"Таємні тюрми СБУ": міф чи реалії війни?

Впродовж останніх кількох місяців широкого міжнародного резонансу набула тема існування в Україні незаконних місць позбавлення волі, або, як їх назвали, - "таємних тюрем СБУ". Активна експлуатація цієї теми в російських ЗМІ, винесення її на рівень ООН можуть бути акцією, спрямованою на підрив міжнародного реноме України.

З одного боку, начебто все правильно: не може держава порушувати свої міжнародні зобов'язання і допускати існування незаконних місць утримання під вартою та безпідставно тримати там будь-кого. Адже є міжнародні стандарти і передбачений національним законодавством порядок затримання, взяття під варту, утримання під вартою, позбавлення волі тощо. З іншого боку, постає закономірне запитання: якою мірою можна поширити дію відповідних міжнародних актів і вітчизняних законів на ситуацію війни, яка триває на Сході України?

Вочевидь інспіровану російськими спецслужбами та підігріту пропагандистськими ЗМІ тему існування в Україні незаконних місць несвободи слід розглядати в контексті загальної ситуації, яка, починаючи з весни 2014 р., сформувалася в Донбасі. При цьому слід з'ясувати низку ключових питань, відповіді на які прямо впливають на обґрунтованість висунутих Україні претензій і звинувачень. До останніх, зокрема, певною мірою долучилися голова парламентського комітету з прав людини та вітчизняний омбудсмен, які засудили дії СБУ, що не допустила до певних місць Моніторингову місію ООН з прав людини.

До речі, не слід забувати, що нинішній омбудсмен була призначена у пік владарювання Януковича (2012 р.) контрольованим ним парламентом і, як тоді заявляли члени лічильної комісії, з грубим порушенням порядку обрання її на посаду (голосування недійсними бюлетенями) та процедури приведення її до присяги. Незважаючи на ці обставини, які ставлять під сумнів легітимність зазначеного обрання, новообраний омбудсмен не лише втрималася на посаді при тодішньому авторитарному режимі, а й комфортно почувається при нинішньому демократичному. Хоча, на моє переконання, позиція омбудсмена в питанні захисту прав людини і громадянина не була належною як тоді (в часи тотального порушення конституційних прав і свобод, що й привело до Революції Гідності), так і тепер (коли загострюються проблеми з дотриманням прав та свобод у багатьох сферах - соціальній, економічній, політичній, інформаційній, військовій тощо). Як на мене, поряд зі свою стурбованістю з приводу відмови СБУ допустити Моніторингову місію до певних місць на контрольованій Україною території, омбудсмену в даному випадку годилося б особливо акцентувати увагу високих представників ООН на кричущому свавіллі з утриманням наших бранців бойовиками так званих "ДНР" і "ЛНР", оскільки в терористичних організацій, за визначенням, законних місць несвободи бути не може.

АТО чи війна?

Питання, яке підлягає з'ясуванню в першу чергу, - це чітка визначеність у тому, ЩО САМЕ відбувається на Сході України, починаючи з весни 2014 р. Офіційно це назвали антитерористичною операцією (АТО). Насправді ж - там іде справжня війна, яка спричинена збройною агресією Росії проти України. Війна і АТО - це не просто різні назви, це по суті різні явища, які мають абсолютно різний правовий режим і які ведуться за різними правилами (законами). Але підміною понять суті того, що відбувається в Донбасі, не змінити. Війну неможливо "загнати" в рамки АТО, як і неможливо антитерористичними заходами "перекрити" воєнні дії.

Така правова невизначеність зумовлює величезну кількість проблем і негативних наслідків, у т. ч. пов'язаних із правилами ведення бойових дій (коли "їм" можна бити з усіх видів озброєння (включно з артилерією), а "нам" - лише зі стрілецької зброї, і тільки "за наявності безпосередньої загрози для життя") та з дотриманням фундаментальних прав і свобод людини. І це триватиме доти, доки офіційно (у т. ч. на законодавчому рівні) реальні речі не будуть названі їхніми справжніми іменами - війна не буде названа війною. Натомість відбувається політичне маніпулювання: у своїх заявах для ЗМІ політичне керівництво України грізно називає ситуацію на Сході України війною, у законах та підзаконних актах - іменує АТО, а в Мінських угодах сором'язливо погоджується з констатацією якихось "подій" та "конфлікту".

