Так, пані секретар...

Бути другим українському політику дуже складно. Особливо другим у виборчому списку. Так повелося ще з 1998 року, коли вперше українці голосували за партії та блоки. З восьми переможців тих виборів без других номерів до кінця каденції Ради виявилися четверо: Анатолій Матвієнко розчарувався в НДП, Євген Марчук — в СДПУ(о), Сергій Довгань — у союзниках-соціалістах, Петро Толочко пішов із «Громади» у «Батьківщину». Однак урок у пригоді не став. Колишнього «номера 2» у списку народних демократів Анатолія Матвієнка 2002-го навіть включили під тим же номером до списку БЮТ. Із тим же результатом. Щоправда, Анатолій Сергійович пішов недалеко — в ідейно близьку «Нашу Україну». Значно радикальніше поміняли свою орієнтацію другі номери списків «Нашої України» — Олександр Стоян, СДПУ(о) — Олександр Зінченко та блоку «За єдину Україну» — Анатолій Кінах. Анатолія Кириловича спрожогу навіть називали «одним із лідерів помаранчевої революції». І в цій якості 2006-го зробили... правильно, другим номером списку «Нашої України». А вже через рік той пішов в уряд до Віктора Януковича. У Партії регіонів крок Кінаха назвали логічним, а Олександр Мороз навіть жартував, що бізнес просто не може бути в опозиції. В антикризовій коаліції тоді ще не могли припустити, що через кілька місяців в опозиції опиняться біло-сині. І незмінний другий номер списку Партії регіонів піде тим же шляхом, що й помаранчеві прагматики. Схоже, партійним лідерам час задуматися, а чи не внести зміни до виборчого законодавства — так, щоб у списках за першим номером відразу йшов третій. Ось тільки де гарантія, що й третій не виявиться зайвим?

Вони її втратили?

Свого часу Леонід Кучма назвав призначення Олександра Зінченка керівником ющенківського виборчого штабу «найбільш блискучою операцією СДПУ(о)». Щоб побачити істинний блиск тієї операції, довелося чекати вересня 2005 року і корупційного скандалу, який з гуркотом обвалив рейтинг «народного президента». Результати роботи нового секретаря Радбезу ми ще тільки зможемо побачити, але перша реакція прибічників помаранчевих була в чомусь схожою. Навіть завжди лояльний до президента Борис Тарасюк із металом у голосі погрожував Ющенку нещадною критикою з боку Руху і принциповою розмовою на фракції «НУ—НС». Що вже казати про рядових активістів і співчуваючу пресу. Заголовок «Лідерка сепаратистів призначена секретарем РНБО», мабуть, один із найбільш поміркованих.

Тим часом реакція в протилежному таборі була аж ніяк не тріумфуючою. Спочатку прибічники регіоналів просто відмовлялися вірити в те, що відбувається, потім перешіптувалися «ми її втрачаємо» і нарешті констатували — «вони її втратили». «Вони» — це партійне керівництво на чолі з Віктором Януковичем. Показово, втім, що навіть звичайні прибічники біло-синіх обурюються півголосом, а депутати якщо й дають волю почуттям, то виключно в неформальній обстановці, подалі від камер і диктофонів. У регіоналів не заведено виносити сміття з хати.

З другого боку, і сама Раїса Богатирьова про свої розбіжності з партійним лідером ніколи привселюдно не казала й інтерв’ю про те, що більше не хоче «монотонно дотримуватися лінії однієї людини», не роздавала. Про те, що її погляди з поглядами Януковича збігаються не завжди, журналісти знали. Але виключно з джерел, які «заслуговують на довіру, однак не бажають при цьому світитися». Так, публіка дізналася, що Раїса Василівна із самісінького початку підтримала Віктора Федоровича не стільки через особисту симпатію, скільки на прохання Ріната Леонідовича. Теж особисте. Що Богатирьова критикувала методи ведення кампанії і 2004-го, і 2006-го. Що вона була проти «іменного блоку» і наполягла (не одна, звісно) на розкручуванні на виборах передусім партійного бренду. Саме цим, до речі, пояснювали роздратування, з яким Янукович сприймав зростання амбіцій Богатирьової.

До відкритих зіткнень, щоправда, не доходило, і в другому своєму уряді лідер ПР нібито навіть запропонував їй пост віце-прем’єра із соціальних питань. Богатирьова відмовилася. Але зовсім не з тієї причини, про яку подумали в прем’єрському оточенні. Раїса Василівна вважала, що їй цілком під силу бути не просто членом уряду, а «робити міністрів». Вона навіть мала про запас кілька кандидатур, але до її пропозицій так і не дослухалися. Богатирьова стала лідеркою фракції і координаторкою більшості, але з цим Янукович радше змирився. Тоді він вважав, що в партії і так замало публічних осіб, аби розкидатися такими, як Богатирьова. А от портфель віце-спікера їй уже не довірили. Ні відразу після виборів, ні потім — коли захиталося крісло під Адамом Мартинюком. Про те, що такі плани існували, публіці оповів Сергій Головатий, але далі розмов справа не пішла.

