Святе місце Олександра Мороза

Надзвичайна сесія парламенту, якою Олександр Мороз лякав опозицію та союзників-регіоналів, так і не відбулася. Опозиціонери й не планували на неї приходити, прихильники прем’єра так і не зрозуміли, навіщо вона потрібна, а якби спікер зібрав у сесійному залі самих соціалістів із комуністами — «дідуся конституційної реформи» просто засміяли б. Зрештою Мороз поїхав у Крим. Представляти свою нову поетичну збірку. Тримати оборону у столиці залишився представник Соцпартії в ЦВК Олександр Чупахін. Він, як і раніше, відмовляється голосувати за рішення Центрвиборчкому, стверджуючи, що дострокові вибори 30 вересня незаконні. Партійні колеги тим часом намагаються оскаржити рішення ЦВК у судах. Шансів зупинити поїзд, що вже їде, у них практично немає, а часу на підготовку власної виборчої кампанії в СПУ фактично не залишилося. Можна, звісно, обвинувачувати соціологів у заангажованості, але більшість із них категоричні — фракції Соціалістичної партії в наступній Раді не буде.

Невипадкові втрати

Зрозуміло, соратники Мороза як можуть намагаються підвищити настрій однопартійцям. Микола Рудьковський запевняє, що СПУ збере 10 відсотків голосів (пригадується, Йосип Вінський обіцяв партії стільки ж у 2006-му, але тепер із нього нічого не візьмеш), Василь Цушко на з’їзді Соцпартії запропонував записати себе у список 43-м, оскільки «42 кандидати в парламент точно потраплять». Правда, врешті-решт «жартівника» записали другим. Відразу згадалося, як попередник Цушка на посаді міністра, екс-соціаліст Юрій Луценко обіцяв бути 225-м у списку БЮТ, а виявився першим у блоці НУНС.

Утім, відчайдушний оптимізм Цушка поділяють не всі. Василь Волга, наприклад, відверто заявив, що не вважає прохідним навіть запропоноване йому 39-те місце, і ляснув дверми. Керівництво СПУ вдало, що «не помітило втрати бійця». Андрій Деркач, схоже, не повірив, що в списку соціалістів узагалі є прохідні місця, й пішов у Партію регіонів. Для Мороза це — більш ніж відчутна втрата, з огляду на те, що протягом останнього року Деркач, по суті, перетворив свої ЗМІ на рупор Соцпартії. Старий же партійний рупор — «Сільські вісті» — разом із редактором Іваном Сподаренком ще раніше опинився в руках Луценка.

Взагалі-то, і Деркача півтора року тому записали в соціалісти під особисту поруку Юрія Віталійовича. Певно, тому ходили чутки, що керівник «Енергоатому» може повернутися в помаранчевий табір. Зондували ґрунт його довірені особи і в штабі комуністів. Звісно, в особливу ідейність Андрія Леонідовича й раніше вірили не всі. Але така разюча «ширина пошуку» ще раз продемонструвала: Деркач шукав безпрограшний варіант, просто махнув рукою на СПУ.

У списку регіоналів опинився й Олексій Кунченко — голова спостережної ради сєверодонецького «Азоту» — він потрапив до соціалістів, так би мовити, як трофей, після того, як Валентина Семенюк відбила спроби реприватизувати підприємство. На превелику силу вдалося втримати фактичного господаря ком­бінату імені Ілліча Володимира Бойка, якого посилено сватали до себе комуністи. Зате тепер Соцпартія може сподіватися на голоси (точніше — бюлетені) маріупольських металургів. Той факт, що півтора року тому вони дружно проголосували за ПР, Мороза, схоже, не бентежить — у штабі соціалістів уже придумали пояснення, мовляв, у 2006-му СПУ сприймали як союзників помаранчевих, а тепер — як соратників регіоналів, які до того ж пообіцяли «підсобити».