За якими законами воюємо?

Потрібне чітке й однозначне визначення, за якими законами мають діяти наші воїни і правоохоронці, котрі на фронті виконують бойові та спеціальні завдання, - за правилами війни чи законами проведення АТО. При цьому слід особливо підкреслити, що діють вони проти озброєного "до зубів" ворога - терористів, їхніх пособників, бойовиків, російських військових тощо.

Ідеться не про крайнощі чи загально визнані людські цінності, які мають бути притаманні поведінці людини в будь-якій ситуації. А про стандартну для війни поведінку в умовах бойових дій, коли вогонь ведеться на знищення, коли запобігти удару, знешкодити ворога - означає вижити самому, виконати бойове завдання і захистити Батьківщину.

Як бути в таких умовах із затриманими (захопленими) бойовиками та російськими військовими? Куди їх помістити, як утримувати? Так, сьогодні ситуація на фронті істотно змінилася, а згадайте її у 2014-му чи 2015-му роках, коли йшла повномасштабна війна. Коли наші підрозділи, блок-пости чи окремі групи перебували в оточенні, у вкрай складній бойовій обстановці. Коли на значній території Донецької та Луганської областей не функціонували ні МВС, ні СБУ, ні прокуратура, ні суди. Коли мала місце масова зрада працівників міліції Донецької і Луганської областей, коли працівники спецпідрозділу "Альфа" Донецького УСБУ перейшли на бік ворога, а його керівник очолив штурмову групу бойовиків.

Як за таких умов треба було чинити із захопленими (затриманими) бойовиками чи російськими військовими? Оформляти протокол про затримання прямо на полі бою, у засідці чи в тилу ворога, куди розвідка та інші служби ходили на виконання бойових завдань? Доправляти їх до найближчого СІЗО, тоді коли в самих не було можливості прорватися до своїх? Хто мав прийняти відповідне процесуальне рішення (про взяття під варту, проведення обшуку, проведення негласних оперативно-розшукових заходів, які потребували дозволу суду і процесуального прокурорського керівництва тощо), якщо в охопленому боями регіоні правоохоронна система не лише була паралізована, а й значною мірою діяла в інтересах ворога. Зрозуміло, що порядок проведення зазначених процесуальних та слідчих дій регламентований нормами Кримінального процесуального кодексу і безумовно має бути дотриманий, але в умовах реальної бойової обстановки й за відсутності відповідних органів досудового розслідування в усіх районах зони АТО це не завжди можна зробити.

Пригадую, як влітку 2014 р. ми отримали оперативну інформацію про діяльність ворожої ДРГ на чолі з діючим керівником одного з місцевих правоохоронних органів, розташованого на контрольованій Україною території. Одним із завдань цієї ДРГ було викрадення українських силовиків і переправлення їх через лінію фронту на окуповану територію для передачі бойовикам та російським спецслужбам. Інформація потребувала перевірки, прийняття процесуального рішення - відповідних доказів. А діяти треба було негайно, бо існувала реальна небезпека, що ДРГ у будь-який момент може вчинити свої акції. Виходячи з цього, було прийнято рішення затримувати ватажка ДРГ і таким чином нейтралізувати її діяльність. З групою спецпризначенців ми взяли його в той момент, коли він по Інтеренету листувався з одним із керівників бойовиків Стрєлковим. Пізніше було зібрано незаперечні докази його злочинної діяльності, і зрадника, за рішенням суду, заарештували. Але можливість узяти під варту цього терориста за рішенням суду у нас з'явилася лише з часом. А як ми мали діяти доти, розуміючи, що, з одного боку, ми на війні, з іншого - Конституцію та закони України ніхто не скасовував?

