Святе місце спорожніло. Ненадовго

Рік, що минає, хоч і виявився для РПЦ нелегким, обіцяв стати дуже успішним. У кожному разі, політично. За патріархом Московським залишився черговий раунд у протистоянні з Вселенським патріархатом із приводу Естонської церкви. Дипломатично вдалі рішення стосовно кавказьких церков, які відпали від Грузинської ПЦ. Зрив можливого входження України під омофор Вселенського патріархату і поновлення діалогу з патріархом Варфоломієм. Нарешті, тріумфальне явлення патріарха Московського на нараді предстоятелів православних церков у Фанарі. Всі ці маленькі вікторії, котрі вселяли надію на майбутні великі перемоги, відсунуто на другий план втратою, що спіткала РПЦ 5 грудня: патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ помер.

Заведено казати, що «зі смертю людини в минуле відходить епоха». Наразі це не зовсім так, але фраза не позбавлена сенсу. Патріарх Алексій був людиною свого часу. Той факт, що його обрав Помісний собор, на загальне визнання — «вільний від тиску», свідчить як про те, що він був умілим політиком, так і про його авторитет усередині церкви. Надалі на політичній арені єльцинських, непростих для Росії років йому вдавалося зберігати за собою роль арбітра й миротворця. І, зрештою, саме йому на руки здав Борис Миколайович свого наступника Володимира Путіна з батьківським напученням «слухати цю мудру людину». Він прогинався, вагався, йшов на компроміси. Приймав рішення — часто нелегкі. Інколи неправильні. Напевно, всі критики, які висловилися в пресі з приводу його правління, мали підстави для критики. І в проспіваних йому славослів’ях, радше за все, є хоча б дещиця правди.

Однак сама епоха нікуди не поділася. Хоча багато речей уже не будуть такими, якими були колись. Наприклад, не буде таких виборів патріарха, як ті, що возвели на патріарший престол самого Алексія ІІ. Тому що вольниця 1990-го, коли, за власним визнанням патріарха Алексія, «всі чекали вказуючого перста, а його не було», більше не діє. І найсмішніше, що тепер навіть якщо вказуючого перста справді не буде, всі однак знають, «як треба», й так і зроблять. Та й не повірить ніхто, що перста не було...

Спостерігачі навперебій сперечаються про наступника. Що створює відчуття наявності інтриги. Мимоволі починаєш думати, що рішення Помісного собору справді стане доленосним. Що воно приведе до зміни церковних еліт.

Однак патріарх Алексій ходив до тієї ж школи, що й кожен із його можливих наступників. Річ навіть не в тому, що серед нинішніх претендентів на патріарший престол не знайдеться такого ж тямущого політика-апаратника. Ще й як знайдеться. Але обставини, за яких він візьме владу, будуть зов-
сім інакші, й саме вони визначатимуть його подальші кроки.

Справи в церкві робляться повільно. Церква тримається на Переданні, пильно вдивляється в Традицію і не квапиться змінювати свої методи у відповідь на вимоги мінливого світу. Зміна еліт у РПЦ має розглядатися в тій же перспективі. Той, хто чекає її зараз, навряд чи буде задоволений. Оскільки кандидатом у патріархи, за уставом РПЦ, може стати лише архієрей, не молодший сорока, а на практиці — не молодший п’ятдесяти, — ще років 20 питання зміни еліт не актуальне. Інакше кажучи, всі вони одну школу закінчували. Біографія будь-якого кандидата — прецікаве чтиво, і тільки наївні західні журналісти можуть усерйоз писати, що «зв’язку патріарха з КДБ ніколи не було доведено». Не було доведено й протилежного. І в цьому сіль і суть проблеми, перед якою стоїть РПЦ зараз у зв’язку з необхідністю вибору нового патріарха і відсутністю будь-яких пов’язаних із цим надій усередині РПЦ. Жоден із нинішніх кандидатів не вільний від минулого. Церква не знайшла в собі сил (чи просто не вважала за потрібне) чітко висловитися з приводу власних місця та ролі в репресивному режимі колишнього СРСР. Тому, ставши патріархом, жоден кандидат не змінить політики РПЦ з основних питань. Ніхто з них не «відпустить» усіх, хто хоче автономії/автокефалії. Не стане панькатися з інославними. Не підвищить ролі Помісного собору. Не відмовиться від обслуговування політичних інтересів світської влади. У кожного з них буде свій діапазон цих «не». Але жодне з них не розвіється.