Іншими кадровими успіхами Морозо­ві, взагалі-то, хвалитися не доводиться. Втім, може, вчителі та батьки школярів підуть стрункими лавами голосувати за Станіслава Ніколаєнка тільки тому, що той запровадив тестування? А ось у те, що додаткові голоси забезпечить присутність у першій п’ятірці Валентини Семе­нюк, яка прославилася на посаді керівника ФДМ не так боротьбою за повернення «Криворіжсталі», як скандалами з тими-таки «Азотом» і «Луганськтепловозом», віриться дуже важко. Миколу Рудьковського, від гріха подалі, взагалі відсунули на 15-те місце. А коли журналісти напередодні цікавилися долею невдачливого міністра транспорту в Мороза, той узагалі відповів, що не зобов’язаний пам’ятати всіх депутатів від Соцпартії.

Не справдилися поки що надії й на харизму Василя Цушка. «Напарканних написів», аби створити йому імідж героя, виявилося недостатньо, тим більше що сам Василь Петрович особливих зусиль до свого розкручування не докладав, лікування в Німеччині затягнув і замість активного спілкування зі ЗМІ, як то належить «рятівникові нації», останніми місяцями більше мовчав.

Малинові граблі

Керівників СПУ неодноразово попереджали — Соцпартія прискореними темпами повторює шлях СДПУ(о). Керівники, звісно, ображалися. А сам Мороз, схоже, поставив перед собою мету довести, що смертельне для есдеків — соціалістам чомусь піде на користь.

У 2002 році з телероликів українські виборці дізналися про досягнення європейської соціал-демократії. Подобало­ся не всім, але рекордну для себе кількість голосів СДПУ(о) зібрала. Через чотири роки партія закликала сказати «не так» помаранчевій владі, обіцяла не припустити змови регіоналів із «Нашою Україною» і збирала підписи проти вступу до НАТО. Результат — трохи більше одного відсотка голосів і перспектива повного зникнення з політичної арени. Вчорашні прихильники СДПУ(о) віддали перевагу партіям-важкоатлетам.

Звісно, 2006-го Соцпартія з її гаслом «Побудуємо Європу в Україні» зібра­ла менше, ніж есдеки 2002-го. Але все ж таки більше, ніж комуністи. Зате тепер соціалісти вже нічого не будують. У кращому разі — обіцяють продовжити конституційну реформу і передати владу місцевим громадам. А в основному... б’ються з «наступом помаранчевої диктатури» і тим-таки НАТО. Критикуючи регіоналів за спроби шукати компроміс із президентом і «Нашою Україною». Втім, монополії на гасло «Голосуйте за нас, щоб не допустити об’єднання ПР і НУНС» у СПУ немає, і його активно перехоплюють комуністи.

Іронія долі — взяти на озброєння гасла регіоналів і критикувати ПР за їх невиконання ще кілька місяців тому запропонував соціалістам тепер уже колишній їхній однопартієць Василь Волга. Його розкритикували за надмірні радикалізм і авантюризм, виштовхали з партії... і взяли ініціативу на озброєння. При цьому Волга тепер розповідає, що пішов сам, оскільки не хотів «воювати з регіоналами». І обіцяє мало не власноруч поховати передвиборні амбіції Мороза. А виборці-соціалісти готуються голосувати за регіоналів, комуністів або навіть нашоукраїнців.

Сам лідер Соцпартії в нинішній рейтинг свого дитяти навідріз відмовляється вірити. Мовляв, соціологи завжди занижують відсоток СПУ, а настає день голосування — і його однопартійці спростовують усі песимістичні прогнози. Але колишня впевненість у його голосі вже не відчувається. Якби Мороз був переконаний, що армія шанувальників соціалістичної ідеї й цього разу зачаїлася, аби 30 вересня посоромити недоброзичливців прямо на виборчих дільницях, він не закликав би однопартійців опановувати методи мережевого маркетингу. Адже на з’їзді СПУ він оголосив це відкритим текстом — мовляв, завдання кожного соціаліста — загітувати п’ять чоловік, і якщо помножити кількість членів партії на п’ять — голосів для попадання в парламент вистачить із головою.