Взагалі, на фронті такі дилеми вирішувалися по-різному, виходячи з реальної ситуації, реальних загроз і реальних можливостей. Затриманих (захоплених) утримували в окопах, ямах, різноманітних приміщеннях (у т. ч. підвалах), транспортних засобах і навіть бойових машинах, захищаючи інколи більше, ніж себе. Тривалість такого утримання часто вочевидь виходила за межі того часу, який визначений Конституцією і КПК. Чи можна кваліфікувати такі місця утримання як "таємні тюрми", а утримання в них - як катування і грубе порушення конституційних прав та свобод? Формально, з погляду міжнародних актів, Конституції та КПК, - так. А якими законами потрібно було керуватися з погляду реалій війни? Це - лише мізерна частина запитань, на які повсюди безпосередньо на фронті й у прифронтовій зоні потребували чіткої відповіді не лише співробітники СБУ, а й військовослужбовці ЗСУ, бійці добровольчих батальйонів, працівники міліції. Однак, як відомо, ніхто з "великих" у Києві, у т. ч. омбудсмен та керівництво парламентського комітету з прав людини, тоді не поспішав давати відповідь на них у вигляді спеціальної офіційної заяви чи роз'яснення.

Дії тих, хто бере участь у війні, не можна оцінювати за "мирними мірками", хай і з урахуванням особливостей АТО. Тим часом той, хто воює або в інший спосіб протидіє озброєному ворогу, має чітко знати межі своїх прав та обов'язків. В умовах нинішньої правової невизначеності ситуації в Донбасі - цього немає. Тому вина за багато вчинених там злочинів або інших грубих порушень закону лежить не на тих, хто їх вчинив, а на державі, на її політичному керівництві. Виходячи з цього, треба трохи інакше подивитися на підстави і адекватність притягнення до кримінальної відповідальності багатьох бійців добровольчих батальйонів та військовослужбовців ЗСУ. Безперечно, не йдеться про ті діяння, які за будь-яких обставин однозначно є злочинними і виходять за рамки нормальної людської поведінки. Але треба розуміти, що той-таки формальний розбій (заволодіння майном з погрозою застосуванням зброї) міг бути вчинений для бойових потреб чи просто для виживання у пекельних умовах війни.

Затримані (захоплені) в зоні АТО - хто вони?

Ще одне запитання, яке потребує з'ясування, - це правовий статус осіб, затриманих (захоплених) нашими воїнами та правоохоронцями. Ким вони юридично є: затриманими, підозрюваними у вчинені злочину, полоненими (але ж війни, юридично, немає)? За якими критеріями і на підставі яких законів його визначати? За нормами Кримінального та Кримінального процесуального кодексів, що, як зазначалося вище, у багатьох випадках було просто неможливо зробити? Згідно із вказівкою вищого командування? Виходячи з власного сумління? Ці запитання - ключові як для визначення правомірної поведінки стосовно таких осіб, так і з погляду відповідальності за певні дії стосовно них. Але однозначної й чіткої відповіді на них немає. Точніше, відповідь ця, безумовно, в законах є. Але це - закони мирного часу, яких в умовах війни часто застосувати просто неможливо.

Тим часом, як видається, політичне керівництво держави для себе цю відповідь знайшло. І зафіксувало її в Мінських угодах від 5 вересня 2014 р. та від 12 лютого 2015 р., які від імені України за дорученням чинного президента Порошенка підписав колишній президент Кучма. У них як про зобов'язання України йдеться про звільнення та обмін усіх "заручників і незаконно утримуваних осіб". Вдумайтесь у зміст цього формулювання! Про що в ньому йдеться? По суті про те, що всі захоплені (затримані) українськими бійцями і правоохоронцями бойовики та їхні пособники - це заручники та інші незаконно утримувані українською владою особи.