З погляду людського життя, протягом якого хочеться побачити разючі зміни (на краще, звісно), це сумно. Але варто втішитися тим, що швидкі революційні рішення для церкви найчастіше справді закінчувалися плачевно — релігійними війнами та іншими неподобствами. Видимі успіхи періоду патріаршества Алексія — нам приклад.

Нагадаю, що його початок ознаменувався розколом православ’я в Україні. Лихий, здавалося б, знак. Але у Вічність патріарху Алексію все ж таки судилося відійти визнаним хранителем «єдності православ’я». Саме за його патріаршества відбулося хай формальне і фрагментарне, але все ж примирення з РПЦЗ. Попри розвал СРСР, йому вдалося утримати його фантом у межах «канонічної території», зберегти величезний вплив у міжправославному діалозі.

Ті, хто відносно постійно спостерігає за подіями в церковному житті, знає, що «збереження єдиної і неподільної», цього привиду Російської імперії, що тепер став модною ідеологемою російського керівництва, так само ефемерне, як і сам цей привид. Що війна за Естонію відзначилася лише проміжними перемогами. Що автономізація Української православної церкви — у тому чи іншому форматі — лише справа часу. Що всередині самої РПЦ не бракує проблем, пов’язаних із радикалізацією консервативно налаштованого крила. І що об’єднання з РПЦЗ дуже посилило їхні позиції.

Але поки що у списку проблем, які стоять перед РПЦ, першим пунктом значиться проведення Помісного собору. Він обіцяє стати справжнім випробуванням для всіх причетних — як світських, так і церковних. Тривалий час РПЦ відмовлялася від проведення Помісного собору під різними приводами, архієреї воліли вирішувати всі управлінські питання «апаратно». Бо й справді демократія в церкві — витончена форма хаосу. Особливо це стосуеться РПЦ, де архієреї вважають, що культурний і духовний рівень мас — не те що мирян і кліру, навіть єпископів — виключає будь-яку можливість нормального діалогу. Ну то для того ж і собори, щоб розібратися з проблемами та сподіваннями. Найпростіше — зачинити «сіру масу» в резервацію і тільки «спускати директиви», підживлюючись грошиками з парафій. Ось тільки щось схоже в російської церкви вже було. І відлилося їй кров’ю та руйнацією храмів.

Помісний собор, який має обрати патріарха Московського, вже обіцяє бути безпрецедентним. По-перше, за кількістю делегатів. Оскільки від кожної єпархії РПЦ і церков, які входять до її структури, окрім архієрея, мають прибути три особи. Плюс монастирі, духовні школи та патріарші парафії за кордоном. Кількість делегатів, за найскромнішими підрахунками, має перевалити за півтори тисячі осіб. До того ж це дійство готується не просто у вкрай стислі терміни — це радше можна визначити словом «судомно». Маючи в запасі півроку на підготовку і проведення собору з дотриманням усіх процедур, керівництво РПЦ цілком несподівано обирає сценарій «надзвичайної ситуації». Новий патріарх має бути інтронізований 1 лютого. Сам собор призначено на 28—29 січня. Архієрейський собор, якому устав велить усе підготувати, збереться напередодні. А списки делегатів мають бути готові вже до 15 січня. Як же Архієрейський собор затвердить порядок обрання делегатів? Постфактум? Оскільки чимала частина часу підготовки припадає на цикл зимових свят, це все можна назвати невиправданим поспіхом. Як і те, що всі доленосні для Помісного собору рішення прийняті не Архієрейським собором, а Священним синодом.

Однак такий поспіх має сенс. Він не дає часу підготуватися. Нікому. Ні кандидатам, ні «відповідальним товаришам» зі спецслужб, ні радикалам, ні провокаторам, ні самому Кремлю. Він обмежує архієреїв у можливості змовитися про якусь єдину лінію, тому що всі вони будуть по вуха зайняті у своїх єпархіях підготовкою делегацій і святкових богослужінь. Він нікому не дасть можливості ні ефективно поінтригувати, ні розгорнути більш-менш помітну агітацію. Все, що буде готове, — те буде готове. На решту — майстерність церковних «апаратників» і воля Божа. Можливо, у нинішній ситуації — це не найгірше рішення.