Ризикую бути викритим у «антисоціалістичній пропаганді», але все ж таки зобов’язаний повідомити: СДПУ(о) вже пройшла через це. Називалася, правда, така технологія не мережевим маркетингом, а більш нейтрально — «проект 5». Був ще й «проект 10» — це коли ставилося завдання залучити з десяток співчуваючих. Не спрацювало. Чому? Не знаю. Можливо, тому, що вибори — це не продаж «Гербалайфу», а політичні програми — не біодобавки. Може, українці надто добре пам’ятають історії з фінансовими та будівельними пірамідами, які будувалися за тими ж самими принципами мережевого маркетингу. Але головне — навіть найдосконаліша технологія не може замінити співпереживання й співчуття, основи успіху будь-якого політичного проекту.

Інша річ, якщо розмови про нібито всесильний мережевий маркетинг і самі є технологією. Способом пояснити, чому результати виборів виявляться несподіваними для експертів, не кажучи вже про конкурентів. Навіть якщо насправді результат буде забезпечено зовсім в інший спосіб і з допомогою зовсім інших людей. Зрештою, диму без вогню не буває, а чутки про ймовірне сприяння соціалістам із боку найбільшого донецького бізнесмена циркулюють уже не один місяць.

Святе місце порожнім не буває

Утім, якщо Рінат Ахметов справді цікавиться СПУ, то пояснень цього може бути кілька. З одного боку, підприємці взагалі схильні розкладати яйця в різні кошики. З іншого — ймовірна поразка, не кажучи вже про зникнення Соцпартії, звільнить дуже привабливу нішу «лівого центру». Претендентів на неї ніколи не бракувало. І яких!

Юлія Тимошенко, наприклад, минулого тижня кілька разів підкреслила, що дотримується саме лівоцентристських поглядів. А досвід свідчить, що «лівого» у її гаслах навіть більше, ніж «центру». Правда, на своєму з’їзді, несподівано для багатьох, Юлія Володимирівна закликала своїх прихильників приєднатися до Європейської народної партії, яку заведено вважати організацією «правоцентристською». Головний бютівський дипломат Григорій Немиря відразу ж поспішив заспокоїти публіку, пояснивши, що нічого несподіваного в такому крокові немає і Тимошенко зробила свідомий вибір на користь ЄНП. Але сама лідерка БЮТ про зміну своєї орієнтації не заявляла, і термінове голосування за приєднання до правоцентристського табору, захотівши того, можна пояснити банальною конкуренцією в помаранчевому таборі. Зрештою, щодня в Київ приїжджає Вілфред Мартенс. І вже тим більше не так часто випадає шанс почути з його вуст таке втішне запрошення. Тим більше що через день західноєвропейський гість мав прийти на з’їзд нашоукраїнців і, очевидно, сказати щось не менше підбадьорливе. Підбадьорливе для нашоукраїнців, зрозуміло.

Між іншим, такий захоплюючий ідеологічний віраж зовсім не позбавляє Тимошенко свободи маневру. Той-таки Немиря попередив, що в ЄНП вступає тільки «Батьківщина». А інші складові БЮТ, УСДП наприклад, цілком можуть продовжувати стукати у двері Соцінтерну. Може, відчинять. Дуже технологічне в цьому сенсі й обурення Йосипа Вінського, який тепер із чистою душею може вийти з «Батьківщини» і створювати новий лівоцентристський проект. Не залишаючи при цьому БЮТ.

Поступатися таким перспективним полем опонентам невигідно ні СПУ, ні ПР. Правда, щоб відстояти свої позиції, соціалістам може попросту забракнути сил. Регіонали, зрозуміло, теоретично й самі можуть оголосити себе лівоцентристами. Але тільки теоретично. З капіталами їхніх лідерів переконати у щирій відданості ПР соціалістичним ідеалам буде дуже важко. Досвід тієї ж таки СДПУ(о) підказує: набагато логічніше — діяти опосередковано й підтримати претензії соціалістів.

Якщо станеться диво й СПУ потрапить у парламент, буде зрозуміло, кому вона зобов’язана своїм виживанням. Козир не зайвий як у грі з президентом та помаранчевими, так і в конкурентній боротьбі всередині самої Партії регіонів. Якщо подолати тривідсотковий бар’єр не вдасться, на основі Соцпартії можна буде формувати новий — і водночас цілком контрольований — лівоцентристський проект, із прицілом на наступні вибори — парламентські і президентські.

Головне, щоб «ведені» не переграли «ведучих». Вони це вміють.