, ніхто над цим не замислюється. Адже в результаті неминуче доведеться прийти до діалогу, а не до протистояння. А діалог покаже, що жодна зі сторін не має монополії на істину. І під час діалогу доведеться відповідати на запитання. Приміром, чи є і «реформатори», і «олігархи» громадянами цієї країни? Чи міг, якщо відкинути моралізування, хтось інший у принципі стати власником соцпідприємств, крім їхніх менеджерів і західного капіталу, якби ми їм свого часу ці підприємства продали? І що робити тепер? Відібрати в «олігархів» і віддати Заходу? Як відібрати — за законом, що неможливо, чи націоналізувати, спекулюючи на відчутті заздрості натовпу до успішних? Якщо віддати, то в якій пропорції? Усе чи частину? І чи погодяться віддати? Чи випереджатимуть такий варіант розвитку подій? Чи готові ми в результаті протистояння «реформаторів» і «олігархів» втратити одне-два покоління? Чи готовий національний капітал піти на розмежування бізнесу й політики? Самообмежити себе в зароблянні грошей? Чи готова влада відмовитися від втручання у справи капіталу? Запропонувати «олігархам» правила гри, які нададуть національному капіталу гарантії, що його не зроблять «ворогом народу» і йому не доведеться захищатися?

Схоже, ще не час відповідей на запитання. А час «війни» «олігархів» і «реформаторів» (перші з яких не хочуть усе втратити, тож ітимуть до кінця, а другі публічно декларують готовність забрати все, що є і на що претендують «олігархи»), час нових спроб перерозподілу серед «олігархів», час протистояння бійців і спостерігання за ними «населення». Погано лише те, що в цьому минає життя. Причому не одного покоління.