Кому воно піде на користь?

Тим кандидатам, котрі ними вже є давно. На несподіванки не залишається часу. Отже, РПЦ таки вибиратиме з чотирьох. Точніше, двох і двох. Пару фаворитів становлять нинішній місцеблюститель патріаршого престолу, глава відділу зовнішніх церковних зв’язків МП, митрополит Калінінградський і Смоленський Кирило (Гундяєв) та керуючий справами Московської патріархії митрополит Калузький і Боровський Климент (Капалін). На перший погляд, вони не конкуренти. У митрополита Кирила взагалі немає конкурентів серед нинішніх архієреїв РПЦ. Він миготить на екранах телевізорів, йому нічого не вартує супроводити собою рок-концерт, чудовий співрозмовник, сміливий оратор, власник усмішки, яка викликає симпатію й довіру, та величних манер і розкоші, що їх так любить церковна публіка. Має органічний вигляд на килимових доріжках. Самою своєю появою здатен примусити українських архієреїв вдавитися словом «автокефалія». «Колективний автор» «Засад соціальної концепції РПЦ» і знаменитої «Декларації про права та гідність людини». Ідейний натхненник Всесвітніх російських народних зборів і загонів «православної міліції». Шеф церковного дипломатичного відомства, здатний дати фори деяким світським колегам. На користь митрополита Кирила — ще й фінансова криза. Відчувши її на власній шкурі, представники церкви можуть суто емоційно віддати голоси тому кандидатові, який «уміє робити справи». Фінансові.

Однак чи не занадто багато найвищих ступенів? Особливо беручи до уваги перебутню любов кремлівської влади до сірих піджаків? Для «другої людини в державі» (як під кінець життя називали патріарха Московського Алексія) митрополит Кирило занадто харизматичний. Нинішній владі значно зрозуміліший митрополит Климент. Жодних несанкціонованих витівок. Слухняний. Уміє бути непомітним. Вкрай обережний у висловлювання. На загальну думку спостерігачів — «кандидат від влади». Там таких люблять.

Втім, шансів йому додає не так це, як неоднозначне ставлення до його головного конкурента всередині Церкви. Митрополит Кирило — занадто активний, щоб когось залишити байдужим. А з огляду на консервативні настрої, що панують у російському православ’ї, ця небайдужість найчастіше має відтінок роздратування. І якщо єдиною альтернативою митрополитові Кирилу виявиться митрополит Климент, проголосують за нього.

Цитату про те, що в «протистояння Кирила і Климента Кремль не втручатиметься», з посиланням на джерело у самому Кремлі, не передрукував тільки ледачий. Багато людей їй не вірять. Дехто, криво посміхаючись, каже, що Кремль, може, й не втручатиметься — а ось Луб’янка нічого не обіцяла. Але річ у тому, що обидва ці кандидати кожен по-своєму дуже влаштовують світську владу Росії. Вони ж зовсім не так поміж собою різняться, як зараз малюють ті, хто вже включився в «передвиборні ігри». У головному ж вони однакові: у кожному разі РПЦ зміцнить традиції цезаропапізму. З митрополитом Климентом доведеться керувати, зате він чудовий виконавець. Із митрополитом Кирилом доведеться торгуватися — але, в остаточному підсумку, він може виявитися ефективнішим партнером. Його «лібералізм», про який одностайно заговорили його агітатори, не поширюється далі зовнішніх атрибутів. Річ навіть не в «українському питанні», на якому закінчується будь-який — у тому числі церковний — російський лібералізм. А й у ставленні до інослав’я — не до абстрактного європейського, а до свого, домашнього, стосовно якого в митрополита дуже чітка позиція: росіянин — це православний і навпаки. У самій його готовності зробити з православної віри державну ідеологію. Не готовності навіть — прагненні.