Підписавши в такому вигляді Мінські угоди, Україна фактично визнала, що вона, по-перше, є державою-терористом (бо захоплює й утримує заручників), по-друге, всупереч базовим міжнародним документам та національному законодавству, незаконно утримує якихось осіб. Треба так розуміти, що осіб, захоплених (затриманих) зі зброєю в бою, під час проведення ними іншої підривної діяльності проти України, підготовки та вчинення різних тяжких злочинів. Тобто російських військових, проросійських бойовиків, терористів, їхніх пособників тощо. Адже саме їх обмінюють на наших бранців, які перебувають у полоні у ворога. Відтак, зі змісту Мінських угод випливає, що українські бійці та правоохоронці, які здійснювали затримання (захоплення) загарбників і терористів, начебто самі є терористами та іншими злочинцями, бо вони захоплювали заручників і незаконно утримують людей. Чи я неправильно ці угоди трактую, не враховую якогось секретного додатку до них із тлумаченням вжитих у них термінів?

Крім того, якщо Україна у Мінських угодах визнала, що її влада незаконно утримує заручників та інших осіб, то, за логікою, є місця, де їх утримують. Оскільки заручники і незаконно утримувані особи, за визначенням, не можуть поміщатися в офіційні місця несвободи (СІЗО, ІВС, тюрми тощо), то, отже, вони утримуються у незаконних місцях несвободи - "таємних тюрмах"? Якщо це так, то українській владі не слід "виляти", а треба про все правдиво розповісти представникам ООН і показати місця, в яких перебувають "заручники та незаконно утримувані особи".

До речі, у Мінських угодах є дуже багато формулювань, яких одразу не збагнути, а збагнувши - неможливо повірити, що це "освячено" іменем України. Для прикладу, терористів-бойовиків так званих "ДНР" і "ЛНР" у них іменовано "озброєними формуваннями окремих районів Донецької і Луганської областей". Назва навіть не нейтральна, а героїчна! Інше положення цих угод зобов'язує всіх підписантів (у т. ч. Україну) до "роззброєння всіх незаконних груп". Постає закономірне запитання: під ці "групи" українські добровольчі батальйони часом не підпадають? А то якось після підписання в лютому 2015 р. документів Мінська-2 їх почали передислоковувати, переформовувати, ліквідовувати… Може, забули, яку роль у захисті Батьківщини на самому початку війни зіграли саме добровольчі батальйони разом із волонтерами? Тепер вони як патріотично налаштована і самовіддана військова сила вже не потрібні, бо кимось сприймаються як потенційна загроза перебуванню при владі?

Кого і як обмінюють?

У контексті цієї теми гостро постають питання обміну "заручників і незаконно утримуваних осіб". Хто саме і за якими критеріями визначає, кого, коли і на кого обмінювати? Як бути з обміном тих утримуваних в Україні осіб, стосовно яких є юридичні рішення (у т. ч. судові) про їх винуватість у вчиненні злочинів, - вони що, також підпадають під визначення "заручники та незаконно утримувані особи"?

Розумію, що торкаюся вкрай болючої й надчутливої проблеми, яка безпосередньо стосується звільнення українських бранців, котрі перебувають у руках бойовиків чи в російському полоні. Можуть дорікнути, що зараз не варто з'ясовувати, кого й на яких підставах затримано (захоплено) чи утримувано. Важливо - звільнити наших хлопців і якомога швидше повернути їх в Україну.

Однозначно - так. Але є одне "але". Воно полягає в тому, що наше суспільство не знає, хто насправді з українського боку відіграє в обміні ключову роль, що кладеться в його основу, якими є умови обміну. Хто безпосередньо в "темі" обміну, добре розуміє, про що я кажу. І якщо проаналізувати, кого і за яких обставин Україна передала Росії та бойовикам так званих "ДНР" і "ЛНР", то може виникнути багато серйозних запитань щодо здійсненого обміну.