Певні надії Богатирьова покладала на зміни в партії, на які навесні й улітку так відчайдушно натякав її найближчий соратник (і сусід по кабінету) Борис Колесніков. Та якщо колишній глава Донецької облради акцентував увагу на організації та кадровому забезпеченні, то Богатирьова більше займалася комунікаціями — внутрішньопартійними, внутрішньоукраїнськими і зовнішніми. Останніми — не стільки на традиційному для ПР російському напрямі, а й західноєвропейському і навіть американському. Стрімкі зміни відбулися і в зовнішності самої Богатирьової. Щоправда, ревнощів із боку колег це анітрохи не зменшило. Радше, навпаки.

Доходило до кумедного. До прибічників регіоналів, яких відразу після виборів зібрали на Майдані, довго ніхто з депутатів не виходив. Мовляв, немає з чим. Наважилася саме Богатирьова. Але щойно про це стало відомо в канцелярії прем’єра, на площу майже відразу ж приїхав сам Янукович.

Що очевиднішою ставала можливість помаранчевої коаліції, то менше поле для маневру залишали другому номеру в списку регіоналів. Спочатку її позбавили статусу лідера фракції — Януковичу цей пост виявився потрібнішим. Подейкували, що як компенсацію Богатирьова цього разу вже точно здобуде посаду першого віце-спікера. Її кандидатуру взялися підтримати не лише Ахметов із Колесніковим, а й Антон Пригодський з іншими особами з ближнього кола прем’єра. Зате Янукович відповів категоричним «ні». З’явилася ідея перетворити Богатирьову на тіньового прем’єра (залишивши за лідером ПР роль тіньового президента, тобто рівновеликої Ющенку постаті) — цю посаду майже негайно зайняв усе той же Янукович.

По суті, другому номеру партійного списку запропонували залишитися в статусі рядового депутата. Приниження, якого вона, безумовно, не заслужила. Розв’язка настала 24 грудня. Разом з іншими членами політвиконкому ПР Богатирьова прийшла на прес-конференцію новоспеченого тіньового прем’єра. Але висиділа всього десять хвилин. Власне, і їх було досить, аби чітко зрозуміти, які перспективи у партії. І у партійних керівників, готових із ними погодитися.

Богатирьова підвелася і вийшла із залу. А через кілька годин на сайті президента з’явився указ. Про призначення Богатирьової Раїси Василівни секретарем Ради національної безпеки та оборони України.

Великі комбінатори

Втім, люди, спокушені у вітчизняній політиці, до описаного вище сценарію ставляться скептично. Вірність, ревнощі, невиправдані надії, жінка, обманута в найкращих почуттях, багаті теж плачуть... занадто мелодраматично все це. Жіноча аудиторія серіали, звісно, любить, але одночасно за кількома спостерігати не встигає. Їй би не пропустити чергової серії «Віті і Юлі», куди вже там встежити за перипетіями взаємин іншого Віктора з Раїсою!

Аудиторія чоловіча більше цікавиться екшном і трилерами. Для неї є інший сценарій, в якому переживанням головної героїні відведено суто допоміжну роль. А в першій серії її взагалі немає. Сюжет починається із зустрічі двох розсерджених чоловіків. Їх об’єднує міцна дружба і спільна біда — провал операції «широка коаліція». Ні, це не обов’язково нічний візит канцеляриста Б. до депутата К. відразу після голосування щодо прем’єра. Те, що «ширки» не буде, стало ясно значно раніше. Та й цукерки «Конті» у кабінетах на Банковій з’явилися ще в листопаді. Газета «Сегодня» помітила. А вона просто так до таких деталей уваги не привертає.

Про що говорили ті самі розсерджені чоловіки? Кажуть, щонайменше один із них перед зустріччю мав сумнівне задоволення поспілкуватися зі своїм безпосереднім начальником і почути від нього Бульбове «ну що, синку, допомогли тобі твої ляхи?». Не дивно, що у співрозмовника він не зовсім чемно поцікавився, що отримали його однопартійці за свою згоду на дострокові вибори. Окрім ордена «За заслуги» авторові запитання, звісно. Коротка ревізія можливостей Банкової принесла невтішні результати — чоловіки переконалися, що у виконавчій владі практично не залишилося посад, призначення на які обходиться без узгодження з прем’єром або парламентом. Віктор Ющенко, звісно, обіцяв опозиціонерам і посаду віце-спікера, і пост віце-прем’єра, і ще щось, але всі ці портфелі регіонали, по суті, могли дістати тільки з рук Тимошенко. З усіма випливаючими з цього наслідками. Виняток був лише один. Крісло секретаря РНБО.