І все ж ця пара фаворитів видається занадто вже поляризованою. Для світських виборів це, може, добре. Але церква має свої погляди на чесноти своїх діячів. І, доки світло софітів поливатиме «двох головних конкурентів», шанси другої пари кандидатів зростатимуть. Вони й тепер у митрополита Мінського і Слуцького, екзарха Білорусі Філарета (Вахромєєва) та митрополита Коломенського і Крутицького Ювеналія (Пояркова) не такі й примарні. З ними не пов’язані занадто конкретні ідеологеми, політичні та/або фінансові інтереси. Всередині Церкви великого авторитету можуть набути якраз не занадто політичні (тобто політизовані) постаті. Вибір одного з таких кандидатів диякон Андрій Кураєв (затятий прибічник митрополита Кирила) назвав «відкладеним рішенням», тим самим підкресливши готовність «свого» кандидата до радикальних кроків. Хочеться відповісти: так отож. З огляду на нинішній стан РПЦ і повільну зміну еліт у Церкві, деякі рішення краще відкласти.

Інтрига майбутнього Помісного собору і виборів патріарха полягає зовсім не в тому, «хто буде». А в тому, як це буде. Як оберуть делегатів. Як організують собор. Як церковні «апаратники» спробують його використати для легітимізації своїх рішень. Заведено говорити про визначальну роль «настроїв у РПЦ». Але ж вони далекі від єдності. Бо «настрої в РПЦ» у форматі Помісного собору містять у собі настрої УПЦ, Білоруського екзархату РПЦ, приєднаної частини РПЦЗ. Та й на території Росії немає єдиних або навіть двоїстих «настроїв». Цікаво, як удасться держслужбам вплинути на перебіг собору і, власне, виборів. Чи не вдасться. Адже нинішній склад ФСБ не має ані найменшого досвіду в маніпулюванні такою махиною, як Помісний собор, що об’єднує близько семисот делегатів, приблизно половина яких — іноземні громадяни.

Зрештою, недарма досвідчений «церковний апаратник» митрополит Кирило квапиться із собором — і Священний синод його в цьому підтримує. Знають, що роблять.

ДОВІДКА:

Помісний собор Російської православної церкви

Відповідно до уставу РПЦ, саме Помісний собор вирішує найважливіші й концептуальні питання в житті церкви. Це стосується як питань віровчення, так і канонічного устрою. На цей собор, на відміну від Архієрейського, збираються делегати всієї Церкви, тобто в ньому обов’язково беруть участь клірики, миряни та представники монастирів поряд з усіма архієреями Церкви. Крім представників РПЦ у межах Росії, у ньому беруть участь представники екзархатів та самокерованих церков, які входять до структури РПЦ. Зокрема представники УПЦ.

Скликається Помісний собор за рішенням Архієрейського собору або патріарха Московського і всієї Русі.

Проте як вищий «законодавчий» орган Помісний собор у сучасній РПЦ втратив будь-який сенс. За ним залишилася тільки функція обрання патріарха Московського і всієї Русі. Інші його функції фактично нівельовані змінами, внесеними до уставу РПЦ 2000 року. Юридично це виразилося в тому, що функції ієрархічного управління та церковного суду було передано Архієрейському собору. Також у новій редакції уставу опущено пункт про строки скликання Помісного собору — на відміну від попередньої редакції, де йшлося про потребу скликати Помісний собор не менше ніж один раз на п’ять років. У результаті в РПЦ останній Помісний собор скликався для виборів патріарха 1990 року. Тобто за час правління патріарха Алексія Помісний собор РПЦ не скликався жодного разу. Тим часом за ці роки було ухвалено важливі рішення й документи, зокрема щодо об’єднання з РПЦЗ, «Засади соціальної концепції» та поправки до уставу РПЦ. Усі ці функції виконував «вузьким колом» Архієрейський собор.

Залишається також не прописаним в уставі (а тому неясним і таким, що дає привід для спекуляцій) питання про порядок обрання делегатів від мирян і кліру та квоти для них — його має визначити Архієрейський собор, а то й Священний синод, котрий являє собою ще вужче коло.

Обрання патріарха

До того, як Петро Перший ліквідував патріаршество, патріарха Московського обирали з допомогою жереба. У Москві, в Золотій палаті Кремля збиралися вищі церковні ієрархи та ігумени найбільших монастирів. Цар, який відкривав собор, називав імена шести кандидатів. Записки з їхніми іменами тягли по черзі. Останню цар розкривав і проголошував ім’я нового патріарха.

Патріархи РПЦ радянського періоду — Сергій, Алексій I і Пимен — були обрані на Помісних соборах відкритим безальтернативним голосуванням (одностайно) після схвалення урядом.

На відміну від них, патріарха Алексія II обрали на Помісному соборі РПЦ 1990 року таємним голосуванням у два тури.