Це при тому що українські позиції в такому обміні незрівнянно сильніші в усіх аспектах - правовому, міжнародному, загальносуспільному тощо. Бо в "них" перебувають наші воїни, які захищали незалежність і суверенітет України, діяли на підставі Конституції, законів і норм міжнародного права. А в "нас" - військові загарбники, терористи, їхні пособники та інші злочинці, які здійснили збройну агресію проти України, посягнули на її конституційний лад, вчинили державні та інші тяжкі злочини, що в багатьох випадках уже доведено судом. І це добре всім відомо, включно з членами "нормандської четвірки", США, ОБСЄ, ООН.

Але наші бранці з самого початку перебувають у програшній ситуації, порівняно з бойовиками. Не секрет, що в російських військових, які воюють на території України, проросійських бойовиків, терористів, їхніх пособників є чітке розуміння того, що в разі потрапляння у полон їх обміняють на українських полонених. Коли росіяни вербують у свої лави бойовиків, то, крім іншого, вони їм гарантують визволення з українського полону. Отже, є обставини, які дозволяють їм це гарантувати? Натомість українським воїнам ніхто таких гарантій не дає. І ще один показовий нюанс, - захоплені російські військові доволі швидко повертаються в Росію. А наші військові?

Не замислювалися, чому так? А варто це зробити. Понад те, на цьому етапі суспільство вже має право вимагати від влади публічного звіту бодай про загальні результати вже здійсненого обміну. Замість піару, що його періодично демонструє найвище політичне керівництво держави на поверненні наших полонених, хай поінформують у цифрах і за категоріями - кого на кого було обміняно. Це жодним чином не зашкодить майбутньому процесові обміну (навпаки - може посприяти йому), однак багато що прояснить.

Як зазначалося на початку статті, вкидання і розкручування на весь світ теми існування "таємних тюрем" в Україні є вочевидь вдало реалізованою спецоперацією російських спецслужб. Припущу, що це могло статися після того, як росіяни не побачили декого зі "своїх" у списках для обміну, наданих українською стороною. Не знайшовши їхніх "слідів", вони розпочали інформаційну атаку з наступним залученням міжнародних механізмів перевірки "вкинутої" у ЗМІ інформації про існування "таємних тюрем" та катування в них людей.

Безперечно, оприлюднена інформація про тривале безпідставне утримання у місцях несвободи людей (тим більше тепер і далеко від району бойових дій) має бути ретельно перевірена компетентними державними органами з подальшим обов'язковим покаранням винних у разі її підтвердження. Бо якогось серйозного виправдання (на відміну від ситуацій, описаних вище) цьому немає: одна річ, коли затримання і утримання здійснюються у бойовій обстановці чи прифронтовій зоні в надзвичайних умовах, зовсім інша - коли це відбувається далеко від фронту і умовах стандартної ситуації. У таких випадках війна не може служити виправданням зловживанню владою та посадовим злочинам.

Взагалі ж, потрібно негайно кардинально виправляти ситуацію з офіційним визначенням того, що відбувається в Донбасі, з наданням нашим воїнам правового статусу, який відповідає реаліям війни. Бо зазначені невизначеність і сутнісна підміна затягнуть Україну у смертельну прірву. Це має бути очевидно всім. І передусім владі, яка створила таку ситуацію. Її очільникам треба перестати маніпулювати патріотизмом і зовнішньою загрозою задля досягнення егоїстичних цілей - політичних і приватних.

Це дозволить вести перемовини з ворогом на зовсім інших принципових засадах, категорично висувати вимоги (зокрема щодо припинення вогню та обміну полоненими, у т.ч. на основі принципу "всіх на всіх") і наполегливо домагатися їх виконання. І не лише тому, що це записано в Мінських угодах, а головним чином тому, що це передбачено базовими міжнародно-правовими актами, які становлять основу світового правопорядку. А ще тому, що право і правда у цій війні однозначно на боці України. Якій, на жаль, упродовж усіх 25 років з часу набуття незалежності не щастить із владою. Що є найбільшою проблемою у демократичному та правовому розвитку нашої країни, а сьогодні - ще й у захисті її територіальної цілісності, суверенітету і незалежності.