Віктору Балозі нібито ідея сподобалася. І він відразу запропонував це крісло своєму візаві — Борису Колеснікову. Але той, поміркувавши, відмовився. Загалом-то й не дивно. Посада секретаря тільки на вигляд грізна, та й то швидше за інерцією, яка дісталася в спадщину від Володимира Горбуліна, Євгена Марчука та Петра Порошенка. Насправді секретар — усього лише один із трьох десятків членів Радбезу, до того ж абсолютно залежний від президента — зняти з поста глава держави може його в будь-який момент і з будь-якого приводу (і навіть узагалі без приводу). При цьому відповідальність за першої ж зручної нагоди звалюють саме на секретаря — це наочно продемонстрував той же Порошенко. Звужувати власну свободу маневру і перетворюватися на чергового «шоколадного зайця» для риторичних управ прем’єрки Тимошенко заради абсолютно примарної влади Колесніков визнав нерозумним. Щоправда, його «ні» не було таким категоричним, як він намагається сьогодні представити в своїх інтерв’ю. І вже тим більше не відмовлявся він від імені всіх своїх однопартійців. Формально мати свою людину на Банковій у кожнім разі було б незайве.

Не облишив ідеї і Балога. Занадто великою виявилася спокуса вбити одним пострілом двох зайців — задовольнити амбіції своїх друзів із «прагматичного крила» ПР і водночас дістати противагу надмірно посилюваній Тимошенко. Колесніков такою противагою й справді стати не міг. Чоловік, олігарх, поганий оратор... Зовсім інша річ Богатирьова. Тим більше що досвід співробітництва з нею у головного президентського канцеляриста вже був. На контакт вона пішла охоче і навіть дала попередню згоду.

Можливо, Балога і сам здогадувався про проблеми Богатирьової в її власній партії, можливо, вона просто про це йому нагадала — але Віктор Іванович несподівано зрозумів, що може вбити не двох, а
трьох зайців. І вирішив кувати залізо, поки воно гаряче. Не чекаючи остаточної відповіді Раїси Василівни. Щонайменше, сама Богатирьова зізнавалася, що про своє призначення дізналася від знайомих, коли ті кинулися її вітати.

Тим більше несподіваним указ був для Януковича. За всіх непростих взаємин зі своїм другим номером він ніяк не розраховував, що вона домовлятиметься у нього за спиною. Від нокауту тіньовий прем’єр відійшов лише надвечір. Заявив, що опозиціонери не можуть обіймати пости у виконавчій владі, і призначення Богатирьової відбулося... без її відома. Раїса Василівна могла, звісно, підіграти. Сказати, що справді «без неї її женили». І навіть демонстративно відмовитися від посади. Довіри у стосунках із Януковичем це, зрозуміло, не повернуло б, але принаймні мости вона б не спалила, та й у партії на неї глянули б «перспективним» поглядом. Але образа виявилася занадто сильною. Богатирьова промовчала. А уранці Балога завдав другого удару, заявивши в інтерв’ю РБК, що президент призначає на посади лише після розмови з претендентом, тому свою згоду на призначення Богатирьова не лише дала, а й обійняла посаду. Після цього уникнути відповіді було вже не можна. Хтось із двох Вікторів точно збрехав, і Богатирьовій мимоволі довелося б когось звинуватити. Вона зізналася, що згоду дала.

Вдавати, ніби нічого не сталося, Янукович не міг. Терміново зібрана президія партії, звісно, підтримала лідера і наполегливо рекомендувала Богатирьовій не йти на Банкову. Але учасники засідання розуміли, що поїзд уже пішов. Раїса Василівна не тільки не поміняла планів, а й відмовилася виходити з партії, підкресливши, що чимало однопартійців підтримали її рішення стати секретарем РНБО. Помаранчеві політики відразу ж змінили тон, узявши новоспеченого секретаря під захист і публічно обіцяючи якнайшвидший розкол у ПР по лінії Янукович — Ахметов, із котрим нібито Богатирьова узгодила свій демарш. У російських ЗМІ зарясніли повідомлення про вихід найбагатшого українського бізнесмена з партії. Інформацію довелося спростовувати Колеснікову, котрий знайшов у собі сили порівняти регіоналів із Марком Твеном, чутки про смерть якого свого часу також були «дещо перебільшені». Більше не видавався розсердженим і Балога. Він навіть весело пообіцяв журналістам, що вихід Богатирьової лише зцементує ПР.

Великих комбінаторів можна було б навіть привітати з успіхом. Якби не одне «але». Занадто вже швидко відхрестилася від соратниці людина, котра по суті посватала її на цю посаду. Ні, Колесніков, безумовно, віддав належне талантам і заслугам Богатирьової перед партією, але зрештою однаково назвав її рішення особистим вибором. «Ви повинні розуміти, що це — прямий конфлікт інтересів. Людина, котра, загалом, номер два у списку Партії регіонів і котра багато років керувала фракцією й асоціювалася у виборців виключно з Партією регіонів, вимушена сьогодні, погодившись на цю посаду, вступити в конфлікт інтересів із самою собою», — пояснив Колесніков журналістам «5 каналу». Сам Борис Вікторович жодного конфлікту із самим собою при цьому не відчував. Загалом-то, ми можемо навіть пояснити його слова цілком природним для політика бажанням подобатися виборцям, які жадають від «Регіонів» послідовної опозиційності. А з Богатирьовою Колесніков і не думав сваритися — навпаки, він дуже розраховує на неї. Просто такі правила в українській політиці.

Комедія помилок

Однак чи варто в такому разі дивуватися, що дуже багатьом вітчизняна політика нагадує не мелодраму і не трилер, а комедію з елементами фарсу. Або пародію, на кшталт британської «Так, пане прем’єр-міністре». Тільки те, що в Лондоні вважають пародією і комедією становищ, у нас відбувається насправді. У строгій відповідності з принципом, сформульованим нинішнім послом Росії в Україні, — «хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Якщо Колесніков із Ахметовим сподівалися з допомогою кульбіту Богатирьової посилити власні позиції в біло-синьому таборі, вони домоглися протилежного ефекту. Тепер Янукович їх побоюється ще більше, а отже, посилилися позиції Фірташа, Пригодського й інших альтернативних центрів впливу усередині ПР. Тим більш утопічною нині видається ідея вирощування із секретаря РНБО нової лідерки регіоналів. Новий лідер має бути більш послідовним у відстоюванні партійних принципів і більш вільним у діях. Секретарка Радбезу, навпаки, у діях скута, а принципи відстоює не свої, а президентські. Розрахунок на те, що Богатирьова стала впливовішою і «до неї потягнуться люди», теж здається дивним. Поки вона буде представником інтересів Ахметова і Колеснікова, вирішуватимуть питання безпосередньо з ними, щойно вона перестане бути «агентом впливу» — великої користі Рінату Леонідовичу з Борисом Вікторовичем від її присутності в РНБО не буде.

Якщо Балога сподівався на Богатирьову як на чинник розколу в Партії регіонів, ослаблення Януковича або посилення в ПР своїх партнерів, він прорахувався. Першою реакцією ПР стала показна демонстрація монолітності лав (от уже справді «зцементував»). Колесніков дав зрозуміти, що в розколі ніхто не зацікавлений. Від удару Янукович поступово оговтується, і ніяких альтернативних кандидатів від ПР на президентський пост більше не передбачається, а отже, на цю мету працюватимуть у партії всі — і Ахметов, і Фірташ. Якщо розрахунок був на «врівноважування» Тимошенко, то без підтримки регіоналів вага Богатирьової для цього замала, а підтримка з боку Ющенка не дає ніякого синергетичного ефекту. Більше того, не можна виключити і поступового зближення секретаря РНБО з прем’єркою, особливо якщо шанси лідерки БЮТу стати президентом зростатимуть. Богатирьова може навіть щиро сприяти зближенню Тимошенко з Ахметовим. А якщо буде занадто ревно діяти в руслі політики Банкової, може спровокувати негласний пакт про співробітництво між діючим прем’єром і прем’єром тіньовим. Обидва варіанти навряд чи входять у плани великих комбінаторів з адміністрації президента. Можна, звісно, спробувати зробити «під Богатирьову» новий проект із уламків прагматичних крил «НУ—НС» і ПР, але поки перспективи такого проекту мають вигляд вкрай невиразний. Тим більше що в коаліції кожен голос на рахунку, і легко припустити, якою буде реакція на таку «диверсію в тилу» не лише Януковича, а й Тимошенко.

І вже зовсім мало, у контексті всіх цих політичних комбінацій, надій, що РНБО під новим керівництвом нарешті займеться своєю безпосередньою справою. Поки це не вдалося ні Порошенку, ні Кінаху, ні Гайдуку, ні Плющу. І терзають невиразні сумніви, що річ зов­сім не в особистостях секретарів Радбезу. Втім... надія вмирає останньою. Так, пані секретар?